Предмет дисципліни «Історія України». Періодизація історії України
«Історія України» - це навчальна дисципліна, яка ознайомлює студентів із минулим Батьківщини. Історія нашої Вітчизни є історією унікального народу, який завжди мешкав на території Великого Кордону, контактної зони, де відбувалось протистояння та співпраця кількох цивілізацій, зокрема землероби Європи та кочівники Азії, християни та мусульмани, католики та православні, західноєвропейська та євразійська. Наш український народ є важливим містком для взаємодії сучасних цивілізацій, оскільки має значний досвід мирного співіснування представників багатьох народів на території України. Історія України дає чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення цивілізацій.
Метоюкурсу «Історія України» є формування у студентів знань та навичок, необхідних для критичного аналізу знань про політичний, соціально-економічний та культурний розвиток України у хронологічній, тобто часовій послідовності.
Першою формою історичної свідомості народу є міф, тобто спогад про події минулого. Поступово міф еволюціонує в епос (грец. epos слово, оповідь) із фіксацією подій у хронологічному порядку. Писемність дозволяє формувати хроніки, (грец. сhronos час) та літописи (давньорус. лЂто рік).
Історія (з грецьк. - оповідь про минулі події) – це наука про минуле всього людства та окремих народів та держав. «Батьком історії» вважається грецький вчений Геродот (YII ст..до н.е.). Музою – покровителькою історії у греків була Кліо(«Прославляюча»). Слід памятати, що Геродота ще в античності називали не лише «батьком історії», але й «батьком брехні», оскільки достовірність його писань часто піддавалася сумнівам.
Основою історії є хронологія (грец. – наука про час), тобто наука про способи літочислення. Сучасна наука використовує два типи числових позначень – арабські (1, 2, 3) та римські цифри (I, II, III, IY). Історія лічить роки роками, століттями (віками) та епохами. До нової ери (до Різдва Христового) літочислення християнами ведеться у зворотному напрямку – від більшого року до меншого: -5р., -4р. і позначаються 5р. до н.е., 4р. до н.е. Віки рахують: від 1 до 100 року – I вік (століття), від 101 до 200 року – II вік (століття), 1201-1300 рік – XIII ст., 2001-2100 рік – XXI ст.
Давні слов’яни сприймали розвиток історії як циклічний процес, християни – прямолінійно (від Творення до Страшного Суду), сучасна наука – як прогресивний процес.
Історії допомагають дослідженнями багато наук, зокрема: 1). Археологія (грец. – наука про давнину) – наука, яка вивчає речові залишки давніх часів; 2). Нумізматика та боністика – науки про металеві (монети) і паперові гроші; 3). Геральдика – наука про герби держав та осіб; 5). Сфрагістика – наука про печатки (підроблені печатки виготовляли з липи); 6). Топоніміка – наука про географічні назви; 7). Етноніміка – наука про назви народів.
Джерелавивчення історії України: 1). Усні – міфи (гр.. «розповідь»), епос (гр. «оповідання»), пісні, казки, легенди; 2). Писемні – літописи, мемуари, документи, статистика; 3). Речові – антропологічні,етнографічні, мовні, фото і кіно матеріали;
Методологія історії – система принципів та методів наукового пізнання минулого. Історія дотримується наступних принципів: Принцип об’єктивності – історичні події слід розглядати без власної емоційної оцінки, у всій складності; Принцип історизму – історичний факт слід розглядати із врахуванням історичного середовища; Принцип діалектики – історичні факти слід розглядати у взаємозв’язку; Принцип системності – факти завжди створюють систему із взаємозв’язками.
Методи історичних досліджень:1)спостереження; 2). метод аналізу і синтезу; 3). індукція і дедукція; 4). історичний і логічний методи; 5). графічний.
Проблемою сучасних багатонаціональних держав, до яких належить сучасна Україна, є визначення концепції розвитку історії держави. Що визначальне в історії формування даної держави: історія провідного етносу, діяльність певної соціальної спільноти (стан, верства, клас), вклад провідників – героїв, економіка чи політика, менталітет чи культурний розвиток, релігія? Який вплив на формування держави мали національні меншини? Та багато інших питань, відповідь на які шукає історія.
Український народ пройшов тривалий час формування та розвитку, значно ускладнений географічним фактором. Життя на кордоні між світами кочівників та хліборобів, християнським та ісламським світоглядами, постійна боротьба із зайдами спричинили формування прагнення до свободи. Але саме прагнення до індивідуальної свободи та нетерпимість до іншої думки спричинили постійні міжусобиці, які кілька разів переривали існування української держави.
Історики прагнули пояснити історичні процеси через створення теорій розвитку України, зокрема:
1. У дев'ятнадцятому столітті, щоб довести право українського народу на окремішнє існування та щоб уникнути розчинення серед російського чи польського народів, українські історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Михайло Грушевський (1856-1934) створили народницьку теорію історії українського народу та держави. Вона доводила, що український народ (народні маси) є єдиним творцем історії, він завжди неперервно був і є на даній території. Дана ідея найширше розкрита у фундаментальній праці Михайла Грушевського "Історія України-Русі". Недоліком даної концепції є негативне ставлення до держави та політичної еліти – носія влади, як апарату насильства. Вся еліта сприймалась прийшлою та ворожою – варяги на Русі, литовці та поляки в часи середньовіччя, росіяни та австрійці у нові часи, радянська влада у новітню історію. І так дотепер.
2. В першій половині ХХ ст. історик В'ячеслав Липинський (1882-1931) створив нову історичну концепцію - державницьку. Він доводить визначальний вплив держави та політичної еліти на формування етносу. Також визнається кардинальний вплив харизматичного лідера на історичний процес. Історик повинен культивувати патріотичні легенди для виховання молоді.
3. У Радянському Союзі на основі народницької теорії створили "марксистсько- ленінську", де двигуном історії виступають народні повстання. Історія стала слугою радянської ідеології.
4. У сучасних умовах українська історіографія, визнаючи вклад попередніх істориків, потребує нової концепції історії України. Проблема в тому,що кого вважати "українцями": представників українського етносу (національне бачення історії України) чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України (територіальне бачення історії України). Який вклад в історії України греків, татар, євреїв, поляків, росіян та десятків інших етносів, представники яких населяють територію сучасної України.
Існує нагальна потреба у зміні ціннісних орієнтацій, моральних принципів, у ставленні до "своїх" і "чужих". Потрібно відкинути стереотипи "сусід-загарбник", "запроданець - манкурт". Історія – це безстороння правда, якою би вона болісною не була про Голодомор, україно-польські різанини, російсько – українські війни, татарський ясир та винищення євреїв в часи Б. Хмельницького та Коліївщини.
Назви і самоназви української території. В процесі розвитку українські землі змінювали ряд назв. Традиційно першою поширеною та зафіксованою у писемних джерелах назвою України є Руська земля, Русь. Термін Русь найчастіше вживався відносно Київщини і Переяславщини. У 1187р. вперше вживається сучасна назва – Україна. Із ХVІ ст. терміни Русь та Україна вживаються паралельно. У першій половині ХІV ст. Константинопольський патріархат вперше почав вживати поняття Micra Rosia [Мала Росія] для позначення українських єпархій Київської митрополії. Із кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. термін Малоросія став ототожнюватися з територією Козацької держави - Гетьманщини, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).
Західна Україна носила назву Червоної Русі, Галичини. Галицько-Волинська держава увійшла до Королівства Польського як Руське воєводство (до 1772). Галичани до початку ХХ ст. називались русинами, руськими людьми.
Періодизація історії України: