Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Політична і військова могутність Київської Русі трималася на міцному фундаменті — процвітаючому господарстві. Землеробство і скотарство не тільки забезпечували населення продуктами харчування і сировиною, а й дозволяли постачати їх за межі країни. Промисли, насамперед мисливство і бортництво (бджолярство), дозволяли руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.

Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

Для обробітку землі застосовувалися різні системи, залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій, зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубувався, пні корчувалися і все спалювалося. Таким чином готувалися посівні площі, знищувалося коріння бур'янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували легку соху.

У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільні ділянки землі й засівали. Коли земля виснажувалася, залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби — для відновлення родючості. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт грунту, що давало добрі результати при розорюванні цілинних і перелогових ділянок.

Для боронування використовували борони-сукуватки — стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Русі використовували багато ручних знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна використовували ціп. Праця селянина була важкою, виснажливою, але забезпечувала його і державу хлібом.

Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною.

Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях і в степу. На зиму для неї запасали сіно й зерно. Узимку молодих тварин тримали в житлових приміщеннях, щоб не замерзали. Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за це.

Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.

Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках.

Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.

Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво.

Продукція землеробства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним — до країн Кавказу та Арабського Сходу. Від Києва через Галич проходив Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. Особливо тісні торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку.

Характерною ознакою суспільного устрою Київської Русі була велика кількість категорій населення.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.

Князь та його дружина (“княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь.

Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих “церковних людей”.

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані “ізгої” — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:

– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;

– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);

– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;

– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;

– захистила Європу від азіатських орд;

– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;

– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.