Суспільно-політичне життя українців у складі Австрійської імперії
1. На початок XІХ ст. українські землі опинилися в складі двох великих імперій - Російської та Австрійської:
- 9-10 території України (Слобідська, Лівобережна, Правобережна, Волинь, Південь) - у складі Російської імперії. Ці землі пізніше отримали назву Наддніпрянської України;
- 1-10 території України, а саме Західна Україна (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина) - у складі Австрійської імперії (Австро-Угорщини)
У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бесарабія увійшли доскладу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.
Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.
У Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання українською мовою, цинічно заявивши, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". У 1876 р. підписано Емський указ Олександра II, який заборонив ввезення літератури українською мовою, українські п'єси та пісні (їх треба було перекладати на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Назва "Україна" була заборонена.
В Австро-Угорщині національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 р. і 1867 р.). Тут існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.
І хоч права українців усіляко обмежувалися - обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці - все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення, його організованості.
2. Основна риса української історії XIX ст. - це національне відродження України, під яким розуміють:
формування національної самосвідомості українців;
- зростання інтересу до української мови, історії, культури;
- активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;
- розгортання українського національно-визвольного руху.
Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух XIX ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 р. відкрито перший на українських землях університет), Харків (у 1805 р. відкрито перший на Наддніпрянщині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). У Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зросійщене і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси. Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну.
Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.
Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлин-ським, Олександром Корсуном та іншими.
Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.
Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.
Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)
Удругій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.
Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
3. У 20-ті рр. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:
- "Південне товариство" (182 ї-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.
- "Товариство об'єднаних слов'ян" у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами - братами Борисовими.
Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги - ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. "Південне товариство" виступало за "єдину і неподільну" Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; "Товариство об'єднаних слов'ян" передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.
1. У 1845-1847 рр. у Києві діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них - Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.
Програмні завдання організації викладено в "Законі божому" ("Книзі буття українського народу") та "Статуті...".
Основні цілі братства:
- ліквідація самодержавства і кріпосного права; - національне визволення України;
- утворення на демократичних засадах федерації слов'янських народів із центром у Києві.
Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.
Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.
За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.
5. Суспільно-політичне життя українців у складі Австрійської імперії характеризується національним відродженням,зачинателі якого вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довівши, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.
У 30-тих рр. ХГХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток "Руська трійця". Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах " Русалка Дністровая", майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив: "...ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ".
Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.
Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію - Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвиткові української культури Рада утворила культурно-освітню організацію - "Галицько-Руська матиця".
У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття.
Характерною особливістю національного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.