Основні напрями і методи емпіричних досліджень робітничого класу і селянства у другій половині XIX - початку XX ст

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ СОЦІОЛОГІЇ ПРАЦІ

План

1. Причини і джерела формування вітчизняної соціології праці в XIX ст.; вклад вітчизняних філософів, економістів, літераторів у соціологію праці.

2. Основні напрями і методи емпіричних досліджень робітничого класу і селянства у другій половині XIX - початку XX ст.

3. Марксистський і немарксистський напрями в соціології праці на початку XX ст.: відмінності в оцінках ситуації, перспективах розвитку суспільства, способах рішення проблем, критеріях науковості знання.

4. Основні напрями соціологічних досліджень в СРСР у сфері виробництва і способу життя трудівників у 20-30-х рр., а також у 60-80-х рр. Характеристика методологічних основ, методів і практичної значимості досліджень.

Література (8), (9), (11), (15), (17), (27), (29), (55), (58), (61), (68), (69), (71), (84)

Теми рефератів

1. Суб'єктивна соціологія про роль громади в житті суспільства і шляхах його розвитку.

2. Проблеми праці в працях М.Бердяєва, С.Булгакова, С.Франка.

3. Тейлоризм у Росії. Соціологія А.Гастева.

4. Соціоінженерія і психотехніка 20-30-х років.

Причини і джерела формування вітчизняної соціології праці в XIX ст.; вклад вітчизняних філософів, економістів, літераторів у соціологію праці.

В історії української соціологічної думки виокремлюють два загальних періоди її розвитку: протосоціологія та академічна соціологія.

Кожний із цих періодів має кілька етапів. Протосоціологічний період (V — середина XIX ст.) містить (залежно від впливу на формування соціологічних поглядів особливостей економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і парадигмальних факторів) такі етапи:

• становлення, розвиток і розпад Київської Русі (V — кінець XV ст.);

• виникнення, розвиток і розвал козацтва (кінець XV — середина XVIII ст.);

• відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Так, на першому етапі (V — кінець XV ст.) соціальні проблеми праці ще не вирізняються із загального контексту теологічних знань. І тільки на другому етапі, з вирізненням соціальних проблем людини з теологічних знань, виникають передумови для виокремлення проблематики соціології праці.

Серед мислителів того часу ці проблеми досліджував Феофан Прокопович (1681—1736). Виходячи з розуміння людини як малого макрокосму чи особливого світу, він розкриває механізми й мету людської діяльності, пов'язуючи їх із потребами людини. Кожна людина діє тому, що "вона бажає чогось, заради чого це робить". Продовження і розвиток ці ідеї знайшли у працях мислителів козацького часу, зокрема Григорія Кониського (1717— 1795). У його концепції людської активності людина спирається на власні рушійні сили й мотиви, а не тільки на божественне провидіння.

Подальшого розвитку ідеї про людську діяльність як шлях досягнення щастя набули у працях Григорія Савича Сковороди (1722—1794). У праці "Алфавіт, або Буквар світу" він відходить від розуміння джерела щастя в абстрактному початку добра. Суть цього вчення полягає у визнанні природних нахилів людини до праці і необхідності розпізнати та усвідомити, до чого ти народжений — лише в цьому ти "будеш для себе і для братія твоєї корисним".

Основні напрями і методи емпіричних досліджень робітничого класу і селянства у другій половині XIX - початку XX ст.

Видатний соціолог М. М. Ковалевський (1851—1916), Одним із центральних понять його концепції була соціальна солідарність. У розширенні сфер солідарності він вбачав основу соціального прогресу, у тому числі й у виробничо-економічній, трудовій сферах. Важливим для дослідження соціальних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного чи кількох факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження праці як соціального явища, зумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ.

І хоча перший соціологічний курс був введений ним у Петербурзькому психоневрологічному інституті, вчений і в політичному (був депутатом І Російської думи від Харківщини), і в культурно-громадському житті (очолював Товариство ім. Т. Г. Шевченка в Санкт-Петербурзі) ніколи не поривав зв'язків з Україною.

Гуманістичні традиції української суспільної думки притаманні світоглядові Івана Яковича Франка (1856— 1916). Працю як соціальне явище він розглядає в контексті і взаємозв'язку з усією людською діяльністю. Вважаючи працю основою існування людства і його соціального прогресу, в дослідженні "Про працю" він наголошує, що, будучи основою людського добробуту і щастя, праця не вичерпує всієї різноманітності людського життя.

З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919). Поділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства тільки за характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність як сукупність людських дій щодо створення матеріальних умов для задоволення людських потреб. Господарська діяльність виступає основою людської діяльності, оскільки цього вимагає задоволення всіх потреб людини.

Своєрідність поглядів на поняття класу, соціальної групи притаманна і Вячеславові Казимировичу Липинському (1882—1931) — видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Він розумів клас як органічний колектив працівників, пов'язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не висуваючи відношення до власності як головну класоутворювальну ознаку, він по-своєму розумів і промисловий клас, до якого відносив і робітників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі. У розробленій ним політичній антропології характеристики політичних типів людей зумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна ("воїн" і "невоїн"), виробництво ("продуктант" і "непродуктант") та ідеологія (варіанти поєднання зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (поєднання задатків, здібностей і якостей) певному роду діяльності актуальна й сьогодні в соціоніці, соціології кар'єри і менеджменті персоналу.

Особливе місце в розвитку української соціології посідає Микита Юхимович Шаповал (1882—1932) — видатний український учений, політичний і державний діяч, соціолог, з науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Ним був заснований у Празі (1924) перший український соціологічний інститут під назвою "Український інститут громадознавства".

Методологічною основою соціології праці можуть служити запропоновані М.Ю. Шаповалом теоретичні соціологічні ідеї: про суспільство як динамічну життєдіяльну систему, що утворює сукупність соціальних процесів; про соціальне життя, поведінку й діяльність соціальних груп та індивідів, зумовлених обставинами й факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену мету; про людину як сукупність біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності.

Марксистський і немарксистський напрями в соціології праці на початку XX ст.: відмінності в оцінках ситуації, перспективах розвитку суспільства, способах рішення проблем, критеріях науковості знання.

Серед представників українських соціологів цього часу можна назвати членів так званого «женевського гуртка» М.Д. Драгоманова (1841 – 1895), якого називають піонером української соціології, Ф. Вовка (1847 – 1918) та С. Подолинського (1850 – 1891). Треба відмітити, що ук­раїнські вчені були під відчутним впливом західної науки, тому в них можна знайти як розробки у дусі О. Конта і Г. Спенсера, так і К. Маркса. Соціологів, як окремих фахових спе­ціалістів, ні в Росії, ні в Україні тоді не було, тому наукові праці соціологічного змісту укладаються філософами, еко­номістами, етнографами тощо.

Одним з яскравих представників російської соціології XIX ст. був правознавець М.М. Ковалевський (1851 – 1916). Для вивчення суспільства він використовував історико-порівняльний метод, визнавав прогрес у розвитку суспільства, зміст якого ототожнював з розширенням сфери солідарності. Солідарність він вважав універсальним соці­альним законом. За М.М. Ковалевським, вона є нормою суспільного життя, а класова боротьба – відхиленням від норми. Звідси у нього і негативне ставлення до революції як протиприродної форми розвитку суспільства, яка по суті є не чим іншим, як резуль­татом помилок діючого у державі уряду.

Юрист Л.І. Петражицький (1867 – 1931), випускник Київського універ­ситету, займався здебільшого психо­логічними аспектами права і вважа­ється одним з фундаторів юридичної соціології. Його учень Г.Д. Гурвич (1894 – 1965), француз російського походження, на відміну від свого вчи­теля, про­ти­ставляв соціальне та індивідуальне право. Обидва вони ста­ли емігрантами з Росії, перший у Польщі, а другий у Франції.

Досить впливовим у дореволюційній Росії було вчення Маркса. Тут його прибічники поділилися на ортодоксаль­них (Г.В. Плеханов, В.І. Ленін) та легальних марксистів (П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановський, М.О. Бердяєв). Останні після революції 1905 р. відійшли від марксистських позицій і, навіть, багато уваги приділили їх кри­тиці. Так, економіст М.І. Туган-Барановський (1865 – 1919), відій­шовши від марксизму, почав обґрунтовувати світогляд «етичного соціалізму». Він вважав, що суспільство у своєму розвитку неодмінно переакцентує свою увагу зі сфери ви­робництва на сферу вищих духовних потреб, що і стане головним у поступі людства уперед. Тим самим він критикував позицію економічного детермінізму К. Маркса.

Розглядаючи дореволюційний період розвитку соціології в Росії, не можна не згадати таких видатних вчених, як М.С. Грушевський (1866 – 1934) і П.О. Сорокін (1889 – 1968). Історик М.С. Грушевський вважав себе соціологом і мав на це право. Він уперше на Україні застосував історико-соціологічний метод, який полягав у тому, щоб історико-соціологічний аналіз минулого сприяв розумінню сучасних, а також прогнозу­ванню майбутніх процесів у суспільстві. Про це йдеться в його видат­ній праці «Початки громадян­ства. Генетична соціологія».

Революція 1917 р. і, головне, наступні за нею події не­гативно позначилися на стані вітчизняної соціології. Так, М.С. Грушевський був змушений емігрувати і в еміграції (у Відні) в 1919 р. заснував Укра­їнський соціологічний інститут. Він мріяв перевести цей інститут в Україну, для чого у 1924 р. і повернувся туди. Але час змінився не на краще, і здійснити цю свою мрію йому так і не вдалося.

Треба сказати, що одразу після подій 1917 р. в Росії відчувалося деяке пожвавлення у розвитку соціологічної науки. У 1918 – 1919 рр. у Петроградському та Яро­славльському університетах були створені кафе­дри соціології. Одну з них очолив вже відомий у Росії соціолог П.О. Сорокін. Але політична боротьба і перемога марк­систської концепції давали про себе знати, тому соціологи інших, немарксистських поглядів по суті були приречені. Їх протистояння новій владі закінчилось тим, що у 1922 р. на славнозвісному пароплаві за наказом В.І. Леніна було насильно вислано за кордон багато видатних російських вчених. Серед 80-ти соціологів-немарксистів були і згадані вище П.О. Сорокін, Г.Д. Гурвич, М.О. Бердяєв та інші. Цією акцією було нанесено нищівного удару науці взагалі й особливо соціології, яка ще не була зовсім сформованою у Росії.

Протягом 20-х років соціологічна наука ще певним чином, за інер­цією, існувала. Але постійні дискусії, що відбувалися навколо популярного підручника з марксист­ської соціології «Теорія історичного ма­теріалізму», надру­ко­ваного М.І. Бухаріним у 1921 р., привели до того, що з 1930 р. соціологія як окрема, самостійна наука у СРСР пе­рестала існувати. Вона майже повністю була поглинута марксистською філософією, зокрема її суспільствознавчою частиною «історичним мате­ріалізмом». Це не означає, що в СРСР після цього не проводилось нія­ких соціологічних досліджень. Вони проводились, але не були вільними від ідеологічного тиску, що, звісно, не сприяло розвитку науки. Досить лише згадати про перепис населення СРСР у 1936 р., результати якого з політичних та ідеологічних міркувань були скасовані і ніколи не стали здобутком соціологів. Вчені були позбавлені можливості вільно ви­словлювати свою думку з тієї чи іншої проблеми. Мабуть тому в СРСР і не виникло ніяких окремих наукових напрямів, шкіл – усі були змушені працювати в межах однієї марксистської парадигми. Зрозумі­ло, що багато соціологів за таких обставин емігрувало на Захід, попо­внивши ряди західних соціологів і збагативши своїми подаль­шими працями світову науку. Ті, що зали­шились, змушені були або «перекуватися», тобто відмо­витися від своїх особистих поглядів, або зо­всім кинути соціо­логічні штудії.

Таким чином, з 30-х років настає «радянська ніч» соціологічної науки. Дещо подібне відбувалось з генетикою і з кібернетикою, і все це сталось тоді, коли на Заході йшов бурхливий процес розвитку соці­ологічної науки як в її тео­ретичній частині, так і, особливо, у емпіричній.

Основні напрями соціологічних досліджень в СРСР у сфері виробництва і способу життя трудівників у 20-30-х рр., а також у 60-80-х рр. Характеристика методологічних основ, методів і практичної значимості досліджень.

Початок цього періоду позначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період пов'язаний зі створенням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, який очолив Ф.Р. Дунаєвський. Він розробив, зокрема, концепцію "трьох категорій властивостей функціонера", засновану на необхідності пов'язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а з реальними вимогами конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом, — питання управлінського контролю, колегіальності та єдиноначальності, вдосконалення організаційної структури і стилю управління.

Одна з перших праць, що визначила статус соціології праці як науки, її об'єкт і предмет, структуру та актуальні проблеми соціології праці, була написана українським соціологом Є.І. Суїменко у співавторстві з Д. П. Кайдаловим і видана в Москві. У цьому виданні продовжуються традиції гуманістичного підходу — аналіз ролі праці в суспільстві; розгляд проблем зміни праці в нерозривному зв'язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури відносин у трудовому колективі.

У 70-ті роки розпочалися дослідження проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (В. А. Буслинський, В. И. Коцюбинський, В. Л. Оссовський, В. А. Піддубний, М. Ф. Рибачу к, Л. В. Сохань, І. П. Стогній, Є. І. Суїменко та ін.), а також дослідження змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є. М. Герасимов), формування потреби в праці (О. В. Нельга). Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв'язку свідомості ціннісних орієнтацій і трудової поведінки. Вивчалися проблеми трудових виробничих колективів, механізми й резерви соціального управління в них Окремим напрямком досліджень стали проблеми трудової діяльності молоді: трудова орієнтація, вибір і престижність професії

Рівень наукового дослідження соціологічних проблем праці знайшов своє відображення у перших українських підручниках із соціології праці. Спираючись на набутки соціологічних знань у сфері праці 80-х років, ці підручники фактично завершують другий період систематизації соціології праці в Радянській Україні.

Наступний (третій) етап розвитку припадає на період переходу до демократичної держави і ринкових відносин у трудовій сфері. В організаційному плані початок цього етапу пов'язаний зі створенням у 1991 р. Інституту соціології Національної академії наук України і виділенням спеціальних структурних підрозділів для досліджень у сфері прані.

90-ті роки характеризуються звільненням соціологічних досліджень про працю від політизованості і заідеологізованості, розвитком методологічної бази соціології праці, виокремленням нових, пов'язаних з ринком праці, напрямів у дослідженнях, введенням до наукового вжитку нових соціологічних даних, розширенням методів соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи (Социальные аспекты экономической реформы / Под ред. К. К. Грищенко, А. А. Ручки. К., 1991 та ін.).

Чи не головним об'єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах — підприємець, бізнесмен, менеджер. Вийшли у світ праці, що досліджують соціальну регуляцію трудової поведінки за ринкових умов України.а також аналізують досвід подібного регулювання за рубежем. Соціально-економічні проблеми праці посідають чільне місце в соціологічних моніторингах стану українського суспільства, що проводяться Інститутом соціології НАН України (керівник В. М. Ворона) та іншими соціологічними центрами. Отже, соціологія праці виникла й розвивалася разом із виникненням науки соціології як одна з провідних її складових. Тому соціологія праці у своєму розвитку пройшла ті самі етапи, що й соціологія: донауковий (III тисячоліття до н. е. — XIV ст.) і науковий (від XV ст. до наших днів).