Сутність і принципи відкритого суспільства
Між епістемологією К.Поппера (у тому числі його філософією науки) та його соціальною філософією (включно з його політичною філософією) спостерігаються глибинні зв’язки. Мова не йде про те, щоб представити його соціальну філософію в якості простого додатку до ідей, вироблених в епістемології. І не про те, щоб розглядати попперівську філософію науки в якості прямого вираження його соціально-політичних ідеалів. Продуктивніше розглядати обидва головні розділи філософії К.Поппера у єдності та взаємозв’язку між собою.
Зокрема, між розумінням К.Поппером раціональності в науковому пізнанні й у соціальному житті простежується значна взаємодія. Вся історія наукового пізнання, вважав дослідник, складається з висунення наукових теорій і їх заперечення. Принципово подібний процес існує і в соціальному житті: якщо мої ідеї не відповідають реальній ситуації, якщо мій опонент зумів навести серйозні контрприклади по відношенню до моїх пропозицій, я у відповідності до норм раціонального критицизму повинен відмовитись від своїх ідей, замінивши їх на інші.
Головні положення своєї соціальної теорії К.Поппер виклав у праці ,,Відкрите суспільство і його вороги”, в якій був здійснений критичний аналіз моделей суспільного устрою, запропонованих Гераклітом, Платоном, Арістотелем, Г.Гегелем, К.Марксом, Ф.Енгельсом та іншими мислителями.
Водночас К.Поппер уникав тверджень, що ним створена теорія відкритого суспільства. Він називав її ,,філософською концепцією” або ,,альтернативою для суспільства майбутнього”.
Зародження відкритого суспільства філософ бачив у стародавніх Афінах, пов’язуючи вказаний процес з розвитком мореплавства й торгівлі, а також діяльністю ,,Великих філософів” тогочасності. К.Поппер зазначав, що термін ,,відкрите суспільство” введене як назва не зовсім щасливої демократії. Назва помилкова у тому сенсі, що її слід трактувати як ,,влада народу”, але афіняни мали на увазі дещо інше: під терміном ,,демократія” вони розуміли таку державу, в якій управління людьми не здійснюється за допомогою деспотії. Вказана ідея породила більш пізні демократії, засновані на концепції політичної свободи.
Там, де недостатньо такої свободи й демократії, де людьми правлять тирани – суспільство перестає бути відкритим, демократія гине. При цьому принцип, за яким демократична влада обирається більшістю – формальність, засіб для досягнення цілі – реалізації політичних свобод і влади закону, які не в силах обмежити ,,самовладдя” громадян.
К.Поппер конкретно не пояснив, як він розуміє політичну владу. Але на основі положень його праць, присвячених виборам влади у відкритому суспільстві, можна зробити висновок: політична свобода означає, що кожен громадянин має невід’ємне право на вибір управляючої ним влади. Якщо влада більшості при демократії відмовляє в цьому праві меншості – вона тим самим заперечує політичну свободу й стає владою тиранії по відношенню до меншості або окремо взятої особи.
К.Поппер називає демократію ,,найменшим злом з усіх форм правління”. Але ця стриманість оцінок і цілком реалістичний скепсис не заважають йому бути прихильником демократії. Він оголошує злочином не тільки спроби повалити демократію, а й ,,антиегалітаристську позицію в політичному житті”. Він відкидає політичний елітизм у всіх його варіантах, від платонівського правління філософів (хто буде оцінювати якості правителів, цікавиться К.Поппер) до антимарксистских фашистських еліт, які не поступаються в жорстокості комуністичній диктатурі.
Відкрите суспільство являється ідеалом політичної програми К.Поппера, яка включає в себе традиційний набір ліберальних принципів (,,те, у що вірить Захід”): заперечення деспотизму і насильства, захист прав і свобод людини, свобода думки та ідейний плюралізм тощо. У соціальному плані К.Поппер говорить про боротьбу з бідністю (в приватному секторі пропонується організувати громадські роботи, щоб зменшити безробіття, в періоди спаду ці роботи слід розширювати), допомогу нещасним, які страждають від несправедливості, боротьбу з демографічним вибухом (у т.ч. заходи зі скорочення населення не тільки в афро-азіатських і латиноамериканських країнах, але і в Європі), сприяння недопущенню насильства.
Відповідно до згаданої політичної програми К.Поппера, ,,держава – це необхідне зло”. Держава потрібна для захисту прав кожної людини, але в той же час вона являє собою постійну загрозу, або зло, хоча і необхідне. Для виконання своїх функцій держава повинна мати більшу силу, ніж будь-який приватний громадянин чи громадська організація. Проте розширення влади держави, на думку К.Поппера, є небезпечним.
Крім того, спроби створити ідеальне суспільство призводять до наділення держави найширшими повноваженнями, що згубно для індивідуальної свободи. Це викликає нерівність, яку намагаються зруйнувати будь-які революціонери. Але повна узурпація економічної влади державою може зробити опір їй марним.
Враховуючи небезпеку розширення державних повноважень, К.Поппер оголошує основним питанням політичної теорії не ,,кому належить влада”, а ,,скільки влади необхідно надати уряду” або ,,як побудувати політичні установи таким чином, щоб навіть некомпетентні й нечесні правителі не змогли заподіяти занадто великої шкоди суспільству”. Мова йде про стримування і противаги, через які політична влада, її свавілля і зловживання нею можуть контролюватися й приборкуватись. Але К.Поппер представляє ці два питання як взаємовиключні.
Цілі держави, стверджує К.Поппер, повинні бути обмеженими і полягати у ,,захисті”. Держава покликана забезпечити деякі загальні умови, щоб люди могли переслідувати свої цілі і влаштовувати своє життя за власним бажанням. Ці умови полягають у захисті життя, свободи і власності від замаху з боку приватних осіб та органів держави, усунення недоліків і страждань, а також підтримці певного рівня загального добробуту.
К.Поппер переконаний, що вільний ринок є одним з найважливіших ознак відкритого суспільства, бо тільки він здатний задовольнити потреби споживача, а це єдина раціональна мета будь-якої економічної системи. Водночас він вказував, що вільний ринок має і ряд істотних недоліків, оскільки призводить до монополій, які обмежують свободу, а також до бідності і до зловживань економічною владою. Тому демократичний уряд, на думку К.Поппера, зобов’язаний втручатися в економічне життя, щоб запобігати негативним наслідкам вільного ринку і оберігати громадян від економічного свавілля.
Викладене дає нам підставу сформулювати й розширити низку принципів, притаманних відкритому суспільству К.Поппера.
1. Політична влада існує на основі суверенного вибору громадян, які на визначений час передають їй повноваження приймати рішення з певного кола суспільно значимих питань, при цьому не передаючи їй владнання особистих питань, за виключенням тих, котрі вони добровільно делегують для рішення урядом (освіта дітей і молоді, захист установлених прав та свобод і т.д.).
Аналізуючи так званий ,,парадокс суверенітету” влади в умовах демократії, К.Поппер писав, що суверенітет (незалежність у прийнятті рішень), не може слугувати політичній владі. Виборці можуть наперед не знати ступінь компетентності своїх кандидатів у владу, а якщо ті під час виборів і володіють необхідними якостями – ніколи не відомо, в якій мірі будуть використані й підтверджені ними ці якості в процесі реалізації владних повноважень. Тому питання про те, хто править, не є найважливішим при демократії. Важливими є два інших питання: яким шляхом обрана влада і які інституційні способи контролю над владою мають бути встановлені?
2. Політична влада має бути розділена на три складові – законодавчу, виконавчу й судову, що діють виключно на підставі закону.
3. Принцип постійного контролю дій влади з боку громадян має здійснюватись ,,інституційним шляхом”, тобто в межах закону. Контроль над владою є обов’язковим, оскільки обрані до влади некомпетентні й нечесні люди завжди можуть нанести значну шкоду суспільству. Ціллю вказаного контролю є також попередження бездіяльності й неефективності влади.
4. Більшість має завжди погоджуватись на участь меншості в діяльності демократичних інститутів для того, щоб меншість у рівній мірі могла здійснювати критику більшості й сприяти формуванню політичних програм.
5. Мирна зміна влади на основі існування інституту всезагальних виборів, що, на думку К.Поппера, є важливим здобутком демократії.
6. Боротьба з бідами і проблемами конкретних людей, а також виправлення недоліків демократії. Вказаний принцип має реалізовуватись як індивідуально, так і колективно.
7. Гарантування державою свобод громадян в ситуації ,,парадоксу свободи”, коли окремі люди, які володіють більшою, ніж інші, владою або значним багатством, намагаються використати у своїх цілях тих, хто не має влади, багатства або не прагне заволодіти ними.
8. Наявність в рамках відкритого суспільства вільного ринку, обмеженого лише законом і економічною політикою держави.
9. Утвердження свободи у її позитивному значенні, тобто формування такого рівня свідомості громадян, коли вони на основі свого розуму і досвіду усвідомлюють, що для досягнення своїх особистих і загальних цілей повинні в залежності від наявних схильностей, матеріальних можливостей і бажання, вносити індивідуальний і колективний вклад у суспільні процеси.
10. Можливість індивіда скористатися правом негативної свободи, тобто виступити з критикою відкритого суспільства і навіть порвати з ним зв’язок у випадку наявності такого бажання. Але, як правило, пише К.Поппер, негативну свободу в рамках відкритого суспільства обирає абсолютна меншість людей, оскільки в іншому разі суспільство просто припинило б своє існування.
11. Забезпечення загального блага у вигляді суспільної злагоди і справедливого закону як невід’ємних складових функціонування відкритого суспільства.
12. Принцип ,,критичного реалізму”, який закладає основи ,,єдності людського розуму” в тому сенсі, що за своєю суттю всі люди здатні до логічного мислення, завдяки якому можуть розрізняти причинно-наслідкові зв’язки, котрі існують у природі й суспільстві.
13. Принцип толерантності як право кожного пізнавати і формулювати постулати й цінності, а також їх відстоювати будь-якими законними методами.
14. Схвалення ідеї відкритості суспільства, а також його основоположних принципів більшістю людей.
15. Принцип моральної відповідальності, відповідно до якого кожний має нести моральну відповідальність за свої дії, які спричинили негативні наслідки для громадянина, групи людей або всього відкритого суспільства.
16. Визнання всіма членами відкритого суспільства честі й гідності людини.
17. Політичний, ідеологічний та економічний плюралізм.
К.Поппер прекрасно усвідомлював, що навіть у найрозвиненіших західноєвропейських демократичних державах усі вищеперераховані принципи в сукупності не реалізовані на практиці, тому його концепція відкритого суспільства виступає радше як своєрідний ідеал, досягдення якого потребує значної часової тривалості, а тому є перспективою на майбутнє.