Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

Поняття методології. Методологія як вчення про метод. Філософія як методологія. Методологія як система методів. Ієрархія методів у системі методології

Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощоПрактична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге методологія — це галузь те-оретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій ме-тодології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні.

Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.

Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого — методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варпіавської школи (Айду-кевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні — Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектик о-матеріалістичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині де-далі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матері-алізму.

Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший — це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий — описовий, аморфний підхід.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.

Філософія як методологія

Кожна наука має свій метод. Однак філософія виступає в якості найбільш загальної методології, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від греч. - Шлях пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і практичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання. Як і методи інших наук, він бере початок у практичній діяльності людей і в своєму витоку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку.

Філософський метод задає загальні принципи дослідження і, за словами Ф. Бекона, порівняємо з факелом, який висвітлює шлях. Однак різні філософські школи і напрямки, у відповідності зі своєю специфікою і розумінням предмету філософії, формулюють і використовують різні філософські методи. Плюралізму філософських концепцій відповідає і плюралізм методів. Загальне, що властиво їм усім - це теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Переходячи до більш конкретного розгляду питання про методи філософії, слід, перш за все, вказати на матеріалізм і ідеалізм. Про їх зміст йшлося вище. У даному ж аспекті слід звернути увагу на те, що вони виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання із самого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне: матерія чи свідомість, дух чи природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку загальний процес пізнання розглядається як відображення в свідомості об'єктивної дійсності, у другому - як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм). Іншими словами, онтологія багато в чому визначає гносеологію.

Наступний аспект диференціації філософських методів - діалектика і метафізика. Під діалектикою мають на увазі, перш за все, вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності. Хоча таке її розуміння було не завжди. Зародження та початок становлення діалектики пов'язано з періодом античності. Цей етап часто характеризують як стихійну, АБО наївну, діалектику, маючи на увазі те, що погляди перших філософів на світ були багато в чому наївні. Але разом з тим вони розглядали його неупереджено, у розвитку і русі. Однак треба зазначити, що вже тоді виявлялося різне розуміння діалектики.

Так, матеріаліст Геракліт у своєму вченні звертає увагу на постійний рух і зміну світу, на взаємний перехід протилежностей в ньому, тобто перш за все на «діалектику речей», на об'єктивну діалектику. Жили в цей же період ідеалісти Сократ і Платон під діалектикою розуміли мистецтво вести суперечку, діалог з метою з'ясування понять і досягнення істини. Тут йде мова про «діалектиці понять», про суб'єктивну діалектику.

Таким чином, діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і з ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика, у другому - як ідеалістична діалектика. Класичним представником ідеалістичної діалектики (так само як і діалектичного ідеалізму) є Г.В.Ф. Гегель, який створив систему діалектики як теорію і метод пізнання. А класиками матеріалістичної діалектики (так само як і діалектичного матеріалізму) є К.Маркс і Ф.Енгельс, які надали їй цілісний і науковий характер.

Діалектика виникла і розвивалася разом з метафізикою як протилежним їй способом мислення і пізнання. Її особливістю є тенденція до створення однозначної, статичної картини світу, прагнення до абсолютизації і ізольованого розгляду тих чи інших моментів або фрагментів буття. Метафізичний метод характеризується тим, що розглядає предмети і процеси за одним принципом: або так, або ні; або біле, або чорне; або друг, або ворог і т.д. У соціальній практиці цього відповідає добре відоме гасло: «Хто не з нами, той проти нас». При розгляді руху метафізика тяжіє до відома різноманітних його форм до якої-небудь однієї. Причому частіше спостерігається зведення вищої форми руху матерії до нижчої. Так, наприклад, для матеріалізму Нового часу було характерно зведення різних форм руху матерії до механічної. Тому він і отримав назву механістичного матеріалізму, якій, у свою чергу, є проявом метафізичного матеріалізму.

Необхідно зазначити, однак, що сам по собі метод пізнання, який передбачає розгляд предметів і явищ в статиці, спокої, а тим самим і «огрубіння», «спрощення» знаходиться в постійній зміні буття, має повне право на існування. Метод абстрагування, який при цьому застосовується, цілком навчена і використовується різними дисциплінами. І якщо за спокоєм не забувається рух, за статикою - динаміка, а за деревами - ліс, то такий елемент метафізики просто необхідний в пізнанні, бо він виступає як необхідний момент діалектичного пізнання. Методологічна помилка виникає тоді, коли цей момент спокою або яка-небудь одна характеристика, сторона предмета дослідження виривається з загального взаємозв'язку і взаємозумовленості і зводиться в абсолют. У цьому, до речі, гносеологічні корені всіх односторонніх теоретичних концепцій. Суть їх у тому, що ідеальний чинник (думка, свідомість, ідея) відривається від матеріального, абсолютизується і протиставляється матеріальному як абсолютно автономного деміурга (творця) буття. При цьому забувається, що, врешті-решт, мислення, ідеальне виникає на базі матеріального.

Слід, однак, відзначити, що погану послугу пізнання надає не тільки абсолютизація спокою, але й абсолютизація його протилежності - руху. І те й інше є вираз метафізичного способу дослідження. І якщо в першому випадку ми встаємо на шлях, що веде до догматизму, то у другому - на шлях, що веде до абсолютного релятивізму (релятивізм - від лат. - Відносний) - методологічний принцип, який полягає в абсолютизації відносності пізнання і що випливає з однобічного підкреслювання постійної мінливості реальності і заперечення її відносної стійкості. Для справжньої діалектики немає не тільки спокою без руху, але й руху без відносного спокою.

Крім зазначених методів філософія включає в себе й інші.
Відзначимо деякі з них, що мають найбільше значення. Сенсуалізм (від лат. - Почуття) - методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться почуття і який прагне все знання вивести з діяльності органів почуттів, відчуттів, абсолютизуючи їх роль у пізнанні (Епікур, Гоббс, Локк, Берклі, Гольбах, Фейєрбах і ін.)

Раціоналізм (від лат. - Розум) - метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум (Спіноза, Лейбніц, Декарт, Гегель та ін.)

Ірраціоналізм - філософський метод, який заперечує або принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам осягнення буття (Шопенгауер, Ніцше).

Бурхливий розвиток науки і пізнання в останні десятиліття привели до осмислення методології як спеціалізованої області знання. В її рамках досліджуються внутрішні механізми, логіка і організація знання. Зокрема, розглядається критерії науковості знання, проводиться аналіз мови науки, простежуються логіка і зростання наукового знання, структура наукових революцій і інші.

Всі названі філософські методи знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку і утворюють цілісну систему, завдяки чому філософія і виступає як загальна методологія пізнання і освоєння світу. Але поряд з цим філософія виступає і як особлива теорія, що має свої категорії, закони і принципи дослідження. Ці дві якості філософії тісно взаємопов'язані між собою. Філософська теорія в силу загальності своїх положень, законів і принципів виступає в той же самий час і як методологія для інших наук. Однак ці дві якості філософії не слід змішувати.