Розділ 14. Національно-демократична революція та громадянська війна (1917-1920)

Боротьба Центральної Ради і більшовиків за владу в Україні

Утворення самостійної УНР не входило у плани більшовиків, бо вони мали свої наміри щодо новоствореної Української держави. Більшовики починають агітацію проти УЦР, Обласна конференція РСДРП(б) Донецького і Криворізького басейнів проголосила Центральну Раду ворогом трудящих і висловилася за скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. Однак Центральна Рада спромоглася в останню мить перехопити ініціативу скликання з'їзду Рад і створити на ньому більшість з числа своїх прихильників. У відповідь більшовицькі делегати разом із лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами і безпартійними переїхали до Харкова. Вони об'єдналися з делегатами з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. І Всеукраїнський з'їзд Рад (11–12 грудня) проголосив Україну республікою Рад. Обраний з'їздом Центральний виконавчий комітет (ЦВК) утворив радянський уряд – Народний секретаріат. Його фактичним головою стала Є. Б. Бош. Встановлення Радянської влади відбулося на протязі останніх днів 1917 - січні 1918 р. Так, 29 грудня 1917 р. радянська влада перемогла у Катеринославі, 9 січня 1918 р. – у Житомирі, 16 січня почалося збройне повстання проти Центральної Ради у Києві на заводі «Арсенал», яке було придушено. У своєму IV Універсалі (9 січня 1918 р.) Центральна Рада проголосила УНР незалежною. Утворила новий уряд — Раду народних міністрів на чолі з В. О. Голубовичем. Однак вона не спромоглася зупинити наступ Червоної Армії на Київ. Під впливом більшовицької агітації війська УНР або відмовлялися воювати з червоногвардійцями, або переходили на їхній бік. Авантюрна спроба Центральної Ради перетнути шлях більшовицьким силам на Київ за допомогою студентів і гімназистів призвела до загибелі останніх. 28 січня більшовицькі війська увійшли до Києва, який став столицею Радянської України. Після вигнання з Києва уряд Центральної Ради підписав 26 січня 1918 р. у Бресті угоду з державами німецького блоку. Згідно з цією угодою УНР зобов'язувалася постачати продовольство, а Німеччина і Австро-Угорщина - надати Центральній Раді дипломатичну і воєнну допомогу у боротьбі проти більшовицьких сил. Радянська Росія не мала сил, щоб протидіяти Німеччині, а тому змушена була підписати також 3-го березня 1918р. у Бресті угоду, згідно з якою, зокрема, визнавала Центральну Раду і окупацію України німецькими і австро-угорськими військами. Центральна Рада і її уряд віддали Україну під владу окупантів і втратили авторитет серед широких верств українського народу. Німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні, розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати стабільних поставок продовольства до Німеччини. Консерватизм німецького генералітету врешті-решт став базою для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Німецька сторона невдовзі саме на нього і зробила ставку. День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою віддала владу в руки П. Скоропадського, проголошеного на з’їзді земельних власників гетьманом України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували. В останній день свого існування Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи, права національним меншинам. Отже, доба Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. До перших слід віднести відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других - відсутність боєздатної армії, адміністративного апарату, необхідного політичного, державного досвіду в керівників Центральної Ради, Не були реалізовані соціальна і аграрна програма; широким трудящим масам бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності побудови власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській ментальності.

Режим гетьмана П. Скоропадського (Гетьманат в умовах німецької окупації)

Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат "Української держави". Це була нова модель української держави, яка повинна була зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства і стати творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався на приватній власності та дотриманні правових норм. П. Скоропадський, очоливши гетьманат, зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав голову Ради Міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У "Грамоті до всього Українського народу" гетьман обіцяв "забезпечити населенню спокій, закон і можливості творчої праці". В період гетьманату відбувається певне економічне піднесення України. Це було зумовлене відновленням приватної власності, підтримкою П. Скоропадським вільного підприємництва, можливістю промислових, та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. Протягом короткого часу було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Разом з тим становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути зупинки підприємств з наступним набором нової дешевої робочої сили. П. Скоропадський мав намір відновити козацтво як основу національної армії. Однак реалізувати цей план не встиг. Не вдалося здійснити також і заплановану аграрну реформу на базі викупу великої поміщицької власності. Певних успіхів було досягнуто в сфері відродження національної культури і освіти. Створено понад 150 українських гімназій, вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників, відкрито 2 державних університети у Києві, Кам'янець — Подільському широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів, Національна галерея мистецтв. Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський. У духовній сфері важливим зрушенням стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Линківським. Гетьманська держава значних успіхів досягла у сфері зовнішньої політики: український уряд розширив коло зовнішніх відносин, вів переговори та контактував з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін. Разом з тим уряд проводив пронімецьку політику, забезпечив умови для пограбування України окупантами. У листопаді 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина зазнали поразки у світовій війні і змушені були вивести свої війська з України, що привело до ряду важливих наслідків, в тому числі: утворення Західної Української Республіки (ЗУНР), до складу якої увійшли Галичина, Буковина, Закарпаття; падіння режиму гетьмана Скоропадського і прихід до влади Директорії на чолі з В. Винниченком. Отже, консерватним силам за допомогою авторитарної влади так і не вдалося стабілізувати політичне і економічне становище в Україні. Не могли кардинально змінити ситуацію на краще окремі успіхи П. Скоропадського у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин. Внутрішні і зовнішні протиріччя виявилися сильнішими за гетьманську владу. Падіння режиму гетьмана П. Скоропадського було зумовлено такими причинами: залежність Української держави від австро-німецьких військ; відсутність регулярної армії, реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання соціальної напруги та формування організаційної опозиції.

Перемога більшовицьких сил над білогвардійськими і польськими військами

Україна була одним з головних театрів воєнних дій громадянської війни в колишній Російській імперії. Війна розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918р. Основна причина війни неприйняття нового політичного режиму, більшовицьких ідей і економічної політики радянського керівництва з боку різних соціальних верств: буржуазії, дворян-поміщиків, значної частини селянства і інтелігенції. З подіями громадянської війни тісно переплелась визвольна боротьба народів проти інтервенції військ німецького блоку і Антанти. Після поразки Директорії Україна з 10 квітня 1919 р. по січень 1920 р. стала ареною бойових дій між силами Червоної Армії і Денікіна. В квітні-серпні 1920 р. Червона Армія відбила агресію, а потім вигнала з території України польські війська. В серпні - листопаді 1920р. велась війна проти військ Врангеля, яким пощастило закріпитись в Криму після поразки Денікіна. У листопаді 1920 р. радянські війська вигнали білогвардійців із Криму. Одночасно війська Червоної Армії розгромили решту петлюрівських військ між річками Дністер та Південний Буг. Громадянська війна в Україні закінчилося в листопаді 1920 р. В умовах громадянської війни на території, яка контролювалась. урядом РСФРР і УСРР, здійснювалась економічна політика "воєнного комунізму", її основні риси: мілітаризація всього економічного життя, жорстка централізація управління і розподілу ресурсів; заборона приватної торгівлі; введення продрозкладки; карткова система забезпечення; націоналізація банків і промислових підприємств; введення загальної трудової повинності під гаслом: "Хто не працює, той не їсть!" На характер, хід і результати громадянської війни в Україні великий вплив мали коливання українського селянства, в розумінні якого уживались комуністичні уявлення про справедливість, бажання вільно працювати на власній землі і самостійно користуватися результатами своєї праці. Все це проявилось у діяльності т. зв. Революційно-Повстанської армії, яку очолив Н. І. Махно. Селянська армія, яка нараховувала в різні періоди громадянської війни від 5 до 80 тис. бійців, спочатку в союзі з Червоною Армією вела бої проти білогвардійців (Денікіна, Врангеля), а згодом проти більшовицьких сил, які проводили на Україні політику воєнного комунізму. Загострення стосунків Радянської держави з селянством припадає на першу половину 1921 р., коли повстанський рух поширився майже на всю територію України. Селянське повстання було придушено тільки силами регулярної більшовицької армії. Головними політичними наслідками громадянської війни в Україні стали усунення з політичної арени України українських національних сил, загибель УНР, встановлення Радянської влади, утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).