Середньовічне європейське місто

Перші європейські середньовічні міста почали виникати у Х – ХІІІ ст. Селяни стали виробляти більше продукції і прагнули вигідно її продати. Для цього слід було перебратися поближче до великих маєтків, жвавих доріг, поселень, заток, мостів – словом знайти покупців на городину, плоди та ягоди. Продукцію обмінювали також на речі. Розвинулося ремісництво – виготовлення різноманітних предметів домашнього вжитку, реманенту. Їх також можна було продавати. Тому із часом ремісництво відокремилося від сільськоговиробництва.

Причини виникнення міст:

- Розвиток торгівлі;

- Розвиток с/г;

- Відокремлення ремесла від с/г;

- Регіональна спеціалізація окремих частин країни;

- Потреби в адміністративно-політичних центрах;

- Потреба в захисту територій;

- Формування центрів християнства.

Поступово місця торгівлі й ремесла розросталися, для безпеки їх обносили муром. Тут селилися купці, цирульники, візники, пекарі, слуги – всі, хто міг прогодуватися між людьми. Вони ставали міськими жителями.

Так було в Італії, де з’явилися Генуя, Венеція, Флоренція, Піза, Неаполь. Вже в ті часи половина населення були городянами. Згодом міста постали у Франції та Нідерландах, Німеччині та Англії та інших землях. Річки теж приваблювали людність – міста почали будуватися на судноплавних ріках Дунаї та Рейні. Населення в містах за нинішніми мірками було небагато – приблизно 1–3 тис. Найбільші міста на той час – Севілья, Кордова, Париж, Мілан, Лондон, Флоренція. В них жило 50-100 тис. Типове середньовічне місто мало стіни, цитаделі, собор, ратушу, площу.

Дзвіниця була важливим елементом міського краєвиду – її сигнали повідомляли про важливі життєві події: напад ворогів, пожежу, хвороби. Також у містах могли розташовуватись укріплені палаци феодалів. У багатьох містах навіть чеканили свої монети. Фінансами вже тоді вигідно для себе розпоряджалися лихварі – особи, які давали гроші в борг. Будинки зводилась дво-триповерхові, причому верхні поверхи були більшими й нависали над нижнім. Так заощаджувалось місце. Пожежі нищили їх (спершу вони були дерев’яними), бо забудова була щільною.

Вузькими вулицями важко було пересуватись – двом вершникам іноді неможливо навіть розминутися. Вночі важко було знайти дорогу – освітлення тоді не застосовували. Посеред вулиці – канава із нечистотами, стічними водами. Каналізації, звісно, тоді не було, немощені вулиці від дощів розкисали, а в спеку вкривалися пилюкою. Показово, що король Фрідріх ІІІ одного разу застряг із конем у багнюці – кращої дороги не знайшлося навіть для монарха.

Жителі огороджували свої садиби, в яких часто тримали худобу, мали садки, городи. За межею міста городяни також мали виноградники, земельні наділи, пасовища. Місто, як вже згадувалось, будувалося за принципом фортеці. Тому до нього можна було потрапити лише через браму. Для цього слід було пройти міст над ровом – у разі нападу ворогів він підіймався.

У середині ХІІ ст. між розвинутими містами загострилася боротьба за політичну першість. Виникла криза, що вплинула на фінансовий стан міст. Міста Франції, Іспанії, Англії відстояли свої економічні інтереси, а в німецьких і фламандських взяли верх торгові корпорації. Життя у середньовічному місті не можна назвати спокійним і комфортним. На жителя чигали різноманітні небезпеки: жорстокий феодал, бідність, хвороби від антисанітарії, напад ворогів, пожежі. Проте виникнення міст – це неабиякий крок у розвитку держави.

Жителів міст у Німеччині звали бюргерами. (по-німецьки Burg – фортеця). У Франції була інша назва цього стану – буржуа, в Італії – пополани. Але так звали лише повноправних громадян, які мали свої будинки чи майстерні. Вони виготовляли і продавали городянам і селянам необхідні для життя речі. Заможні купці торгували вже не з жителями, а з іншими містами й навіть країнами. Вищі стани суспільства – духовенство і сеньйори володіли не лише майном – вони належали до управлінської еліти міста – патриціату. Бідних жителів звали плебеями. Місто стояло на землі феодала, тому городяни залежали від його волі. Насамперед феодал прагнув отримати від жителів щонайбільше прибутків. Борючись проти свавілля, прагнучи здобути більше прав, мешканці об’єднувались. Так започаткувалось загальноєвропейське явище – комунальний рух, метою якого була організація самоврядування. Викуповуючи у феодала певні права, городяни зафіксовували це в особливих документах – хартіях.

Інколи боротьба за права тривала особливо довго. Скажімо, жителі міста Лана, що у Франції, більше двохсот років наполягали на самоврядуванні.

Про справу врешті дізнався монарх і вирішив - жителями повинні керувати його міністри, оскільки сторони ніяк не досягнуть згоди.

У тих випадках, коли городяни перемагали, вони створювали магістрат – орган міської влади. Далі вже вони самі розпоряджалися податками, організовували військо, суд.

Це прогресивне явище зафіксували у фольклорі – наприклад, є давня приказка: «Міське повітря робить людину вільною». Ймовірно, походить вона від фактів: кожен, хто прожив у місті рік і один день, вважався відтоді вільним, якщо ніхто не довів його рабське походження. Згадана норма, приміром, зазначена у документі про права, дарованому місту Гослару німецьким імператором Фрідріхом ІІ. Якщо ж мирні перемовини жителів і феодалів про надання права городянам не наближали жадане самоуправління, то словам заступала місце зброя. Заради волі люди ризикували життям.

Ремесло і торгівля в КР

1).Особливо високого рівня розвитку в Київській Русі досягло ремісниче виробництво. Воно було багатопрофільним, а ремісничі майстерні — спеціалізованими. Існувало понад 60 різних спеціальностей. Центрами ремесел були міста.

Міське ремесло відрізнялося від сільського складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. Ковальство на кінець XI — початок XII ст. розділилося на низку спеціальностей. Від нього відокремились зброярі, щитники, гвіздочники. Ковальські роботи виконували і майстри, які вже не були безпосередньо пов'язані з металургією. Отже, можна говорити про початок відокремлення ковальства від металургії в містах.

Різноманітнішим, порівняно з селом, був і асортимент виробів у місті. Там виготовляли різні речі побутового призначення: ножиці, залізні скриньки для коштовних речей, замки досить складної конструкції, а також інструменти для ремісників різних спеціальностей, зброю і спорядження. Особливо якісними були давньоруські панцирі.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнів з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і схожою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці , понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат, на якому обробляли дерево, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р.

Великої слави зажили давньоруські ювеліри, їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою черні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ.

Досконалістю відзначались також вироби міських гончарів. їх вони випалювали в спеціальних горнах. Поширилось і виробництво цегли або "плінфи". Для декоративних цілей — оздоблення підлоги, стін — поряд з великими цеглинами використовували й плитки з поливою і складним візерунком.

Окремими видами ремесла в місті були: теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кості й каменю. У великих містах у цей час існувало понад 40 ремісничих фахів. Ремесло в Київській Русі досягло дуже високого рівня розвитку.

Помітних успіхів було досягнуто в будівельній справі та в архітектурі. В період Київської Русі побудовано такі прекрасні споруди, як Десятинна церква, Успенський і Софійський собори, а також Золоті Ворота в Києві, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові, численні князівські й боярські палаци. За Володимира Мономаха (XII ст.) на Дніпрі збудовано дерев'яний міст.

За соціальним станом ремісників Київської Русі можна поділити на кілька груп: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському або монастирському дворі; 3) вільні міські ремісники. Найчисленнішою була остання група.

Для охорони своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися В організації, які можна вважати зародками цехів. Цех мав касу взаємодопомоги, будував цехову церкву (на честь свого патрона — покровителя окремого ремесла), приміщення, куди збирались на цехові збори, свята, де влаштовували братчини (бесіди) та ін. Повноправні члени цеху — майстри, власники майстерень — обирали цехових старшин. Останні наглядали за організацією роботи, довозом сировини, продажем виробів.

2). Основними торговельними маршрутами Київської Русі були: шлях "Від варяг до греків", який пролягав від Півночі до Півдня Європи через Чорне море до Константинополя; "Залізний шлях", що пролягав уздовж Дніпра, Чорного моря, Дунаю, з'єднуючи Україну з важливими економічними центрами Південно-Східної Європи; "Соляний шлях" сягав гирла ріки Дон, через Азовське море, до Кримського півострова і грецьких колоній на Чорному морі; ще один торговельний шлях був спрямований до хазарської' столиці, міста Ітіль, звідки суходолом уздовж західного узбережжя Каспійського моря рухалися каравани через Вірменію та Азербайджан у напрямі Великого Шовкового шляху; галицькі князі використовували водні артерії річок Прута і Дунаю для торгівлі з Візантією. Візантійська торгівля у X ст. відігравала визначальну роль у зовнішніх зносинах Київської Русі.

Найбільшим торговельним центром Давньої Русі був Київ, на території якого діяло вісім ринків, кожен з яких спеціалізувався на продажу певних товарів. Зокрема, міжнародна торгівля здійснювалася на спеціальному ринку під назвою "Бабин торжок", розташованому неподалік від Десятинної церкви, поруч із міською площею. В товарному експорті України переважали хутра, віск, мед, зерно. Імпортувалися в основному срібні та золоті вироби, шовк, килими, кераміка, ікони, витвори мистецтва, вина, фрукти, спеції.

Кримські купці виступали посередниками у торгівлі з Візантією. У Північному та Західному напрямах здійснювалась торгівля з російськими та скандинавськими племенами. Починаючи з другої половини XVIII ст. відбувалося відчутне скорочення міжнародних економічних зв'язків Київської Русі, викликане встановленням іноземного панування, зростанням соціальної напруженості, збільшенням власних продовольчих ресурсів. Водночас зовнішня торгівля Галичини, Волині та Західного Поділля розвивалася доволі стабільно. Ці регіони активно торгували з польськими містами (Краків), прусськими (Данціг і Торн), германськими (Нюрнберг і Регенсбург) та ін. Галицько-Волинське князівство встановило торговельні зв'язки з Грецією та Малою Азією. Головними центрами торгівлі Західної України були Львів і Луцьк.

Активні торговельні зв'язки розвивалися з Туреччиною та Кримом, втілюючись у договірні форми. Суперечливий характер мали торговельні відносини з Польщею.

Активно розвивалася транзитна торгівля, особливо після введення в дію чорноморських портів Одеси і Севастополя.