Цивільний моніторинг ЗМІ і медіакритика в умовах глобалізації масових комунікацій

В наш час діяльність засобів масової інформації набуває все більш виразний наднаціональний, глобальний масштаб, вони діють у складі транснаціональних корпорацій, які освоюють глобальний інформаційний ринок.

Ідея громадянського моніторингу полягає в тому , щоб включити в механізм експертного моніторингу офіційних сайтів органів влади і некомерційних організацій інструменти, що дозволяють зацікавленим представникам громадськості брати участь в оцінці сайтів і ви-роблення вимог до них . Тим самим можна сказати, що громадянський моніторинг в медіакритиці – це можливість критичної оцінки ЗМІ усіма бажаючими.

Головною відмітною ознакою громадянської медіакритики стають звичайні громадяни, що не ма.ть відношення до журналістики. Громадянська медіакритика може проявлятися у двох видах. По-перше це послання глядачів, або читачів газет в редакції ЗМІ з критикою, або похвалою якоїсь передачі. По -друге, репліки або рецензії представників аудиторії на численних Інтернет ресурсах.

Состереження показали, що електронні ресурси, в я яких може міститися медіакритика, можна розділити на кілька видів залежно від пропонованої форми комунікацій.

А. Спеціалізовані мережеві проекти, створені з метою обміну думками про різні телепередачі.

Б. Іншою формую громадягської медіакритики займають блоги телевізійних критиків. Блог - це особистий сайт користувача, доступний громадському перегляду і складається з регулярно оновлюваних записів, зображень та мультимедіа.

В. Форуми як одна із складових офіційних сайтів телекомпіній.

Г. Якщо немає бажання розбиратися зі складною структурою редакційних форумів, а висловитися хочеться, можна скористатися функцією коментування текстів, яку пропонують сьогодні сайти майже всіх федеральних і регіональних друкованих видань

64. Суспільний вплив «домережевої» медіа критики\

Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» можна назвати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді. Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту – у формі фейлетону – на тодішню ситуацію з медіа працівниками (якби цей твір було б написано сьогодні, він неодмінно потрапив би до змісту «Телекритики» у рубрику «Медіаграмотність»). В Україні критикою ЗМІ займався уже І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1,46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215].

Практика медіакритики має свою історію. В радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні і в редакторській колонці. Медіакритичний аспект певною мірою виявлявся в теле- і кінокритичних публікаціях (рідше зустрічалися радіоогляди).

Як було зазначено вище, в Україні теоретичне осмислення медіакритики доволі довгий час залишалося на початковому етапі. У радянський період, у нашій державі, як і на усій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика. На це були свої доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «найпопулярніші медіа, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. Однак, відколи телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи. Чвертьвіковий розвиток мистецтвознавчого напрямку у радянській телевізійній критиці підсумовано у збірнику, виданому ВНДІ мистецтвознавства у 1985-му році.

Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється і об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування ЗМІ. У тому числі – й потреба медіаосвіти. Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту і розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати і оцінювати медіа тексти, а також володіння різними формами самовираження за допомогою медіа техніки . При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, але й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медіа текстів і діяльності медійних організацій. Окрім переідичної преси, телебачення, радіомовлення і мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно і відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, але й кінокритику.