Класифікація біопрепаратів

У практиці ветеринарної медицини біопрепарати використовують із профілактичною, лікувальною, стимулюючою та діагностичною метою і тому за призначенням їх поділяють на профілактичні, лікувальні, стимулюючі та діагностичні.

ПРОФІЛАКТИЧНІ ПРЕПАРАТИ

ВАКЦИНИ

Вакцини –це специфічні антигенні препарати, виготовлені з мікроорганізмів чи продуктів їх життєдіяльності, на введення яких організм формує імунітет до відповідної інфекційної хвороби. Їх використовують для активної імунізації людей, тварин та птахів із метою профілактики або лікування інфекційних захворювань.

Слово «вакцина» походить від назви збудника віспи корів (вірусвакцина), який англійський лікар Е. Дженер у 1796 р. уперше використав для імунізації людей проти віспи. Великий внесок у вчення про вакцини та профілактичні щеплення зробив французький вчений Луї Пастер (1822 – 1895 рр.). Своїми працями він перевів специфічну профілактику інфекційних захворювань із сфери емпіричних дослідів на наукову основу, розширив її і розробив методи атенуації (послаблення) збудників (сибірки, бешихи свиней, пастерельозу курей, сказу) та використання їх як вакцинного матеріалу.

Видатний російський вчений М. Ф. Гамалея у 1883 р. вперше провів досліди з виготовлення вакцин з інактивованих збудників інфекційних захворювань. Французький бактеріолог Г. Рамон у 1923 р. вперше одержав анатоксин. У травні 1980 р. кілька науково-дослідних інститутів Франції за допомогою нових біотехнологічних методів одержали генетично сконструйовані клітини бактерій і мишей, які мали властивість синтезувати білок вірусу гепатиту, що викликав у щеплених тварин несприйнятливість до вірусу.

Типи вакцин

Живі; живі ослаблені; інактивовані; анатоксини; хімічні; генно-інженерні.

Згідно з традиційним принципом класифікації всі вакцинні препарати поділяють на: живі та інактивовані. Перші – містять живі, як правило атенуйовані (штучно, стійко ослаблені - знижена вірулентність за рахунок адаптації збудника до організму несприйнятливих тварин чи за рахунок пристосування до несприятливих умов навколишнього середовища; дії бактеріофага, антибіотиків, променистої енергії) штами, чи серовари, які відрізняються здатністю розмножуватися в щепленому організмі (реплікуючі антигени). Другі – готують з інактивованих мікроорганізмів чи їх антигенних та імуногенних компонентів (нереплікуючі антигени).

Деякі збудники (поліомієліт, ящур, грип, лептоспіроз) існують у вигляді декількох різних антигенних типів (серотипів) і імунізація проти одного з цих типів не захищає від зараження іншими, тому ефективна профілактика можлива лише при вакцинації полівалентною вакциною, що містить антигени декількох антигенних типів даного збудника. Залежно від кількості антигенів, що містяться у вакцині, розрізняють: моновакцини (проти бешихи свиней, віспи овець); дивакцини (проти ентеротоксемії й брадзоту овець); полівакцини, до складу яких входять кілька антигенів збудників різних захворювань.

Вакцини, що містять антигени більше ніж одного виду збудника називають комбінованими (асоційованими), а імунізацію ними тварин – комплексним щепленням. Так щеплюють свиней проти сальмонельозу, пастерельозу, бешихи й хвороби Ауєскі. Готують такі вакцини на біофабриках.

Окрім цього вакцини бувають гомологічні –містять антигени проти вірулентного вірусу чи його вірулентних мутантів та гетерологічні – містять перехреснореагуючі антигени і створюють достатній імунітет (антиген віспи корів створює імунітет проти віспи людини, внаслідок чого відносно легка хвороба запобігає більш важкій, що викликається іншим антигенноспорідненим вірусом).

Вимоги до вакцини:

- вони повинні створювати тривалий напружений імунітет;

- бути генетично стабільними (слугувати зразком для нової партії вакцини);

- бути відносно дешевими та простими у виготовленні;

- містити мінімальну кількість баластних речовин та не мати сторонніх домішок, непередбачених технологією (у вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних контамінантів – бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів);

- бути досить імуногенними та слабореактогенними (не проявляти клінічних та інших сторонніх реакцій у щеплених тварин).

Живі атенуйовані вакцини

Їх виготовляють з атенуйованих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, які не здатні викликати захворювання, але їх залишкова вірулентність дає змогу розмножуватися в організмі щепленої тварини, викликає доброякісний інфекційний процес, у результаті якого в організмі виробляються специфічні антитіла.

Атенуйовані штами одержують відбиранням спонтанних мутантів, або ж штучним послабленням вірулентності мікроорганізмів при пасажах на інших видах тварин чи курячих ембріонах, вирощуванні на нехарактерних для мікроорганізму поживних середовищах, при дії фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівське та гамма-опромінення) і хімічних факторів. Одержані мутанти повинні стійко передавати свої властивості за спадковістю. Наприклад, вакцина СТІ проти сибірки виготовлена із варіанта вірулентного штаму, який втратив властивість утворювати захисну капсулу в організмі (Гінсбург Н.Н., 1924), що призвело до різкого зниження вірулентності цього препарату.

Завдяки залишковій вірулентності, властивості розмножуватися в організмі, живі вакцини мають виражену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, має високу напругу і на тривалий період; вакцину вводять одноразово, в невеликій кількості.

Недоліки живих вакцин

- можливі ускладнення в ослаблених тварин внаслідок залишкової вірулентності;

- робота з живими вакцинами потребує великої обережності, щоб не допустити поширення вакцинного штаму у зовнішньому середовищі;

- за один – два дні до вакцинації, і протягом тижня після вакцинації не можна давати тваринам лікарських речовин, які б діяли на вакцинний штам;

- при розчиненні й застосуванні вакцини слід обережно використовувати дезречовини.

Контроль живих вакцин

на: - стерильність (вірусні), чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) – висівом на поживні середовища;

- нешкідливість – введенням лабораторним тваринам;

- активність (імуногенність) – вакцинацією тварин із подальшим їх зараженням польовим штамом.