Засоби наукової комунікації

Система наукової комунікації забезпечує циркуляцію поширення наукової інформації, перетворення окремих сфер пізнання в єдину систему знань. Тому-то розвиток системи наукової комунікації — необхідна умова процесу інституалізації науки. Адже, по суті, наукова діяльність колек­тивна. Вік наукової комунікації вимірюється тисячоліттями. Початок кому­нікації заклали самі вчені, маючи потребу в обміні інформацією. Першим засобом комунікації стали листи, що тривалий період виконували роль формальної публікації та закріплення пріоритету. Це досягалося тим, що одержані листи показувались всім зацікавленим та при потребі копіювали­ся. Вчених тоді було небагато й наукові новини без перешкод розповсюджу­вались у їх вузькому колі.

Книгодрукування підірвало значення листів як засобу розповсюдження наукової інформації. Вже після античних часів наукова еліта починає швид­ко розростатись і листи більше не могли виступати єдиним засобом комуні­кації. Лідерство у системі наукової комунікації почали завойовувати книги. У приватному листуванні, як і раніше, висувались, обговорювались і, навіть, вирішувались багато наукових проблем (наприклад, у листуванні між Блезом Паскалем та П'єром Ферма народилася теорія ймовірностей). Але саме публікації почали забезпечувати пріоритет та розповсюдження наукових знань. Збільшення кількості наукових книг, знання, що в них містились, ставали дедалі більш відокремленими, трудніше ставало їх засвоювати, визна­чати їх новизну та наукову цінність. У систему наукової комунікації прони­кає новий елемент — наукові журнали. Перші з них, наприклад, «Наукові записки Королівського товариства», мало схожі на сучасні: друкували огля­ди, реферати, попередні повідомлення про незакінчені дослідження,

Виникнувши у XVII ст., як додатковий засіб у системі наукової комунікації, журнали зайняли панівне становище. Ближче до XX ст. жур­нальні статті стають уже стандартними, набувають майже сучасного вигля­ду, остаточно перетворилися на найважливіший засіб наукової комуніка­ції. У середині XX ст., коли наука перетворилася у безпосередню продуктивну силу, а про її розвиток почали піклуватися держава, уряди, сталися нові зміни у системі наукової комунікації. Якщо дослідження та термін їх завершення плануються, то вчений не може чекати завершення циклу досліджень, а вже потім узагальнювати, писати книжку. На кожному більш-менш закінченому етапі учений публічно звітує. Публікації, відмічає відомий наукознавець Джордж де-Солла Прайс, перетворюються здебільшого на обов'язкове завершення витрат часу та коштів, аніж особливим привілеєм, винагородою за відкриття чогось такого, що гідно перебувати у золотому науковому архіві й привертати увагу обраного кола людей. Така зміна місця науки у суспільстві привела до того, що кожні 10—15 років кількість книг та журналів подвоюється. В таких умовах неможливо навіть переглянути усі статті за фахом, можна пропустити важливу інформацію й тільки по завершенню дослідження дізнатися про запізнення. Тому формуються нові форми наукової комунікації. Так, знову набувають значення різні реферативні огляди, видаються спеціальні реферативні журнали. Ство­рюються великі інформаційні системи та мережі, якими можна користуватись за допомогою персонального комп'ютера. Комп’ютеризація науки та системи її комунікації викликає потребу всезагальної комп'ютерної освіче­ності, передбачає володіння загальним уявленням про можливості обчислювальної техніки, навиками її використання, вміння складати прості комп'ютерні програми.

Невід'ємна частина наукової комунікації — різноманітні конференції, симпозіуми, конгреси, школи молодих вчених тощо. В таких умовах від­бувається обмін новітньою інформацією, порушуються та обговорюються дискусійні питання сучасних наукових проблем, досліджень. Зростає в сучасних умовах і значення неформальної комунікації. Підраховано, що в сучасних умовах неформальні комунікації приносять вченому 70 — 80 % не­обхідної інформації. її переваги особливо значні на етапі розробки тієї чи іншої наукової проблеми. Неформальний, оперативний обмін думками між кваліфікованими, обдарованими спеціалістами дозволяє організувати своє­рідний «мозковий штурм» й наштовхнутися на нову ідею, висвітити незрозумілі місця власних логічних побудов. Так, добре відомий «копенгагенсь­кий стиль» наукової праці, що склався в Інституті теоретичної фізики під керівництвом Нільса Бора. Суть «копенгагенського стилю» полягає в постій­ному безперервному спілкуванні, здійсненні спільних досліджень, обговоренні досягнутих результатів. Подібним є і стиль досліджень Енріко Фермі та його колег. Більшість наукових досліджень та відкриттів, здійснених у Римі, народилася в процесі гри у «дві ліри», чи у тій формі її продовження, яку Енріко Фермі надав своїй праці у лабораторії. Суть гри в тому, що кожний учасник задавав іншим ті питання, над якими сам міркував у ході досліджен­ня, і відповідь на які часто й сам не знав. Одну ліру платив той, хто не міг відповісти на питання, що задавали йому інші, а дві ліри той, хто не міг відповісти на своє питання.

Ще одна перевага — фактор часу. Читання наукових праць ніби повертає час назад: відбувається знайомство з тим, про що міркував вчений рік-два тому. Довідатись, що змінилось відтоді, можна тільки у неформальному спіл­куванні. З іншого боку, й самому вченому важливо довідатись, як зустрінуть його працю, а відгуки ж друкуватимуться лише через тривалий період. Як­що ж скористатись неформальними каналами, послати копії статті деяким колегам, то відгуки прийдуть значно раніше. Неформальна комунікація мо­же допомогти й тоді, коли матеріалів для друкування висновків дослідження ще не вистачає, але є необхідність заявити про дослідження, що ведеться. Джерела неформальної комунікації різноманітні: особисті зустрічі вченого з колегами, починаючи з міжнародних форумів і кінчаючи спільними особис­тими розмовами, обмін листами, копіями статей тощо. Отже, значення нау­кової комунікації для процесу інституалізації науки та її розвитку надзви­чайно велике.

Наукова комунікація забезпечує обмін науковою інформацією, закріп­лює пріоритет наукових відкриттів за певним вченим, сприяє формуванню нових ідей та підходів. Створення ефективної системи наукової комуніка­ції та вміння вчених максимально продуктивно використовувати всі її різноманітні форми — необхідна умова дальшого прогресу науки, один з най­важливіших напрямків соціального управління розвитком науки.