Феноменологічні передумови

Проблема "життєвого світу" як світу повсякденного знання і діяльності порушувалася у пізніх працях німецького філософа, засновника феноменології Едмунда Гуссерля (праця "Криза євро­пейських наук і трансцендентальна феноменологія" опублікова­на у 1954 р.). Е. Гуссерль ввів поняття "життєвого світу" і за­пропонував ідеї, навколо яких плідно й масштабно розвивалася феноменологічно орієнтована соціологія. Вміст світу життя зоб­ражується ним як дійсність, яка безпосередньо переживається в досвіді і в якій ми день у день переживаємо наше життя і при­ймаємо її як даність. Е. Гуссерль указав на активність людської свідомості, завдяки якій ми впізнаємо та ідентифікуємо все, що бачимо, хоча більшість наших вражень пов'язана з певною ситуацією, з особливим контекстом. Більше того, соціальний поря­док створюють люди, а отже, дійсність певною мірою залежить від нашої інтерпретації її. Індивід, згідно з феноменологією, не є бранцем структури, а постійно створює і змінює її.

У соціальну науку ідеї життєвого світу були перенесені ав­стрійським філософом і соціологом Альфредом Шюцом — одним із засновників "розуміючої соціології". А. Шюц вживав поняття "повсякденний світ" як синонім "світу життя", яке й увійшло в науку про суспільство.

У А. Шюца повсякденний світ складається з буденних дій, звичок, шаблонів, інтерпретації різноманітних ситуацій і реакції на них, які становлять зміст поведінки людей, а також відтво­рюється цією поведінкою. Це знання першого порядку, що ви­значається життєвим світом і організоване у відомих нам іде­ально типових структурах, які Шюц називає типізаціями. Знан­ня другого порядку породжується науковим розумінням спеціа­лістів. Дві основні ознаки характеризують повсякденну пове­дінку і мислення: 1) повсякденне — це те, що сприймається як звичне, близьке, усталене, стабільне, постійне, нормальне; 2) повсякденне життя організоване типологічно. Сприйняття людей, ситуацій, ідей у межах повсякденності — це сприйняття їх з погляду типової визначеності. Отже, А. Шюц акцентує увагу на проблемі "нормального" характеру повсякдення та на проблемі буденної типізації.

Саме за допомогою типізацій ми сприймаємо й інтерпретуємо гніт. Типізації — це ідеальні соціальні типи людей, ситуацій, дій, об'єктів, ідей, подій, вражень, емоцій тощо. Усі типізації повсякденного мислення є складовими конкретно-історичного соціаль­но-культурного світу, в якому вони сприймаються як даність і є соціально прийнятними. У свідомості кожного члена суспіль­ства утвердились уявлення про типового службовця, лікаря, міліціонера, матір, учителя, хулігана, душевнохворого, закоханого, тобто про весь комплекс статусів і ролей. Повсякденність скла­дається також з типових ситуацій: професійної діяльності, відвіду­вань лікаря, шкільних уроків, придбання товарів у магазині, при­ймання душу, зустрічей з друзями, сімейних обідів тощо. Типізаці­ями можуть бути звичні правила і схеми поведінки у певних ситуаціях. Наприклад, купуючи щось у магазині, слід звернути­ся до продавця, назвати товар, який ви хочете придбати, і кількість його, заплатити гроші в касу і в обмін на чек одержати покупку; прийшовши на прийом до лікаря, слід детально розповісти йому про стан свого здоров'я, не заперечувати проти огляду і необхід­них маніпуляцій, а, вислухавши діагноз і рекомендації лікаря, взяти рецепт ліків, щоб придбати їх в аптеці. Купівля ліків у аптеці — наступна типова ситуація, і вона має свої правила. Ми знаємо про типи емоційних проявів людей, легко можемо пояс­нити і класифікувати стан людини, яка сміється, обурюється, плаче, бентежиться, а також припустити, яка типова ситуація виклика­ла певну емоцію. Проте типізації рідко бувають однозначними й простими. Навпаки, вони по-різному сприймаються залежно від контексту.

Отже, для А. Шюца буденна дійсність складається з розумо­вих схем і типів, які уможливлюють ідентифікацію і впізнання довколишнього світу. За допомогою типізацій ми впізнаємо си­туацію і вибираємо відповідну їй схему поведінки. Саме завдя­ки типізаціям повсякденний світ набуває сенсу, сприймається як нормальний, добре відомий і звичний.

Фондом і сховищем типів є мова, в якій втілюється досвід попередніх поколінь. Мова повсякденності — скарбниця гото­вих, уже сконструйованих типів і характеристик, соціальних за походженням. їхній зміст індивід відкриває у безпосередньому спілкуванні з батьками, вчителями, друзями. Людина народжуєть­ся і живе у соціальному світі, сприймаючи його готовим, вибудуваним до неї, відкритим для її інтерпретації і дій. Опановуючи мову, дитина навчається сприймати явища, предмети, людей та їхні дії як типи, а не як поєднання унікальних і неповторних якостей. Вона опановує типові для її середовища зразки життя ("ми — групи"), способи взаємодії з оточенням, практичні рекомендації щодо використання типових засобів досягнення типових цілей у типових ситуаціях.

Ми живемо в інтерсуб'єктивному світі, оскільки нас об'єднує з іншими людьми спільність турбот, праця, взаєморозуміння. Це світ культури, адже первісно повсякденність постає перед нами як сукупність значень, які ми повинні інтерпретувати, щоб знай­ти опору в цьому світі. У феноменологічних текстах послідовно йдеться про індивідів як "учасників" (members). Цим підкрес­люється, що ми є членами однієї культури, і створюється зв'язок з тією спільною базою знання, якою володіють люди.

У повсякденному житті людина вважає очевидним, прийня­тим без доказів і сумнівів, що її партнери бачать і розуміють світ майже так само, як і вона. А. Шюц назвав це несвідомо вживане припущення "тезою про взаємність перспектив". Сутність її полягає в тому, що характеристики світу не змінюються від зміни місць учасників взаємодії; обидві сторони передбача­ють, що вони тлумачать ситуацію так само. Як члени одного суспільства, одного культурного кола ми виходимо з уявлення, що потік подій, предметів, дій і людей має переважно той самий зміст для інших, що й для нас. При цьому учасники не заперечу­ють факту індивідуальних відмінностей у сприйнятті світу, який ґрунтується на унікальності біографічного досвіду, особливостях виховання й освіти, специфіці соціального статусу, суб'єктивних цілей і завдань тощо/

Коли нормальний; перебіг буденного життя порушується пев­ною подією або явищам, ми говоримо про патологію повсякден­ності (наприклад, автомобільна аварія, зустріч з хуліганом, хро­нічне безсоння, поломка телевізора, розлучення подружжя тощо). З погляду повсякденної практики це ситуації несподіваності, "переривання" звичного перебігу подій. Оскільки будь-яка про­блемна ситуація є типовою ситуацією, остільки є типові рецепти виходу з неї. Якщо виникають проблеми, для розв'язання яких власних знань і вмінь недостатньо, кожний учасник знає (це знан­ня нерефлексивне, зафіксоване у категоріях повсякденної мови), до кого і за яких обставин слід звертатися. Це — експерти (лікар, міліціонер, телемеханік, юрист та ін.). Явище хуліганства для обивателя — патологія, для експерта у таких справах (міліціонера) — елемент професійної рутини; безсоння для нас — проблема, для лікаря-невропатолога — звичне явище; розлучення — тра­гедія для подружжя й елемент звичайної професійної діяльності для юриста.

Соціологічні погляди А. Шюца лягли в основу численних (роз­роблених американськими соціологами) концепцій феноменоло­гічної орієнтації: структурної соціології Едварда Тиріак'яна, соціології знання Пітера Бергера і Томаса Лукмана, етнометодології Гарольда Гарфінкеля, когнітивної соціології Аарона Сікурела та ін. їх об'єднують спільність теоретичних джерел, віднос­на схожість концептуального апарату. В 1970 р. побачив світ збірник "Розуміння повсякденного життя: до реконструкції соціо­логічного знання" за редакцією Джека Дугласа, який прагнув об'єднати всі наведені теорії у соціологію повсякденності як цілісний напрям.

Найбільш гостро, багатогранно й детально феноменологічні знахідки використані, а ідеї розвинені в етнометодології — дис­ципліні, яка зосереджує увагу на тому, як відбуваються інтерпре­тація і розуміння довколишнього світу індивідами.

Предмет етнометодології

Теорію, викладену у праці Г. Гарфінкеля "Дослідження з етно­методології", називають викликом традиційній соціології. її вихід друком у 1967 р. об'єднав багатьох дослідників феноменологіч­ної орієнтації у новий науковий напрям і водночас започаткував численні дискусії.

Термін "етнометодологія", запропонований Г. Гарфінкелем, не відбиває програмного змісту цього напряму. Етнометодологія не має безпосереднього відношення до етнографії і не є методологією соціологічного дослідження. Джонатан Тьорнер так розшифро­вує цей термін: еthо — народ, або люди; metod — методи, які використовують при.., logу — дослідження. М. Бекк-Віклунд визначає поняття "етнометодологія" так: "учення про те, як діють народи, коли живуть своїм власним соціальним життям, набу­вають і використовують знання про світ". Сам Г. Гарфінкель вживав назву своєї дисципліни скоріше як таємний пароль для розпізнавання "своїх" і як розділювальну межу між традицій­но-соціологічним і етнометодологічним підходами.

Г. Гарфінкель починає виклад основ своєї теорії з утвердження рівноправності всіх соціальних подій та дій як предметів дослі­дження: "Етнометодологічні дослідження намагаються трактува­ти практичні дії, практичні обставини і практичне соціологічне мислення як теми емпіричного дослідження і, приділяючи зви­чайним діям повсякденного життя увагу, яка приділяється звичайно екстраординарним подіям, прагнуть пізнати їх як фено­мени, що самі собою заслуговують вивчення".

Повсякденні практичні дії людей та їхнє практичне мислен­ня є тією сферою явищ, на якій зосереджується дослідницький інтерес етнометодолога. Ця феноменальна сфера настільки ши­рока й різноманітна, що до неї можна віднести і рукостискання, і стояння у черзі, і перехід жвавого перехрестя в годину "пік", і дослідження соціолога-аналітика, і розмову з товаришем, і дове­дення теореми тощо.

Етнометодолог звертається до щоденного життя, прагнучи ви­явити його систематичний раціональний характер, тобто ті вла­стивості, які беруть на віру, не аналізують, "бачать, але не поміча­ють", і які є "морально примусовими". Ці відомі кожному при­родні властивості повсякденного життя, а також засади прак­тичної дії Г. Гарфінкель називає "фоновими очікуваннями" ("background ехресtаnciеs", "соmmоn bасksgгоund"). Члени су­спільства використовують фонові очікування (типізації, буденні типи, мовою А. Шюца) як схему сприйняття й інтерпретації світу. Це дає змогу впізнавати та розуміти актуальні явища як прояви знайомих (типових) ситуацій. У кожній конкретній ситуації вза­ємодії людям потрібно дійти згоди щодо фонових очікувань — імпліцитних правил, які маються на увазі, організовують і упо­рядковують ситуацію, з'ясовують сенс власної діяльності інди­віда, дій інших і самого світу в цілому. Ці загальновідомі правила не усвідомлюються, а тільки маються на увазі, їх не можна без­посередньо спостерігати. Правила дуже важко розпізнати, сфор­мулювати, оскільки люди рідко усвідомлюють їх, проте вони впо­рядковані й раціональні.

Етнометодологія зосереджує увагу не на змісті та сутності правил, а на методах, які використовуються для побудови, під­тримання і перетворення соціального світу, що здається упо­рядкованим, тимчасом як більшість традиційних теорій зо­середжуються на вивченні "правил": норм, цінностей, визначень ситуацій та інших обставин взаємодії, встановлених діючими особами. Вивчаючи буденну діяльність людей, етнометодолог ці­кавиться спільними ординарними методами, якими послуго­вуються люди для оптимізації взаємодії у повсякденному житті. Вони реальні, природні, знайомі та буденні, піддаються безпо­середньому спостереженню і є основною складовою людських дій, ніколи не бувають однаковими, оскільки залежать від обставин взаємодії.

За допомогою методів люди створюють чи руйнують спільні правила взаємодії, переконуючи одне одного, що поточні обста­вини мають упорядковану і зрозумілу структуру. У кожній си­туації фонові очікування досить своєрідні та непридатні за інших обставин, а тому люди в кожній новій ситуації змушені викори­стовувати методи пошуку згоди щодо імпліцитних правил ство­рення належного порядку. Через методи, що становлять повсяк­денні дії людей, відбувається пошук загальноприйнятих правил мислення, які роблять поведінку "пояснюваною", "описовою" ("ассоuntаblе") для індивідів. За допомогою методів інтерпре­тується і ситуація, і поведінка учасників взаємодії. Етнометодологія сприймає соціальний світ як світ перехресних, суперечли­вих або подібних інтерпретацій. Основна увага приділяється без­перервному процесові створення і руйнування соціального по­рядку, а також специфічним методам, які люди використовують для цього.

Отже, предметом етнометодології є методи, взяті на віру правила, що їх люди використовують, описуючи власну діяльність та діяльність інших. Це методи інтерпретацій; приховані, неусвідомлювані, нерефлексовані механізми соціальної комунікації між людьми.

Правила, або фонові очікування, є імпліцитними. Учасники взаємодії стикаються з труднощами, прагнучи сформулювати їх. Коли людину запитують про них, вона або взагалі не може нічо­го відповісти, або не в змозі чітко розповісти, з чого складаються такі очікування. Щоб звернути на них увагу, учасник має абстра­гуватися від "життя як завжди", від звичного характеру буден­них ситуацій. Повсякденні сцени потрібно перетворити на про­блематичні, тоді передумови щоденної діяльності, яких "бачать, але не помічають", стануть очевидними. З метою "допомогти ле­дачій уяві" теоретика Г. Гарфінкель вирішив провести експери­менти, які "викликають роздуми, що ведуть до відкриття диво­вижних явищ у нашому нав'язливо знайомому світі". Мета пере­важної більшості загальної програми експериментів — виявити і розкрити загальноприйняті фонові очікування, які мають на увазі і якими керуються учасники у ситуації взаємодії, виявити і розкрити їх через зруйнування структури цієї ситуації. Завдан­ням етнометодологічного дослідження є проникнення у природні соціальні обставини, за яких дослідник може спостерігати спро­би людей утверджувати, створювати, підтримувати або змінювати правила видимої згоди щодо структури "реального світу". У ситуації включеного спостереження соціолог, зайнявши позицію стороннього спостерігача, повинен сприймати буденну поведінку як "антропологічно чужу".