Метод порівняння 7) Метод економ. Моделювання спрощене позначення дійсності. 8) соц. економ. експеримент
Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести в систему зібрані факти, дослідити їх, виявити суттєві риси явища, тенденції його руху, вивести економічний закон. Закономірності і закони — центральна ланка політ-економічного дослідження. Вони пояснюють чинники буття фактів економічної дійсності, їх сутнісні риси, взаємозв’язок між ними та джерела їх руху. Теорія спирається на факти, без фактів це — лише гіпотеза. Нарешті, при розгляді методології політичної економії постає і таке питання: що є критерієм правильності результатів пізнання, узагальнень і висновків, до яких приходить політекономія? Вищим критерієм істинності знання виступають факти реального економічного життя, тобто суспільна практика. Економічне життя — поведінка, зв’язки, відносини індивідів та інститутів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг — з часом змінюється. Тому необхідно постійно звіряти існуючі теоретичні висновки і концепції з економічною дійсністю, яка, як живий організм, піддається і кількісним, і якісним змінам.
5) Потреба— об'єктивна необхідність людини у чомусь, що спонукає її до діяльності. Потреба виявляється у нестачі певних благ, предметів. Тому людину можна розглядати й як сукупність її потреб і захоплень. Широкою популярністю у світі користується класифікація потреб, здійснена американським ученим А. Маслоу . Він поділив потреби на нижчі та вищі. До нижчих потреб відніс дихання, спрагу, голод і тепло, незадоволення яких загрожує життю людини. До вищих потреб належить прагнення входити до певного кола людей, відчувати їх підтримку. Задоволення цієї потреби спричиняє подальше прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах оточення. Класифікація економічних потреб.Економічні потреби надзвичайно різноманітні. У розвинутих країнах світу вчені налічують майже 11 тис. потреб, серед яких переважна більшість — економічні. Існують різні критерії їх класифікації. Виходячи з інтересів розвитку людини, вирізняють насамперед потреби у відтворенні робочої сили (безпосередньо впливають на продуктивність праці людини) і потреби у розвитку особистості. До перших належать потреби в їжі, одязі, житлі, отриманні кваліфікації, транспорті та ін. До других — потреби у наявності вільного часу для занять спортом, музикою, в естетичному вихованні, всебічній поінформованості, занять політичною діяльністю тощо. За ступенем задоволення розрізняютьабсолютні та платоспроможні потреби. Абсолютні економічні потреби визначаються максимально можливим обсягом виробництва за найбільш сприятливих умов, матеріальних благ і послуг, які могли б бути спожиті суспільством. Так, у розвинутих країнах світу залишаються ненавантаженими майже 25% виробничих потужностей, є мільйони безробітних та десятки мільйонів тих, хто живуть в умовах бідності та злиденності. Платоспроможні (фактичні) потреби виступають у формі задоволеного платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення. Важливим засобом пізнання структури економічних потреб є їх класифікація щодо суперечливих сторін людини економічної. Так, потреби людини-працівника виникають у виробництві й пов'язані з процесом праці, з можливістю працювати. Серед них — насамперед потреби у якісному вдосконаленні умов праці. Це санітарно-гігієнічні умови (ступінь забруднення повітря, вібрація, освітленість, вологість, рівень температури, наявність кондиціонерів, інтенсивність шуму), фізична небезпека, контакти з іншими людьми. Близькі до цих умов фізичні вимоги, серед яких важливу роль відіграють встановлений темп роботи, тривалість робочого циклу, прив'язаність до робочого місця та ін. Закон зростання потреб. Потреби людини безмежні, а їх різноманітність є ознакою могутності економічної системи. Постійне зростання потреб за час існування людської цивілізації свідчить про дію всезагального економічного закону зростання потреб. Внутрішніми суперечностями його є досягнутий рівень виробництва і споживання та зрослі на цій основі потреби людей. Ця суперечність є рушійною силою розвитку будь-якої економічної системи. Закон зростання потреб — закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) спричиняє появу нових потреб та засобів їх задоволення.
6) Економічні інтереси і потреби — рушійні сили соціально-економічного розвитку.
Економічні інтереси нетотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.
Економічні інтереси можна класифікувати за суб'єктами їх реалізації як: державні, групові та особисті; у структурі інтересів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).
Розрізняють також інтереси власника, підприємця та найманого працівника.
У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес суспільства, який повинен відповідати таким критеріям: а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші риси її; б) бути рушійною силою економічного розвитку всієї системи.
Основним інтересом планової економіки є суспільний інтерес, або інтерес суспільства як асоціації власників засобів виробництва й асоціації робітників.
Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб.
Основними відмінностями економічних інтересів від потреб є: по-перше, вираженість економічних інтересів у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб; по-друге, відображення економічними інтересами динаміки та рівня задоволення потреб.
Економічні інтереси є формою вияву різних типів відносин власності. Існування приватної, колективної та державної власності зумовлю існування приватних, колективних та суспільних інтересів.
Колективні інтереси також існують у двох основних формах. Це трудові колективні інтереси працівників, які викупили підприємство, і колективні інтереси кількох підприємств, власність яких утворена шляхом злиття їх капіталів.
За суб’єктами реалізації економічні інтереси поділяються на державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяються виробничі (пов’язані з організацією виробництва) та невиробничі (пов’язані з задоволенням особистих інтересів людини як члена суспільства).
Спільний інтерес є сумарним виразом однорідних інституйованих інтересів споживачів, акціонерів, фондової біржі тощо. Залежно від носіїв спільного інтересу форми його прояву можуть бути різними. Сюди входять корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб’єктів господарської діяльності, трудових колективів. Слід зазначити, що інтерес трудового колективу буде відрізнятися за умов різних форм власності підприємств.
Реалізація економічних інтересів здійснюється шляхом досягнення суб’єктами конкретних економічних цілей. Так, засобом реалізації індивідуальних економічних інтересів працівників є зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є максималізація прибутку та фонду заробітної плати, а засобом реалізації суспільного інтересу – максималізація національного доходу та мініманізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту.
7) Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці. У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку. Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом). З'ясування сутності суспільного поділу праці передбачає визначення термінів переходу кількості в якість, тобто того моменту, коли поступове збільшення кількості зайнятих у сфері послуг (як один із критеріїв поділу) дасть підставу стверджувати про формування відносно відокремленої сфери суспільного відтворення. Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі. Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.
По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи розвитку поділу праці.
По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.
По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.
Негативними наслідками поділу праці є однобічний розвиток працівника, його відчуження від інших видів праці, технологічне підкорення праці капіталом тощо.
Ступінь розвитку продуктивних сил виявляється у ступені розвитку суспільного поділу праці. Так, у колишньому СРСР на початку 20-х років XX ст. у народному господарстві налічувалося до 20 галузей, наприкінці 80-х років — майже 400.
В Україні нині — до 300 галузей народного господарства, у США (лише у промисловості) — приблизно 700, а кожна наступна виокремлюється тоді, коли обсяг випущених нових товарів перевищує 1 млрд. дол. Однак між розвитком продуктивних сил і розвитком суспільного поділу праці не існує прямо пропорційної залежності, оскільки розвиток суспільного поділу праці значною мірою залежить від розмірів країни, її забезпеченості ресурсами (природними, людськими та ін.), їх якості (особливо якості трудових ресурсів), ємності внутрішнього ринку та від інших факторів.
8)Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин. Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі діючих у ньому майнових відносин і організаційних форм. Структурними елементами економічній системі є: 1. Продуктивні сили, які включають предмети праці, засоби праці, науку, інформацію, робочу силу, їх рівень визначається рівнем розвитку науки і техніки під впливом НТП, професійною та кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технічним потенціалом, розвитком інформаційних технологій тощо.
2. Соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на певній формі власності на засоби виробництва. Відносини власності є визначальними у структурі економічної системи, оскільки вони зумовлюють соціально-економічну специфіку даного суспільства. По-перше, вони визначають, хто реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на чию користь розподіляється суспільне багатство; по-друге, вони визначають поділ суспільства на класи і соціальні групи, лежать в основі поділу суспільства на багатих, середніх і бідних, оскільки багатство розподіляється відповідно до вкладених ресурсів, їх розмірів; по-третє, вони показують, хто має економічну владу і керує суспільством; по-четверте, вони значною мірою визначають систему економічних інтересів та специфіку економічних суперечностей, що виникають у різних господарських суб'єктів.
3. Техніко-економічні відносини, які визначаються рівнем розвитку техніки і технології та характеризують поділ праці і взаємовідносини людей у процесі виробництва. Вони є матеріально-речовим змістом виробництва і передбачають існування певних форм та методів організації праці на рівні окремих підприємств. 4. Організаційно-економічні відносини - це відносини, що стосуються встановлення ефективних форм організації економічних зв'язків між підприємствами, які проявляються у процесах спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва. 5. Господарський механізм — це сукупність форм, методів та систем управління господарством на макрорівні на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.
6. Тип економічних зв'язків між господарськими суб'єктами. Цей елемент показує, яким чином переважно встановлюються економічні зв'язки: або через систему цін і ринків, або через адміністративно встановлені структури, або через довгострокові угоди, що укладаються між партнерами. Ці елементи певною мірою присутні у кожній економічній системі. їх специфіка якраз і визначає суть певного типу економічної системи.
9) у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Ця взаємодія означає процес праці, який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці. Предмет праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці. Предмети праці бувають двох видів: надані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); ті, що підлягають попередній обробці (видобута руда, яку переплавляють). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною. Засоби праці — створена за законами природи річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Праця— цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе. Головною продуктивною силою є людина. ,бо вона є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без її праці вони не перетворюються на фактори виробництва (найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці і людини дає підставу для висновку про активну роль людини в процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо. Тепер до продуктивних сил відносять також науку, форми і методи організації виробництва та інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні, об'єктивні і суб'єктивні, суспільні й природні елементи. Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Такою ж суспільною формою є й відносини економічної власності. У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного відтворення, становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид привласнення — їх речовий зміст. Економічна власність — відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення. Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить насамперед економічний та юридичний аспекти. Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпорядження, користування. Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все більшу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслідок цього між двома сторонами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.
10)Обмін як суспільне відношення виникає разом із людським суспільством і розвивається разом з ним. Первісна форма обміну — обмін діяльністю в процесі сумісно розділеної праці. Власне, сама сумісно розділена праця являла собою обмін діяльністю. Адже у ній одні індивіди здійснювали діяльність, необхідну і корисну не безпосередньо для себе (наприклад, полохання дичини, яка внаслідок цього втече), а для інших індивідів (які захоплюють цю дичину). Але через співвідношення своєї діяльності з діяльністю інших індивідів своя діяльність стає корисною і для її суб'єктів. Одні індивіди віддають свою діяльність іншим, і навпаки, тобто відбувається обмін діяльністю і виникає загальний корисний ефект. Однак обміну продуктами ще не існує, оскільки спільно здобутий продукт (дичина, дика тварина й тощо) не обмінюється, а просто розподіляється між індивідами. Тому історично першою пануючою великою формою обміну є обмін діяльністю.
Обмін діяльністю здійснюється через обмін продуктами. Обмін діяльністю є лише підпорядкованим моментом обміну продуктами. Такий обмін називається натуральним, і є формою продуктообміну в широкому розумінні як обміну здобутими результатами праці (натуральний обмін, товарообмін та ін.). Натуральний обмін мав історичні форми розвитку. Спочатку він мав замкнутий характер, здійснювався усередині общини і не передбачав еквівалентності. Пропорції обміну ще не закріплені. Ця форма обміну називається відокремленою формою натурального обміну.
Кооперування праці — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту. Кооперування праці зумовлене спеціалізацією виробництва, рівнем технічної досконалості устаткування, виробничих процесів, формою організації праці, технологічною та організаційною структурами підприємства.
Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональнішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва, та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.
Розрізняють такі взаємозв'язані форми кооперування праці:
- всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки; - всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції; - всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін.)
Поділ та кооперування праці завжди взаємопов’язані, оскільки без узгодженої праці людей, зайнятих на різних робочих місцях та виробничих ланках підприємства, неможливо забезпечити безперервність виробничого процесу в цілому. Тому і виникають конкретні форми кооперування праці: технологічне, предметне, організаційне кооперування праці.
Спеціалізація виробництва. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на
виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. Заведено виокремлювати кілька її об'єктних видів. Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок.
11) Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.
Сутність власності, тобто те, що визначає стійкість і відносну незмінність її як соціального явища, полягає в майнових, точніше, економічних відносинах між суб'єктами права з приводу привласнення ними матеріальних благ.
Зміст власності втілюється в сукупності всіх складових її елементів: відносин володіння, користування і розпорядження. Вислів змісту права власності через тріаду повноважень володіння, користування і розпорядження традиційно для цивільного права.
Цивільний кодекс визначає зміст права власності «Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном». Розглянемо докладніше кожен елемент закріпленої в кодексі тріади.
Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".
Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.
Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:
• відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;
• відносини господарського використання майна;
• економічні форми реалізації відносин власності.
Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.
12) Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.
Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.
Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".
Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.
Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.
Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.
По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.
По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.
По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.
Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.
Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.
13) Розвиток суспільного виробництва пов'язаний з існуванням різних його форм. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.
Для натурального господарства характерні не розвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", не уречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть.
На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.
Отже, товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами. З даного визначення випливає:
по-перше, основою виникнення товарного виробництва й обміну, тобто перетворення натурального господарства в товарне, є суспільний поділ праці. Саме він приводить до того, що виробники для задоволення особистих і виробничих потреб повинні обмінювати продукти своєї праці на необхідні для них продукти праці інших виробників. І коли перший суспільний поділ праці (відділення пастуших племен) зробив можливим регулярний обмін між общинами, а другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) зумовив зародження товарного виробництва, то третій (відділення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства;
по-друге, поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. І якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відособленість виробників вимагає еквівалентного, товарного обміну.
14) Товар — це продукт праці або певне благо, яке завдяки своїм корисним властивостям задовольняє певні потреби людей і призначені для обміну (купівлі та продажу) Предмети, вироблені для особистого споживання, в економічному сенсі товарами не є. З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:
Властивості товару:
1)Споживча вартість - здатність товару задовольняти певні потреби людей;
2) Мінова вартість - здатність товару обмінюватися на інші товари в певних кількісних пропорціях.
Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м'ясо), другі — в одязі (пальто, костюм, сукня), треті — у засобах пересування (тролейбус, метро, автомобіль), четверті — у послугах культурного призначення (книги, газети, кінофільми).
Класифікація товарів за способом призначення:
15) Двоїстий характер праці,втіленої в товарі.
Визначивши, що продукт праці стає товаром лише за наявності двох невіддільних сторін — споживної вартості та вартості, слід з'ясувати причину цієї двоїстості. Вона полягає у втіленій у товарі праці, яка також має двоїстий характер. Саме це визначає двоїстий характер товару.
Праця товаровиробника виступає, з одного боку, в особливій доцільній формі, а з іншого — у вигляді витрат фізичних і розумових сил людини як праця взагалі
Конкретна праця – це суспільна праця з використанням специфічних знарядь та предметів праці,певних навичок і знань,її результатом є конкретне економічне благо-споживча вартість. У Наприклад, швець використовує шкіру, нитки, голки, спеціальну машину та інші знаряддя виробництва, щоб виготовити чоботи, черевики; знаряддями праці хлібороба є комбайн, трактор, добрива. Результатом діяльності такої праці є створення різноманітних споживних вартостей. Працю, що їх створює, називають конкретною.
Абстрактна праця –це праця безвідносно до фаху,це витратифізичних та розумових сил людини.
Праця в особливій доцільній формі характеризує працю з якісного боку. Водночас є й інша, кількісна сторона праці, яка знаходить відображення у витратах праці у фізіологічному значенні. Йдеться про працю взагалі як певну частину суспільної праці, що містить витрати людської робочої сили (її м'язів, мозку, нервів) незалежно від її конкретної форми. Це друга сторона праці, яку називають абстрактною. Вона створює вартість товару.
Абстрактна праця є специфічною формою праці, суспільний характер якої виявляється лише в процесі обміну. Саме обмін розкриває суспільне значення продукту. Якщо вироблений продукт не буде обміняний, то він не набуде суспільної споживної вартості, тобто не буде задовольняти потреб інших людей, а отже, не стане товаром. Це означає, що абстрактна праця є специфічною економічною категорією, яка властива лише товарному виробництву. Тому і створена нею вартість є не природною, а суспільною властивістю товару.
Отже, вартість — це відносини між товаровиробниками, які прикриті речовою оболонкою.
16) Виникнення та розвиток товарного виробництва супроводжується появою та еволюцією грошей -- наймобільнішим і найгнучкішим видом власності. Від їх успішного функціонування залежить реалізація величезної маси товарів і послуг в сучасному суспільстві, стабільність і ефективність
економічної системи. Водночас гроші самі є товаром, який користується попитом і пропозицією і має певну ціну. Тому еволюція грошей супроводжується виникненням грошових систем, на розвиток яких впливають закони товарного виробництва і підпорядковуються у свою чергу властивим
лише цьому виду власності законам, порушення яких є передумовою виникнення інфляції. Отже, закономірності виникнення та еволюції грошей і грошових систем, закони їх розвитку, основні причини інфляції, її сутність та наслідки для народного господарства є важливим об’єктом дослідження економіста. Спочатку була проста форма вартості, при якій одному товару відповідає інший товар, що перебуває у еквівалентній формі вартості. Обмін не мав регулярного характеру, довільно обирались продукти і пропорції обміну. Розвиток суспільного поділу праці, зокрема відокремлення тваринництва від землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну товарами до регулярного. Надлишки продуктів тваринництва ( худоба, м’ясо, шерсть ) регулярно обмінювались на продукти землеробства. У процесі історичної еволюції товарного виробництва і товарного обміну відбувається перехід від загального товарообміну до грошової форми. Врешті-решт, саме золото стало виконувати роль грошей. це пояснюється тим, що завдяки своїм природним властивостям ( однорідність, подільність, компактність, добре зберігається ) воно придатніше до виконання суспільної функції загального еквівалента. Залізні гроші використовували стародавні спартанці, бритти, японці, деякі африканські народи. Олов’яні вживались у стародавній Мексиці, Римській імперії, середньовічній Англії, на острові Ява. Мідні – у стародавньому Китаї та Стародавньому Римі. Свинцеві кульки використовувалися при дрібних платежах у Північній Америці. Гроші – особливий товар, який служить загальним еквівалентом при обміні товарів, є для них найрозвинутішою суспільною формою вартості. Економічна суть грошей.
Надзвичайно складна сутність грошей не дала змоги світовій економічній думці дати однозначне і
достатньо повне їх визначення на понятійному рівні. Сучасна західна грошова теорія обмежилась визначенням сутності грошей як всього того, що використовується як гроші. У цьому визначенні проглядається спроба охопити всі можливі призначення, форми прояву і сфери використання грошей, але навряд чи в ньому є відповідь на питання, що таке гроші. Представники іншої економічної школи, що має своїми витоками трудову теорію вартості, визначають сутність грошей виходячи лише з їх місця в товарному обміні. З цих позицій гроші є специфічним товаром, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто як загальний еквівалент. Це визначення має той недолік, що не враховує такого важливого призначення грошей, як обслуговування потреб нагромадження вартості. З цього погляду друге визначення видається вужчим, недостатньо повним порівняно з першим.
Усунути недоліки цих двох визначень грошей спробували прибічники так званого портфельного підходу до вивчення грошей. Вони використали умовний портфель активів окремого економічного суб'єкта, в якому всі активи розмістили в міру зниження їх ліквідності, тобто здатності до обміну.
17) Гроші – особливий товар, який служить загальним еквівалентом при обміні товарів, є для них найрозвинутішою суспільною формою вартості. Гроші виконують функції міри вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових.
З найдавніших часів грішми були різні товари: хутра звірів, металеві сокири, мушлі каурі тощо. Однак завдяки своїм фізичним властивостям найбільш вживаним загальним еквівалентом вартості дуже швидко стають благородні метали: золото та срібло. Згодом вони набирають форми монет.
Гроші виконують ряд важливих функцій:
Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства. Специфіка грошей як засобу нагромадження полягає в тому, що це гроші, по-перше, реальні і, по-друге, повноцінні, тобто такі, які мають власну вартість. Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.
Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг. полягає в тому, що її виконують, по-перше, не ідеальні, а реальні гроші; по-друге, повноцінні та неповноцінні гроші. Оскільки реальні гроші як засіб обігу весь час переходять з рук в руки, виступаючи посередником при обміні товарами, то можуть використовуватись і неповноцінні гроші.
Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення. В товарообороті, опосередкованому грошима (продаж заради купівлі), гроші виступали як швидкоплинний посередник і виконували функцію засобу обігу. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, сплата заробітної плати, податків, орендної плати, квартирної плати, комунальних послуг тощо).
Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами. Спочатку на світовому ринку панувала подвійна міра вартості - золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало виконувати тільки золото. Нині витіснення золота з грошового обігу стосується і світових грошей. Паперові знаки (долари, фунти стерлінгів, марки, єни тощо) відіграють все більшу роль у міжнародних розрахунках. Проте золото залишається твердими і бажаними для всіх країн світовими грошима, надійним гарантом у міжнародних розрахунках.
Світові гроші функціонують як загальний платіжний засіб, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.
19) Види грошей:
Повноцінними називають гроші, що виготовлені з товару, мають однакову внутрішню вартість у сфері обігу і за умов переходу у скарб. Вони адекватно відображають вартість товару, тому що обмін товару відбувається на основі прирівнювання вартості грошового матеріалу з еквівалентною вартістю товару.
Товарні гроші здатні виступати загальним еквівалентом тому, що на їх виготовлення затрачено суспільну працю. Вони однаково здатні слугувати для безпосереднього споживання і для виміру вартості іншого товару та знаряддям обміну.
Неповноцінні гроші - це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. Основними їх формами є розмінна монета, паперові гроші, банкноти, депозитні вклади, квазігроші. Усі вони застосовуються як гроші лише тому, що, одержуючи їх як платежі, учасники ділових угод розраховують використати їх для майбутніх платежів. Довіра до цих форм грошей зумовила появу загальної назви - кредитні гроші.
Паперові гроші - нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою для покриття бюджетних витрат і наділяються нею примусовим курсом та законодавчо закріпленим обов*язком приймати у всіх видах платежів. Оскільки паперові гроші відірвані від вартості і реальних потреб обороту та емітуються державою для покриття бюджетного дефіциту, то їх ще називають декретними, або казначейськими грошима.
Кредитні гроші - це гроші особливого типу, що не розмінні на золото, а в обіг випускаються центральним (національним) банком як банкноти. На основі банкнотного обігу грошей виникають банківські депозити (депозитні гроші), що стають базою чекового обігу. Поділяються:
Вексель- це абстрактне письмово оформлене боргове зобов*язання встановленого зразку, за яким одна сторона ділової угоди зобові*зується сплатити іншій певну суму грошей у вказаний термін.
Банкнота - вексель банка, що виписаний під придбані в своє розпорядження векселі приватних осіб. В такому розумінні її називають класичною банкнотою. Нині банкноти переважно становлять грошові знаки різного номіналу, що випускаються в обіг центральними емісійними банками, забезпечені всіма активами цих банків і масою товарів, що належать державі.
Чек - встановленої форми грошовий документ, який містить безумовний наказ власника рахунку (чекодавця) у кредитному закладі про виплату тримачеві чека вказаної суми.
Закон грошового обігу – передбачає що протягом відповідного періоду в обігу має бути певна об*єктивно зумовлена грошова маса грошей, він встановив. внутр. зв*язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.
В умовах золотого мономенталізму:
Коб = СЦ/О , Коб - кіль-сть грошей яка є в обігу, СЦ – сума цін товарів, О – сер. число оборотів за рік кожної грошової одиниці.
Для паперово-кредитної грош. си-ми:
Коб= (СЦ-К+П-ВП)/О , К- сума цін товарів проданих в кредит. П – платежі минулих періодів, ВП – Взаємно поточені платежі.
Залежність рівня цін від грошової маси визначається формулою Фішера:
MV = P Q
P - середн ціна одинці товару; V –шв. обігу грошей .
M- маса грошей в обігу.
Q - кількість товарів, і послуг.
20) Загалом причини інфляції можуть бути зовнішніми та внутрішніми.
Зовнішні причини інфляції такі: а) зростання цін на світових ринках; б) скорочення грошових надходжень від зовнішньої торгівлі; в) від’ємне сальдо зовнішньо -торговельного балансу. Внутрішні причини інфляції такі: а) запровадження нерозмінних на золото паперових (неповноцінних) грошей; б) розбалансованість економіки держави; в) монополія держави на грошову емісію; г) монопольне положення великих виробників та встановлення ними монопольно високих цін на ринку; д) запровадження непомірно високих податків та відсоткових ставок за кредит.
Причиною інфляціїможе бути також перевищення попиту над пропозицією та відставання попиту від пропозиції. Результатом перевищення попиту над пропозицією є інфляція попиту, а відставання попиту від пропозиції викликає інфляцію витрат або пропозиції.
До інших основних причин інфляції в Україні можна віднести:
— диспропорцію внутрішніх і світових цін; — високу монополізацію економіки;
— тиск зовнішнього боргу на державний бюджет. Останнє звужувало маневреність валютними ресурсами держави; — несприятливий інвестиційний клімат і спрямування вільного капіталу у спекулятивний бізнес; — слабка економічна компетентність керівників вищих органів влади.
Інфляція — знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми товарних цін, що виявляється у їх зростанні. Знецінення грошей відбувається стосовно товарів, іноземної валюти і золота. Але не завжди зростання цін є інфляцією, наприклад, якщо ціни зростають унаслідок збільшення вартості сировини, електроенергії, що призводить до збільшення витрат виробництва, вартості товарів.
Основними показниками інфляції є рівень зростання цін, який, у свою чергу, вимірюється індексом цін. Так, при зростанні цін у 100 разів в Україні в 1993 р. індекс цін становив 10 000%. Індекс цін визначається відношенням поточних цін до цін базисного рівня (за який беруть рівень цін у певному році попереднього періоду у відсотках (множиться на 100%).
Соціальні наслідки. В умовах істотної інфляції зростає розрив в реальних доходах між видами соціальних груп, погіршується становище осіб з фіксованим доходом (наприклад, пенсіонерів, службовців, студентів, чиї доходи формуються за рахунок держбюджету.
Наслідки для економічного зростання. Інфляція є прихованим податком (див. інфляція як податок), зокрема, на заощадження, оскільки знижує стимул до нагромадження. Заощадження в формі готівки або ж депозитів скорочуються та відбувається зміщення до нагромадження натуральних речей як нерухомість, дорогоцінності (золото тощо). Інфляція змінює співвідношення між заощадженнями та споживанням, спотворює обчислення прибутків підприємцями. Найбільше викривлення інфляцією інформації про прибутки відбуватиметься на підприємствах за капіталом, придбаним до виникнення інфляції. Викривлені інфляцією прибутки спотворюють розподіл ресурсів на ринку, спричинять до збільшення інвестицій у виробництво з більшим співвідношенням між капіталом та продуктом, зменшуючи інвестиції в інші виробництва.[8] Таким чином, виробники переорієнтовуються на випуск товарів низької якості, зменшується активність у видах діяльності, що потребують довгострокових інвестицій.
Політичне середовище. Інфляція негативно впливає на сприйняття громадськістю влади Наприклад, прагнення державних органів одержати за допомогою емісії додаткові засоби для вирішення невідкладних завдань найчастіше лише прискорює інфляцію. Знижується довіра до діяльності Уряду, до запланованих програм та реформ.
21) Сучасний ринок — сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами підприємств, фірм та компаній і державою з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обміну та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу.. У промислово розвинутих країнах цивілізований характер ринку визнається перш за все широким арсеналом перевірених часом і господарською практикою законодавчих і моральних норм, багатоплановою і компетентною політикою держави щодо розвитку економіки та соціальної інфраструктури, інформативністю керівників господарських структур на всіх рівнях та правовою свободою економічної діяльності людини.
Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, а також світового ринку та його окремих регіонів і взаємодія між ними.
В сучасній економічній літературі структура ринку визначається як сукупність різних видів і типів ринкових утворень, які тісно взаємопов'язані і постійно взаємодіють між собою.
За об'єктами обміну розрізняють ринки товарів, послуг, капіталів, цінних паперів, праці, валютний, ринок інформації і науково-технічних розробок. В умовах все більшого залучення у виробничий процес науково-технічних досягнень зростає значення ринку інформації і науково-технічних розробок. Його складові - ринок інновацій, винаходів; ринок інформаційного продукту, ринок продукту творчої праці.
Деякі економісти залежно від об'єкта ринкових відносин виділяють наступні три групи ринків: товарні, фінансові і ринки праці. У кожній з них виділяють відповідні спеціалізовані ринки. До першої групи відносяться споживчий ринок, ринок матеріальних ресурсів, ринок виробничих товарів, інформаційний ринок та ринок науково-технічних розробок; до другої - інноваційний, короткострокових позик, цінних паперів і валютний ринки; до третьої - ринки робочої сили різного рівня кваліфікації і ринки по окремих спеціальностях.
У просторовому розрізі виділяються місцевий (локальний) ринок, який обмежується одним або декількома районами країни; національний ринок, що охоплює всю національну територію; регіональний по групі країн; всесвітній, або, світовий ринок, що включає всі країни світу.
За механізмом функціонування розрізняють:
- вільний ринок, що діє на основі вільної конкуренції незалежних товаровиробників;
- монополізований ринок, де умови виробництва та обігу визначає група монополій, між якими зберігається монополістична конкуренція;
- державно-регульований ринок, де важлива роль належить державі, яка використовує економічні інструменти дії.
Іноді виділяють планово-регульований ринок, де провідна роль в забезпеченні основних пропорцій виробництва та обміну належить плану, існує централізоване планування і регулювання ціноутворення, фінансово-кредитного і грошового обігу.
За механізмом функціонування розрізняють ринки досконалої та недосконалої конкуренції. Ринок досконалої конкуренції є саморегульованою системою ринкових відносин. До ринків недосконалої конкуренції відносяться монополізовані та регульовані ринки.
Відповідно до чинного законодавства розрізняють легальний, або офіційний ринок і нелегальний, тіньовий ринок.
За ступенем насичення виділяють рівноважний ринок, на якому попит та пропозиція приблизно співпадають, дефіцитний ринок, де попит перевищує пропозицію; надмірний ринок, коли пропозиція перевищує попит.
Кожний із перелічених складових елементів структури ринку здатний функціонувати в так званому автономному режимі, а всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов'язані між собою в становленні і розвитку. Порушення цього взаємозв'язку стає серйозною перешкодою існування повноцінного ринкового середовища.
22) Ринок — це певна сукупність відносин власності між покупцями і продавцями з приводу купівлі продажу, товарів та послуг ,а також механізм функціонування цього процесу згідно з законами товарного виробництва.
Етапи формування: 1) класичний вільний ринок(до сер.ІХХ). 2) регульований ринок (сер. ІХХ – 50р ХХр). 2) соціально орієнтований ринок.
Cистемному визначенню сутності ринку сприяє з'ясування його функцій:
Ціноутворююча функція. Вона забезпечує остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізацію, перетворення продукту праці на товар.
Відтворювальна функція. Її виконання забезпечує безперервність процесу суспільного відтворення (зокрема, зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. З допомогою цієї функції здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин.
Спонукаюча функція. Змістом функції є заохочення виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільно необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей.
Регулююча функція. Вона чинить регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, сприяє приведенню у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших пропорцій. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адміністративній системі.
Контролююча функція. Сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін є основним завданням функції.
Функція посилення конкуренції. Її виконання сприяє активній конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.
Функція санації. Вона передбачає очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно послаблює виробництво заради виробництва, а отже, витратний характер економіки.
Інформаційна функція. Її основним змістом є забезпечення постійної наявності таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності.
23) У сучасній економічній літературі існують різні трактування "ринкової інфраструктури". Розглянемо деякі з них. Під інфраструктурою товарного ринку слід розуміти сукупність підприємств, організацій, установ різних організаційно-правових форм, які створюють організаційно-економічні умови прискорення руху товарів та коштів, зростання інвестиційних можливостей підприємств та забезпечують обслуговування і регулювання безперервного та ефективного функціонування й розвитку ринкової економіки.
Ринкова інфраструктура визначається як комплекс галузей, підгалузей і сфер діяльності, головне завдання яких зводиться до доведення товарів від виробництва до споживачів. Ринкова інфраструктура визначається як каркас ринку, що являє собою розгалужену і взаємозалежну мережу підприємств і господарств для обслуговування процесів обміну і руху товару.
Ринкова інфраструктура визначається як сукупність технічних засобів та устаткування, які забезпечують ринкові процеси.
Ринкова інфраструктура значно впливає на розвиток економіки завдяки підвищенню ефективності процесів товарного і грошового обігу та надання суб'єктам господарювання комплексу ринкових послуг, що створюють сприятливі умови для розвитку бізнесу.
Ринкова інфраструктура повинна бути пропорційна рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку суспільства. Особливо важливе значення ринкова інфраструктура має для розміщення продуктивних сил та економічного розвитку регіонів.
Отже, ринкова інфраструктура – це сукупність особливих інститутів, що виконують функції надання спеціалізованих послуг суб'єктам господарювання з метою створення для них нормальних умов для функціонування, найкращої реалізації їх інтересів та подальшої інтеграції у єдину економічну макросистему. Основною макроекономічною функцією РІС є підвищення ефективності капіталу, та, відповідно, ринкової економіки в цілому.
Рівень розвитку соціальної інфраструктури характеризує соціальну спрямованість сфер діяльності економіки, створює передумови для економії часу і таким чином сприяє підвищенню продуктивності праці. Соціальна інфраструктура має вплив на відтворення робочої сили через формування фізичних та інтелектуальних здібностей до праці, створюючи умови для підвищення рівня освіти, кваліфікації, культури, покращення умов праці побуту, організацією відпочинку.
Отже, рівень розвитку галузей соціальної інфраструктури стає одним з показників ефективності економічного розвитку. Чим він вищий, тим більше матеріальних, трудових і фінансових ресурсів виділяється на забезпечення соціальних потреб.
Соціальна інфраструктура також пов’язана з формами розподілу суспільного продукту. Розподіл, будучи передумовою споживання, і є визначальним у виробництві. Особливо зростає його роль у період трансформації економіки.
Ринкова інфраструктура виконує такі функції:1) організаційне оформлення ринкових відносин; 2) полегшення реалізації інтересів учасників ринкових відносин; 3) спеціалізація різних суб'єктів економіки, підвищення оперативності й ефективності їх роботи; 4) полегшення форм юридичного і економічного контролю державного і громадського регулювання ринкових відносин.
24) Попит– бажання покупця купити товар. Це представлена на ринку потреба в товарі при певній ціні за його одиницю.
Якщо всі ці фактори крім ціні даного товару зафіксувати на певному незмінному рівні то отримаємо таку функціоціональну залежність: Qд=f(p) . Qд – обсяг попиту на товар, мак. кількість товару що куплять. Р – Ціна за одиницю товару.
Чим більша Р тим менший Qд.
Попит на товар залежить від багатьох факторів. Так, К. Еклунд, розглядаючи попит покупців на сорочки, називає такі основні фактори: 1)величина доходу покупців; 2) кількість сорочок, які вони вважають за необхідне мати; 3) наявність у них відповідного одягу (джемпери, жилети
та ін.), який можна використати замість сорочок; 4) ціни на ці товари (дешевші чи дорожчі вони за сорочки); 5) смак і мода; 6) ціни подібних сорочок. До цих факторів можна додати цінові та дефіцитні очікування, зміни в структурі населення, економічну політику уряду (зокрема, допомога, яку уряд надає бідним верствам, та ін.). Розглядаючи еластичність попиту залежно від рівня цін, західні економісти сформулювали закон попиту. Закон попиту – за незмінюваності параметрів зростання ціни на товар викликає зменшення величини попиту на нього і навпаки.
При зростання попиту на товар(вплив на цінових факторів) крива попиту переміщується праворуч(зростає), а при зниженні ліворуч(зменшення). Отже, між ціною і величиною попиту існує обернена залежність. Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни спонукають споживачів купувати товари, практика розпродажу товарів за зниженими цінами. По-друге, оскільки споживання підпорядковане принципу знижувальної граничної корисності (покупець товару отримує менше задоволення або корисності від кожної наступної одиниці продукції), споживачі купують додаткові одиниці продукту лише за умови, що його ціна знижується. По-третє, ефект доходу і ефект заміщення. Ефект доходу вказує на те, що за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючи собі у придбанні інших альтернативних товарів. Ефект заміщення виражається в тому, що за нижчої ціни споживач хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими. На переміщення кривої попиту впливають: 1) ціни інших товарів, якщо вони є замінниками даного товару(субститути) або доповнюють його(компоненти). 2) доходи споживачів, 3) смаки і вподобання. 4) очікування покупців.
25) Пропозиція – бажання продати товар. Це кі-сть товару яка може бути виготовлена і запропонована до продажу в певний час і при певній ціні за його одиницю.
Фактори які впливають на пропозицію :
1) ціна товару, 2) ціни інших товарів які є ресурсами для виготовлення даного товару. 3)застосування технології. 4) податки і дотації виробникові.
Якщо всі фактори зафіксувати на одному рівні то отримаємо таку залежність : Qs=f(p)
QS – обсяг пропозиції( кі-сть товару яка може бути продана при певній ціні.)
(менша ціна, менша пропозиція на даний товар)
Пропозиція характеризує можливість і бажання продавця (виробника) пропонувати свої товари для реалізації на ринку за певними цінами. Таке визначення змальовує пропозицію і відображає її суть з якісного боку. У кількісному плані пропозиція характеризується своєю величиною та об'ємом. Об'єм, величина пропозиції — це кількість продукту (товару, послуг), яку продавець (виробник) бажає, може і здатний згідно з наявністю або продуктивними можливостями запропонувати для продажу на ринку протягом деякого періоду часу за певної ціни.
Як і об'єм попиту, величина пропозиції залежить не тільки від ціни, але і від ряду нецінових чинників, включаючи виробничі можливості (див. Крива виробничих можливостей), стан технології, ресурсне забезпечення, рівень цін на інші товари, інфляційні очікування. Закон пропозиції – між рівнем ціни і обсягом пропозиції існує прямо пропорційна залежність за незмінюваність всіх інших параметрів.
26) При наявності конкуренції на ринку існує велика кількість як покупців, так і продавців, і кожен з них планує свою діяльність незалежно від інших суб'єктів ринку. Коли ж вони зустрічаються для купівлі-продажу, то може виявитися, що багато з них не в стані реалізувати свої бажання. Наприклад, якщо кількість благ, які споживачі планують купити, перевищує кількість благ, котрі виробники бажають продати за існуючою ціною, то частина покупців змушена буде змінювати свої плани.
Звичайно, можлива така ситуація, коли при певній ціні кількість благ, запропонованих виробниками для продажу, дорівнює тій кількості благ, яку споживачі бажають купити за певною ціною, тобто плани виробників та споживачів співпадають і їх не потрібно змінювати. В цьому випадку економісти кажуть, що ринок перебуває в стані рівноваги. Ціну, при якій величина пропозиції дорівнює величині попиту, називають рівноважною ціною, або ціною рівноваги. Qd=Qs У результаті взаємодії попиту, пропозиції та конкуренції встановлюється ринкова ціна, яка урівноважує обсяг пропозиції і обсяг попиту. Механізм ринкової конкурентної ціни є тим реальним інструментом, що, незважаючи на можливі відхилення, повертає ціну до такого рівня, який врівноважує попит і пропозицію, а отже, узгоджує інтереси виробників і споживачів.
Ціна ринкової рівноваги не лише збалансовує попит і пропозицію, а й інформує про шляхи раціонального розподілу ресурсів, є засобом саморегулювання відносин покупців і продавців.
Автором теорії загальної рівноваги є відомий швейцарський економіст Леон Вальрас, професор Лозанського університету. Він був одним із засновників теорії граничної корисності. Однак особливо став відомим як автор теорії рівноваги. Л.Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції та попиту.
27) Згідно закону попиту споживачі при зниженні ціни будуть більше кі-сть товару, однак зміна попиту на різні товари при однаковій змінні ціни буде різною.