ПРО МОВНІ ФІГУРИ, ЩО СПРИЯЮТЬ КРАСНОМОВСТВУ
Найважливіша ознака ораторського стилю — це прекрасна мова, що полягає у вживанні мовних фігур; а під мовними фігурами я тут розумію також тропи. Тому приглянемося до них. Мовні фігури греки називали «схемами», тобто картинами, тому що неначе кольори прикрашають картину, а картина стіну, так вони прикрашають промову. Отже, мовною фігурою називається те, що виражається граціозніше, краг сивіше, ніж звичайно прийнято. Вчені ділять мовні фігури на різні види. Я хочу поділити їх на три роди, згідно з постійним завданням оратора, тобто (що було вже сказано на своєму місці): вчити, веселити, зворушувати. Адже ж, гадаю, так можна краще пізнати їх застосування. Якщо цього не зрозумієш, то, хоч будеш застосовувати фігури, це буде не прикраса, а вада мови. Далі, я буду говорити тут не про всі мовні фігури, — багато їх зібрано з творів античних софістів, — а тільки про ті, які частіше може застосовувати оратор. Отже, розглянемо повчальні фігури. \271\
1. Синтаксичне зміщення полягає в тому, що при порівнянні особи або речі відокремлюються з огляду на різницю між ними, і виникає фігурне порівняння. Якщо завдяки протиставленню виявляється відношення між протилежними речами, то цей випадок ближчий до антитези (про яку ще йтиметься) і буде мати більше розважальний характер, а інколи буває проста протилежність тільки тому, що слухач навчився, яка є різниця між речами або особами, як ось маємо, наприклад: «Ми помітили різні замилування /111/ в душах юнаків, хоч вони були братами: один жив бажанням до слави і любов’ю до чеснот, шукав трудолюбивого життя, а другий дбав про гроші і вважав багатство найбільшою чеснотою».
2. Аналепсис — це певний поділ сказаного або того, що треба сказати, але такий, що те саме слово ставиться в окремих частинах і воно є неначе прикрасою промови. Ціцерон («На захист Квінктія», 36) пише: «Я доведу найперше, що у тебе не було причини вимагати від преторіа, щоб віддав тобі майно П. Квінктія у твоє володіння, потім, що ти не міг заволодіти ним згідно з едиктом 40, і, нарешті, що ти ним не заволодів». Аналепсис відрізняється від повторення і від антистрофи 41, тому що вони повторюють слово або на початку, або в кінці, а аналепсис, який би він не був, вважається мовною фігурою, яка прикрашає виклад теми.
3. Антизевгменом — це те саме, що зевгма і виступає тоді, коли до того самого слова належать більше слів або синтагм. Приклади є всюди і вони легкі. Ця мовна фігура властива історикам, бо робить розповідь короткою. Але в ній треба звернути увагу на те, щоб слово, до якого відносяться інші, могло стосуватись до кожного з них, якщо б вони вживались окремо.
4. Аподоксис або апопланесис [відхилення] — це фігура, коли ми коротко спростовуємо зроблені нам закиди, нехтуючи ними, або заявляємо, що вони не стосуються нашої справи. Ця мовна фігура дивним способом надається до спростування деяких неважливих доказів противників, але нею треба користуватися з великою розважливістю. Ціцерон («На захист Целія», II, 4) каже: «А обвинувачувати [Марка Целія] 42 в тому, що він — син римського вершника, не личить обвинувачам ні перед цими суддями, ні пареді мною, як його захисником».
5. Апостасис або перелік частин маємо тоді, коли те, що можна сказати загально, охоплюється переліком декількох видів. Ця фігура має також значення /111зв./ для збудження почуттів, бо коли справу так поділити, то вона здається ширшою, як, наприклад, у Ціцерона («На захист Марцелла», 8): «Ти підкорив численні племена диких варварів, які заселяють \272\ безмежні простори і володіють всілякими невичерпними багатствами» і т. д. Таке речення було б простіше і скромніше, якби сказати: «Ти підкорив дуже багато народів».
6. Характеристика — це дуже важлива мовна фігура, що викликає велике захоплення, зворушення. Вона за своєю природою має повчальне значення, зображаючи або описуючи справу й осіб так, що воїни виступають перед нами нібито як справжні.
Цього можна добитись переліком якостей окремих частин тіла, або зображенням рухів і дій, що відповідають певній людині. Багато прекрасних прикладів подає Теофраст 43 у книжці під заголовком «Характери», в якій змальовуються різні людські вади. Короткою, але дуже гарною є картина смішної поваги в Ціцерона, де автор зображує поважний виступ Пізона (промова «Проти Пізона», 14): «Коли тебе запитали, що ти думаєш про мій консулат, ти відповів як поважний дорадник, піднявши одну брову високо, другу опустивши вниз для прояву того, що тобі не подобається жорстокість». Але найславніші є ті дві характеристики, в яких Ціцерон описує Габінія 44 і Пізона, різних вихованням, але подібних злочинам. У промові «На захист Сеегія» 46, зараз після вступу (17 — 20) читаємо: «В ім’я безсмертних богів! — якщо ви все ж таки не хочете згадувати про їх [Габінія і Пізона] злочини і рани, які вони випалили на тілі республіки, то уявіть собі в думці вираз їх обличчя та їх виступу; вам легше буде уявити собі їх вчинки, якщо ви пригадаєте, /112/ принаймні, їхні обличчя.
Один з них, що купається в пахощах, з накрученим волоссям, позираючи згори на своїх співучасників у розпусті та на тих, котрі у свій час користувалися його свіжою юністю, з люттю дивився на юрби лихварів при огорожі, від переслідування яких він був змушений шукати захисту в портику трибунату, щоб йому, який потопав у боргах, немов у затоці Скілли 4в, не довелось триматися за стовпа. Він нехтував римськими вершниками, погрожував сенатові, продавався найманим бандам, які, як він признався, врятували його від суду за підкуп урядів, говорив про свої надії одержати від них провінцію і думав, що, якщо він її не доб’ється, то йому добром не закінчиться.
А другий — о боги ласкаві! — з яким огидним, з яким понурим, з яким страшним видом прогулювався! Ти б сказав, що дивишся на одного з тих відомих бородачів, зразок старої держави, картину старовини, стовп республіки. Неохайно одягнений, в своїй майже темній плебейській пурпурі з таким розхристаним волоссям, що здається вихідцем з Капуї 47, в якій саме він був дуумвіром 48, щоб було чим прикра\273\сити своє зображення, він задумував знищити Сепласію 49. А що вже я маю сказати про його брови, що вже тоді здавалися людям не бровами, а запорукою щастя держави. В його очах була така велика суворість, а чоло так поморщене, що, здавалось, ці брови ручаються за щастя протягом усього року».
А св. Григорій Назіанзін («Проти відступника Юліана», промова 4) так зображає його, поки він ще хлопцем вчився: «Але неврівноваженість його руху і якесь величезне зворушення думки не творило віщуна, якщо дійсно найкращим віщуном є той, хто вміє правильно здогадуватись. І здавалося, що це для мене не означає нічого доброго: шия зовсім не міцна, плечі, що він їх поволі то порушував, то підносив, нестійке око, що блукає сюди й туди з якимсь божевільним поглядом, ноги кволі і хиткі, ніс, що видихає образу, смішні риси обличчя та реліт, /112зв./ стверджування і заперечування кивком без усякої причини, заїклива мова, переривчасте дихання, раптові й недоречні питання, а відповіді, не кращі за них, скакали одні за другими, але не поважні, не стійкі. Чи потрібно описувати деталі? Я в його праці помітив те, що пізніше помітив також і в його творах».
Мені хочеться тут для блага молодих студентів православної віри подати також наш приклад. Яким би він не був, ми виклали його з побожною пристрастю. Бо коли я бачив, що чимало з наших захоплювалися фальшивою побожністю католицьких ченців, які хиталися, неначе навіяні чумоносним вітром, то і я на чужині пильніше придивлявся до цих, подиву гідних мужів, щоб певніше запам’ятати їх, і думав, що про них треба сказати так: невже вас зворушує і викликає вагання в православній вірі, коли ви бачите якусь фальшиву побожність у ксьондзів-обманщиків. Адже великий Павло раніше нагадав нам, що як темний ангел, так і його слуга, звичайно, одягається в один колір, а для мене сама штучна побожність — це доказ найбільшої безбожності.
Уявіть собі ці рухи, хід, вигляд їх обличчя і тіла, і скажіть, будь ласка, що ви побачите тут щирого, невдаваного, нештучного? Одні показують нам картини повільності і лагідності, а інших побачиш, що вони прикриваються більшою, ніж катонівська 60, суворістю. Перші з них (якими здебільшого є ті, що даремно називають себе товаришами Ісуса) кажуть, що вони особливо приємні богові, бо створені щоб завойовувати прихильність до нього. Правда, вони показуються на очі в чорній, але елегантній одежі з дуже старанно випещеною шкірою. Вони, ніжнесенькі від найнижчого нігтя аж до чубка, лагідно підносять лоба, привабливо укладають обличчя, стискають по-жіночому уста, підіймають і опускають бро\274\ви, по-акторськи опускають очі, /113/ солодко і часто усміхаються. Коли ж говорять, задирають ніс, яка хитрість їх пальців, яке ніжненьке звертання шиї на всі боки! І якої це вимагає майстерності. Адже вони звичайно змінюють обличчя під впливом найрізноманітніших почуттів, неначе Протеї 61, в одну мить. Ще не чуєш його веселого і милого голосу, коли він одним словечком вступає в розмову, а вже бачиш його, як він зітхає, стогне і проливає слізки, і все те робить з такою ніжністю і підлесливістю, яку можна бачити в молоденьких дівчаток. Коли ти помітиш майже всі почуття цього ордену, то разом зі мною будеш підозрювати, що в них є звичайні учителі, що проповідують мистецтво цих витоиченостей. Однак я часто не міг стриматися від сміху, коли бачив багатьох, яким аж ніяк не личило виражати на обличчі пристрасті пожадання і любовні похоті. Коли вони йдуть на міську площу і обходять місто (що в них, звичайно, буває часто, бо вони наслідують апостолів), то мчаться таким ритмічним кроком, що здається, вони не крокують, а пишуть вірші своєю легкою і жвавою ходою, і не просто йдуть, а, як кажуть поети, тільки торкаються поверхні землі. А якщо зустрінуть якогось знайомого, що перебуває під їх впливом, то обидва (бо вони ходять по два) весело його вітають. Відразу старший, що дуже дбає про чуже щастя, схиливши легко шию на плече, і підсміхаючись, хапає людину за руку і питає, як він ся має. Коли ж той відповідає, що у нього все в повному порядку, то він повідомляє, що прийшла дуже радісна вістка: «В Індії якогось дуже могутнього царя з усім народом, скільки його там є, наші єзуїти привели до стін Христа. А в Рима, коли бенкетував папа, то чудово ровхвалив товариство Ісуса, і, п’ючи, бажав йому успіхів і надав безмежні ласки (їх називають індульгенціями) 62 /113зв./ тим, хто ходить до єзуїтських костьолів».
А до дому, про який знають, що там живе господиня, віддана їхньому законові, часто приходять несподівано, навіть не в пору. Тут після найсердечніших привітань розвеселяють жінку численними побожними дотепами, хвалять прикрасу дому, захоплюються картинами, а побачивши розп’ятого Христа, зітхають з ніжним співчуттям, і рухаючи повіками, вже вдають, що вони розплакалися. Але незабаром відвертаються від чужого зору буцімто, щоб ніхто не бачив їх плачу, ,а в дійсності, щоб цим звернути на себе увагу.
А коли є малі діти, то вони, погладивши їх лагідно, часто обдаровують їх образочками або вішають на шиї медальйончики з візерунком Ігнатія 53. Дуже щаслива нагода трапляється їм тоді, коли вони почують, що захворіла якась багачка. Вони тоді вже прилітають туди скоренько і кажуть, \275\ що їх прислав сюди сам Станіслав Костка 54. Він наказав привітати її від свого імені і передає, що буде для неї дуже старанним лікарем і буде турбуватися, щоб вона якнайскоріше видужала. Нарешті закидають хвору численними обіцянками. Якщо ж трапиться інакше, і вона на обман відповість обманом, вони несподівано, опустивши вуха, відходять і перед іншими будуть говорити, що вона нехтує вічним спасінням. А якщо вона піддається умовлянням (що трапляється частіше) і залишить їм заповітом або частину свого майна, або велику суму грошей, тоді вони збільшуватимуть досхочу свої обіцянки, крім того, немов найповнішу гарантію спасіння, дадуть їй молитовні пілюльки та ще й скажуть, що папа надав цим пілюлькам таку силу, що хто прийме їх у годину смерті, той легенько помре і полетить прямо до неба. Вони не гребують жодними засобами у цьому, і я думаю, що нещасна людина не мучиться так своєю гарячкою, як вони непевним вичікуванням її смерті./114/ Зрештою, вони нехтують також бідними, швидкою ходою минаючи ті дами, в яких не почули ніякого запаху заповітів.
І справді, коли вони десь при дорозі побачать якогось жебрака, що лежить, пригнічений важкою хворобою, а тут випадково ходить багато людей, вони зупиняються і до хворого (хоч він не глухий) кричать на весь голос, питаючи, що йому буде смакувати: телятина, чи курятина, чи риба, чи коржики, чи медяники, чи пампушки. І. нарешті, перечисливши інші ласощі й подразнивши горлянку людини, відходять.
А той, нещасний, відмовляється від простої їжі, думає тільки про обіцяні ласощі і, сподіваючись на них, гине цілий день з голоду. Вони ж не посилають йому навіть шматка затхлого м’яса. Ось тобі обіцяльники з широко розкритими устами.
Дня не вистачило б мені, коли б треба було перерахувати все окремо. Це ж такі люди, для яких щось говорити або робити — це тільки пустий привід для викликання брехливого ефекту. Вони винаходять нові, але пусті святкові звички, вони раз у раз жартують на священних амвонах. Це ж від них походять ці ніжеенькі казочки для приємності хлопців і жінок, мовляв, пречиста діва дала носити Ісуса хлопцеві, що любив її, що ангел, коли будив якусь дівчину до ранкової молитви, потягав її легенько за вухо і тисяча інших нісенітниць. Ось якими є ті, що подобаються нерозумній юрбі ніжною побожністю. Але ж не всім подобається ця ніжність.
Є й інший рід дурисвітів, які крокують надто суворо, немов би походили від старовинних сабінців 55, а інших побачиш, начеб вони в душі пройшли в самі небеса, закостенілі та приголомшені, ледве волочать ноги, /114зв./ а іноді затримуються, неначе забувши про себе. Відомо, що вони вдень \276\ і вночі схиляються над книгами, і, як це не дивно, також йдуть до костьола і на міську площу. Деякі з них мають такі довгі рукави, що людина невчена і менше релігійна могла б уся одягнутися.
А інші прямо — кініки, що висміяли і потоптали всі пишності світу. Вони не вмиті, зарослі, з поморщеним чолом, почорнілими зубами, необрізаними нігтями, занедбали всяку охайність, і турбуються лише про те, щоб говорити якнайбільше хриплим і грубим голосом.
Для церковного проповідника вони вважають найбільш гідним, якщо він під час проповіді гидко розкриває рот, всіх лякає страшним поглядом, вдаряє кулаками і тупає ногами по амвону та майже розхитує його. А щодо одягу, то в них вважається гріхом, якщо вони ходять не в дерев’яних черевиках і не підпоясуються шнуром. Також уважається набожністю носити не цілий одяг, серед них ти можеш побачити багатьох, які дбають про те, щоб на подертому одязі носити попришивані клапті іншого кольору.
Нарешті те, що можна назвати гарним, витонченим, вони висміюють і ненавидять, а всю святкову красу, всю охайність вони називають шкідливою пишністю, бруд же і варварство в них у пошані. Але немає нічого більш ненажерливого за цей рід людей, нічого більш п’янствуючого, і ти слушно міг би назвати їх свиньми з череди Епікура 66.
Що це, о боже ласкавий, за новий вид побожності! Чи ж може бути хтось, хто бачив би цю порожню штучність і не сміявся? Наш бог Ісус Христос дотримувався і навчав зовсім іншого способу життя. Він хотів, щоб ми були простими і без лицемірства, а ці, навпаки, так люблять підмальовану скромність і правду, що здається, навіть не приховують штучності. /115/
Мене якось дуже дивно розвеселяють спогади про цю двояку маску, бо скільки раз прийде мені на пам’ять їхня брудна фальшивість та їхня безсила жіноча доброта, стільки раз, здається, мої очі бачать тих консулів, яких так витончено зображає Марк Туллій, а саме: Пізона і Габінія, яких вони дуже вміло прагнуть наслідувати, і, як здається, одні походять від Пізона, другі від Габінія.
Це я додав для прикладу характеристики, щоб показати, що ця мовна фігура дуже придатна для навчання, бо вона змальовує звичаї людей і також для розвеселювання і для зворушування душ і дає промові багатого матеріалу та не рідко займає в ній значне місце, що можна бачити в численних промовах Ціцерона, передусім у II-й «Філіппіці», в останній «Верринці» та інших, у промові «На захист Сестія», «Проти Пізона», в другій «Про аграрний закон», «На захист Клуенція», де Ціцерон описує злочинну жінку. \277\
7. Діазевгменон або роз’єднання, протилежний до антизевгменона, коли багато слів, що могли б належати до одного дієслова, наділені кожне своїм. Приклади трапляються часто і ця мовна фігура поєднується з ізоколонам.
8. Епаналепсис буває тоді, коли те саме речення промови повторюється після декількох колонів. Ця фігура важлива тоді, коли треба закріпити в пам’яті знання, що ми називаємо вбивати в голову або виразно підкреслити те, що ми схвалюємо чи не схвалюємо, наприклад: «Слуга повинен коритися хазяїнові, коли йому доручається те, що подобається хазяїнові і не ображає божого маєстату. В цьому, кажу, слуга хай обов’язково слухає наказу хазяїна. Але якщо накази хазяїна поєднані з образою бога, то хай слуга їх зовсім не виконує і хай пам’ятає, що він тоді вже не слуга, а вільний». /115зв./ Подібно й Ціцерон у промові «На захист Рабірія» 57 (18) говорить: «Я охоче, якби це було можливо, заявив би те саме: Сатурній 58 був убитий рукою Рабірія! Ваші крики мене аж ніяк не хвилюють, повторюю, я охоче це заявляю!»
Є також епаналепсис слів, коли те саме слово, що було на початку одного речення, ставиться в кінці другого, але це робиться більше для розваги. Ціцерон («На захист Марцелла», 17) каже: «Ми бачили, що твоя перемога з закінченням боїв досягла своєї мети: добутого з піхов меча ми в місті не бачили». І Златоуст перед першим засланням сказав у промові про мужність мучеників: «Слабшало часто на тортурах тіло, але сила віри не слабшала».
9. Епанод буває тоді, коли ми, навівши два або більше понять, знову до них повертаємось, подаючи їх відмінні риси. Вергілій:
...ми відриваємось,
Іфіт 59 і Пелій 80 зі мною (хоч правда вже старший літами Іфіт іде...)
[Енеїда, 11, р. 434 — 435].
Подібний приклад: «Петро і Іуда впали дуже важко, але Петро піднявся, а Іуда ще більше полетів сторч головою». Так само апостол («До галатів» 4, 22 — 24): «Авраам мав двох синів, одного від рабині, другого — від вільної. Але той, що від рабині, народився від плоті, а той, що від вільної — згідно з господньою обіцянкою». Часто об’єднується з синтаксичним зміщенням.
10. Образність буває тоді, коли ми виражаємо якусь поважну справу і так, що слухач легко розуміє, яка вона і яка велика. Якщо йдеться про якість справи, образність здійснюється за допомогою характеристики або гіпотипосиса. Якщо — про кількість, дуже тонко можна подати її за допомогою вигаданої подібності або порівняння. \278\
І так зможеш виразити щонайкращу відвагу св. Василія, якою той перешкодив безбожному імператорові 61 зайти до церкви, де опишеш царську свиту і пишний похід, щоб показати, з якою відвагою святий муж /116/ погордив цим усім, додаси: «Цю всю картину бачив неначе намальовану на стіні, так безстрашно діяв все той муж».
11. Етологія — це те саме, що мова на моральну тему, коли описуються чиїсь звичаї. Це те саме, що характеристика.
12. Горнам — це певне образне визначення, коли якусь річ не визначуємо, пояснюючи прямо її природу, але інакше, відповідно до нашої теми. Пояснення мусить бути правильне, згідне з загальним переконанням.
Так, у Саллюстія Меммій 62 говорить: «Робити все безкарно — це означає бути царем» [Війна Югуртинська, 31, 26]. Сюди треба віднести численні приклади з творів авторів, де вони різко називають речі та особи, почерпнувши назви або з метафори або антономасії або наслідків і т. д. Так блаженний Кипріан «Про господню промову»: «Євангельські настанови — це ніщо інше, як божественні науки, основи надії, опора зміцнення віри, харчі для підкріплювання серця, дороговкази на шляху» і т. д. Ця фігура відрізняється від визначення і може бути місцем доказу. Етологія пояснює природу речі, а визначення дає речі правильну назву і прикрасу.
13. Гіпотипосис або описання — це найбільш відома витончена фігура і, хоч могло б здаватись, що вона тільки повчає, однак вона і захоплює і зворушує. Про неї запам’ятай такі настанови.
По-перше, описання є іншою мовною фігурою, ніж те, про що ми говорили, коли розглядали оповідання. Опис — це проста історична промова, що викладає яку-небудь справу і не дбає про те, щоб цю справу зобразити перед очима, а тільки щоб слухач її зрозумів. Ппотипосис же застосовується для прикрашування і полягає в тому, щоб здавалося, що описану річ скоріше бачимо, ніж чуємо.
По-друге, справа, що здається гідною подиву, гідна і того, щоб її описати.
По-третє. Найкращий опис буде тоді, якщо ти скористуєшся фантазією або уявою, /116зв./ тобто, якщо річ, яку хочеш описувати, спочатку добре уявиш у своїй думці, а тоді розглянеш її повністю, яка вона і яка велика.
По-четверте, опис повинен бути коротким і ясним (про що вже була мова деінде), бо якщо ти затримаєшся довше в кожній частині, то тим самим слухач забуде скоріше першу частину, ніж пізнає другу.
Опис не буде наочним, якщо він темний, і його не можна буде ні зрозуміти, ні помітити. \279\
По-п’яте, якщо опис природний, хай буде тільки повчальним, і не треба його змішувати з якоюсь іншою мовною фігурою і виголошувати тільки простими колонами. Та якщо він застосовується для розвеселювання або зворушування, тоді може поєднуватись з іншою мовною фігурою, і, передусім, з риторичним питанням, або лише в періоді-пневмі слід розвивати його, вживаючи коми і різні члени періоду, які допускає мовна фігура ізоколон.
Тут подаю приклади для кожного вживання. За один з них візьмемо уже згаданий відомий опис статуї Діани («Проти Верреса», промова IV, 74). Розважальний опис є у Ціцерона, коли він після повернення з заслання каже (промова «Після повернення до квіритів», 4), що Італія здається йому більш чарівною, ніж раніше: «Але сама батьківщина, безсмертні боги, хіба ж не є невимовно дорожча і чарівніша? Яка велич Італії! Яке народне багатство міст! Яка краса околиць! Які поля! Який врожай! Яка краса столиці! Яка освіта громадян! Яке ваше достоїнство!»
Хвилює душу також і та подиву гідна промова Златоуста, де він зображає тирана, що вбиває хлопця, якого йому довірили, та хлопця, що гине (книга «Проти поган»): «Коли я пригадую собі того злочинця, що озброюється, що добуває меча, що хапає хлопця за шию і тією ж рукою, якою взяв його під опіку, стромляє в нього меча, моє серце розривається. Мене душить гнів; коли я знову бачу того хлопця, як він боїться, дрижить, як він востаннє ридає, як він кличе батька і клянеться, що той сам був винуватцем убивства, хто занурює йому меч у горло. Але той, хто його породив, не міг забезпечити йому ні втечі, ні прийти на допомогу. Даремно хлопець благав про це свого батька. В кінці хлопцеві наносять удар, він тремтить, вдаряє об підлогу ногами, забагрює кривавими потоками землю. Самі мої нутрощі розриваються, затемняється сама думка, а через смуток якась темрява закриває мені очі».
14. Пролепсис — або випередження, коли те, що, на нашу думку, нам повинні закинути противники, ми самі собі закидаємо. Часто його застосування буває в обгрунтуваннях і спростуваннях, як у цій відомій промові Демосфена «Про херсонесців», 25, с. 281: «А я, судді, думаю, що він виведе вихвалювача Лікурга 63, який є свідком його соромливості та чесності, але я Лікурга в нашій присутності запитаю тільки одне, чи він хоче бути подібним до його вчинків і звичаїв, а якщо ти заперечиш, то для вас цього вистачить, Що він повинен заслуговувати на вашу суворість».
15. Пропарергасія [підготовка або забезпечення] — це найбільш необхідна фігура для викликання довір’я, коли ми \280\ забезпечуємо собі ймовірність того, про що маємо намір говорити. Цього добиваємось або похвалою, або виключенням неймовірності, або усуненням заздрості.
Отже, коли б я хотів привести свідка, який мені є ворогом, або другом, то спершу треба б сказати: «Я думаю, слухачі, що вам відомо про те, що певнішою є похвала від ворога, ніж від друга, бо друг хвалить під впливом любові, а ворог, навпаки, тільки тоді, коли його примусить до цього правда». /117зв./
16. Сентенція (по-грецьки «γνώμη») — це коротке правдиве і поважне речення, що містить моральну науку про звичаї людей або стосується пізнання істини, як, наприклад, у Ціцерона («На захист Лігарія» 64, 37): «Жодна з чеснот не приємніша, але більш гідна подиву за милосердя».
Сентенції у промові — це напевно найбільша і найвизначніша прикраса, до якої прагнуть всі, однак деякі тільки знають її, бо одні думають, що це те саме, що начиняти промову сентенціями з творів авторів, тому це, на їхню думку, не є мовною фігурою, а місцем обгрунтування, тобто свідченням. Отже, щоб ти це пізнав ясніше, запам’ятай ці вказівки про сентенції.
Бо, як мудреці кажуть, життя є двояке: практичне і споглядальне. Те саме скажемо і про сентенцію, яка полягає в самому пізнанні справи («На захист Мілона», 61): «Велика сила совісті, судді, і вона велика у двоякому значенні: нічого не бояться ті, що не допустили жодного проступку, а ті, що скоїли злочин, завжди думають, що кара йде за ними».
Інша сентенція вчить звичаїв, тобто, що нам треба робити, а чого уникати, дає вказівки і допомагає практичному життю. Такою є відома сентенція Василія Великого (лист 1): «Треба вчити без недоброзичливості, треба вчитися без соромливості».
Отже, ти не повинен дивуватися, якби хтось сказав, що також ті сентенції, що тільки вказують на правду, допомагають краще формувати звичаї, але вести бесіду про це не багато допоможе у висвітленні нашої теми. Так само деяка сентенція не потребує обгрунтування, бо вона певна /118/ сама по собі, як ці слова Ціцерона («Філіппіка», IX, 39): «Нічого не цвіте завжди, вік наступає за віком». Інша без додання доказу здається мало правдоподібною, як, наприклад, у того ж («Філіппіка», XIII, 16): «Добрих громадян створила природа, потім підпомагає природа, бо всі патріоти дбають про те, щоб спасенна була республіка. Але в тих, що щасливі, це більш очевидне».
Запам’ятай тут подібну сентенцію з її обгрунтуванням. Та буде найбільш витончена і разом з обгрунтуванням складе \281\ одне речення або один період: «Ми смертні, ми не повинні грати роль безсмертних». Але найбільш гідним знання є поділ сентенції на відкриті і приховані. Відкритою є така, що твердить про щось взагалі і воно є невизначене. Наприклад: «Немає нікого, хто б завжди був мудрий». А прихованою є така, що зв’язана з окремими місцями або особами або часами, як, наприклад, цей вислів Ціцерона («На захист Марцелла», 8): «Ти переміг те, що в силу своєї природи і обставини могло бути переможене». Прихованою називається сентенція тому, що хоч вона й є сентенцією, однак здається, що не є.
Приховану сентенцію складемо так: розглянь загально справи, пізнання яких відноситься до твоєї теми, потім знайдене речення, правдиве, але невизначене, прикріпи до місця або часу чи особи, про які йдеться, і з невизначеного зроби визначене.
Хоч Ціцерон міг сказати так: «Народи навіть численні та великі за своєю природою і умовами є такі, що можуть бути переможені», але він сказав: «А однак чи переміг те, що...» і т. д. і це є найвизначніший вид сентенцій. Говорити сентенційно — це значить на основі розгляду та обгрунтування-справи винайти поважні вислови, що містять у собі якесь повчання /118зв./ і подати їх невизначено і загально або приховано або визначено.
Однак запам’ятай, що обережніше і рідше треба застосовувати відкриті сентенції, передусім молодому ораторові. Бо може здатися, що пропонуючи загальну сентенцію, яка личить тільки зрілим та привілейованим мужам, він в той спосіб хоче завоювати собі авторитет всіх вчити. Приклади цієї ораторської прикраси найчастіше трапляються у промові «На захист Мілона».
17. Міркування або діалогізм або апофазис відрізняється від міркування, яке є формою доведення або силлогізму, бо ця мовна фігура є тоді, коли оратор міркує сам із собою, а це стосується кожної з двох осіб: тієї, яка питає, і тієї, що відповідає; тієї, що робить закиди, і тієї, що відбиває закиди. Ось приклад: «Добрі наші предки постановили, щоб жодного царя, якого спіймають на війні, не позбавляти життя. Чому так? — Тому що доля наділила нас цією владою. Несправедливо однак було б карати смертю тих, яким та сама доля ще недавно давала найвище становище.
— А чому ж повів на нас військо? — Я перестаю пам’ятати.
— Чому так? — Тому що за звичаєм хоробрий муж вважає воротами тих, що змагаються за перемогу, а переможних — людьми. \282\
— А якби він так переміг, чи ж не робив би те саме? — Напевно не був би такий розумний. — Так чому ж ти щадиш його?
— Бо я звик нехтувати такою глупотою, а не наслідувати її».
Ця мовна фігура дуже чарівна, бо вона не тільки вчить, а передусім розвеселяє дивною принадою міркування. Отож, бачиш, вона має найбільше значення для спростування доказів. Запам’ятай: щоб діалогізм не був крихким, він повинен бути насичений дуже поважними відповідями, як цей у поданому прикладі, потім не повинен бути надто великий. Тобто не чистий і непомірковано довгий, бо він перевантажує мову./119/
Перехід полягає в тому, що сказане повторюється декількома словами, а те, що треба сказати, викладається коротко. Це та частина промови, в якій оратор переходить від однієї частини до другої або від одного доказу до другого. Ціцерон («На захист Марцелла», 26): «Переходжу тепер до найважливішої твоєї скарги і до твого найтяжчого підозріння, яке належить взяти до уваги не так тобі самому, як усім громадянам, а особливо, нам, яким ти врятував життя».
Один перехід досконалий, інший — недосконалий. Досконалим є той, що складається з двох: пригадування і подачі того, що треба сказати. Ціцерон («На захист Квінтія»): «Досить доказів, що нічого «е належить! Ніхто так довго нічого не домагався. Якщо те, що він робить тепер, я доведу свідченням, то йому нічого не належить», Недосконалим є той, в якому бракує котроїсь частини, як у попередньому [прикладі] «На захист Марцелла». Бо те, що було сказане там, не згадується, а тільки те, що треба сказати.
Переходів треба вживати для поєднування доказів або частин промови. Ними треба так пов’язувати всю промову, щоб різні між собою речі поєднувалися вдало і відповідно. Але переходи повинні бути точні та очевидні, з добором слів у сполученні з іншими мовними фігурами, пристосовані до доброзичливості, зрозумілості та уваги.
Підготовка та затримка часто можуть вживатися замість переходу. Цього вистачить про повчальні мовні фігури. Пригляньмося тепер до розважальних фігур. /119зв./
ПРО РОЗВАЖАЛЬНІ МОВНІ ФІГУРИ
Приступаючи до таких мовних фігур, ми неначе входимо до якогось дуже чарівного саду, що манить нас різними квіточками. Бо ці мовні фігури дивно радують вуха і душі, завойовують любов і прихильність до оратора, зображають \283\ гарними і чарівними речі, які вони прикрашають, а через те мають застосування в кожній матерії, веселій, легкій і ніжній, в кожному лагідному почутті, як-от: радості, любові, милосерді, а, передусім, в епідиктичних промовах.
1. Анакладис (по-латині «commutatio» [переміна]), коли два протилежні речення або тільки неподібні утворюються так, що з першого виходить друге. А це може досягатися завдяки тому, що підмет попереднього речення стає в наступному присудком, і що є присудком, то у наступному стає підметом.
Кажуть, що Арістотель сказав так: «Того життя є найщасливіше, чийому щастю допомагає мудрість, а мудрості щастя». Кажуть, що так само, звичайно, говорив Теофраст: «Обов’язок розумного — бажати перевіреної дружби, а не бажану — перевіряти». Ось думка Платона: «Щасливою буде держава, якщо мудрі ті, що керують нею, або ті що керують — мудрі». Це речення інакше називається взаємозв’язком, перестановкою сплетіння. /120/
2. Антистасис буває тоді, коли те саме слово ставиться двічі так, що воно у другому випадку не означає того самого, а щось протилежне, і саме цим відрізняється від метонімії (Вергелій, «Енеїда», кн. II, р. 354): «Для переможених один порятунок — не чекати рятунку».
3. Антитетон — це інша назва синерези і буває тоді, коли зіставляються протилежні речі або особи. Різні є спроби цього протиставлення, по-перше, якщо з протилежних сторін ставляться протиставні речі або особи, то так звичайно виникає синтаксичне зміщення: «Один з них був ласкавий у даванні, другий — хитрий у прийманні, цього всі бажали, того — уникали, щоб він їх не бачив. Цього соромливість була всім мила, того безсоромність йому самому приємна, для інших — гірка».
По-друге. Коли ми кажемо, що з однієї речі виникає і неначе народжується інша, їй протилежна. Так, ми, звичайно, говоримо про Христа: «Понизив себе, щоб нас піднести; наразив себе на небезпеку, щоб взяти нас під захист; був зв’язаний, щоб нас визволити; був шм.атований, щоб нас оновити; проливав кров, щоб нас вилікувати; висів на хресті, Щоб усунути найлютішу тиранію, що нас пригнічувала. Нарешті бажав смерті, щоб приготовити для нас вічне життя в отця свого».
По-третє, подаються гарні протилежності за допомогою переміни. Так, про страсті Христа церква співає: «Віддаєш мені, народе мій, за манну — жовч, за воду — оцет».
4. Антитеза відрізняється від попереднього антитетона. Бо антитетон, як ми бачили, вводить із собою протилежні речі, \284\ а антитеза узгоджує дві або більше протилежностей. 1 так, антитеза в тому самому реченні є узгодженням протилежностей. Звідси виникає миле задоволення. Бо здається, що неначе якесь чудо з’являється, коли протилежні речі узгоджуються.
Є немало таких, котрі цю мовну фігуру, як усе прекрасне «...» але багато ораторів вказують слухачам смішні дива або скоріше безформні чудовиська. Отже, їх треба вживати помірковано і з найбільшою розсудливістю, а щоб узгодження протилежних речей було правдивішим, не фальшивим, то необхідно, коли одна з протилежностей приймається у прямому значенні, другу — брати в метафоричному, або одну і другу в тому самому значенні, та з протилежних міркувань.
Є багато способів антитези, бо або можна додавати до іменника протилежний прикметник або до номінатива протилежне дієслово або до дієслова якийсь протилежний відмінок або завжди протилежний іменник до іменника, /120зв./ або речі чи особі надають іншу назву, якщо скажемо, що водночас і це і те, і холодне і гаряче, і приємне і прикре, або не є ані це, ані те, не можу ні мовчати, ні говорити. Але те все, як я вже нагадував, повинно виголошуватись правдиво. Так зображає Марціал непостійну і фальшиву людину [Епіграма XII, 47]:
Легкий, важкий той же самий і приємний і прикрий буває.
Жити з тобою і без тебе не можу ніяк.
Благаємо пречисту діву-матір.
Ця мовна фігура іншою назвою називається оксиморон 65. Гарний її приклад є в Григорія Назіанзіна («Про Різдво Христове») «...» \285\
Книжка п’ята
ПРО РОЗГЛЯД ПОЧУТТІВ
Дар красномовності, чи назвати його доблестю чи силою, то все одно, завдяки йому, на нашу думку, прославляються імена авторів. Бо хоч душа людини є настільки потаємною й настільки мінливою, що жодною силою її не можна ані розгадати, ані зрозуміти її, та, однак, ораторське мистецтво її розкриває. Адже ж оратор перевищує справді інших людей красою ораторського слова настільки, наскільки люди перевищують тварин. Уже це одне мистецтво збудження почуттів у людини поставило оратора якимсь чином понад людське покликання. Божественною справді справою здається така сила проникати в людську душу, що ти, наче рукою, тягнеш людину й схиляєш її у різні боки: виховуєш, змінюєш, спонукаєш до любові, заставляєш ненавидіти, стримуєш страх, збільшуєш радість і впливаєш іншими видами емоцій. Саме у цьому сила й могутність оратора. Саме вона дає можливість не тільки переконувати когось, а й робить його переможцем і тріумфатором. Завдяки їй, гадаємо, промови Ціцерона, Демосфена та інших мали великий і подиву гідний вплив. Ось чому не якийсь інший, а тільки цей бік красномовства я постараюсь з’ясувати якнайстаранніше. Про почуття написано вже чимало, тому я лише найкоротше викладу суть справи.
РОЗДІЛИ П’ЯТОЇ КНИЖКИ:
I. Суть, походження та види почуттів.
II. Розгляд двох основних правил збудження почуттів.
III. Про почуття любові, прагнення, турботи та тривоги.
IV. Про надію та впевненість.
V. Про благородну ревність.
VI. Про почуття радості.
VII. Про жарти та дотепи.
VIII. Про почуття другого класу, передусім, про ненависть, гнів і обурення.
IX. Про смуток, співчуття і втіху.
X. Про страх, або жах і розпач.
XI. Про заздрість.
XII. Про почуття сорому або сором’язність. /122/ \286\
Розділ перший