Форма договору найму житла
1. Договір найму житла укладається у письмовій формі.
2. Договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина.
Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи.
Розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла.
Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п'ять років.
Види:
1.Прокат - за договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк.
2. Найм (оренда) земельної ділянки-за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
3. Найм будівлі або іншої капітальної споруди
4. Найм (оренда) транспортного засобу
5. Лізинг - за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
6. Найм житла - за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.
Права і обов’язки
Основні обов'язки наймодавця: передати наймачеві майно в користування; попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ5) проводити капітальний ремонт речі, переданої у найм, якщо
Основні права наймодавця: вимагати від наймача вчасної сплати орендної плати; відмовитися від договору найму, вимагати його розірвання та відшкодування збитків.
Основні обов'язки наймача; вносити плату, укласти договір страхування речі (якщо треба), користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору, проводити за свій рахунок поточний ремонт речі, тощо
Основні права наймача:вимагати зменшення плати, змінювати стан речі, за згодою наймодавця, за згодою наймодавця укласти договір піднайму, право власності на плоди, продукцію і доходи, поліпшити річ,тощо.
Питання 2Цивільна юрисдикція. Підсудність у цивільному процесі України.
Цивільна юрисдикція – це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції.
1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:
1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;
3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
2. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
3. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.
4. Суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.
Стаття 16. Розгляд кількох пов'язаних між собою вимог
1. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 17. Право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду
1. Сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.
2. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Цивільна юрисдикція поділяється на виключну(тільки судом), альтернативну (судом і іншими юрисдикційними органами) і договірну(на підставі домовленості між сторонами)
Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції. Залежно віл зазначених критеріїв підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.
Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так. відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).
Територіальна підсудність цивільних справ передбачає розмежування компетенції із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє загальну (ст. 109 ЦПК). альтернативну (ст. 110 ЦПК), виключну (ст. 114 ЦПК) підсудність, підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК) та за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК).
Правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.
Позови до юридичних осіб пред'являються до суду на їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 109 ЦПК). При визначенні місцезнаходження юридичної особи слід виходити з положень ст. 93 ЦК, відповідно до якої місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Право вибору між судами належить позивачу та може бути реалізоване лише у певних категоріях справ, зокрема: позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. І ст. 110 ЦПК); позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти, або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.
Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113 ЦПК), або підсудність за зв'язком справ,, передбачає, що позов підлягає розгляду у суді, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження матеріалів справи з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу.
Правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК. встановлюють правила щодо визначення підсудності певних категорій справ, розгляд яких можливий тільки в певному суді та до яких не можуть бути застосовані правила загальної або альтернативної підсудності, зокрема це позови, що виникають з приводу нерухомого майна, які повинні подаватись за місцем його знаходження або місцезнаходженням основної його частини. 1. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:
1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване місце проживання або перебування якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування);
2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;
3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;
4) ліквідовано суд, який розглядав справу. При цьому ст. 117 ЦПК встановлюється що спори між судами про підсудність не допускаються; це означає, що у разі надіслання справи до іншого суду, вона повинна бути прийнята до розгляду
Питання 3Банкрутство
Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури;
Процедура банкрутства в першу чергу направлена на відновлення платоспроможності боржника, і кредитори і боржники звертаються до господарського суду не з ліквідацією,а з відновленням.
Критерії неплатоспроможності:
• У боржника є зобов’язання перед кредитором
• Ці зобов’язання носять грошовий характер,обов’язків характер (боржник повинен поставити грошові засоби)
• Ці зобов’язання мають носити безспірний характер :
- З приводу цих грошових відносин існує судове рішення,що вступило в силу
- Підтвердження постановою Державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження.
• Сума таких грошових зобов’язань в установленому законом порядку,мінімум – 300 мін. ЗП
• Строк, на протязі якого безспірні грошові зобов’язання повинні бути погашені – 3 місяці з моменту встановлення безспірності цих грошових зобов’язань.
Особливості банкрутства:
- Особливе правове регулювання – ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
- Сторони :
Боржник – виступає як суб’єкт підприємницької діяльності (але боржником можуть виступати неприбуткові підприємства, громадські організації,релігійні організації.)
Тому суб’єктом може бути СГ,що має 5 ознак неплатоспроможності. Ці ознаки не діють,коли сам СГ подає заяву про банкрутство (пасиви перевищують активи підприємства.)
Кредитор – фізичні особои,юридичні особи- підприємці, (робітники підприємства на загальну суму 300 мін ЗП)
Арбітражний керуючий – може виступати в декількох особах :
1) Розпорядник майна боржника (ціль- зберегти майно боржника)
2) Управляючий санацією боржника. Санація – заходи щодо відновлення платоспроможності
3) Ліквідатор боржника (якщо санація та інші процедури не завершуються успіхом,то суд приймає рішення про призначення ліквідатора)
Вимоги до арбітражного керуючого :
• Вища юридична чи економічна освіта
• Досвід роботи по спеціальності не менше 3 років.
• Пройти спеціальні курси
• Здати екзамен
• Отримати спеціальний сертифікат
• Дані внести в ЄДР арбітражних керуючих.
Спеціальні суб’єкти : фінансові установи – комерційні банки, місто утворюючі підприємства,сільські господарства та інші суб’єкти.
- Спеціальні процедури
- Спеціальні строки
- Спеціальні процесуальні документи,якими відкривається провадження – заява про відкриття провадження у справі про банкрутство конкретного боржника.
Учасники у справі про банкрутство - сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.
- Сторони :
Боржник – виступає як суб’єкт підприємницької діяльності (але боржником можуть виступати неприбуткові підприємства, громадські організації,релігійні організації.)
Тому суб’єктом може бути СГ,що має 5 ознак неплатоспроможності. Ці ознаки не діють,коли сам СГ подає заяву про банкрутство (пасиви перевищують активи підприємства.)
Кредитор – фізичні особои,юридичні особи- підприємці, (робітники підприємства на загальну суму 300 мін ЗП)
Арбітражний керуючий – може виступати в декількох особах :
1) Розпорядник майна боржника (ціль- зберегти майно боржника)
2) Управляючий санацією боржника. Санація – заходи щодо відновлення платоспроможності
3) Ліквідатор боржника (якщо санація та інші процедури не завершуються успіхом,то суд приймає рішення про призначення ліквідатора)
Вимоги до арбітражного керуючого :
• Вища юридична чи економічна освіта
• Досвід роботи по спеціальності не менше 3 років.
• Пройти спеціальні курси
• Здати екзамен
• Отримати спеціальний сертифікат
• Дані внести в ЄДР арбітражних керуючих.
Спеціальні суб’єкти : фінансові установи – комерційні банки, місто утворюючі підприємства,сільські господарства та інші суб’єкти.
Білет 14
Питання 1Здійснення права власності. Підстави виникнення та припинення права власності.
Здійснення права власності:
1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
4. Власність зобов'язує.
5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
8. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.
Набуття права власності:
Підставами набуття ПВ можуть бути різні обставини, тобто юридичні факти. Всі способи набуття ПВ можна поділити на первинні та вторинні.
Первинні:
1.Виготовлення речі - право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
2.Переробка речі (специфікація) -переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.
3.Приватизація загальнодоступних плодів прроди.
4. Набуття права власності на безхазяйну річ:
· Нерухомі речі - беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію. Про це робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу 1 року може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
· Рухомі речі – набуваються за набувальною давністю: якщо заволоділи добросовісно або на підставі договору – 5 років.
5. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився - набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
6.Знахідка – особа, яка знайшла має заявити про це до органів міліції або органів місцевого самоврядування. Вона несе відповідальність за втрату. Набуття права власності – через 6 місяців.Якщо це транспортний засіб – він зберігається у міліції, про що робиться оголошення. Через 6 місяців продається, кошти зберігаються протягом 3 років, потім територіальній громаді.
7. Бездоглядна домашня тварина – необхідно звернутися в міліцію. ПВ набувається на рогатих тварин – через 6 місяців, на іншиш – через 2.
8. Набуття права власності на скарб – якщо не представляє культурної цінності – то власником стає особа, що знайшла, в іншому випадку – заява в міліцію і винагорода до 20%. Якщо особа знайшла при виконанні трудових або договірних відносинах, то вона не набуває ПВ і винагороду.
9. Набувальна давність – нерухоме майно – через 10р, за договором – 15 років після спливу позовної давності. На рухоме майно –через 5 р., за договоро – 5р, після спливу позовної давності.
Вторинні:спадкування і договір. Приватизація носить спірний характер.
Підстави припинення права власності:ті, що залежать від волі власника (відчуження, знищення, відмова) і ті, що не залежать.
Ті, що не залежать поділяються на:
· Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати - особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, воно підлягає примусовому продажу.
· Знищення майна
· Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності
· Викуп пам'ятки культурної спадщини – у випадку, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки культурної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення
· Реквізиція - у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії тощо може бути примусово відчужене за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості
· Конфіскація – позбавлення права власності на підставі рвшення суду як санція за правопорушення.
· Звернення стягнення на майно боржника у зобов’язанні.
Питання 2Процесуальна співучасть та її види. Процесуальні права та обов’язки співучасників.
Цивільний позов до суду загальної юрисдикції може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (ч. 1 ст. 32 ЦПК).
Участь на стороні позивача або відповідача чи обох сторін в цивільному процесі декількох осіб прийнято називати процесуальною співучастю.
Враховуючи це, можливо провести відповідний поділ процесуальної співучасті на види.
Наприклад, якщо на стороні позивача у цивільній справі бере участь більше однієї особи, а зі сторони відповідача у справі тільки одна особа, то ця співучасть буде іменуватися як активна. Коли на стороні відповідача в цивільному процесі виступають 2 чи більше осіб, і на стороні позивача одна особа, то в цьому разі ми бачимо пасивну співучасть. Якщо є декілька осіб в цивільному процесі на стороні як позивача, так і відповідача, буде змішана співучасть.
Також розрізняють обов'язкову співучасть, яка виникає за спільності матеріальних прав та обов'язків кількох осіб, в тому разі, коли права та обов'язки сторін у цивільній справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши цивільний позов на усунення порушень їх прав. У тому разі, якщо шкода спричинена декількома особами, вони разом займають місце відповідачів перед потерпілими у цивільному процесі.
Інший вид співучасті — факультативна співучасть — виникає за обставин процесуального характеру, а саме в силу доцільності одночасного розгляду кількох цивільних справ з метою економії коштів та часу на їх розгляд.
Основне призначення факультативної співучасті — це усунення можливості прийняття протилежних за змістом судових рішень в цивільних справах.
Крім того, за факультативної співучасті взагалі у цивільній справі скорочуються судові витрати, оскільки скорочується кількість судових засідань при розгляді цивільного позову, адже декілька судових цивільних процесів замінює тільки один.
Законодавцем дається перелік випадків допущення процесуальної співучасті за участі у цивільній справі кількох цивільних позивачів і (або) цивільних відповідачів: якщо предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів, права та обов'язки кількох позивачів або відповідачів виникли з однієї підстави, предметом спору є однорідні права та обов'язки. У співучасників є право на доручення одному із співучасників вести цивільну справу від їх імені. Але законодавець наголошує, що у нього повинна бути повна цивільна процесуальна дієздатність.
Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними побудовані на автономії - кожний з позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Співучасники користуються процесуальними правами сторін і несуть їх обов'язки. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.
Питання 3Система законодавства про захист економічної конкуренції. Поняття та види неконкурентної поведінки.
Правове регулювання захисту економічної конкуренції базується на положеннях Конституції України, яка передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, встановлює обов'язок держави захищати конкуренцію в підприємницькій діяльності, забороняє зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісну конкуренцію, визначає, що види та межі монополії встановлюються законом.
Важливим джерелом правового регулювання конкурентних відносин виступає ГК України. Зокрема, ст. 18 ГК України регламентує питання обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання, гл. З присвячена обмеженню монополізму та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції, гл. 28 передбачає «відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства».
Спеціальне законодавство в сфері захисту економічної конкуренції можна умовно поділити на два блоки.
Перший блок стосується протидії антиконкурентній поведінці з боку суб'єктів господарювання (їхніх груп) та органів управління, які мають ринкову владу. Основними актами законодавства тут виступають положення ст.ст. 25-31 ГК України та Закону України «Про захист економічної конкуренції» 2001 р., До цього блоку входить також Закон «Про природні монополії» та інші акти.
Другий блок стосується антиконкурентної поведінки суб'єктів господарювання, які не мають ринкової влади. Основу даного блоку складають положення ст.ст. 32-38 ГК України, Закону України ♦Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 р., Закону «Про рекламу» в редакції від.2003 р. тощо.
Закон України «Про Антимонопольний комітет України» від .93 р. визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з АМКУ, його склад, порядок призначення керівних працівників, його основні функції, компетенцію.
Серед законів, що містять важливі антимонопольно-конкурентні положення необхідно назвати також КУпАП в частині відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.
Кримінальний кодекс України в ст. 228 містить відповідальність за примушення до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені законом, а в ст. 229 передбачається відповідальність за незаконне використання знака для товарів та послуг, фірмового найменування тощо.
ЦК України встановлює, що межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно - конкурентного законодавства.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»., закріплює рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України. З метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників передбачається можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників (ст. 29).
Серед міжнародних договорів України в цій сфері, як приклад, можна навести Договір про проведення узгодженої антимовопольної політики між державами-учасниками Співдружності незалежних держав,
Також антимонопольно-конкурентне законодавство включає низку підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію положень вказаних законів. Це, зокрема, Указ Президента України від 19.11.2001 р. № 1097/2001 «Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки*, постанова КМУ від 28.02,2002 р.№ 219 « Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання»тощо.
АМКУ прийняв чимало актів у сфері антимонопольно-конкурентного регулювання, зокрема: Тимчасові правила розгляду справ про порушення анти монопольного законодавства України, затвер- джені розпорядженням АМКУ від 19.04.94 р. № 5; Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (далі — Положення про концентрацію), затверджене розпорядженням АМКУ від 19.02.2002 р. № 33-р; Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції,. тощо.