Провідні ідеі української філософії

1.Українська філософія позбавлена абстрактності. Ми маємо більш наближене де реальності життя.2. Емоціо превалює над раціо. Наша філософія – філософія серця.Питання про характерні (ментальні) риси української філософії є досить складним і суперечливим. Скористаємося знову думкою Дмитра Чижевського, яку, щоправда, він сам називає «гіпотетичною». Серед таких характерних рис він виділяє, зокрема, емоціоналізм – високу оцінку почуття,емоції, в тому числі як шляхів пізнання. З цим пов’язана «філософія серця» – розуміння серця як прихованої в людині безодні, що породжує і обумовлює психічну поверхню душі. За цим ідеусвідомлення людини «мікрокосмом» – малим світом, що віддзеркалює у собі весь великій світ. Тяжіння додуховного усамітнення перетинається із визнанням величезної етичної цінності кожного індивіда – своєрідною «плюралістичною етикою». Одночасно основною етичною і соціальною цінністю є «мир» – згода і гармонія, у тому числі ідеал внутрішньої гармонії. Нарешті, яскраво виступає релігійне забарвлення філософської думки.

71.Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, якпротистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Дияволата інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать"Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала яксукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства Цітеорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури.. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

72.Петро Могила (1596-1647)провідний український релігійний діяч 17ст.Нащадок значного молдавського роду він отримав початкову освіту у Львівській братській школі.Закінчив навчання у Парижі і повернувся на Укр. У 1627 р. він стає архімадритом Києво-Печерської лаври,а з годом митрополітом Київським.У 1632р.проводить необхідні рефор ми у православній церкві, культурних та учбових закладах.П.Могила заклав підвалини Могилянської колегії, яка згодом стала важливим учбовим закладом слов’янського світу. Академія давала різноманітні знання серед яких значне місце відводилося філософії, що вперше виділилася з курсу теологій як пізнання людини і природи на відміну від власної тоелогії як пізнання бога. Тому на перший план філософських предметів висувається проблема натурфілософії. З середини 18ст.спосте-рігається поворот з філософської проблематики до етики.В лекціях Академії широко вводилися погляди таких мислителів як Коперник, Галілей. Посилюється інтерес до розумової праці, котра пов’язана з “землею” практичною діятю. Багато викладачів Академії в лекіях використовували знання світової науки, культури, вони прагнули обмежити вплив релігії на науку. Саме ці установи визначають їх становлення до власної філософської традиції. Частина вчених Академії вважала основою прогресу поширення освіти політичних знань техніки та ремесла. Інші мислителі-захиснини інтересів ремісників та селян покладали надію на розвиток науки.Тому не випадково в кін-ці 17ст.у К-М Академії читалися курси моральної філософії, де людина розглядається як особливий “малий світ”, тобто частина природи. Використовуючи знання Заходу та Сходу вчені Академії зосередилися на критиці філософських осн ов католицизму. Виходячи до народу студенти Академії виступали з піснями-інтермідіями. Так звані мандрівники деяки несли волелюбний дух козацьких літописів другої половини 17ст.

 

73.У своєму першому соціофілософському творі «Начальная дверь» Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається весь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний, «божественная сутність», де Бог, який існує в усьому — природі, людині, і він є істиною — ідеєю.Поряд з ученням про дві натури він висунув і теорію трьох світів (мірів): перший — великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який не має меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ— мікрокосмос, людина, а другий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну і внутрішню—духовну. На думку Г.Сковороди, весь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи всесвіту людина мусить насамперед пізнати сама себе. Згідно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн.Центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Це – видимість, “внъшность”, “наружность” речей. Вона – минуща, а тому не може бути істинною, бо “истина въчным своим пребываніем совсъм противна непостоянному веществу”.Разом з тим, не обмежуючись протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовбитінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, оскільки вічною є й тінь її – матерія.Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух – з тілом.Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все Існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (“світи”) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний(Біблія).Погляд на людину – мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму.Великий світ – це весь світ речей. Великий світ нескінчений і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Новий світ – вічний і незмінний, натомість старий світ – мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.

74.Соціально-філософські погляди Г.С.Сковороди : ідея «сродної праці»

Вчення Г.Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію (педагогічні погляди, педагогіка життєтворчості). В основі вчення лежить концепція "сродної" праці, що зводить воєдино різні його аспекти. Принцип "сродності" в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування. "Сродна" праця, що відповідає природним нахилам та здібностям, приносить людині веселість духу, насолоду, веде до самовдосконалення та душевного спокою. "Сродна" праця становить сутнісну основу особистісного буття, світоглядного, смисложиттєвого самовизначення, самореалізації та творчої діяльності людини. Заклик філософа пізнати та удосконалювати в собі все найкраще і здійснюється у відповідності з підходом Г.Сковороди до питання про людину та її місце в суспільстві. Самопізнання у Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В результаті чого змінюється сама людина та знаходить сенс свого буття, складову своєї діяльності.Філософія Г.Сковороди, зокрема концепція "сродної" праці, справила визначальний вплив на подальший розвиток вітчизняної гуманістичної філософії, насамперед самобутньої "філософії серця" – філософсько-антропологічної системи поглядів на людину, її світ та основні проблеми людського буття. "Філософія серця", що відображає традиції українського філософствування і розвивається на ґрунті православного християнства та національної духовної культури, заклала основу для подальшого осмислення духовної сутності людини в українській і російській філософії.

 

75. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає обо­ронцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії почи­нається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щас­тя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар".У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою пра­пор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і само­державство він вважав основною причиною соціальних і економіч­них проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соці­ального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гіднос­ті, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюб­ний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соці­ального прогресу, пов'язаного з прогресом техніки, промислово­сті. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобо­да, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалі­змом, звернення до бога — з критикою релігії.

 

 

76. Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

77. Вернадський проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства

78.Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973).З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності".Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах — принципові «інтегрального націоналізму» та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова е постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки.Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931).В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

79.Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені -філософи: Д .1. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринецьтаін.Проблеми обґрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В. І. Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.

80. Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті у 1944 р. відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об'єктивного творчого дослідження філософських проблем стала смерть Йосифа Сталіна. Критика культу особи стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальні можливості та ціннісні орієнтири. Суттєво вплинула на розвиток української філософської спадщини діяльність Павла Копніна. У 1964 році Павло Копнін очолив інститут філософії Академії наук. У своїй плідній філософській діяльності основну увагу вчений приділяє проблемам логіки, формам й методам наукового пізнання, методології науки. Завдяки Павлу Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, і ширше — на світоглядне осмислення світу. Згодом навколо Павла Копніна створюється Київська філософська школа, що критично осмислює філософію позитивізму, а потім і філософію екзистенціалізму. Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон, Олександр Кульчицький, Тарас Закидальский та ін. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського — відомого українського філософа. Навчався Дмитро Чижевський у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України вивчав філософію у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля. Викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті в Мюнхені. З 1968 року Дмитро Чижевський — дійсний член і професор Гандельберзької академії, з 1970 року — почесний професор Кельнського університету. Дмитро Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в Росії і в Україні. Багато й плідно Дмитро Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці збагатили українську історико-філософську думку.Починаючи з 60-х років в Україні глибоко досліджуються проблеми загальної історії філософії, сучасної зарубіжної філософії, історії української філософії, логіки, світоглядні проблеми людини, філософські проблеми природознавства, етики, естетики. Основними центрами досліджень стали відділ історії філософії Інституту філософії АН України та кафедра історії філософії Київського університету. Українські вчені брали участь у написанні «Истории философии», «Истории философии в СССР», «Философской энциклопедии». Певним підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є вихід «Історії філософії на Україні», в якій з позицій марксистської методології системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє об'єктивнішому дослідженню розвитку української філософської думки. У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною не залежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки.

81. Становлення онтологічного знання в європейській філософії традицій.Термін «онтологія» запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Онтологія – наука про буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, час, простір, тощо. Проблема буття стала однією з найголовніших у філософії.О. розглядає такі питання як походження світу, його закони і зв’язки, напрямки розвитку світу.Вперше термін «буття» використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.). Він вважав, що буття реально існує,воно є незмінним і непорушним, що немає нічого іншого в світі, крім буття. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Платон стверджував існування «світу ідей» і «світу речей». Справжнім буттям, на його думку, наділений лише одвічний, незмінний «світ ідей» За Арістотелем буття вимагає дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Філософи античності по різному тлумачили поняття «буття», але всі вони під цим поняттям розуміли все, що істинно існує, що є незмінним і вічним, і само породжую себе. Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Буття ототожнювали з Богом, і цілком актуальним вважалося лише буття Бога. В епоху Відродження буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Абсолютним буттям наділяється свідомість. Буття перетворилося з об’єктивного на суб’єктивне. Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття. людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини.Теза Р. Декарта «я мислю, отже, я існую» означає: буття суб’єкта(тобто людини) осягається в акті самопізнання.Німецькі філософи трактували буття також по різному. У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття: «Я» і речі в собі. І. Кант відмовив онтології в праві бути наукою, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю. Для Фіхте істинним буттям стає вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта. Марксистська філософія ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття є тільки те, що може бути визначено науковим раціональним знанням і практикою.Сучасна філософія знову повернулася до теми О. як універсальної теорії буття. Сучасна матеріалістична філософія вважаю, що буття – це реальна існуюча стабільна, самостійна,, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального і духовного світу.