ЦИВІЛІЗАЦІЯ І ЧАС: СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Людство і українське суспільство, як його складова, переживають найдраматичніший період історичного розвитку, коли ламаються закостенілі, віджилі форми життя і створюється новий і, сподіваємось, гуманніший порядок на планеті. Процес цей глибоко суперечливий, болісний. Сили Добра і Зла, Розквіту і Занепаду, Життя і Смерті схрестилися в жорсткому двобої.
У нашому суспільстві, як і в планетарному масштабі, йде пошук засобів і шляхів цивілізованого способу розв'язання поставлених самою історією завдань. Це передбачає:
усвідомлення необхідності усунення силових методів, насильства при вирішенні проблем, при погодженні найпротилежніших і, здавалося б, найнепримиренніших інтересів. Накреслене завдання стократ ускладнюється тим, що в історичному досвіді переважають саме насильницькі методи вирішення суперечностей і конфліктів, причому насильство набрало розвинених форм раніше від погоджувальних методів у людських стосунках;
випрацювання соціальної технології цивілізованого способу вирішення людських проблем, що допускає передбачення ходу подій, виникнення соціального напруження і конфліктів, своєчасне "включення" дієздатного механізму "глушіння" напруження, що насувається, а також широку підготовку фахівців, теоретичне і практичне забезпечення їх необхідними засобами для реалізації цивілізованої та ефективної процедури запобігання і зняття негативних наслідків за тих чи інших екстремальних ситуацій;
нагромадження досвіду цивілізованого вирішення людських проблем, коректного його використання за нових ситуацій.
В умовах нашого суспільства, що переживає процес соціальної трансформації, потрібен інтенсивний пошук форм і механізмів організації економічного, політичного, соціального і духовного життя суспільства при збереженні того, що набуте і може виконувати свої завдання за стрімко змінюваних обставин.
Зрозуміло, що для вирішення всього комплексу цих найскладніших і найгостріших проблем потрібна вельми продумана і збалансована політика, що вимагає від політичних діячів компетентності й відповідальності. Необхідне упровадження дійового механізму мобілізації творчого потенціалу всього народу, динамічних конструктивних змін у суспільстві, потрібних, зокрема, для підтримання віри, що з
тупика вдасться вибратись. Без такої віри неминучим є спад зацікавленості у змінах, зниження соціальної активності, а відтак — подальше наростання нестабільності, соціальної напруженості.
Оптимістичний прогноз розвитку суспільних процесів передбачає реалізацію позитивних тенденцій, які виступають в якості соціальних змін як в нашому суспільстві, так і в розвитку світової цивілізації, планетарної соціокультурної системи.
З урахуванням змін, що відбуваються в розвої цивілізації, можна накреслити низку сценаріїв, які фіксують найсуттєвіші глобальні тенденції життєустрою і розвитку сучасної людини, що тією чи іншою мірою притаманні і нашому суспільству. Ось деякі з них:
1. Збагачення і розширення життєвого світу людини, формування
планетарного і космічного буття людини і людства на основі вільних,
багатосторонніх суспільних та індивідуально-особистісних зв'язків, від
носин, взаємодії і взаємовпливу (спільна виробнича, наукова, політична
та інші форми діяльності, культурний обмін між країнами і народа
ми, широкі особистісні контакти, спільна, у планетарному масштабі,
участь у ліквідації наслідків екологічних катастроф і стихійних лих
тощо).
2. Формування нового ставлення людини до світу і самої себе,
усвідомлення безцінності і крихкості світу, унікальності кожної людини
і неповторності її долі, а звідси — визнання права кожної людини на
життєве благополуччя і щастя; послідовне подолання дисбалансу між
техніко-технологічним, економічним розвитком і культурою, гумані
зація суспільного процесу, підвищення відповідальності людини пе
ред собою, перед нинішнім і прийдешнім поколінням за все, що вона
здійснює у процесі своєї пізнавальної і соціально-перетворювальної
діяльності, і якщо не підвищення, то певні кроки до розуміння такої
відповідальності.
3. Піднесення рівня і збагачення духовно-культурного буття лю
дини, дедалі нетерпиміше ставлення до бездуховності, псевдокуль
тури.
4. Зростання місця і ролі творчості (соціальної, наукової, художньої,
технічної та інших її форм) у життєвому світі людини, а відтак
витіснення страху перед соціальними нововведеннями, технічними та
іншими новаціями; формування готовності вчитися і переучуватися.
5. Поступове збагачення поки що слабко розвинених імпульсів оно
влення людиною світу і самої себе (що сьогодні ще нерідко розгля
дається як виняткова ситуація і небажане для людини психосоціальне
навантаження); набуття здатності бачення багатоваріантності ро
звитку світу, а звідси — обгрунтованість плюралізму думок, альтерна
тивність соціальних проблем і способів їх вирішення.
6. Посилення ролі теоретичного знання у функціонуванні суспіль
ства, всіх його структур, при цьому дедалі глибший синтез гу
манітарного і природничого знань, з урахуванням чого наука повинна
входити, поряд з освітою і культурою, до найвищих державних пріо
ритетів — без цього не може бути ні стабілізації, ні сталого со
ціально-економічного, науково-технічного і духовного розвитку су
спільства.
7. Формування в суспільстві дійового механізму виявлення здібностей,
розширення соціального поля їх докладання, виникнення соціального замо
влення на нові види здібностей.
8. Людина потрапила в ситуацію, що вимагає високої психоло
гічної надійності, здатності адаптуватися і жити в умовах зрослої
складності світу, високого динамізму всіх суспільних процесів, не-
передбачуваності глобальних змін і перманентно виникаючих ката
строфічних ситуацій — це з одного боку, а з другого — всемірної ак
тивізації завдання збереження особистості людини, її цілісності, суве
ренності.
9. В процесі нинішніх змін суттєво змінюються норми соціальної по
ведінки членів суспільства. Стверджуються плюралізм, більша тер
пимість, відкритість, ширшає спектр моделей прийнятної поведінки.
Відбувається зміна самої парадигми оцінок соціальної поведінки особис
тості. У міру того, як канони змінюються від жорсткості до гнуч
кості, поняття "правильного" і "неправильного", "вірного" і "невірно
го" замінюються оцінкою "шкідливого" і "нешкідливого". Цей процес
має загальноцивілізаиійний характер.
10. Одним із найважливіших завдань, яке має планетарний харак
тер, є забезпечення соціально-психологічної безпеки людини, що є не
одмінною умовою морально-психологічного її здоров'я, її життєвої са-
мореалізації.
Небезпека в цьому контексті пов'язана з можливістю:
посилення соціально-психологічної напруженості в системі стосунків між людьми (недоброзичливість, озлобленість тощо) як в державних, виробничих, суспільних сферах, так і в сфері родинно-побутових відносин, можливість якої стає дедалі реальнішою в умовах економічної і соціально-політичної нестабільності суспільства;
поширення песимістичних настроїв, соціально-психологічної нестабільності та напруженості в соціальному самопочутті, настроях та соціальних очікуваннях людей, що загострюються в умовах кризового стану нашого суспільства;
втрати смисложиттєвих орієнтирів, зниження впливу ціннісно-мотиваційних чинників до праці, соціально-творчої діяльності.
Окреслені тенденції лише частково відбивають складний і багатоваріантний процес розвою сучасного світу.
2. ПРИРОДА СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ
Кризовий стан суспільства можна виміряти цілою системою взаємозв'язаних показників — економічних, технологічних, політичних, культурологічних, національно-етнічних, демографічних та ін. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що всі вони своєрідно фокусуються в соціальній сфері життя людей, зумовлюють інтегральну кризу самого буття людини, соціальну кризу. Людський, соціальний вимір тих хворобливих процесів, які нині буквально підривають всі галузі суспільного життя — насущне завдання суспільної теорії, запорука того, що її осмислення дасть необхідні знання практичній політиці, допоможе озброїти її соціальним зором, сформує нарешті таку необхідну суспільну соціальну культуру.
Важливим елементом цієї культури є розуміння глибинної природи соціальної кризи, причин, що її породжують, суперечностей об'єктивного і суб'єктивного роду, що утворюють внутрішній механізм кризи і одночасно виступають гарантом можливості подолання кризової ситуації, джерелом соціальної надії. Соціальна криза — гострий прояв соціальних суперечностей, у ній відбивається різноманіття позицій різних соціальних сил суспільства, що реально конфронтують, зіткнення їх інтересів і ціннісно-нормативних систем. Проявляючись з різним ступенем гостроти, воно нерідко набуває характеру соціального конфлікту, тобто "діючої" суперечності, що реалізує себе у зіткненні конкретних носіїв цих самих суперечних інтересів, мотивів, бажань, сподівань.
У силовому полі соціального конфлікту нині перебувають держава і громадянин, виробник і споживач, різні суспільні і демографічні групи, партії та політичні об'єднання. Важко сказати, хто тепер не має до кого-небудь претензій. Конфліктують усі — вчителі й офіцери, бізнесмени і демократи, студенти і пенсіонери, центр і "периферія", підприємницький "авангард" і знедолені "аутсайдери". Особливу зону соціального конфлікту утворюють різні релігійні конфесії, етнічні групи.
Суб'єктами конфліктних відносин, що активно діють, виступають поряд з традиційними соціальними групами виробничі, політичні, релігійні, громадські та інші об'єднання, породжені самим ходом кардинальної перебудови соціальних структур, — молоді "соціальні атоми", що мають велику енергію, вносять у громадське життя нові, раніше невідомі суспільній свідомості умонастрої, проблеми, види діяльності.
Соціальна конфліктологія самою логікою життя висувається на авансцену сучасного суспільствознавства, її знання стає життєво не-
обхідними як для "людини політики", професійного управлінця, хочби з якою сферою діяльності людей він мав би справу, так і для суспільства в цілому, якщо воно справді прагне до демократичного способу своєї життєдіяльності, а не до заміни однієї форми правління, "кратії" на іншу.
Проблематика соціальної конфліктології, осмислювана концептуально, передбачає з'ясування передовсім таких взаємозв'язаних питань: суть соціального конфлікту сучасного суспільства і причин, що його породжують; специфіка прояву соціального конфлікту в контексті радикальних змін, що відбуваються в суспільстві; форми і методи розв'язання конфліктних ситуацій і досягнення соціальної злагоди.
Давно і грунтовно розроблена на Заході соціальна конфліктологія для нас виявилася новою справою. Суспільна свідомість у нашій країні довгі роки формувалася зовсім в інших соціальних параметрах. Поняття "криза", "опозиція", "конфлікт", "консенсус", "політичний плюралізм", "протистояння" уявлялися, як правило, категоріями іншого, не нашого соціального світу. На превеликий жаль, ми виявилися і теоретично, і практично непідготовленими до такого ходу подій, які нині розгортаються на пострадянському просторі колись єдиного і, здавалося б, сталого Союзу.
Для нових і несподіваних явищ і процесів, які ми ниніспостерігаємо, нашій суспільній теорії часом бракує пояснювальних можливостей і відповідного понятійного апарату, а політиці — адекватних "технологічних схем".
Багато і охоче говорячи про діалектику, суперечності як ядро діалектичного методу, вітчизняна суспільна наука через ідеологічні і політичні причини обходила проблематику гострих суперечностей, конфліктів, антагонізмів. Вона не визнавала того, що протистояння, опозиція, конкуренція, конфлікт, альтернативність, інакомислення — суть не тільки неминучі характеристики складного світу життя людей, а й необхідні фактори, що відвертають застій, стагнацію суспільства, умови його постійного оновлення і розвитку.
З'ясування природи і суті соціального конфлікту як специфічного прояву суперечності суспільних відносин в їх "людському вимірі", тобто персоніфікованих, вимагає врахування цілої низки взаємопов'язаних факторів. Насамперед слід взяти до уваги ту обставину, що сучасне суспільство, цивілізація останньої третини XX ст. самим ходом змін, що відбуваються у технології, науковому мисленні, соціальній структурі суспільства, втягується в якісно новий стан, адаптація до якого супроводжується хворобливою ломкою соціальних норм, що
2-82187
домінували досі, веде до переналагодження всього механізму соціального життя людини.
Перехідний період— зовсім не 'привілей" нашого суспільства. Інша річ, що йому протягом всієї своєї історії не вдається вийти з свого перманентно-перехідного стану. Складні процеси відбуваються в усій соціальній тектониці людського суспільства і, незважаючи на особливу хворобливість і гіпертрофованість вітчизняних соціальних хвороб, ми зовсім не виняток щодо цього. Американські футурологи Джон Несбіт і Патріція Абурден у книзі "Мегатенденції. Рік 2000. Десять нових напрямів на 90-ті роки" (Нью-Йорк, 1990) підкреслюють, що людство чекають у недалекому майбутньому такі радикальні зміни, як вражаючі технологічні нововведення, дивні політичні реформи, перетворення в культурній галузі, а це потребуватиме нового світобачення, інтенсифікації зусиль кожного індивідуума, його здатності пристосовуватись до змін, що відбуваються.
Аналогічні висновки містяться і в останніх працях такого відомого дослідника соціальних процесів, як О. Тоффлер. У праці "Адаптивна корпорація" він пише про те, що нині відбувається "поява нового суспільства, якому продукти виробництва, методи, навіть люди, організаційні структури і звичайні рутинні відповіді на запитання дедалі менше й менше адекватні; ми спостерігаємо руйнування старих, усталених структур і створення зовсім нового, непередбачуваного, надзвичайно рухливого соціального контексту".
Можна нескінченно сперечатися про те, які з означених тенденцій виступають як визначальні. Але зрозуміло одне. У світі відбувається стрімка модернізація суспільства, утверджується нова інформаційна науково-технічна і технологічна структура, йде становлення нової якості життя в усіх його складових. Сам цей процес багатошаровий, у ньому є безумовні лідери і явні аутсайдери.
З урахуванням слабкої стартової позиції для багатьох країн соціальний час модернізації буде дуже тривалим, соціальні витрати — відчутно вагомими, способи здійснення — жорсткими.
В обоймі країн, що здійснюють "запізнілу модернізацію", опинилася і наша. Не будемо у даному випадку аналізувати наші можливості здійснити кардинальні зміни з урахуванням цієї обставини. Зауважимо лише, що вона активно формує почуття соціальної незадоволеності, апатії, страху не тільки перед майбутнім, а й сьогоденням у багатьох людей, почуття, яке в умовах відкритої інформації, можливостей соціального порівняння, що розширилися, набуває характеру мотивації конфліктної поведінки, породжує особливе, тривожне світосприйняття.
Як стверджують соціальні психологи, з усіх видів лих і катастроф: стихійних, технологічних, соціальних останні — соціальні потрясіння _ в психологічному відношенні найважчі. Вони надовго підвищують рівень тривожності, занепокоєності в суспільстві, небезпечні непередбачуваною поведінкою мас.
На жаль, історія нашого суспільства багата на соціальні напруже н-ня, вони — своєрідний інваріант радянського розвитку, постійна характеристика способу життя мільйонів людей протягом багатьох десятиліть. Революція — громадянська війна — масові репресії — Велика Вітчизняна — післявоєнні тяготи — Афганістан — тривоги перебу-довного періоду. Ніяк не настане соціальна релаксація, розслаблення, передишка, "нормальне" життя... Сьогодні ситуація в суспільстві знову напружена до краю.
Стрімке зростання злочинності, наркоманії, жорстокі прояви національної нетерпимості, включаючи збройне насильство, явний дефіцит довіри до влади, невтримне користолюбство — всі ці феномени соціального життя цілком можна пояснити.
У наявності всі ознаки грунтовної соціальної деформації суспільного життя, деградації, розпаду таких основних інститутів регулювання соціального життя, як ціннісні орієнтації, норми, відносини, системи соціального управління. На думку академіка В. Н. Кудрявцева, дефо р-мація соціальної системи, що відбулася в радянському суспільстві, заснованої на чотирьох основних принципах: інтереси держави — над усе; кожний з нас "перед Родиной — вечно в долгу"; дозволене тільки те, що прямо вказано державною владою; інакомислення — тяжкий злочин перед державою і суспільством, — призвела до найсерйозніших змін у соціальній поведінці людей, продукувала конфліктоген-ний стан суспільного життя. Деформація звичних соціальних норм, цінностей, принципів викликає соціальну невпевненість, руйнує соціальні надії і тим самим викликає соціальну напруженість.
У свою чергу, це породжує намагання замінити офіційні структури, що скомпроментували себе неформальними зв'язками і стосунками, в тому числі протиправного характеру. Дисфункції соціальних інститутів, що продовжуються тривалий час, негативно позначаються на моральному обличчі суспільства, перекручують системи ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки людей. Через послаблення контрольних функцій соціальних інститутів, що веде до безкарності порушників соціальних норм, відбувається загальне послаблення всієї суспільної системи, поглиблюється ситуація повсюдної безвідповідальності тощо.
Механізм соціальної деформації по-різному проявляється в різних регіонах і поселеннях. Ступінь гостроти його наслідків істотно відрізняється в районах, де нуртує полум'я міжнаціональних конфліктів, і там, де панує відносний спокій. Але в тому й полягає особливість суспільного життя, що ситуацію соціальної деформації і соціальної напруженості, що відповідає їй, не можна подолати "поодинці". У несталому соціумі — в "окремо взятому" районі, трудовому об'єднанні, сім'ї — ніші соціального благополуччя крихкі і ненадійні. Нікому і нікуди не дітися від ударів ринкової стихії, екологічного лиха, організованої злочинності, побутового хамства, кривавих потрясінь, що виникають на міжнаціональному або ж релігійному грунті. Соціальна свідомість і почуття людини не можуть залишатися спокійними при думці про те, що завтра вона може виявитися жителем "іншої" держави, її лякає перспектива потрапити під жорна структурного безробіття. А чого варті припущення щодо можливості обміну атомними ударами з боку колишніх республік Союзу, що розпався, на терені яких знаходиться ядерна зброя?
З кризи не вийти поодинці, окремими професійними, суспільними групами. Вкрай складно це зробити і окремим нині суверенним державам колись єдиного Союзу, хоча становище, скажімо, України, з урахуванням її природного, економічного, науково-технічного, інтелектуального, культурного потенціалу, географічного положення дає всі підстави сподіватись на те, що вихід з кризи тут може бути не таким тривалим і хворобливим.
Не можна не погодитися з думкою відомого американського політолога Патриції Міше про те, що суверенітет в несталому середовищі має вельми відносний характер: "У вік досконалих технологій, глобальних економічних і екологічних взаємозв'язків будь-які стіни як на землі, так і в небі є примітивними методами для осмислення суверенітету і неспроможними шляхами його захисту. Національні кордони більше схожі на нашу шкіру, ніж на неприступні укріплення. Вони являють собою мембрани, через які рухається потік життєвих сил, що зв'язують наше існування з буттям решти світу. Ми поділяємо як спільні можливості, так і спільну вразливість, на нас впливають як поведінка інших людей і націй, так і життя оточуючої нас біосфери і наш суверенітет має сприйматися лише в контексті цієї рухливої взаємодії".
Процес подолання кризи піде тим швидше, чим успішніше суспільство оволодіватиме соціальною культурою, найважливішою функцією якої є націленість на розв'язання соціальних та інших конфліктів, здатність забезпечувати цивілізоване спілкування людей, підтримання міцного громадянського миру, соціальної злагоди.
Вихід зі стану соціальної кризи — тривала і складна справа. Тут є свої закономірності. Соціальне, психічне і моральне нездоров'я суспільства — похідна від його економічної недосконалості. Свого часу цей взаємозв'язок грунтовно простежив французький соціолог Е. Дюркгейм. Він досліджував на початку 20-х років таке соціальне явище, як аномія, тобто хворобливий стан, викликаний тим, що руйнування застарілої системи нормативної регуляції, що відбувається, не супроводжується оперативним становленням нових норм і правил, адекватних ситуацій, що змінилася. Стан аномії, спалах злочинності, самогубств та інших форм так званої "поведінки, що відхиляється", вказує у першу чергу на "фізіологічну слабість соціального тіла", зазначав Дюркгейм. Якщо економічна діяльність людей деморалізована, здійснюється "без правил поведінки", це неминуче веде до того, що особистість втрачає рівновагу, втрачає почуття особистої належності до групи, суспільства в цілому, перестає керуватися вимогами дисципліни, солідарності, порядку. А якщо на цей процес нашаровується інший, а саме руйнування старих професійних та інших соціальних асоціацій, то "несталість" особистості посилюється, а непе-редбачуваність поведінки людей багаторазово зростає.
Сучасна соціальна культура тим-то й сильна, що вона орієнтує не на те, що відрізняє людей, а на те, що їх об'єднує, тим, що вона активно сприяє утвердженню взаємодопомоги, добросусідству, спільному подоланню труднощів. Така тенденція цивілізованої соціалізації суспільного життя дедалі сильніше проявляє себе в сучасному світі, виражаючи об'єктивну потребу у налагодженні різноманітних форм спільної, асоційованої діяльності людей, поліпшенні якості цієї діяльності, перетворенні її не тільки на економічно-ефективну, а й на соціально-моральну.
Рух до соціально орієнтованого суспільства безумовно зробить міжнародний соціальний досвід і нашим надбанням, забарвивши при цьому цей досвід у специфічні національні кольори, врахувавши при цьому такі соціальні проблеми, з якими інші країни ніколи не стикались. Де, наприклад, у якій країні так гостро стоїть проблема соціального влаштування сотень тисяч військовослужбовців, проблема повернення величезних мас людей, депортованих у роки лихоліття, на рідні землі? Вся складність конфліктогенної ситуації, в якій нині живе наше суспільство, полягає в тому, що відповіді на багато проблем, вирішення питань, які влаштовують усіх, хто конфронтує, поки що просто не існує. Ось чому так гостро необхідні сьогодні процедури консенсусу, домовленості, принцип толерантності, діалогова культура спілкування, пошук істини, в ході якої виробляються контури
нового суспільного Договору мирного співжиття націй, народностей, усіх громадян. Але головне, звичайно, в практичному вирішенні наболілих соціальних проблем, у тому, щоб приборкати процес наростання соціальних бід мільйонів людей, не дати їм набути характеру соціальної катастрофи.
Проблема соціального конфлікту і соціального миру передбачає, поряд з посиленням уваги до практичної соціальної політики, запровадження невідкладних заходів щодо пом'якшення і наступного вирішення кризи у соціальному забезпеченні населення, уточнення, критичного перегляду ряду уявлень про соціальні цінності і норми — в тому числі й такої, як соціальна рівність громадян.
Нам ще належить пройти довгий шлях звільнення від тієї вульгар-но-егалітаристської схеми та її негативного втілення — загальної зрівнялівки, в якій втілилась у нашому суспільстві рівність як соціальна норма. Можна шукати своєрідної втіхи в тому, що ця схема стала логічним породженням концепції "державного соціалізму", згідно з якою саме держава виступила в ролі благодійника всіх, гаранта справедливого соціального забезпечення населення згідно з принципом "від кожного — за здібностями, кожному — за працею". Принцип сам по собі непоганий. Але біда в тому, що в ситуації, коли робота за здібностями виявилась для більшості людей неможливою через разючу нерівність умов цієї самої роботи, а критерії оцінки трудового внеску дуже часто були деформованими, передовсім з погляду оплати кваліфікованої і некваліфікованої, творчої і рутинної праці, люди опинились у цілковитій владі всесильної бюрократичної адміністрації, що визначає практичну сторону оплати "за працею" на свій розсуд.
Практичні соціальні втрати такої політики сьогодні очевидні: величезна маса людей, які виявилися на закінчення їх практичної діяльності матеріально незабезпеченими, живуть за межею бідності, психологія "номенклатурної залежності", що перекручує соціальні зв'язки людей, погіршує якісний склад кадрів працівників визначальних сфер суспільного життя, соціальне почуття залежності не від власних здібностей, а від прихильності вдасть імущих, психологія утриманства, що розмагнічує, мораль "простої" людини, згідної працювати мало і погано, але регулярно, хоча й мало одержувати за свою працю. Але ж це нічого спільного не мало із принципом "кожному — за працею".
Нині незадоволена і розгнівана соціальна свідомість нашого суспільства, точніше її радикально налаштованих теоретиків, спрямувала погляд на ліберально-ринкову теорію рівності і справедливості,
таку поширену в розвинутих країнах світу. її суть — повна економічна, політична і соціальна свобода громадян, скасування правових та інших дискримінацій, що перешкоджають людині реалізувати себе в обраній нею сфері діяльності. Концепція рівності, представлена в працях Р. Дарендорфа, Дж. Роулса та інших відомих західних теоретиків, виходить з того, що суспільство повинно забезпечувати особистості рівні можливості для здійснення свого вибору. Забезпечити доступ кожному до всієї різноманітності життєвих шансів, усунути всі зовнішні перешкоди, що заважають цьому, — така суть концепції рівності в її сучасному розумінні. Чи веде це до нерівності доходів, соціального розшарування та інших соціальних наслідків? Так, безперечно. Але це неминуче і законно, вважає Дарендорф, подібне соціальне "зло" значно перекриває в своєму результаті зло фальшивого егалітаризму, породжуваних ним загальної сірості й одноманітності, відсутність для особистості перспектив розвитку, а для всього співтовариства — колективної динаміки.
Соціальне життя винятково складне і "хитре" на всякі парадокси. Один з них полягає в тому, що всіляке прагнення суспільства вирішити якісь суперечності в соціальному житті обертається новими суперечностями, які зовсім не кращі за колишні. Так, скажімо, прагнення забезпечити повну зайнятість населення, добитися щодо цього максимального соціального результату призводить до економічної неефективності в роботі багатьох багатолюдних підприємств, наявності великої кількості планово-збиткових підприємств і т. д. Або ж візьмемо інший приклад — "демократизацію" соціального статусу жінок, масове залучення їх до виробничої та іншої діяльності, що призвело до різкого обмеження їхніх можливостей у вихованні дітей, збереженні сімейного вогнища. Не випадково наші законодавці наполягають на тому, щоб розглядати працю жінки по догляду за дітьми як різновид виробничої праці і відповідно її сплачувати.
Вирішуючи вже виявлені соціальні суперечності, ми водночас продукуємо нові, в тому числі раніше невідомі, і відповідно породжуємо нові соціальні конфлікти. З огляду на це цілком очевидною стає необхідність своєчасної соціальної експертизи того або іншого реформістського нововведення, що зачіпає долі багатьох людей, оволодіння технологією локального соціального моделювання з тим, щоб спробувати передбачити широкомасштабні можливі соціальні наслідки інновацій у сфері структурних перетворень, прогнозувати нові неминучі суперечності і конфлікти для того, щоб водночас створити необхідні "запаси" в теорії, політиці, практиці для їх вирішення.
Існує безліч причин і факторів, що порушують соціальний мир, досягнуту злагоду. Але найбільш дестабілізуючий момент — це різке порушення балансу інтересів різних соціальних груп, який склався. Цьому можуть сприяти як енергійна діяльність якоїсь політичної партії або ж соціальної сили, що до часу перебуває в "тіні", так і об'єктивні причини, коли баланс порушується "сам собою". Головне призначення соціальних інститутів суспільства — безперервно шукати і пропонувати наиадекватніше поєднання цих інтересів, розуміючи при цьому, що соціальна формула класичного оптимізму — створити ситуацію, за якої ніхто не програє, а хтось ще і виграє, — була і залишається лише добрим побажанням.
Для кризового періоду соціального життя найістотнішим завданням є мобілізація соціального потенціалу суспільства, організація і спрямування сукупної енергії держави, трудових колективів, усього населення на вирішення першочергових життєво визначальних проблем. Але будь-який шлях мобілізації соціального потенціалу буде ефективним лише тоді, коли досягнуто соціального консенсусу, досягнуто узгодженості в діях між різними соціальними групами, між містом і селом, між державою, підприємцями і профспілками, між суспільним і приватним секторами.
Досвід спільного життя людей протягом століть навчає, що найго-стріші конфлікти можна вирішити з допомогою так званих демократичних "правил гри", які, зокрема, передбачають безумовну відмову від політичного насильства і диктаторських методів, визнання суверенітету народу, вирішення найважливіших питань більшістю голосів і водночас терпимість щодо меншості, обов'язкове врахування її думки, орієнтацію на досягнення згоди будь-що, визнання рівноправності сторін, які співробітничають, готовність до компромісів і вміння їх забезпечити.
Ясно і те, що для вирішення вже існуючого конфлікту і того, що виникає, як повітря, необхідне об'єднуюче начало. Перефразуючи Томаса Куна, можна сказати, що в соціальних суперечностях і конфліктах немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. При вирішенні найгостріших проблем, з якими нині стикається незалежна Україна, таких, як врегулювання вимог шахтарів Донбасу, визначення статусу Криму та окремих етнічних груп у Закарпатті і т. д., найвища інстанція — це згода всіх народів, які її населяють, всіх, кому дорогий наш спільний дім.
Людина, яка перебуває в стані розгубленості, придушеності несприятливим ходом подій, потребує духовної опори. їй конче потрібна соціальна надія. Будучи духовною формою "переробленого сього-
дення", яке не задовольняє людину, соціальна надія має важливу соціально-психологічну цінність. Вона живить діяльність людини духовною енергією, дає їй сили вистояти перед ударами долі, не віддатися почуттю безвиході, відчаю, апатії, безглуздості існування. Соціальна надія — важливий елемент миротворчої діяльності, особистого влаштування життя, такого роду діяльності, коли людина думає не тільки про власні інтереси і бажання, а й турбується про майбутнє благо для своїх дітей і близьких. В наявності соціальної надії — якість людини, яка відрізняє її від інших живих істот. Ось чому надія як висока цінність займає таке визначне місце як у світських (лібералізм, демократизм, класичний марксизм), так і в релігійних доктринах, насамперед у християнстві.
Природа соціальної надії складна, її важко, а іноді неможливо визначити в нормативному смислі слова і тим більше одягнути в якесь конкретне "вбрання майбутнього". Сподіватися — не значить бути просто оптимістом, не падати духом. Це також не означає можливості аналітично розраховувати, спрогнозувати майбутнє, скористатися гіпотетичними можливостями завтрашнього або ж післязавтрашнього дня. Головне в надії — прагнення знайти вихід з сьогоднішньої кризової ситуації, не втратити здатність діяльно ставитися до життя, не піддатися тискові несприятливих обставин, не стати мар-гіналом, бомжем, "не випасти" з життя. Така соціальна функція надії особливо значуща в кризові періоди життя суспільства, різкого погіршення якості життя людей. Ось чому християнська релігія завжди вважала втрату надії гріхом, а в демократичній і ліберальній традиціях надія завжди розглядалась як етична норма цивілізованого суспільства.
Тяжкий перехід нашого суспільства до демократичного режиму свого існування робить проблеми соціальної надії і соціальної переконаності, соціального діалогу і соціальної злагоди життєво важливими, вимагає посилення уваги як до соціальної педагогіки, соціальної освіти, інших складових процесу формування соціальної культури, так і передусім до практичної соціальної політики, здійснення таких соціально-економічних перетворень, які зможуть пом'якшити неминучі соціальні потрясіння, несприятливі наслідки переходу до ринкових відносин, до нової, поки ще загадкової "якості нашого життя", закласти основи створення "суспільства для людей", соціального миру, орієнтованого на людину як найвищу цінність.