Історія виникнення і поняття правонаступництва держав і принципу uti possidetis juris у міжнародному праві
У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі науковцями використовується різноманітна термінологія для аналізу цього правового явища: правонаступництво, міжнародне правонаступництво, державне правонаступництво, міждержавне правонаступництво, правонаступництво суб'єктів міжнародного права та ін.
"Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території" [28]. Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різноманітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їх правової суті.
Визначаючи поняття "правонаступництво держав", фахівці-міжнародники зазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію» [28, с.110].
Отже, правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями [28].
Суб’єктами правонаступництва виступають: держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав. Важливим моментом є те, що правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.
До основних підстав правонаступництва держав слід віднести: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї держави іншій.
Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнародних організаціях.
Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави [5].
Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула [16, с.22].
Протягом тривалого часу чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.
На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) (дата набрання чинності для України - 6 листопада 1996 р.), та Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. (дата приєднання України – 17 листопада 1992 року). Не зважаючи на той факт, що Віденська конвенція 1983 року не вступила в силу, не набравши необхідної кількості ратифікацій, Конвенція є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин [18, с.98].
Коло суб'єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Виникають нові держави, інші припиняють своє існування, у зв'язку із чим виникає питання правонаступництва. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Яскравим прикладом виступає ООН, яка є правонаступницею Ліги Націй.
Принцип uti possidetis (відповідно до того, чим володієте) — в міжнародному праві один з принципів визначення приналежності окремих ділянок державної території, який означає, що сторони можуть володіти тим, що захопили, і в тому самому обсязі. Термін побутував у римському праві й означав розпорядження претора, згідно з яким заборонялося порушення існуючого стану речей між двома особами у питанні про володіння нерухомим майном.
Даний принцип було застосовано при здобутті незалежності іспанських колоній в Латинській Америці й закріплено в конституціях та міжнародно- договірній практиці латиноамериканських держав. Він означав, що кордонами новоутворених незалежних республік повинні стати кордони колишніх іспанських провінцій, на місці яких вони виникли. Однак ці кордони не було чітко визначено ні на картах, ні на місцевості. Це спричинило значну кількість територіальних спорів, для вирішення яких і застосовувався вищезазначений принцип. Інколи до формулювання Принципу uti possidetis додавалося слово juris, що означало володіння юридичне, а не фактичне, і відповідно цей принцип застосовувався до юридичних кордонів, а не до фактичних. Як принцип правонаступництва державних кордонів Принцип uti possidetis отримав загальне визнання.