Господарство фашистської Німеччини
Для Німеччини економічні наслідки Першої світової війни були найважчими. Витрати становили 150 млрд марок, а нагромаджені за роки війни ресурси - лише 35 млрд марок. Державний борг збільшився з 5 до 160 млрд марок. Було вбито і покалічено 7,5 млн осіб. У 1918 р. порівняно з 1913 р. обсяги промислового виробництва скоротилися на 43 %, сільськогосподарського - на 35-50 %, національне багатство зменшилося удвічі. У 1916 р. почався голод. Блокована країнами Антанти Німеччина експортувала лише 1/3 необхідних продуктів харчування. Катастрофічно зростав державний борг. Скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12-14 годин. Держава взяла під контроль виробництво і розподіл. У 1915 р. уряд сприяв утворенню синдикатів у вугільній, цементній, алюмінієвій, взуттєвій галузях промисловості. У 1916 р. так звана програма Гінденбурга (головнокомандувача німецької армії) узаконила державне втручання в економіку країни. Було запроваджено загальну трудову повинність, карткову систему, державне кредитування промисловості. Економічне становище держави погіршили умови Версальського договору.
Німеччину зобов'язали сплатити контрибуцію (репараційні виплати) країнам-переможцям у сумі 132 млрд золотих марок, у тому числі в перші два роки - 20 млрд марок (золотом, товарами, природними ресурсами, обладнанням тощо). Франції було повернуто Ельзас і Лотарингію, передано вугільні шахти Саарської області (управляти нею 15 років зобов'язали Лігу Націй). Округи Мальмеді, Ейтен і Морене отримала Бельгія, північну частину Шлезвігу - Данія, м. Мемель (Клайпеда) у 1923 р. - Литва, частину Помор'я, м. Познань - Польща, м. Гданськ було оголошено "вільним містом". Німеччина мала визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. У 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рурську область, що дало змогу вивозити з Німеччини вугілля і метали. У зв'язку з демілітаризацією заборонялося виробляти складну військову техніку. Німецькі колонії площею 3 млн кв. км і з населенням 13 млн осіб поділили Велика Британія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 тис. осіб. Німеччина втратила 1/8 території, на якій проживало 10 % населення, 3/4 родовищ залізних руд, 50 % національного багатства. Країни Антанти отримали необмежене право займатися в цій державі економічною діяльністю. На певний час Велика Британія та Франція позбулись сильного економічного конкурента.
Оцінюючи рішення Версальського договору, англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946), радник Британського казначейства та учасник Версальської конференції" різко розкритикував його умови. У статтях "Економічні наслідки Версальського мирного договору" та "Перегляд мирного договору" (1919) визнав непомірними репараційні вимоги до Німеччини, запорукою стабільності вважав їх зменшення та надання позики США, зняття блокади з Росії, відновлення порядку та влади в Німеччині як протидії російській революції. Англійський уряд усунув вченого з державної служби, але наступні американські програми допомоги Німеччині Ч. Дауеса і К. Юнга використали пропозиції Дж.М. Кейнса.
Перша світова війна спричинила дезінтеграцію міжнародної економіки як системи світового господарства та міжнародних економічних відносин. Кількісно зменшилися міжнародні економічні відносини, були зруйновані механізми та інструменти державної взаємодії, почалися автаркічні процеси у національних економіках. На території Російської імперії розпочався процес становлення соціалістичної системи господарства, що не вписувалася у світогосподарські процеси. У міжвоєнний період міжнародні економічні відносини характеризували: формування валютно-фінансової квазі-системи; зменшення темпів зростання міжнародної торгівлі, зміна лідерів, географічні та структурні зміни.
Відновлення економіки Європи відбувалося за допомогою фінансових і монетарних інструментів. США в 1919 р. повернулися до золотого стандарту. На міжнародних конференціях у Брюсселі (1920) і Генуї (1922) були ухвалені рішення про доцільність повернення до фіксованого золотого паритету. Країни Європи впродовж 1924-1929 рр. стабілізували національні валюти (на основі довоєнного паритету або певного процента від довоєнної вартості). Вони прив'язали свої валюти до золота шляхом запровадження модифікованої, так званої "урізаної", форми золотого стандарту - золотовалютної або золотозливкової. За золотовалютною формою центральні банки розмінювали банкноти на іноземну валюту (девізи), що конвертувалася на золото. Такою валютою були долари США та англійські фунти стерлінгів. У 1925 р. Велика Британія і Франція запровадили золотозливковий стандарт, коли центральні банки обмінювали банкноти лише на зливки золота вагою 12,5 кг. У ході економічної кризи 1929-1933 рр. золотий стандарт було відмінено у Великій Британії (1931) і США (1931), оскільки вій не міг обслуговувати світогосподарські зв'язки. Для міжнародних розрахунків і як резерви платіжних коштів використовували золото, долари США та англійські фунти стерлінгів.
У1931 р. створено "стерлінговий блок" - валютне угруповання, в межах якого всі міжнародні розрахунки прив'язували до фунта стерлінгів. Країни-учасниці (члени Британської імперії, крім Канади, а також Нідерланди, Португалія, Греція, Туреччина, Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай) були зобов'язані передавати свої валютні резерви в загальний резервний банк у Лондоні. Учасники блоку девальвували свої валюти одночасно з фунтом стерлінгів. Він обслуговував половину світового товарообороту.
У 1930-х роках світова економіка поділилася на квазіавтаркічні блоки. За ухвалами Всесвітньої конференції 1933 р., фактично утворилися регіональні валютні зони:
- золота - на чолі з США;
- стерлінгова - з центром у Великій Британії;
- валютного контролю Центральної та Південно-Східної Європи із домінуванням німецької марки;
- єни - з домінуванням Японії на Далекому Сході.
У 1936 р. валютна угода між Францією, Великою Британією та США закріпила принцип керованих валютних курсів. У 1930-х роках створено Банк міжнародних розрахунків (БМР) із штаб-квартирою у м. Базель (Швейцарія).
У світовій торгівлі впродовж 1913-1937 рр. загальні темпи зростання зменшилися до 14 % порівняно з 40 % за 1881-1913 рр., а обсяги торгівлі в розрахунку на душу населення відповідно до 3 % з 34 %. У 1920-х роках міжнародна торгівля розвивалася швидше, ніж виробництво, але за 1929-1937 рр. обсяг світової торгівлі становив 96 %, а промислового виробництва - - 104 %. Європа продовжувала домінувати у світовій торгівлі, однак її частка зменшилася з 62 % в 1913 р. до 52,4 % у 1937 р. Відповідно зросло значення США і Канади з 13,2 % до 15,5 % та країн Азії, Африки й Океанії з 17 % до майже 25%.
У структурі експорту частка готової продукції залишалася на рівні 36 %, продуктів харчування становила 23-27 %, сировини сільськогосподарської - 22-21 %, мінералів 14-19,5 %.
У структурі експорту готової продукції обсяги продажу машинобудівної галузі зросли з 19,6 % у 1913 р. до 30,2 % у 1937 р., частка текстилю зменшилася з 28,2 до 18,2 %. Лідером світового експорту готової продукції були США (20 %), частка Великої Британії, Франції та Німеччині зменшилася до 52 %. У 1930-х роках були підписані регіональні торговельні угоди, що призвело до сегментації світового ринку, послаблення цілісності світової економічної системи.