НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧННЯ 2 страница

Соціальне забезпечення колгоспників до 1964 року не існувало. Передбачені колгоспними статутами допомогові каси колгоспів, як правило, не існували. Лише законом 1964 року введено державну систему матеріального забезпечення колгоспників: створено т. зв. централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників з відрахувань з прибутків колгоспів, з якого виплачують пенсії на старість, інвалідність і т. д. Ці пенсії були значно нижчими, ніж пенсії робітників і службовців.

3.Розвиток соціального страхування у сучасних умовах України

Діюча в Україні система соціального страхування зберігає риси, більшою мірою характерні для соціальної допомоги, ніж для страхування. При досить високому страховому навантаженні на роботодавців рівень більшості соціальних виплат явно недостатній і не ув'язаний з обсягом внесених страхових засобів. Відсутній реальний поділ системи соціального страхування і системи соціальної допомоги.

Терміни, принципи й інструментарій організацп фінансових інститутів і систем соціальних гарантій, широко використовувані в багатьох промислово розвшутш країнах у практщі різнга видів соціального страхування - соціальний і професійний ризики, еквівалентність страхових внесків і витат, ув 'язування рівнів соціальних ризиків і страхових тарифів - (ці й інші класичні елементи і механізм цих систем) - усе ще представляються гіпотетичними категоріями, а не життєво важливими регуляторами соціальної захисту населення. Це багато в чому пояснює масову незацікавленість працюючого населення у своєчасній сплаті в повному обсязі страхових внесків (працівниками і роботодавцями) до державних позабюджетних соціальних фондів. Доводиться констатувати серйозне відставання в створенні економічних умов та інстуційної бази для формування нових механізмів соціального захисту у формі збалансованих між собою економічних відносин і інституту соціального страхування. Так, правове положення (статус) позабюджетних соціальних фондів звужує їхню роль і фунщії, зводить їх, переважно, до фінансових установ (збирачів внесків і розподільників прибутків).

Великий масштаб проблем формування інституту соціального страхування обумовлений несистемністю і повільними темпами інституційних перетворень у соціальній сфері. Система соціального страхування органічно пов 'язана із системою заробітної плати, податковою системою, політшою, політичною ситуацією в державі, станомршку праці, демографічними проблемами сьогодення і її динаміки розвитку намайбутнє.

На сьогодні формування системи соціального страхування не пов'язано із зазначеними вище факторами, які багато в чому визначають якісні її характеристики рівень пенсій та інших страхових виплат, якість і обсяг послуг no лікуванню й оздоровленню трудящих, і тому, побудувати ефектшну систему соціального захисту в Україні не вдається.

4.Проблеми розвитку системи соціального страхування в Україні

Є ряд недоліків, які перешкоджають институціоналізації соціального страхування: наявність високого рівня у всіх сферах економіки тіньового ринку, що розширюється, незареєстровані форми зайнятості, неофіцшні і невраховувані витати заробітної тати, що в пїдсумку знижує рівень соціальних гарантій для зайнятих у цій сфері працівників і істотно звужує (до 25-30 %) економічні можливості для фінансування державних позабюджетних соціальних фондів; збереження архаїчних положень соціального законодавства, що консервують не страхові механізми придбання прав на пенсійне й інші види соціального страхування, що породжує нездорові стимули відхшення працівниками і роботодавцями від законодавчо встановленш процедур оформлення трудових відносин і стати в повному обсязі податків і страхових внесків; наявність вкрай високої і невиправданої диференціації в системі заробітної плати і доходів населення в різних секторах економіки і регіонах країни, і при цьому не ув 'язано із системою страхових відрахувань і всією системою соціального захисту, і є гальмом розвитку системи соціального страхування; збереження застарілих механізмів нарахування розмірів пенсій і допомоги на основі мінімальної заробітної плати (відсутність диференціації); відсутність концептуально вжіреної системи керування соціальнгш страхуванням у формі демократичних механізмів участі у всіх найважливіших процедурах пришяття рішень основних соціальних суб'єктів (повноважних представників працівншів іроботодавців). Це питання може бути вирішено у випадку здійснення таких методологічних і правових завдань:

1. Визначення рівнів доходів (заробітної плати) громадян, які варто вважати: достатніми для самозабезпечення для страхових внесків у системі соціального страхування; потребуючої солідарної взаємодопомоги; Для цього потрібно провести актуарні розрахунки з метою обліку особливостей країни - економічних можливостей територій, різних секторів економіки, професійних і груп населення за статтю, а також середньо- і довгострокової ситуації на ринку праці і демографічних прогнозів.

2. Обгрунтування оптимальної частки ВВП, яка використовується на фінансування окремих видів соціального страхування і всієї системи з урахуванням прогнозів.

3. Визначення кола якісних характеристик причин, що призводять до настання нестрахових періодів у трудовій діяльності з об'єктивних факторів і які повинні солідарно датуватися страховими надходженнями всіх страхувальників.

5.Соціальне страхування на території України під час перебування в складі російської імперії, Австро-Угорщини, Румунії, Польщі

Перші закони для захисту промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією в 1854 році, але тільки в гірничій промисловості (її на українських землях майже не було); в 1902 році подібний захист введено для залізничників. Окремі закони передбачали заходи для захисту жінок і дітей. Для цього були створені т. зв. промислові інспекторати (1883). Перші закони для організації посередництва у влаштуванні на працю були ухвалені в 1907 році; в 1867 році була вперше створена «організація для представництва професійних інтересів робітників і службовців» (профспілки). Законом від 1887 року введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці); з 1888 року — на випадкові хвороби, а з 1906 обов'язкове страхування службовців (пенсійне й інвалідне). Сільське населення й сільські робітники ніяким страхуванням не користувалися.

Російська Імперія у справі соціального забезпечення була відсталою країною. Лише в 1912 році створено фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок хвороби. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких великих містах.

Під Польщею законом 1924 року поширено австрійське страхування від нешасних випадків і на ті українські землі під Польщею, що до 1914 належали до Російської Імперії. 1927 року видано закон про пенсійне і інвалідне страхування службовців (також у разі безробіття); 1933 року уніфіковано закон про соціальне страхування як робітників, так і службовців.

На українських землях під Румунією було чинне румунське соціальне законодавство з 1912 року. Лише 1933 року було видано уніфікаційний закон про соціальне забезпечення.

Найпрогресивнішим було соціальне законодавство в Чехословаччині. На Закарпатті до 1924 був чинний угорський закон 1907 року про обов'язкове страхування робітників від хвороби, інвалідності й на старість. В 1924 році введено уніфікаційний закон для всієї Чехословаччини, який пізніше кілька разів змінювано й доповнювано. В 1929 році введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.

В усіх цих державах, крім обов'язкового соціального забезпечення, існувало також необов'язкове забезпечення різних родів порядком угод з приватними товариствами. Обов'язкове соціальне забезпечення ґрунтувалося на співдії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків визначеного законом розміру. У деяких випадках ці внески сплачували роботодавці (при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків на роботі). У створенні фондів безробіття брала участь також держава бюджетними дотаціями.

6.Розвиток соціального страхування в Україні після здобуття

незалежності

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з пенсійного забезпечення та нової стратегії соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність пенсіонерів за одночасного досягнення макроекономічної стабілізації.

Початком цієї роботи стало схвалення 5 листопада 1991 р. Верховною Радою України Закону України “Про пенсійне забезпечення”. У зв’язку із цим національна солідарна пенсійна система започаткувала свій перехід до функціонування на страхових засадах, коли у грудні 1990 р. було створено Українське республіканське відділення Пенсійного фонду СРСР, на базі якого в січні 1992 р. засновано Пенсійний фонд України.

Тоді сформувалася незалежна від державного бюджету України система фінансових потоків, цільовим призначенням яких стало пенсійне забезпечення громадян. Бюджет Пенсійного фонду України складався за рахунок коштів, що відраховувалися підприємствами і організаціями, а також за рахунок страхових внесків громадян.Крім того, кожному працюючому за місцем роботи щорічно заповнювався вкладний лист до трудової книжки з позначкою сплаченої суми страхових внесків у розмірі одного відсотка нарахованого заробітку.

Це була своєрідна перехідна форма до запровадження персоніфікованого обліку страхового стажу і сплачених внесків до Пенсійного фонду України, розрахована на створення в майбутньому більш справедливої пенсійної системи.На наш погляд, ця перехідна система не була пристосована до нових економічних умов, томупотребувала реформування.

Водночас Закон України “Про пенсійне забезпечення” майже нічим не відрізнявся від аналогічного Закону СРСР 1990 р. Винятком стало суттєве розширення пільгових категорій пенсіонерів, які отримали право на достроковий вихід на пенсію. Найбільш вагомим недоліком Закону України “Про пенсійне забезпечення”, на нашу думку, було те, що він не враховував демографічного чинника під час створення пенсійної системи. На жаль, тоді українські політики щене усвідомлювали, що процес старіння населення є об’єктивним соціальним феноменом, який треба враховувати під час побудови пенсійної системи.

7. Законодавче забезпечення функціонування системи соціального страхування в Україні

Закон України "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування"

№ 2213-III від 11 січня 2001 року

Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” № 2811-ХІІ від 21 листопада 1992 року
Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” № 1768-III від 1 червня 2000

року

Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” N 1058-IV від 9 липня 2003 року
Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” N 1533-III

від 2 березня 2000 року

Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою

працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” N 2240-III від 18 січня 2001 року

Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” N 1105-XIV від 23 вересня 1999 року

Закон України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” № 796-XII від 28 лютого 1991 року
Закон України „Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” № 2272-III (із змінами) від 22 лютого 2001 року

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Соціальна допомога:

а) гарантує забезпечення на рівні прожиткового мінімуму;

б) забезпечує рівень добробуту вище середнього;

в) здійснюється в обов’язковій та добровільній формі;

г) відшкодування здійснюється за принципом субсидіарностію

2. Концепція соціального страхування за Бісмарком використовує принципи:

а) право на отримання соціального забезпечення мають тільки робітники, які працюють;

б) соціальне забезпечення здійснюється для робітників, які використовують комерційне страхування, оскільки ці робітники мають заробітну плату вище визначеного розміру;

в) управління соціальним забезпеченням здійснюють наймані робітники та роботодавці;

г) система соціального страхування запроваджується як добровільна.

3. Концепція соціального страхування Беверіджа базується на принципах:

а) універсальності покриття соціальних ризиків, єдності в організації страхування;

б) виключного державного управління без ознак соціального партнерства між державою, роботодавцем та робітниками;

в) інтеграції основних форм соціального забезпечення: соціального страхування, соціальної допомоги та взаємного страхування.

4. Визначити поняття «соціальне страхування»:

а) комбінація програми пенсійних заощаджень, програми страхування та програми перерозподілу національного доходу;

б) система економічних відносин, за допомогою якої формуються та використовуються фонди грошових засобів для матеріального забезпечення непрацездатних;

в) комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує держава окремим верствам населення, а також за певних економічних умов усім членам суспільства.

5. Страховий ризик – це:

а) подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася та з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі;

б) певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання;

в) період, протягом якого особа підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та відбувається перерахування внесків на страхування.

6. Страховий випадок – це:

7. Страховий стаж – це:

Тема 3. Державне регулювання соціального страхування

План

1. Мета державного регулювання соціального страхування

2. Методи державного регулювання соціального страхування

3. Характеристика платників зборів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування

4. Соціальні послуги та їх матеріальне забезпечення

5. Державне регулювання рівня життя населення

6. Організація державного нагляду

7. Соціальне партнерство як складова державного регулювання соціального страхування

8. Поняття про державні соціальні стандарти, нормативи та основні соціальні
гарантії, цілі їх встановлення

9. Принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів

10. Класифікація соціальних нормативів

1.Мета державного регулювання соціального страхування

Державне регулювання — це важливий елемент управління соціальним страхуванням, формуванням та використанням коштів державних соціальних фондів.

Метою державного регулювання у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування є:

· проведення єдиної політики держави в цій сфері;

· забезпечення реалізації прав громадян на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

· створення умов для ефективного функціонування системи соціального страхування;

· забезпечення дотримання суб'єктами соціального страхування вимог законів, інших нормативно-правових актів;

· адаптація системи соціального страхування до міжнародних
стандартів.

Державне регулювання соціального страхування полягає у:

· розробленні та прийнятті системи законодавчих, нормативно-правових актів, що регламентують відносини в цій сфері;

· щорічному перегляді та затвердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з урахуванням поточної економічної та соціальної ситуації;

· перегляді видів та розмірів соціальних виплат з метою покращання матеріального забезпечення громадян;

· встановленні обов'язкової вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності та повноти соціальних виплат;

· державному фінансовому контролі за дотриманням законодавства щодо формування доходів соціальних страхових фондів та цільового використання їх коштів;

· контролі та нагляді за діяльністю центральних і територіальних органів державних фондів, їх взаємодією з іншими суб'єктами.

2.Методи державного регулювання соціального страхування

Державне регулювання страхування, як і економіки загалом, є науково обґрунтованим самозахистом суспільного ладу від властивих механізму ринкової економіки тенденцій, що саморуйнуються, які зумовлені наявністю позитивних зворотних зв’язків. Визначальними структурними ознаками ринкової економіки є: - основні форми власності; - спосіб координації господарських економічних інтересів.

Комплекс прямих методів регулювання середовища функціону-вання страхового бізнесу включає нормативно-правове забезпечен-ня страхової діяльності та застосовування щодо цього дій органів центральної виконавчої влади (ліцензійна політика, регулювання норм платоспроможності страховика).

До комплексу непрямих методів регулювання страхової діяльності можна віднести: методи інвестиційної, фіскальної, грошово-кредитної та валютної політики (формування, розміщення та облік страхових резервів, участь іно-земних інвесторів у статутному фонді страховика, оподаткування страхової діяльності, прибутків від інвестування та розміщення Модуль тимчасово вільних коштів та від інших фінансових операцій, валю-та страхування, формування статутного фонду). Добір та поєднання конкретних інструментів державного регулювання страхової діяль-ності в умовах перехідної економіки, на думку автора, має містити такі складові і залежить, насамперед від тих завдань, які вирішує держава на тій чи іншій стадії регулювання.

Координація – це механізм впливу соціально-економічної систе-ми на дії господарюючих суб’єктів відповідно до пріоритетних цілей цієї системи. Такий вплив здійснюється як адміністративними, так і економічними засобами, на пріоритетну користь останніх. Тобто регулювання фінансового-господарського механізму у сфері стра-хування з боку держави направлено на реалізацію головної сучасної цілі суспільного ладу – стабілізацію економіки держави за допо-могою організаційного, юридичного, фінансового та мотиваційного впливу на суб’єктів фінансово-господарських відносин.

3.Характеристика платників зборів на загальнообов'язкове державне соціальне страхування

Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту): на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок);

3) фізичні особи —суб'єкти підприємницької діяльності.

Громадяни України, які працюють за межами території України та не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на загальнообов'язкове соціальне страхування в Україні за умови сплати ними страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Основні категорії соціального страхування:

Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування є застраховані громадяни ( в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи), страхувальники і страховики.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Страхувальниками за загальнообов'язковим соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи.

Страховикамиє цільові страхові фонди з окремих видів страхування. Страхові фонди беруть на себе зобов'язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг у разі настання страхових випадків.

4.Соціальні послуги та їх матеріальне забезпечення

За загальнообов'язковим соціальним страхуванням надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

1) пенсійне страхування:

—пенсії за віком, за інвалідністю внаслідок загального захворювання;

—пенсії у зв'язку із втратою годувальника;

—медичні профілактико-реабілітаційні заходи;

—допомога на поховання пенсіонерів;

2) медичне страхування:

—діагностика та амбулаторне лікування;

—стаціонарне лікування;

—надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення;

—профілактичні та освітні заходи;

—забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо тяжкі операції або мають хронічні захворювання;

3) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:

—допомога з тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);

—допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;

—допомога при народженні дитини та на догляд за нею;

—допомога на поховання;

—забезпечення оздоровчих заходів;

4) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:

—профілактичні заходи щодо запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;

—відновлення здоров'я та працездатності потерпілого;

—допомога із тимчасової непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання;

—відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаних з виконанням ним своїх трудових обов'язків;

—пенсія за інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

—пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

—допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

5) страхування від безробіття:

—допомога у зв’язку з безробіттям;

—відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією;

—матеріальна допомога безробітному та членам його сім'ї;

—дотація роботодавцю для створення робочих місць;

—допомога на поховання безробітного.

5.Державне регулювання рівня життя населення

Рівень життя населення оцінюється системою показників, що характеризують матеріальні основи, стан і розвиток добробуту населення. Ці показники свідчать про рівень та структуру доходів, витрати на споживання населенням матеріальних благ і послуг; стан споживчого ринку; соціальні гарантії малозабезпеченим верствам населення.

Показники рівня життя та соціальних гарантій включають:

1) узагальнюючі показники рівня життя населення (реальні доходи на душу населення, суспільні фонди споживання на душу населення, питому вагу населення за рівнем середньодушового сукупного доходу);

2) оплата праці та доходи населення (грошові доходи на душу населення, середньомісячна оплата праці робітників і службовців, середньомісячна оплата праці в аграрному секторі економіки, середній розмір пенсій, середня державна допомога, середній розмір стипендій, натуральні доходи населення);

3) індекс вартості життя (індекс споживчих цін прожиткового мінімуму, індекс цін на товари, індекс цін на послуги);

4) рівні споживання основних продуктів на душу населення (м´ясо та м´ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця, хліб та хлібопродукти, картопля, овочі та баштанні культури, платні послуги на душу населення);

5) соціальні гарантії у сфері доходів та споживання (прожитковий мінімум загалом, у тому числі: продовольчі товари, непродовольчі товари, оплата послуг, обов´язкові платежі та внески, рівень мінімальної заробітної платні, рівень мінімальної пенсії).

При прогнозуванні народного добробуту та його державного регулювання важливе значення мають показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа бідності, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, допомог тощо.

6.Організація державного нагляду

Державне регулювання спрямоване на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, недопущення на страховий ринок спекулятивних і фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників та дотримання вимог законодавства України про страхування.

Головна проблема державного регулювання страхової діяльності — забезпечити наявність у страховика достатнього обсягу коштів, за рахунок яких він був би здатний виконати свої зобов'язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечити платоспроможність кожного конкретного страховика.

Державне регулювання страхової діяльності здійснюється за допомогою проведення державою спеціальної податкової, тарифної і цінової політики, прийняття окремих законів і нормативних документів.

Єдиний державний реєстр страховиків України — це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності і нагляду за страховою діяльністю страховиків. У Реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов'язковою. Вона видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить напрямок розвитку страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем у державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішувати інвестиційні потреби суб'єктів господарювання.

Виходячи з об'єктивної потреби державного регулювання страхування в Україні, держава розробляє напрями концепції формування страхового ринку, складові елементи механізму прямого та опосередкованого впливу держави на економічні та правові взаємовідносини між страховиками, страхувальниками, посередниками, фінансовими інституціями, державними органами.

Регулюючий вплив держави на страховий ринок здійснюється також через визначення порядку організації та механізму проведення обов'язкових видів страхування.

Важливим напрямом державного регулювання страхової діяльності є оподаткування. Склад податків, які сплачуються страховиками, визначається Законами України "Про систему оподаткування" і "Про оподаткування прибутку підприємств".

Формування, подальший розвиток і вдосконалення державної політики в галузі страхування мають здійснюватися згідно з сучасними потребами, з урахуванням наявних економічних можливостей і згідно з вимогами міжнародних спілок та угод, до яких наша країна приєдналася. Найважливіший напрям вдосконалення системи державного регулювання страхової діяльності пов'язаний з інтеграцією України до міжнародних організацій і спілок.

7.Соціальне партнерство як складова державного регулювання соціального страхування

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між представниками найманих працівників (переважно професійними спілками) — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, що виражається у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.