Основні елементи теорії соціальних груп

Поряд з поняттями "влада", "політична система" одним із найголовніших понять у політології є поняття суспільної групи. Латинське слово socialis - означає суспільний, тому надалі вживатимемо слова соціальний і суспільний як тотожні. Поняття "група" взято з математики й у політології вживається в двох значеннях: широкому, при визначенні будь-якого зібрання людей, між якими виникають хоча б якісь суспільні відносини; вузькому, при визначенні об'єднання людей, що сполучені суспільними зв'язками, члени такої групи мусять бути свідомі своїх зв'язків у рамках групи або у відносинах з представниками інших груп. Дане поняття було впроваджено в науку в XX ст. Американський соціолог Ч.Г.Коолей поділив групи на первинні і вторинні. До первинних належать групи, що складаються з невеликої кількості людей, які безпосередньо контактують, мають особисті зв'язки, певну сталість буття. До вторинних належать великі групи людей, які не мають жодних особистих зв'язків, контактів. Отже, до первинних може належати сім'я, сусідські спільності, тимчасові групи відпочинку і т.д. До вторинних - співробітники на фабриці, політичні партії тощо. Вторинні групи виникли в період розпаду первісного суспільства, з початком формування наступних, більш складних і чисельних суспільств. З часом проходить подальша диференціація суспільства, крім первинних і вторинних, вирізняються формальні й неформальні групи. До формальних груп належать ті, хто об'єднаний будь-якими формальними зв'язками при виконанні суспільної ролі. До неформальних зараховуються ті, хто не є формальною групою, а також ті, кого об'єднують особисті зв'язки. Далі відбувається поділ на добровільні й недобровільні групи, зовнішні, внутрішні, групи натиску, референтні і т.п.

Людське суспільство складається з величезної кількості різноманітних груп. У політології панує погляд, що цю групову суспільну мозаїку можна впорядкувати з точки зору визначення суб'єктів політики. При тому можна скористатись спадком Ч.Г.Коолея й сказати, що існують первинні й вторинні суб'єкти політики. Але, вважається, що первинними суб'єктами політики є великі суспільні групи як організовані цілості, об'єднані спільністю інтересів і прагнень. Вторинними суб'єктами політики є різні сили - політичні інститути, їх органи, малі групи, певні об'єднання, які реалізують у кінцевому результаті інтереси і волю великих суспільних груп, відіграючи суттєву роль у політиці в залежності від своїх можливостей служити інтересам й політиці груп.

Первинні суб'єкти політики є вирішальними. Серед них розрізняються суб'єкти головні: нації, класи, верстви, та другорядні: групи маргінальні, малі групи. Все разом творить своєрідну суспільну політичну ієрархію, яка не є статичною, а перебуває в постійному русі. Серед вторинних суб'єктів можна виділити посередницькі суб'єкти (організації і інститути, які виражають інтереси великих суспільних груп) та безпосередні суб'єкти - малі групи, об'єднання і навіть особи, що діють як представники вищеназваних організацій, або діють самостійно.

В основі поділу суспільства на групи лежить той факт, що суспільні групи є рушіями суспільного поступу, адже без них, їх активності, дій суспільство припинить свій розвиток. Крім цього, від характеру самих суспільних груп залежать не лише динаміка суспільства, але і його статика, тобто якість функціонування всіх суспільних інститутів у той чи інший момент історичного розвитку. Залежно від того, з яких груп складається суспільство, хто з них панує, а хто підпорядковується, від реальної їх діяльності залежить і тип суспільства, його суспільно-політичний і державний лад. Отже, виходячи зі складної будови суспільства, його системної побудови, ми приходимо до висновку, що крім поділу суспільства на політичні, економічні та ін. системи, його можна вивчати під кутом зору діяльності різних суспільних великих і малих (макро- і мікро-груп). Для цього нам потрібно встановити, з яких соціальних груп складається суспільство, тобто встановити саму будову, структуру даного суспільства. Можна твердити, що соціальна структура - це сукупність соціальних груп, що розрізняються за своїм становищем у суспільстві.

Для структурного аналізу, як і взагалі для будь-якого аналізу, нам потрібно дотримуватися певних загальних засад, які є обов'язковими. Загальновизнаними імперативами кожного структурного аналізу є: а) предметом вивчення є всі, без винятку, суспільні групи; б) до їх аналізу, порівняння слід підходити з одними і тими ж критеріями; в) кількість критеріїв повинна бути достатньою для охоплення об'єкта, аналізу як кількісно, так і якісно.

Сучасна ідеологія й політологія користуються універсальним засобом для аналізу суспільства, що включає вищенаведені вимоги, ним є теорія соціальної стратифікації. Слово стратифікація (від лат. stratum - верства і fasio - роблю) взяте з геології, до нього додано означення "соціальне", що разом дало нам подвійне поняття: це і процес, який безперервно проходить у суспільстві, і результат цього процесу. Вперше в соціології дане поняття застосував американський соціолог Едвард А.Росс (1866-1951). Англомовні соціологічні словники розуміють під соціальною стратифікацією впорядкування елементів у групи, що розташовані на різних горизонтальних рівнях, впровадження соціальних станів, які відрізняються між собою як вище- і нижчерозташовані. Таким чином, це не лише метод виявлення й вивчення суспільних верств, але й своєрідний миттєвий в часі портрет даного суспільства. Зрозуміло, що можна отримати такі "знімки" кожного людського суспільства, бо суспільні верстви або групи існували й існуватимуть поки існуватимуть які-небудь відмінності між людьми. Причому, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремих осіб, сімей або цілих верств (страт, груп), а власне нерівне їх становище.

Для науки принципове значення має розроблена політологами К.Девісом, а особливо М.Тьюменом приблизна шкала політичних вартостей при оцінці тих чи інших страт. Критерієм шкали виступає принцип: хто виконує важливі функції для суспільства, що вимагають спеціальної підготовки, затрат, тому суспільство змушене компенсувати це більш широким доступом до дефіцитних благ. В свою чергу, таке становище змушує до конкуренції за право виконання важливих функцій, а суспільство отримує можливість вибору кращих. При оцінці важливості функціональних становищ треба враховувати два критерії: а) ступінь функціональної унікальності різних становищ; б) ступінь залежності даного становища від інших в певних питаннях. Опираючись на ці критерії, можна отримати певний порядок таких важливих становищ. Серед них можна виділити такі політичні поняття, як "влада", "роль", "статус", "посада", "професія", "ранг", "престиж". Серед них одне з найважливіших - становище. Воно складається з престижу, рангів, винагороди і т.д. Становище тісно пов'язане з владою. Влада - це головний критерій престижу, становища. Таким чином, дана теорія розглядає людину як працівника і споживача, бо вона враховує всі позиції в системі влади, які вона здатна мати в суспільстві. Тут і кількість, і якість засобів виробництва, предметів споживання, якими він в стані управляти, а також усі види і розміри благ, які він в стані отримати від суспільства.

Отже теорія стратифікації будує своєрідну піраміду влади даного суспільства, яка опирається на розміри, обсяг влади та розміри прибутків тих чи інших суспільних груп, верств, страт. Оскільки до останнього часу в СРСР не проводилися такі соціологічні дослідження, то сьогодні ми не в змозі зробити науковий стратифікаційний аналіз жодної із національно-державних утворень СРСР (для цього нам потрібно зробити порівняльний аналіз, а окремі соціологічні дослідження такого типу проводились ще у 20-х роках). Лише в останні два роки були проведені окремі дослідження, що дають змогу уявити лише окремі параметри піраміди влади в СРСР. Так, наприклад, якщо Держкомстат країни вже майже три роки повідомляє дані про грошові прибутки зайнятих в державному секторі, то він не повідомляє про те, як розподіляються прибутки серед панівних страт державно-адміністративного, партійного апарату, що робить фрагментарною картину і не дає змоги збудувати піраміду влади. Ще важче її побудувати з причини незнання соціальних умов походження панівних верств, рівня отримання освіти і т.д., хоча вже є значні зрушення в даному питанні. Проте вони охоплюють лише останні роки, тобто ми можемо отримати стратифікаційний портрет суспільства кінця 80-х років, який важко порівняти з минулим.

Керуючись імперативами структурного аналізу окремі соціологи будували свої схеми структури суспільства. Однією з поширених у Європі таких схем є концепція М. Вебера, який у ряді своїх праць, а головне в роботі "Господарство і суспільство" запропонував своє бачення суспільства. Основою поділу суспільства, вважав він, є диференціація його на три системи: систему, що опирається на ієрархію економічну, систему, що опирається на ієрархію участі в реалізації влади, і систему, що опирається на ієрархію суспільного престижу. Великі групи людей, які мають однакову економічну базу, М.Вебер називав класами, однак в суспільстві головним елементом його структури є станові групи, що розрізняються за рівнем престижу або його відсутності в суспільстві. Найбільш важливою характеристикою, за Вебером, станового рівня є осягнення тією чи іншою групою певного стилю життя. Класи, в його розумінні, є елементами економічної системи суспільства, а стани - елементами суспільної системи. Клас характеризують насамперед відносини обміну матеріальних багатств та рівень певної кваліфікації, що проявляється на товарному ринку. Тому первісні форми класів з'являються з становленням первісних форм товарного ринку, і, відповідно, класова боротьба точиться за споживацькі кредити, за засоби споживання, за доступ до ринку і за ціни. Таким чином, М.Вебер розглядав класовий поділ суспільства як ставлення певних розрядів людей до способу виробництва й отримання прибутків. Становий же поділ він виводив із відносин груп людей до способу споживання прибутків, добра, що проявляється насамперед у стилі життя. Станова ситуація людей є детермінована загальновизнаними критеріями престижу в даному суспільстві. Правда, самі ці критерії у М.Вебера сформульовані дуже загально.

Дещо близьким до веберівського є марксистський підхід до структури суспільства. Марксисти розглядають великі суспільні групи насамперед як класи, тобто як сукупність, групу як таку, що має спільні ознаки. Найбільш ґрунтовну характеристику класу дав В. І.Ленін у праці "Великий почин". Він визначив клас як велику групу людей, що відрізняється за місцем у певній історичній системі виробництва, що означало виділення їх за владою, або участю в реалізації влади у відношенні до засобів виробництва, тобто хто володіє, розпоряджається і використовує цю власність по розмірах і по способах отримання прибутків, тобто і по тому, чи вони можуть, чи не можуть привласнювати працю інших. Таким чином, дані ознаки синтетичні, загальні, але вони характеризуються явною економічною домінацією. В 30—70-і роки в СРСР ці ленінські ознаки використовувались при аналізі суспільства вульгарним сталінським підходом. Він полягав у тому, що, нехтуючи імперативами структурного аналізу, було довільно взято великі групи людей, зайнятих у промисловому виробництві та у сільському господарстві, й до їх характеристики застосовано лише другу ознаку, до всіх решта, яких названо прошарком інтелігенції, застосовано ознаки освіти та змісту праці. Отже аналіз структури не був однаковим для всіх груп і здійснювався за різними критеріями, що робило його в науковому відношенні безглуздим. Однак і до сьогодні цей підхід є ще панівним у нашій країні.

Нам залишається лише зупинитися на питанні формування суспільних груп як суб'єктів політичного процесу. В цілому виділяються такі фази формування групи як суб'єкта. Перша - це коли формування йде самовільно, стихійно; друга -коли члени груп усвідомлюють свою належність до даної групи; третя - коли члени групи доходять до усвідомлення необхідності діяльності (боротьби) за владу чи панування даної групи; четверта - це коли члени групи усвідомлюють необхідність своєї організації для завоювання й утримання влади.

Як вже зазначалось в попередніх лекціях, суть політичної влади полягає у тому, що її суб'єктом і носієм є пануюча суспільна група. Політична боротьба розгортається в процесі зіткнення інтересів соціальних груп і окремих осіб, між різноманітними етноконфесійними групами та між управителями і тими, ким управляють. Французький політолог М.Дюверже зводить політичну боротьбу до двох аспектів: з одного боку - між групами, класами і людьми, які борються за завоювання, розподіл або вплив на владу; з іншого - між владою, яка керує, і громадянами, які їй протидіють.

Характеризуючи політичну владу, маємо на увазі таку її важливу ознаку, як наявність певної спеціальної групи, соціальної верстви, що професійно займається управлінням. Традиційно такі управлінські групи називають бюрократією (фр. слово buredu - бюро і грець, kiatos - влада). У сучасній політології існує не менше трьох значень поняття бюрократичної групи. По-перше, це буквальне розуміння бюрократа як управлінця, що керує, сидячи за бюро (спеціальним конторським столом) і за допомогою державного апарату, його чиновників, які призначаються владою й залежать від неї. Така влада відповідає закону, але реалізує владу без участі громадян. По-друге, поширеним є розуміння бюрократії, яке сформулював М.Вебер. Він розумів бюрократію: а) як певну ієрархічну організацію чиновників, в якій є обов'язковими принципи компетенції, певного освітнього цензу; б) як визначений тип відносин між адміністрацією і рештою суспільства; тобто тут бюрократія виступає як група, що має певні привілеї, вона виступає як стан і, не підлягаючи дієвому контролю, монополізує функції управління; в) як певний тип поведінки і діяльності, який детермінується через організаційні структури сучасної адміністрації. Таким чином, М.Вебер розумів бюрократію як раціональну діяльність певних суспільних груп і організацій, на основі визначених правил і функцій, відповідно до яких здійснюється розподіл компетенції і відповідальності. Основним принципом діяльності бюрократії він вважав ієрархічність (досить суворо дотримувану), розмежування компетенції на різних регламентованих рівнях, рутинний характер рішень, що приймаються. По-третє, існує і досить поширене розуміння бюрократії, як відчуженого апарату влади, що характеризується насамперед бездушністю, консерватизмом, прямолінійністю, формалізмом і безвідповідальністю.

Більшість політологів відзначають, що головною тенденцією сучасних політичних процесів є зростання державного апарату, ріст чисельності чиновників. Цей ріст відбувається за зростаючою кривою. Таку тенденцію описав англійський політолог, письменник Сіріл Н.Паркінсон (1909 р.н.). В аксіоматичній формі перший закон Паркінсона проголошує: чиновник множить чиновників, але не суперників; чиновник працює один для іншого. Математично це виглядає так: у будь-якій адміністративній установі в мирний час приріст чиновників можна розрахувати за такою формулою:

x=(2s^m+l)/n,

де s - кількість чиновників, які набирають собі підлеглих, щоб просунутись по службі; l - кількість років, проведених на роботі; m - кількість людино-годин, затрачених на обробку матеріалу; n - кількість потрібних чиновників; х ~ потрібна кількість нових чиновників на рік.

Математикам зрозуміло, що для вирахування приросту в процентах потрібно х помножити на 100 і розділити на число чиновників минулого року - у:

100(2s^m+l)/y%,

Отримане число буде незмінне, десь між 5,17 і 6,56%, незалежно від обсягу роботи і навіть при повній її відсутності . Вважається, що число чиновників в цілому зростає безупинно, що дає змогу говорити деяким політологам і соціологам про "адміністративну революцію". Тут слід визнати, що зростання чисельності суспільної групи управління в умовах сучасної науково-технічної революції закономірне і само по собі ще не означає бюрократизації влади. Бо, насамперед, важливе значення мають напрямки цього зростання. Справа також у тому, що на сьогодні головною негативною рисою бюрократії стала не її зростаюча чисельність, а те, що вона в своїй діяльності обминає успішно парламентський контроль.

Спочатку представницька влада була тісно пов'язана з народом, що її висував, і тоді вона дійсно володіла певною владою. Однак, як влучно зазначив у 1917 p. M.Вебер, у кожній масовій державі демократія веде до бюрократичних урядів, бюрократизація є "невблаганною тінню прогресуючої масової демократії". Тому зростаюча всемогутність бюрократичних верхів у кінцевому розумінні дискредитує саму законодавчу владу.

В умовах панування адміністративно-наказової системи, зрощення управлінської бюрократії з партійним апаратом, з військово-промисловим комплексом в СРСР у минулі роки сформувався унікальний феномен - специфічна соціальна група - номенклатура. В чому її особливості? Вона як прибуток присвоювала те, чим володіла, і розподіляла його так, як розподілялась сама в ієрархії структур влади. За свою управлінську працю номенклатура отримувала державну зарплату, за участь у державній власності - місця в спільноті власників. За працю номенклатурі платили самими владними функціями з прибутком у вигляді службової кар'єри. До солідної посади додавалися й солідні привілеї. Наприклад, навіть уже в роки перебудови, номенклатура, насамперед партійна, а потім державна, збільшила собі зарплату, ще до масового зростання цін, яке почалося з 1990 р. Солідні привілеї, які за рішеннями законодавчої влади потрібно було ліквідувати, номенклатура залишила собі далі лише під іншим виглядом, так було в розподілі житла, спецхарчування, одягу, побутових товарів і т.п. Таким чином, номенклатура, віддалившись від народу, інтереси якого вона мала представляти, почала існувати сама по собі, для власних інтересів, і в цьому її характерна риса. Крім цього, кожний номенклатурник мав власну, відведену йому ділянку владарювання (чи не напрошується порівняння з феодалізмом?). Як правильно зазначає М.Восленський, "...вся номенклатура є своєрідною системою ленів, які надаються відповідним партійним комітетом - сюзереном його васалам - членам номенклатури цього комітету..., але - номенклатурний "лен" складається з влади". Не власність, а влада є головним для неї. "Буржуазія -клас імущий, а тому пануючий. Номенклатура - клас пануючий, і тому імущий". Тому на сучасному етапі перед нами стоїть надзвичайно складне завдання: зберігаючи в цілому апарат управління (бо ще ніхто в суспільстві не обходився без управління), подолати номенклатуру, тобто радянську бюрократію, яка володіє груповою монополією керівників на функції управління і засоби влади. Шлях для вирішення цієї проблеми один -широка гласність в управлінні, кадрових переміщеннях, демократизація всього політичного суспільного життя.

Сама по собі бюрократія не є злом. Вона в стані зберігати соціально-культурний образ різноманітних груп населення, але це можливо лише за умов, що вона буде зберігати демократичні принципи й передасть владу своєму представнику, вибір якого забезпечить йому необхідні повноваження. Це можливо й тоді, коли вибраний керівник може бути переобраний або знятий за вимогою виборців або вищої державної влади, тобто коли в суспільстві відмиратиме етатизм, проходитиме децентралізація. Все це стане можливим при нормальній, регулярній циркуляції панівних груп легітимної влади.

На завершення зупинимось на аналізі змін, які відбуваються в соціальній структурі суспільств в умовах автократичного, тоталітарного режиму. За таких умов суспільство повністю підпорядковується державою, вона і політичні партії (часто навіть одна партія) - є центром рішень, міжгрупова боротьба не ведеться навколо власності на засоби виробництва, бо вона зводиться до боротьби навколо розподілу й перерозподілу благ, контролю над мережею розподілу. При домінації принципу перерозподілу (редістрібуції) розподіл відбувається по вертикалі, це позатоварний, нееквівалентний продуктообмін, що здійснюється у вигляді вольових рішень, примусового вилучення прибутків центральною владою. Як наслідок - соціальна структура різко деформується, бо суспільство перестає поділятися на традиційні суспільні групи і верстви, а ділиться на дві функціональні частини, що складаються із низових виробників і розпорядників, які забирають прибуток і регулюють розподіл. З метою приховування цього процесу в політичну свідомість утверджуються спрощені соціальні схеми - два класи, один прошарок і стереотипи загальної єдності. Як уже зазначалось, розподільчі функції виконує група, названа "номенклатурою", формуються офіційні й неофіційні статуси суспільних груп. Така деформована соціальна структура консервувала, спричинювала застій, гальмувала науково-технічний поступ. Сама ж структура починає нагадувати желе, оскільки в суспільстві відсутня справжня власність, немає дійсних економічних і правових суб'єктів, руйнується мережа соціальних груп, а її складові елементи інтегрувалися у вертикально-корпоративні структури - відомчі, регіональні тощо. На рівні макрогруп відбувається поляризація - виробництво і розподіл, на рівні мікрогруп структура ускладнюється за рахунок панування вертикально-корпоративних зв'язків над горизонтальними, адміністративних - над економічними. Крім цього, всередині макрогруп теж проходить диференціація, вони дробляться системою розподілу, що в кінцевому результаті посилює апарат розподілу.

Отже, в основі впорядкування суспільства як системи лежить визначення суб'єкта політики. З цією метою використовується структурний аналіз, що дає змогу визначити соціальну структуру суспільства. В результаті отримується образ суспільства, що складається з багатьох соціальних груп, які розташовані на різних горизонтальних рівнях за певною ієрархією. Соціальна стратифікація допомагає вивести піраміду влади даного суспільства. Існує ряд структурних схем суспільства, серед яких можна виділити схеми М.Вебера та марксистську.

Суспільні організації

Суспільні організації, спілки, об'єднання виникають як прояв свідомої і цілеспрямованої діяльності людей, відображення суспільних зв'язків, активності людей в різних сферах їх життя, їх диференційованих інтересів і потреб, що усвідомлюються і вимагають відповідної діяльності.

На відміну від рухів для суспільних організацій і об'єднань вирішальним є тип об'єднання, встановлення довготривалих відносин між членами, факт фіксованого членства в даному об'єднанні. У зв'язку з цим мета вже не є вирішальним елементом, навпаки, створюється певний простір для зміни цілей, а домінуючим інтегратором організації є поряд із спільністю інтересів і членство. Для суспільних організацій характерним є те, що в процесі реалізації інтересів її членів висуваються і реалізуються конкретні цілі. Інтереси, що спонукають людей до створення об'єднань, умовно можуть бути поділені на інструментальні, коли для членів їх членство і діяльність є засобом для досягнення певного завдання, та інтереси заради об'єднання, з метою отримання задоволення від зв'язку зі своїми друзями і звільнення від відчуття загубленості серед супротивників.

Суспільна організація є добровільним об'єднанням у тому розумінні, що особа, яка планує вступити до неї, повинна заявити про причину свого вступу хоча б формально. Це, однак, не означає, що до суспільної організації може вступити й бути її членом кожний. Більшість організацій у своїх документах регулюють правила вступу і принципи членства. Можуть існувати деякі обмеження, наприклад, вік, стать, освіта, національність, походження, система інтересів і т.п.

В організаціях члени обирають функціонерів - голову, секретаря і т.п., а також колективний орган керівництва, завдання яких полягає у здійсненні необхідних керівних функцій. Формування керівних органів і їх функції мають велике значення для організації. Обрання керівних органів є цілком логічний крок і не загрожує інтересам його членів, оскільки члени можуть контролювати обрані органи й окремих осіб.

Однак, це є першим кроком у напрямку до можливого поступового розподілення організації на її членів і функціонерів, що спираються з часом на керівників нижчого рангу або професійних працівників. Такий розподіл передбачає розподіл інтересів, коли визначальні загальні інтереси помалу поступаються місцем інтересам апарату, тобто функціонерів і професіоналів. Надалі, і це відбувається досить часто, інтереси членів організації можуть виступати ширмою, легітимацією для інтересів, які відстоює апарат.

Мету організації, принципи її діяльності, організаційну структуру, спосіб самої організації і становлення, принципи членства визначають документи, які члени організації виробляють і приймають як обов'язкові. Сукупні принципи утворення і діяльності суспільних організацій можуть виникати з норм діючого права (якщо суспільна організація приймає тільки легальні форми реалізації своїх завдань). Обов'язкові в конкретній державі вимоги права можуть не дозволяти об'єднання визначених суспільних груп і забороняти об'єднання з метою досягнення певних цілей. Основними документами, що регулюють функціонування організації, є статут і програма діяльності.

У політичній системі суспільні організації виконують дуже важливі для суспільства функції. Серед них найважливішими є: виховна функція; функція активізації громадян даного суспільства; функція підбору і підготовки кадрів політичного активу; функція артикуляції групових інтересів.

Виховний процес реалізується різноманітними формами й засобами, включає поширення ідей і цінностей спільної діяльності серед членів організації, вироблення в організації дисципліни, формування відчуття відповідальності за власну поведінку.

Суспільна організація активізує значні групи даного суспільства, залучаючи громадян до спільної діяльності при вирішенні актуальних суспільних питань. Діяльність членів об'єднань спрямована на досягнення спільних інтересів, що сприяє зміцненню міжособистісних зв'язків у об'єднаннях. Активна громадсько-політична діяльність простих членів і керівників різного рангу виявляє таланти, виробляє навички політичної діяльності. Внаслідок цього суспільні організації виступають своєрідною школою підготовки кадрів політичних і державних діячів.

Функція артикуляції полягає в формулюванні, оформленні в документах сутності членів спілки. Але дана функція значною мірою залежить від способу утворення самої організації. Якщо суспільна організація виникає спонтанно, стихійно, то вона, особливо на початковій фазі свого функціонування відображає потреби й інтереси певної групи громадян. З часом гострота такого сприймання стирається, одночасно з ієрархієзацією і формалізацією організації.

Якщо ж суспільна організація створювалась бюрократично, то вона рідко стає автентичним представником інтересів певних груп громадян і борцем за реалізацію цих інтересів.

Залежно від функцій суспільну організацію можуть підтримувати держава або певні політичні сили, що діють на її території. Громадські організації зберігають відносну незалежність щодо органів і апарату держави. Їх діяльність може бути обмежена тільки сукупно встановленим у державі правом щодо даного роду організацій. При цьому з боку держави не може бути втручання в поточні справи. Однак, існують різні незаконні дії - тиск, переслідування, навіть свідоме створення труднощів у діяльності організації. Про незалежність суспільної організації від держави можна говорити лише в формально-правовому плані. Фактично завжди існує якщо не безпосередня, то опосередкована залежність від держави або її органів, а також політичних партій. Неформальна залежність суспільних організацій від держави виникає у випадках дозування їх діяльності. Подібна залежність найчастіше виникає щодо масових організацій, які утримують звільнений персонал. Відносини між громадськими організаціями або організаціями - політичними партіями регулюються неписаними домовленостями чи програмними деклараціями цих організацій.

Функціонування суспільної організації в політичній системі може бути стабільним тоді, коли інтереси політичної влади держави співпадають з інтересами груп, об'єднаних у організації. Функціональна здатність організації виникає при суперечності інтересів політичної влади і груп, пов'язаних із організацією. Суспільна організація може дестабілізуюче, а навіть і згубно впливати на політичну систему. Як правило, дисфункціональна діяльність короткочасна, якщо тільки суспільство не переживає глибоку кризу й не відбувається перехід до якісно нових принципів організації суспільства. В інших випадках раніше або пізніше переважають сили, що підтримують політичну владу.

Суспільна організація може виконувати й нейтральну роль у політичній системі. Для масових організацій така позиція не характерна, буває досить рідко і продовжується недовго. Нейтральну роль може виконувати тільки суспільна організація, що локалізована на периферії політичного життя і має невелику кількість членів.

У рамках політичної системи діють також і неофіційні суспільні об'єднання. В соціологічному плані вони теж є суспільними організаціями.

Категорія таких суспільних організацій є досить різнорідною. До них, в основному, відносяться організації, що діють нелегально, мафіозного типу, групи тиску (pussure groups) (частково, залежно від свого статусу в конкретному суспільстві).

У сучасних політичних системах нелегальні організації, що ставлять собі за мету боротьбу з існуючим політичним ладом, не є масовими. Здебільшого вони кадрові за своїм характером, мають невелику кількість членів і не є довготривалими. Хоча є приклади, коли певні терористичні організації функціонують довгий час. У більшості випадках вони характеризуються стихійністю виникнення, спонтанністю в діяльності, націленістю на реалізацію поточних, одноразових інтересів.

Особливе місце в суспільстві, в тому числі і "соціалістичних країн", займають групи тиску. Вони можуть бути офіційно зареєстрованими як, наприклад, у США, або діяти нелегально. Лоббі, первісний вираз груп тиску, означає наявність і здійснення тиску окремих груп у "вітальні", "фойє" парламенту або партійних бюро. Лоббі й салон (salon) були в Америці першим місцем зустрічей і місцем утворення груп за інтересами та груп тиску. На сучасному етапі вони виступають як спеціалізовані організації інтересантів, які, на відміну від політичної партії, не мають на меті завоювання і здійснення політичної влади за допомогою відповідних інститутів політичної системи, а головне своє завдання вбачають у систематичному тиску на ці інститути з метою досягнення і захисту певного окремого інтересу. Вони використовують різні форми впливу: від відкритих демонстрацій, публікацій у пресі, виступів по телебаченню, до менш помітних - клубних, релігійних, соціальних, етнічних "зв'язків" та використання різноманітних засобів корупції, махінацій, тиску і навіть терору.

Аналізуючи інституціональні форми суспільного життя у відповідній мірі форми і функції політичних організацій доцільно було б їх аналізувати з точки зору їх місця і ролі в сукупності суспільних процесів. Поділ організацій на типи передбачає врахування таких факторів: функції, які виконує дана суспільна організація щодо системи влади в державі і функції, які вона виконує щодо інтересів своїх членів.

Типологія суспільних організацій засновується на виділенні певних ознак, домінуючими рисами яких є:

1. Мета діяльності. Класифікація груп, члени яких співпрацюють між собою з метою отримання певного становища через проголошення відповідних політичних рішень:

а) економічні групи інтересів: капіталісти (наприклад, картелі, трести, концерни, комбінати), які крім економічної функції мають важливе політичне міждержавне значення; робітники (наприклад, профспілки); різні верстви населення (наприклад, селяни, дрібнокапіталістичні господарі);

б) суспільні (політичні) групи інтересів. Це переважно організації, що спрямовують свою політичну діяльність на досягнення конкретних політичних цілей, але не пов'язані з політичними партіями (наприклад, комітет Рассела, що бореться за одностороннє роззброєння Великобританії), а також релігійні організації, культурні, гуманітарні, філантропічні та ін.

2. Методи діяльності. Суттєвим у цьому плані є з'ясування того, яким чином діє дана організація - легально чи нелегально, і чи її члени діють як група тиску. Методи діяльності визначають також формальний або неформальний характер структури організації. Формальною структура є тоді, коли наперед визначена й зафіксована система взаємозв'язків у організації, норми поведінки й методи діяльності її членів, і неформальною є та, яка допускає різні релятивні форми взаємодії і діяльність своїх членів.

3. Місце знаходження, тобто розташування в політичній структурі конкретної країни (лоббі - в конгресі США).

4. Типи інтересів. Групові інтереси можуть формуватися в межах певного класу, соціальної групи, регіону, релігійної общини. Вони набувають політичного змісту в разі поєднання економічних і позаекономічних інтересів.

Наведена класифікація являє собою групоутворення за інтересами і функціонує в капіталістичних країнах. Щодо класифікації суспільних об'єднань, що діють в східноєвропейських країнах, і в першу чергу в Радянському Союзі, то загальноприйнята раніше кваліфікація вже не відображає різноманітності діючих і виникаючих об'єднань. Тому описана вище кваліфікація є більш коректною щодо цих утворень.

Можна виділити загальні, спільні для всіх організацій стадії внутрішнього розвитку:

1. Створення передумов руху або об'єднання. В основі лежить незадоволення існуючим станом або потреба в діях з метою зміцнення існуючого становища перед якоюсь загрозою. Що і стає підставою для контактів, які встановлюються між найбільш активними особами. Сума таких контактів, заснованих значною мірою на подібності відчуттів і емоцій, може пізніше стати базою для формування руху. На початковому етапі виникають також перші форми обміну ідеями, й виробляються спільні погляди щодо основних завдань, мети. Це у випадку стихійного процесу. Коли ж ініціаторами виступають центри політичної і економічної влади, то передумови створюються згори шляхом відповідного пропагандистського впливу.

2. Стадія артикуляції устремлінь. Характеризується інтеграцією розрізнених фактично індивідуальних устремлінь, що проявляються у формі створення більш або менш розробленої програми, яка формулює загальні цілі й устремління руху. Характер артикуляції у рухах і суспільних організаціях неоднаковий.

3. Стадія агітації полягає в поясненні і наголошенні на причинах, що привели до утворення даних об'єднань, пропаганді своїх завдань, цілей різними шляхами.

4. Стадія розвинутої політичної діяльності може мати різну довготривалість.

5. Стадія згасання політичного руху, діяльності суспільної організації наступає тоді, коли досягнута мета, або коли вона виявилась нездійсненою, або внаслідок внутрішнього розвитку об'єднання, порушення інтегративних принципів.

Таким чином, у сучасних суспільствах суспільно-політичні рухи відіграють досить важливу роль. Це визначається такими факторами: з одного боку, зростає потреба в спеціалізації організаційних структур у суспільстві, з іншого - зростають очікування з боку держави і груп громадян, що суспільні організації і рухи стануть вагомою противагою бюрократизації політичного життя. Вони, співпрацюючи з політичними партіями, впливають на суперечливий процес політичного розвитку суспільства, добиваючись прийняття конкурентних політичних рішень, самі ж не беруть безпосередньої участі в їх прийнятті, а відповідно і не несуть політичної відповідальності, хоча політичні дивіденди отримують. Їх значення полягає і в виконанні посередницької ролі між громадянином і державою. Без їх існування громадяни й суспільні групи були б беззбройними перед пристрасною діяльністю політичної влади та й політичних партій.