Характернi особливостi мистецтва як художньотворчоїдіяльності в XVII - XVIII ст.ст
Особливiстю мистецтва, яке трактуємо як художньотворчу діяльність, у XVII ст. є спiвiснування двох стилiв – бароко , яке XVIIIст. дещо втрачає свою першiсть, та класицизму, що розвивається частково у боротьбі та взаємодії з останнім. XVIIIст. класицизм презентує як просвiтницький класицизм, який паралельно розвививається з просвiтницьким реалiзмом та сентименталізмом .
Не дивлячись на те, що стиль бароко не вичерпував основних напрямів у мистецтві XVII - XVIII ст.ст., однак у галузі прикладного мистецтва йому належала першість. Особливо це відчутно в XVIIст., якому характерне таке явище як абсолютизм, з яким стиль бароко був найтісніше пов'язаний. Абсолютизм ввів у костюм пишноту, розкіш та підвищену декоративність, що репрезентувало владу в «ореолі величі і блиску». Коло впливу класицизму обмежувалось насамперед літературою, живописом та архітектурою , хоча і в прикладне мистецтво, особливо у Франції та Англії, він вніс деякі нові риси, пройняті духом раціоналізму. Ці риси зводились переважно до спокійної гармонії, ясності , простоти і суворості форм , урівноваженості частин і стриманої декоративності[77].
Щодо музичного мистецтва, то не дивлячись на те, що ХVІІст. називають «століттям музики», все ж вiдзначимо важливість театральної творчості для цієї епохи. ХVІІст. характеризується створенням нових музичних жанрiв , серед яких вирізняється опера. Однак вiдомо, що першi опери мали жанрове визначення як «драма на музицi». В свою чергу це пiдкреслює первиннiсть значення в них власне драми. Ще одним доказом вище сказаного, як зазначають сучасні науковці, є твори К.Монтевердi (Iталiя), в яких вперше досить глибоко вiдтворюється драматична дія, та дiяльнiсть творцiв музичного жанру «лірична трагедія», представникiв класицизму у Франції Ж.Б.Люллі та Ф.Кiно, основа якого близька принципам класичної драматургії .
Однак особливiстю мистецтва XVII - XVIII ст.ст., як вже зазначалось, є синтез стилiв. Вагоме значення для цього часу має Бароко, з його характерним принципом контрасту, поєднання протилежностей. Такі особливості як алегоричність, риторичність, варіативність, деталізація, тенденції до натуралістичного зображення, взяті окремо характерні не лише Бароко а й іншим художнім системам, зокрема , алегорія – це один із прийомів класицизму. Проте ці риси стають барочними , протидіючи одна з іншою. «Особливість художньої системи бароко в тому , що ні одна риса не існує ізольовано, а , борючись , співвіснує зі своєю протилежністю»[76,14-15]
Щодо епохи Бароко, то її довгий час не вирiзняли самостійною. Вона часто сприймалась як різновид Ренесансу. А тому творчість, яка розглядається в епоху Відродження першочергово як художня творчість, цiкавить мислителiв як Ренесансу так i Бароко насамперед в аспекті особистостiсної самореалізації , земного самоутвердження , самопізнання і пізнання її становища у світі . Саме в епоху Відродження, якiй властивий культ генiя як носiя творчостi, виникає інтерес до самого акту творчостi, до особистостi творця, з”являється рефлексiя щодо творчого процесу[85].
Важливість для людини її самореалізації у сферi мистецтва пiдтверджує діяльність Острозького культурно-освітнього та мистецького осередку на Волині. Аналiз наукової лiтератури дає пiдстави стверджувати , що саме на зламы 16-17ст. в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні. Відповідно дослiдженням Я.Стратій перевага у влаштуванні земного життя для людини того часу надається не подвижницьким діянням ченця, а добрим справам, що здійснюються талановитою, діяльною творчою особистістю [80, 93-94].
Таким чином, якщо людина епохи Відродження є індивідуальністю , далекою від схематизму , то i Бароко, де втілюється суперечливість , драматизм особистості та свiту , в свою чергу вирізняє людину як творця цінностей , що продовжує вбачати сенс людського життя в активнiй самореалізації у земному житті.
Проте художнє світосприйняття Бароко має свої особливостi , на які вказує у дослiдженнях даної епохи, О.Нiколенко. Науковець цитує В.Мацапуру: «Бароко – це художнє світосприйняття , яке відбиває особливостi свого часу i з”являється тодi , коли оптимізм , простота i прозора ясність, властивi творчостi митцiв ренесансної доби, перестають задовольняти». Дiячi Бароко вiдчули гостроту нерозв”язаних конфлiктiв реальностi, чинять опiр «прихованим у душi пристрастям , середовищу, обставинам»[52]. Бароко , на думку Н. Чечеля, стає «відчайдушною спробою подолання природної суперечності між рухом і порядком[95]. Пiдтверджує цю думку i О.Нiколенко наголошуючи , що Бароко , яке пов’язують з італійським словом barocco – дивний, химерний та португальським виразом perrola barroca – перлина неправильної форми, втілювало безмежність і суперечливість світу та людини, той «хаос», який не підлягає раціональному пізнанню. Розкішна помпезність стилю , якому характерний принцип поєднання протилежностей, уособлювало художній синтез різних начал: Середньовіччя (готики) і Відродження (античних і християнських традицій). Динамізм, контрастність , інтерес до дисгармонічного, драматичного відбивало водночас складність буття з його щедрістю і повнотою[52].
Згідно класичної термінології театральна творчість називалась «мистецтвом декламації» , що поєднувало милозвучне читання віршів з пластикою жестів та рухів. Встановивши багаточисельні канони для сценічних почуттів та характерів, нормативна естетика вперше встановила чітку форму зовнішніх зображувальних засобів для передачі внутрішніх переживань героя. Правила класичної гри об'єдналися в цілу систему ,що стала першою сценічною школою драматичної гри , яка визначали стиль всього світового театру[30].
За часiв Реформацiї творчість починає розумітись як дія , а не в ракурсi естетичного змiсту[85] . А як відомо дія- основний засіб театрального мистецтва . Тому можемо припустити, що таке трактування творчостi стало однією з причин ,що зумовило пріоритетність театру , зокрема шкільного, серед інших видiв мистецтв у XVII - XVIII ст.ст.. Крiм цього, XVIII ст виділяється завершеною концепцією творчостi I.Канта , де дана діяльність пропонується як продуктивна здатність уяви. Крім того, у своїх дослідженнях фiлософ надає великого значення поняттям новизна, смак, правила, виокремлює оригінальність, як першу ознаку генiя. Вiн розглядає особистість як найвищу цінність наголошуючи, що людина повинна не лише пізнати, а й створити себе . Філософія критичного розуму І.Канта [31] пропонує можливость реалізації себе через розум,який стимулює до творчого пошуку вирiшення проблем , рефлексiї цього процесу. Дослідник художньої творчостi О.I.Онiщенко стверджує , що I.Кант вважає розум, уяву та дух здібностями талановитих людей , якi синтезує в собi «суперздібнiсть» - художнiй смак , як вияв естетичного судження в мистецтвi [23].
Таким чином, класицизм, що панував у даний період на рівні з бароко, намагався знайти рiвновагу, гармонiю й логiку в усьому, утверджуючи гармонію буття та «культ розуму» епохи Просвітництва.