Естетичні погляди і теорії
Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку потребує наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів і теорій. Зауважимо: хоча естетична думка покликана до життя прагматичними причинами, однак вона не претендує на нормативність, а навпаки, залишає за естетичною діяльністю повну свободу, натомість сама визнає цю свободу, її історичний розвиток, високо цінує її зумовленість.
Можливість теоретичного дослідження втілюється як через емпіричний підхід до об'єкта вивчення, створюючи так зване мистецтвознавство і теорії мистецтв, так і через теоретичний підхід, що випливає з дослідження абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього тощо, на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.
Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені в Аристотелевій «поетиці» та в «поетичному мистецтві» Горація. Щодо філософії прекрасного, то появу її пов'язують із Платоном, який вважав, що істинне — це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина, краса. Ці два підходи до вивчення естетичної сфери розвивалися паралельно і, взаємно збагачуючи один одного, однак залишалися і залишаються понині окремими самостійними науками.
Усталилася думка: для того, щоб розумітися на мистецтві і формулювати правильні судження щодо нього, слід передусім любити його, мати певні професійні знання, простудіювати певний обсяг художніх творів різних історичних епох та різних видів мистецтва. Оскільки кожен твір мистецтва є витвором свого часу, належить певному народові, певному середовищу і залежить від них, потрібно бути обізнаним із якомога ширшим контекстом історичних обставин, в яких жив і творив митець.
Уже в межах такого історичного підходу можливі різні погляди, а отже, різні критичні судження щодо позитивних якостей художнього твору. Систематизована і сформульована сукупність поглядів утворює в мистецтвознавстві, як і в інших емпіричних науках, загальні критерії і принципи, а в подальшому формальному узагальненні — теорії окремих мистецтв. Саме наявність цих узагальнених характеристик щодо окремих творів дає змогу систематизувати їх, віднести розглянуті твори до певного виду мистецтва.
Обізнаність у сфері історії мистецтва, поєднуючись із загальною духовною сприйнятливістю, формує звичайного любителя мистецтв, збагачує та поглиблює світогляд фахівця, спільна справа яких — оцінювання індивідуальних творів мистецтва.
Філософія прекрасного (естетика) як теоретична дисципліна розвивалась, опосередковуючи як абстрактні ідеї на зразок платонівських, так і досвід емпіричних досліджень художніх та естетичних явищ. Естетична теорія, за Гегелем, повинна вирішити й теоретично довести, що за людськими судженнями про естетичне стоїть об'єктивне явище, яке породжує суб'єктивне судження, а не випадкове почуття, суб'єктивне «подобається». Естетика має відповісти на запитання: що таке мистецтво? За яких умов воно існує? В чому полягає його зміст? Що вирізняє його з-поміж інших видів людської діяльності? Естетичні погляди та естетична теорія відповідно до рівня свого розвитку пройшли три послідовні фази: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну.
Канонічний тип естетичної теорії виражається у створенні сукупності художніх зразків. За мистецтвом визнається існування певної структури і можливості слідувати їй відповідно до низки вказівок, завдяки яким зразки набувають певного втілення. канонізація мистецтва спочатку пов'язана з тим або іншим авторитетом, що вводить у практику мистецтва певний артефакт, який набуває офіційного визнання. на канонічному рівні теорія хоч і формувала загальні уявлення про мистецтво, проте критерії художності формулювала в математичній системі пропорцій або навіть у формі наочного зразка, як це було у Стародавньому Єгипті і певною мірою у давній Греції. проте якщо в Єгипті художній канон проіснував, залишаючись незмінним, майже два тисячоліття, то в давній Греції розвиток мистецтва був дуже динамічним і канон змінювався відповідно до нових досягнень мистецтва, орієнтуючись на пошук системи пропорцій, які забезпечили б його довершеність. Видатний давньогрецький скульптор Поліклет створив статую «канон». За повідомленням римського історика Плінія Старшого, «зробив поліклет також списоносця, змужнілого юнака, її (статую) художники називають «каноном» і отримують від неї, ніби з якогось закону, основи свого мистецтва, а Поліклета вважають єдиною людиною, яка із твору мистецтва зробила його теорію» [Цит. Лосев А. Художественные каноны как проблема стиля // Вопр. эстетики.—1964.—Вып. 6. С. 354].
Відомо чимало історичних типів канонів, та хоча мистецтво ще з часів Відродження пориває з ними, однак вони зберігають в історії мистецтва та й у навчанні його певні функції — функції художнього досвіду.
Естетична теорія як нормативна не передбачає обов'язкового наслідування зразків (цього вимагає канонічна), бо вона виробляє норми, що є загальними щодо мистецтва, тобто ширшою підвалиною традиційних приписів канонів. Тут також наявна традиційна структура творів мистецтва, хоча вона й ґрунтується на ширших за змістом нормах, водночас як форми, в яких цей загальний закон має втілюватися в життя, залишаються на розсуд художника. Саме вони забезпечують йому художність, тобто якість, що дає право відносити ці твори до мистецтва, а не до якоїсь іншої сфери діяльності. Зразком такої нормативної теорії є загальновідомий твір «поетичне мистецтво» Нікола Буало, теоретика французького класицизму. Зазвичай нормативна форма естетичної теорії переростає межі художнього досвіду, закріпленого канонами, і намагається спертися на певні засади, які дають змогу створювати канони і пояснювати передумови їх виникнення.
Проблематика загальнотеоретичного підходу охоплює загалом весь естетичний досвід і його сутність і потребує вироблення відповідного теоретичного апарату.
Виникнення загальної естетичної теорії зумовлює інші форми та інший рівень взаємодії зі світом мистецтва й естетичною діяльністю-загалом. по-перше, вона відкрила можливості для принципової зміни процесу професійної підготовки художника: переведення навчання зі сфери ремісничої підготовки (навчання дії з певним матеріалом і відповідно до певних норм і зразків) у сферу поєднання теоретичної й практичної підготовки. Це одразу створило умови для розвитку і вияву індивідуальних особливостей художників, а отже, стало поштовхом до появи різноманітних індивідуальних стилів і художніх методів у мистецтві. Адже художній метод утворюється внаслідок засвоєння загальних закономірностей художнього виробництва, що формуються в теорії і створюють у художника певне уявлення про мистецтво, його природу і суспільні функції. при цьому йому не задаються ані канонічні, ані нормативні, ані стилістичні параметри творчості, на-паки, художник вільно добирає їх сам.
Отже, на основі загально-естетичної теорії формується художній метод, що позначає історично зумовлений спосіб створення взірців мистецтва, який ґрунтується на певній усвідомленій і раціонально визначеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення й художнього перетворення життєвого матеріалу. поняття художній метод і творчий метод нерідко ототожнюються. підставою для такого ототожнення є усвідомлення їх художниками і раціональна обґрунтованість. Якщо творчий метод є характеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певні особливості й не зводитися до певного художнього методу, то художній метод є характеристикою конкретно-історичних особливостей художнього процесу і його слід розглядати в одному ряду з поняттями художня епоха, художній напрям, художня течія, художній стиль, що характеризують худо-ній процес загалом.
У новоєвропейській філософії проблему методу вперше порушив Р. Декарт, який у філософському трактаті «Міркування про метод» виклав принципи раціоналізму — необхідність визначення принципів або першооснов як вихідного пункту наукового пізнання. Ці загальні принципи пізнання, що спираються на пріоритет розуму, застосовує і Н. Буало для обґрунтування теорії класицизму.
поява поняття художній метод значною мірою зумовлена розвитком теоретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу, ототожненням мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї з форм пізнання дійсності й створенням цілісної естетичної теорії Гегелем. Ця свідома установка на дослідження людини й суспільства засобами мистецтва зі сфери естетичної теорії змушує художника так само свідомо ставитися до тих специфічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно.
Термін «метод» стосовно мистецтва вперше вжив Й. В. Гете, однак активно його починають використовувати щодо «реалізму» як певного художнього напряму, що виник у європейському мистецтві в 30—40-х роках XIX ст. Саме для художників, які репрезентували цей напрям, був характерним усвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із впливом наукового знання про суспільство й людину. Формування історичного погляду на людину й суспільство істотно позначається на розумінні самої людини, сутність, поведінка, психологія якої визначається конкретно-історичними обставинами життя. Отже, реалізм як художній метод передбачав свідому орієнтацію на вивчення і відтворення соціальної дійсності засобами мистецтва.
Є ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої безпосередньо залежить від змісту й рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного та художнього виховання.
Уже перше в історії людства вчення про гармонійну людину — давньогрецька калокагатії — безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього вибудовувалися теорії про ідеал людини і формувалися певні вимоги до суспільства, виконання яких мало задовольнити можливість реалізації такого ідеалу.
Отже, естетичні погляди і теорії, за всієї складності та неоднозначності їх впливу на естетичну й художню практику, формують комплекс опосередкування між ними: художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої кри-тики та систему естетичного виховання.
Контрольні запитання:
1. Які чинники впливають на формування естетичного почуття людини?
2. Чи змінюється естетичне почуття протягом життя індивіда?
3. Чи можна говорити про подібність естетичних почуттів певної людської спільноти?
4. У чому полягають антиномії естетичного смаку (за І. Кантом)?
5. У чому полягає специфіка художнього смаку порівняно з естетичним?
6. Яку роль відіграє естетичний смак у становленні особистості?
7. Яку роль відіграє естетичний ідеал у ставленні людини до дійсності?
8. Як співвідносяться ідеал і прекрасне?
9. Що є предметом естетичної теорії?
10. Для чого потрібно вивчати естетику?
Список рекомендованої літератури:
1.Гегель. Эстетика: в 4 т. — М., 1968. — Т. 1. Введение. — С. 7—97.
2.Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса. диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1974.
3.Кант И. Критика эстетической способности суждения // критика способности суждения. — М., 1994. —ч. 1.— С. 70—210.
4.Лукач Г. Своеобразие эстетического: в 4 т. — М., 1985. — Т. 1.
5.Татаркевич В. історія шести понять : пер. з пол. — К., 2001.
6.Шопенгауэр А. Основные идеи эстетики // избр. произв. — М., 1992. — С. 413—475.