Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст
У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О. Шпенглера (1880 - 1936) "Занепад Європи", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні уся європейська соціальна думка. О. Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.
В основі європейської культури, на думку О. Шпенглера, лежить світ античної культури із її так званим"аполонівським духом ", тобто із її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фастівський дух" -дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О. Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал.
Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О. Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов’янські народи. Як би там не було, але твір О. Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.
Концепція культури та історії О.Шпенглера
1. історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який її творить
2. культура - це цілісне утворення;
3. вона являє собою своєрідний універсум
4. буття
5. кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційногорозвитку)
Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика Арнольда Тойнбі (1889 - 1975). Тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21-ї) цивілізації. Тойнбі також вважав, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта: при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що цивілізаціїперебувають між собою у більш тісних зв’язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв’язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.
Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.
Досить великого значення у XX столітті набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов’язане із тим значенням, якого набули у XX столітті означені чинники суспільного життя. Проте у XX столітті їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм - влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою).
Наприкінці XX століття найбільш відомим представником цього напряму став американський соціологА. Тоффлер, що розробив концепцію так званої "третьої хвилі". Історія людства пройшла через сільськогосподарську(перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі -технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства. Для останнього будуть характерними: нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.
Представники технофобії (Л. Мемфорд, Т. Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок екологічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.
До напрямів культурологічного спрямування у XX століття можна також віднести різноманітні варіантифілософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого став французький культуролог К. Леві-Стросс (нар. у 1908 р.).
Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Сам К. Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими.
Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем, К. Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медитації: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та контрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні - до сівби та жнив тощо.
Релігійна філософія XXст.
У філософії XX століття вагоме місце належитьрелігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій, релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд.
Частково інтерес до релігійної філософії у XX столітті можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності.
У зв’язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX столітті постала філософська концепція неотомізму -оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 році енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов’язковим.
Визнаними представниками, можна сказати - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884- 1978) та американський філософЮ. Бохеньський (1902 -1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.
У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Святого Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла; вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
Досить активними неотомісти були у політичній діяльності XX століття: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ; підтримували боротьбу за мир; сприяли поширенню благодійницької діяльності.
Авторитетним напрямом релігійної філософії була такожпротестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Святим Томою, наголошували на необхідності орозумлення волі). Його представниками були К. Барт (1886- 1968), П. Тілліх (1886 - 1965), Р. Бультман (1884 - 1976).
К. Барт:
· Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу;
· людиною лишається тільки одне — віра: щира, віддана, непохитна;
· сам відкриває себе людині та світу, коли вважає цедоречніш.
П. Тілліх:
· у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням (їх єдність постає лише характеристикою Бога);
· фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття: її свідома реалізація робить людину релігійною;
· своє відношення до Буття людина виражає у культуро твор енні;
· вирішальне значення для розвитку культури людства мають "кайроси " — ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині;
· у "кайросі" (з давньогрецької - "доречно", "влучно") відбувається прорив людини до надчасовоїоснови історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер}, учення "живої етики" (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення.
Представники теософії ("теос" - Бог, "софія" -мудрість) грунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв’язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об’єднання усіх релігій світу.
Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов’язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та. ін.
Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".
Розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, " (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.). Посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, щоіндустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збідніння людини
Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усякої філософії майбутнього". Вони і справді влилися у думки так званого"філософського постмодернізму", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував.
Основні принципи (позиції) постмодернізму
· антилогіцизм (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності
· антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних, у класичній культурі, напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному
· вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури
· вільний герменевтичішй дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності
Основними представниками постмодернізму кінця XX століття вважають французьких філософів Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа П. Слотердайка,американця Р. Рорті.
Для представників постмодернізму принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдині здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.
Висновки
З усього вищезазначеного можна зробити наступні висновки.
1. У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, що було пов’язано із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософування.
2. Некласична філософія виводить на перший план реальність людської поведінки та позараціональні чинники, звертає увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при цьому вона інколи їх надмірно акцентувала.
3. 3. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв’язання найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблем людини і засад її буття та можливостей, досліджуючи плідний діалог різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасної епохи.