ПРО ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ, ПРАГНЕННЯ, ТУРБОТИ ТА ТРИВОГИ

Шлях розгляду почуттів, а саме, як викликається кожне зокрема, на нашу думку, буде зручним, якщо спочатку подамо визначення кожного почуття, а потім причини, які його породжують. Пізнавши їх, нам буде легко викликати те саме почуття. Далі, очевидно, ще варто додати багато, щоб вияснити природу і властивості кожного почуття, бо це необхідне для вибору відповідного стилю. Крім того, подаємо всюди дві фахові вказівки: перша, очевидно, про те, як можна викликати те чи інше почуття, а друга — як їх послабити або зовсім погасити. І перша, і друга, звичайно, стосуються професії оратора. У цьому розділі, як видно із заголовка, поведемо мову про почуття любові і хочемо водночас також сказати про жадобу та прагнення й про інші емоції, тому що вони близькі до почуття любові і породжуються майже тими самими причинами. Отже, до справи!

По-перше, оскільки любов вважаємо першим та основним почуттям, то спочатку розповімо саме про неї.Любов — це прагнення нашої волі, обдарованої розумом, до доброї справи, оскільки вона добра. Цьому визначенню не суперечить те, що ми часто любимо погані речі, а [іноді] навіть дуже погані. Але насправді, ми не любимо поганих речей, а тільки те, що вони обіцяють щось добре, хоч воно й неправдиве, — це безсилля людського розуму, тому й додаємо «до доброї справи, оскільки вона добра». Звідси бачимо й таких, що підняли на себе руки, як, наприклад, сагунтинці ³, які кинулись у вогонь, Брут, що кинувся на меч ⁴, Іуда, що закінчив життя, повісившись, і багато інших явно прямували до певного добра, хоч і неправдивого, очевидно, до звільнення від неприємностей або до послаблення мук совісті. Взагалі, якщо вірити філософам, то людська воля не може любити нічого іншого, хіба тільки те, в чому людська уява вбачає щось добре. Таку любов сприймають скрізь. Зрештою, любов у дружбі, про яку в основному зараз поведемо розмову, — це бажати іншому тільки того, що вважається добром, і намагатись підготувати це добро не заради себе, а для друга. /125зв./ \291\

ШЛЯХИ ЗБУДЖЕННЯ ЛЮБОВІ

Основну причину любові та доброзичливості визначають Арістотель («Риторика», нн. 2, розділ 2), оратори та інші приблизно так: по-перше, доброзичливість, по-друге, спільність та співучасть у щасті та торі,по-третє, такі чесноти, як справедливість, розсудливість, знання, побожність і т. п. По-четверте,ласкавість, згода, готовність. По-п’яте, подібність характерів, прагнень, репутації, життєвого становища і т. д. По-шосте, близькі відносини старших з молодшими. По-сьоме, повага молодших до старших. По-восьме,чесність або довір’я та простота. По-дев’яте, краса, по-десяте, споріднення, по-одинадцяте, сама любов — це важливий фактор взаємної любові.

1. Отже, якщо ти до когось намагаєшся викликати любов, то ти повинен заявити слухачам, що у цієї людини є всі або деякі причини, щоб її любити. Ми, по-перше, любимо щедрих благодійників, адже ж добродійства приборкують навіть диких звірів, тому вони своїм годувальникам не тільки не роблять шкоди, а й, очевидно, їх поважають. Багато прикладів є скрізь, як, наприклад, лев, якому подали допомогу, виступив проти ведмедиці, що роздирала прохожих, і цим виявляв до людей багато ознак доброзичливості. Еліан говорить (кн. 3, розд. 46), що слон боровся дуже завзято з переслідувачами, захищаючи свого годувальника. Такої великої любові заслуговують добродійства.

2. Любов породжується спільністю добра і горя, бо ті, що були хоч раз у одній і тій же небезпеці, як, наприклад, леви, то завдяки саме цьому полюбили один одного. Це влучно відмічає Назон, показуючи Девкаліона ⁵, який після потопу так говорить своїй жінці, залившись гіркими сльозами [«Метаморфози», I, 350 — 353]: «Сестро, дружино моя ти і жінко, одна тут лишилась. Рід мене спільний з тобою єднав, ти ж сестра двоюрідна. Згодом з’єднало нас ложе, тепер лиш одні небезпеки».

3. Та в кого може виникнути сумнів, що також нечесні люди люблять доброчесність, якщо немає в цьому ненависті, а особливо з’єднують любов ті чесноти, які прищеплюються для блага інших, як, наприклад, справедливість, рівність, ласкавість і т. п. Дарій, коли його повідомили, що до його матері та дружини ставляться у таборі Александра з великою пошаною та повагою, то він сказав: «О боги батьків, передусім зміцніть моє царство, а потім, якщо доля моя вирішена, то благаю вас, щоб не хто інший був царем Азії, а цей такий справедливий ворог і такий милостивий переможець» (Курцій, кн. 4, розд. X, 34]). /126/ \292\

4. Ніжність і привітність також до того милі людям, що здобувають любов навіть у противників. Прекрасно про це говорить Овідій («Науки кохання», кн. 2 [145 —150]):

«Ніжна ласка передусім привертає до себе душу людини. Жорстокість породжує ненависть і криваві війни. Ненавидимо яструба, що завжди носиться зі зброєю, або вовків, що постійно ходять до боязливої отари, на ластівку ж не роблять люди засідок, тому що ніжна, і хаонійські бджоли мають вежі, які вони будують».

5. Подібність характерів, прагнень, зв’язків тощо, здається, є особливим фундаментом любові: воїн з воїном, купець з купцем, учений з ученим укладають дружбу. Про це ясно повчають ті, хто пише про душевний союз, а саме: якщо ми намагаємось комусь сподобатись, то в усьому стараємось зробитись подібним до нього. Про це Сенека (лист до Луцілія) так пише: «Нехай у душі все буде неподібне, та зовнішній вигляд нехай узгоджується з загалом». Цього, як свідчить Корнелій Непот ⁶, дуже дотримувався у своєму житті Алківіад: «Хоч він народився в Афінах, дуже знаменитій державі, але всіх афінян перевершив славою та достойним життям. Потім, коли його вигнали звідси, він прибув до Фів і включився в їхні справи так старанно, що ніхто не міг йому дорівнятись ні в праці, ні фізичною силою Також у спартанців, у яких найвища доблесть грунтувалась на терпеливості, він так віддався суворому способові життя, що й тут перевищив їх невибагливістю в їжі і скромністю в житті. Він був у фракійців ⁷, людей, які схильні до п’янства. Їх теж перевищив у цьому. Згодом прибув до персів, у яких найвищою похвалою було вміння полювати та розкішно жити. Він так добре наслідував їхні звички, що вони дуже цьому дивувались. Що б він тільки не робив, коли перебував у когось, то завжди в усьому його вважали першим і дуже любили» [«Алківіад», II, 2 — 6].

6. Щира приязнь між молодшим і старшим або між старшим і молодшим особливо мила і, хоч іноді шкідлива для нас, однак, не зважаючи на це, її варто плекати, але обережно й не дуже надмірно. Вона виявляє характер і дає змогу докладно пізнати людину. Тому історики завжди вихваляли у керівників та вождів близькі стосунки з воїнами.

7. Повага та пошана, завдяки чому молодші шануються як старші, породжує вдячність, і нічого немає так ненависного, як горда та непокірлива людина, що нехтує іншими, і, навпаки, ніщо не вважається більш гідним любові, ніж скромність. /126зв./ \293\

8. Усі, звичайно, дуже люблять правдивість душі та здоровий, без обману, спосіб життя, якщо його добре пізнають. Немає нікого, кто б не бажав собі саме таких друзів. Ціцерон у листі до Аттіка [1, 18] пише: «Знай, що мені зараз нічого так не вистачає, як людини, якій я міг би звіритись у всьому, що у мене викликає якусь тривогу, яка б мене любила, розуміла, з якою я міг би поговорити, нічого не видумуючи, не лицемірячи, нічого не приховуючи». \294\

9. Про красу, — чудовий дар природи, — зайво говорити. Вона з першого погляду всіх, скільки б їх не було, робить своїми друзями. Коли Александра запитали (Арістотель, як передає Діоген Лаертський ⁸ у його біографії) ^: «Чому це так буває, що всі мимоволі прагнуть знайомства з красивими людьми?», він відповів, що це питання людей недалеких, а любов між спорідненими не може викликати сумніву ні в кого, бо думаю, що нема нікого, хто про це питав би».

10. Та найбільш, важливе в любові — це передусім любити іншого, — це значить, щоб нас любили, то раніш полюбімо ми. Про це прекрасно говорить Марціал [VI, 11, 9 — 10]:

«Буду Піладом, якщо хтось мені стати схоче Орестом ⁹,

Марку, раніш полюби, будуть любити й тебе».

Подібно пише й Пліній у панегірику до Траяна: «У тебе є друзі, тому що ти сам дружиш з іншими. Навряд чи треба цінувати людину, яка не любить того, хто її любить». «Не бачу нічого огиднішого в людини, — каже Ціцерон у листі до Брута [І, 1, 1], — як не відповідати взаємністю тим, хто вас любить».

Сюди належить теж похвала чужих чеснот, — найкраще свідчення любові. За це тебе полюбить не тільки той, кого ти вихваляєш, а й інші. Подібно ненавидимо ми того, хто ганьбить не тільки нас, а й інших. І навпаки, любимо того, хто вихваляє нас, бо бачимо його ставлення до інших. Звідси в нас появляється страх або надія. Ці слова допомагають пояснити причини любові, які, коли ти їх у комусь виявиш, то напевно зробиш його любимим і, нарешті, всі засоби похвали відіграють значну роль у збудженні почуття любові.

Поглянь ще ось на це правило, яке має значення і для інших почуттів, а саме: коли ти переглянеш старанно всі ці причини досягнення любові, які ми навели вище, і їх ти знайдеш у цій людині, яку ти хочеш порекомендувати іншим, то виклади їх не по-простому, а дещо з перебільшенням, бо вже саме перебільшення породжує певні емоції. Тут, як я вже зазначив, не говоритиму ні про що інше, хіба тільки наведу місця з тих аргументів, з яких виникає якесь почуття. /127/

Зрештою, усе це охолоне, коли його не підігрівати перебільшенням. Зверни увагу, якщо оратор хоче любові не для когось іншого, а для себе самого, що завжди буває у вступі й часто в інших частинах промови, то він не повинен у промові вказувати, що причини любові є у ньому самому, що, наприклад, він сам справедливий, святобливий, побожний тощо, і, крім того, себе вихваляти, — гідне ненавис\295\ті, — нехай скаже так, щоб можна було зробити висновок про всі ці риси. Наприклад, коли хоче сказати, що він набожний, і зарекомендувати себе на підставі цієї набожності, то нехай хвалить не свою, а взагалі набожність, і хай заявить, що в його розумінні ця чеснота здається благородною та прекрасною. Якщо ж хоче показати себе таким, що хвалить чужі чесности або любить усіх, то нехай цього не говорить відкрито, а тільки вихваляє слухачів. Так, блаженний Златоуст у своїй гомілії, коли йшлося про його вигнання, заявив народові:

«Ви — батьки мої, ви — моя мати, ви — моє життя, ви — моя ласка, і я радію, якщо у вас є успіхи. Ви — моя прикраса і моє багатство, ви — мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам я, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя». Цими й подібними словами цей божественний муж здобув собі народну прихильність.

Та й сам характер стилю відіграє значну роль у збудженні почуття любові, а який він має бути, довідаємось, якщо раніш розглянемо деякі властивості любові.

ВЛАСТИВОСТІ ПРИРОДИ ЛЮБОВІ

Кажуть, що любов полум’яна з природи і подібна до вогню. Тому-то й поети зображують її озброєною стрілами і смолоскипом. Для справжньої любові властиве таке: вона легко проявляється в сльозах, у частому зітханні та зойках, нетерпляча в очікуванні й подібна до горячки та хвороби. Саме тому часто говорять «любов завдає ран». Сенека-трагік такі слова вкладає в уста Федри ¹⁰ [«Федра», с. 640 — 643]:

...«Любов, немов вогонь,

сп’яніле серце сушить і пече вона

аж до кісток, жорстока, і до вен проникає,

і, затаївшись у них, жаром нас палить».

Тривожна вона уві сні. Овідій («Героїні», лист 12, слова Медеї ¹¹ [с. 169 — 170]):

«День мені кожен немилий, і ночі гіркі, і не спиться;

ніжний сон з серця утік, болю ж зазнало воно».

Любов дуже боїться за того, кого любить. «Любов — почуття тривожне і повне страху», — каже /127зв./Овідій. Тому й батьки хвилюються не так за свою безпеку, як за своїх \296\ дітей. Вона не дбає про себе, а тільки допомагає любимому або є разом з ним.

5. Любов надто смілива і досить стійка у небезпеках. Багато є прикладів, що ілюструють цю властивість любові. Ось як хоробро б’ється Ніс, захищаючи Евріала ¹², і намагається визволити його своєю смертю («Енеїда», IX [426 — 430]);

«На мене, на мене, я тут — винуватець, поверніть зброю,

Рутули! ¹³ Це мій підступ, а він ні на що не відважився

і не міг відважитись.

За свідків я беру це небо й зорі:

так надто нещасливого полюбив він друга».

6. Якщо зрадити любов, то вона тоді жорстока та сповнена гніву. Прикладом послужить залишена Енеєм Дідона ¹⁴ і, як їй самій здавалось, зневажена («Енеїда», IV [365 — 367]), коли вона, мов божевільна, проклинала зрадника:

«Ані не мати тобі — богиня, ані не з Дардана ¹⁵ роду

ти походиш, зраднику, а народив тебе скелястий Кавказ,

а гірканські тигриці подали своє вим’я»,

7. Любов балакуча. Дуже часто говорять друзі про похвали, і навіть кожен шукає час та нагоду, що відповідна для цього, як своїх порадників, і ніколи не думає, що він вже досить наговорився. Мова міцної любові переривається зітханнями із-за душевних страждань та втрати пам’яті,

ХАРАКТЕР СТИЛЮ У ВИКЛАДІ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ

Розглянувши ці та інші особливості любові, не трудно уявити собі, який повинен бути стиль, коли пояснюємо почуття любові. Тому що любов полум’яна за своєю природою, то й мова повинна бути живою, неспокійною, дуже жвавою, немов виходить із схвильованої душі, подібна до вогню, насичена метафорами, алегоріями, що походять від таких слів, як вогонь, любов, погляд. А тому що любов ніжна, то вишукує фігури, які відображають ніжність душі, як вигуки, заклинання, замовчування і т. п., а тому що любов тривожна, то часто повинен виражатись сумнів. Цього самого вимагає й страх в любові. Тут треба також вставляти й такі фігури, як передача лиха та нещастя на чийсь розгляд, а також побажання самої смерті, адже ж любов не знає небезпек і нехтує собою. Так, наприклад, нехай зустріне мене тисяча \297\ мечів, тисяча стріл, тисяча смертей, усе це я перенесу задля тебе. Та тому що любов балакуча, тому й мова повинна бути багатослівною, — це значить — повинна містити багатослівні фігури, як повторення, подвоєння, виправлення, синонімія, широке обгрунтування окремих питань, нагромадження, звертання, риторичне запитання, припущення, характеристика, персоніфікація і т. п. Не дивуйся, прошу, що я нагромадив стільки фігур, адже ж це почуття дуже складне. /128/

Далі, композиція та зв’язок між частинами промови буде мистецьким, якщо здаватиметься, що в цьому нема жодного мистецтва. Думаю, що заледве чи можна вжити відповідні періоди. Тут місце для звичайних періодів, синтагм, членів періоду, але часто розповідь слід урізноманітнювати: то вживати фігури, що хвилюють слухача, то ніжні, то знов жагучі, то багатослівні, як я їх подаю тут у цьому конспекті. Зваж, якою була б промова людини, охопленої пристрастю, такою повинна бути промова того, хто любить. Приклади — це вся четверта книга «Енеїди» Вергілія, промова Овідієвої Медеї, перша книга «Метаморфоз», монологи Федри в «Іпполіті» Сенеки та ін.

СПОСІБ СТРИМАННЯ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ

Це, що ми дотепер сказали про досягнення любові, треба віднести до чесної любові. Цього ораторське мистецтво не використовує для збудження неблагочестивих пристрастей, а якщо хтось і використовує, то він це робить, не беручи до уваги красномовства, і спричинює йому несправедливість. Однак у риторики є не тільки факели, якими запалює любов, а й вода, яка в разі потреби може її погасити.

Далі, любов, яку треба, очевидно, послабити або стримати, потрійна: неблагочестива, надмірна, шкідлива.

Неблагочестива любов — це пристрасть мерзеної похоті, завдяки якій досягається незаконне спілкування.

Надмірною любов’ю вважаю ту, яка вимагає більшого почуття, ніж вартість речі, до якої відчувається любов. Наприклад, якщо цар полюбив селянина так, що велів йому бути учасником царського бенкету. Шкідлива любов — це така, яка, хоч не порушує законів та міри честі, однак шкодить несвоєчасністю моменту, якщо її не приборкати як, наприклад, якщо хтось, щоб не розлучатись з хворими батьками, у яких він живе, відмовляється допомагати батьківщині, якій загрожує небезпека.

Згідно з цим поділом любові можуть бути три шляхи її отримання. Нечесну любов треба погасити, надмірну зменшити, а шкідливу змінити на корисну. \298\

Погасити нечесну любов можна так: по-перше, зображенням полюбленої речі як некрасивої, тому що як краса — причина любові, так огидність відвертає любов. Другий шлях полягає в тому, що ми зображаємо любов як найогидніше рабство. Ось, наприклад, у Вергілія в першій еклозі говориться:

«Хто любить — раб; за коханцем своїм ходить, покорений ним, і носить ярмо на покореній шиї».

По-третє, треба порадити зайнятись якоюсь пращею і відраджувати відпочинок. Слушно про це говорить Овідій:

«Якщо залишиш спокій, загине лук Купідона ¹⁶, Безсилі і без вогню лежать факели».

По-четверте, треба нагадати тут про честь та доблесть, особливо про чарівність моральної чистоти та стриманості, /128зв./ і то перебільшуючи і подаючи приклади. По-п’яте, треба перерахувати невигоди, що випливають з цієї пристрасті, як огидна покора, зневага власної гідності, небезпеки і чари суперників, страх та боязнь викриття, а найбільше з усього — неслава. До цього додай ще, що за незначним задоволенням йде стільки горя та втрата такого великого добра. «Що подобається, — незначне, а більшим є те, що приносить горе тим, хто любить», — каже Овідій. По-шосте, можна вказати на можливість виникнення підозріння в зраді того, хто любить, звинуватити в підступі того, хто любить з розрахунком і невірно. По-сьоме, та найсильнішим аргументом буде, коли ми наочно змалюємо непевність смерті, картину божого суду, кари безбожників та вічну радість праведних, про що скажемо ширше в священній риториці.

Надмірну любов зменшують особливо перебільшеним зображенням нікчемності об’єкта, до якого відчувається любов, зображенням авторитету того, хто любить, таким, начебто він зневажений і потоптаний. Далі, вказується на те, що з дружби не може бути користі, що це бачить народ; що треба побоюватись, щоб ця нікчемна людина, яку ти сильно полюбив, не виявилась часом не милою, а різкою й свавільною, і щоб вона переконала себе, що їй зробили не ласку, а віддали належне,

А шкідливу любов, щоб замінити на корисну, то спочатку треба їх порівняти, розуміється шкідливу з корисною, і вказати, що остання в багатьох відношеннях стоїть вище від першої.

По-друге, необхідно пояснити, які випливають в цієї любові невигоди та втрати. По-третє, зазначається, що цю річ, яку так дуже люблять, не можна зберегти, якщо також не \299\ любити меншої більше від неї. По-четверте, більш гідній людині варто досягати любові по змозі тими всіма способами, про які було сказано, коли йшлося про збудження почуття люібові. По-п’яте, нарешті, треба тут подати чотири види переконання: необхідність, честь, легкість, користь.

СПОСІБ ЗБУДЖЕННЯ ТА ПОГАШЕННЯ ПРАГНЕННЯ

1. Розглянувши шляхи збудження та отримання любові, я, здається, тим самим дав досить вказівок і про прагнення, адже ці шляхи зовсім однакові, тому що прагнення — це любов і бажання відсутнього добра. Отже, тут розглядається і те, що сказано вже про любов, і чи воно є в цій речі, до якої хочеться викликати прагнення. Далі треба викладати в перебільшеному виді все те, що сюди підійде, і здійснити весь задум. Та особливо треба вихваляти якусь річ, яка вона славна, яка вона корисна, яка приємна та дорога тощо. Дій протилежно, якщо виникне, потреба стримати прагнення. Жадоба, занепокоєння, тривога, честолюбство і т. п., — усе це види прагнення, і розглядаються в цей самий спосіб. Адже ж це прагнення отримало різні назви від різних речей, яких людина бажає: прагнення золота називається жадобою, посади — честолюбством, розкоші — бажанням і жадобою насолоди і т. п. /129/

Розділ четвертий

ПРО НАДІЮ ТА ВПЕВНЕНІСТЬ

Більше очікуймо майбутнього добра, ніж біймося прийдешнього лиха. Це почуття варто викликати, передусім, у дорадчих промовах, і, особливо, тоді, коли дораджуємо трудну справу, грізну та ризиковану, закінчення якої сумнівне, як, наприклад, у бойовій лаві, коли солдат боїться наслідків війни, в облозі або штурмі, при виконанні важливої справи і взагалі в усіх важких умовах та страхіттях будемо викликати надію такими способами. \300\

ШЛЯХИ ЗБУДЖЕННЯ НАДІЇ

По-перше, слід сказати, що горе та небезпеки — близькі сусіди добра. По-друге, якщо появляються небезпеки та перешкоди, то, кажуть, появляються також численні та радикальні засоби захисту перед ними.По-третє, необхідно вказати, наприклад, на мужність своїх і відсутність бойового духа ворожих військ. По-четверте, треба підкріпити прикладами інших людей, що сталися в минулому в подібних умовах, і прикладами з власного досвіду. По-п’яте, не можна пропустити розгляду небесних прикмет та знамень і пояснення їх на власну користь. Так, наприклад, коли затемнення місяця навело страх на воїнів Александра, то єгипетські ворожбити підбадьорили переляканих, заявивши, що це щасливе знамення. Вони сказали: «Сонце — світило греків, а місяць — персів, і кожен раз, коли відбувається затемнення місяця, передбачається поразка персів. Тут вони нагадали давні приклади того, що затемнення місяця вказувало царям Персії, що вони вели битву проти волі богів». Про це так говорить Курцій у четвертій книзі [X, 6]: «Відповіді [жерців] повернули збентеженим воїнам надію та впевненість». По-шосте, треба запропонувати нагороди; по-сьоме, вказати легкі шляхи, які ведуть до досягнення даного об’єкта; по-восьме, звернути увагу ще на численні почуття, які виникають внаслідок збудження інших. Це пропущено при розгляді почуття любові, тому що, якщо сама любов є початком інших почуттів, то ледве чи може бути інше почуття причиною любові.

Далі, легше збудити надію, якщо раніш викличеш радість або гнів. Радісна душа легко зазнає щастя, а розгнівана, тому що вона сліпа, менше передбачає небезпеки і в неї народжується надія, що вона досягне того, до чого тягне її душевний порив.

Багато прикладів збудження надії знайдеш у істориків у промовах вождів до воїнів, крім того, у четвертій «Філіппіці» Ціцерона, починаючи від слів: «Та тримається, придушується» і т. д. Особливо викликали це почуття в собі святі мученики, щоб прийняти мужньо смерть задля Христа.

Надія за своєю природою полум’яна та смілива, сильна духом, довірлива, радісна та повна задоволення. Такою ж повинна бути промова: невеликі періоди, часті синтагми, члени періоду, багатослівні і шумні фігури: риторичні запитання, іронія, заклинання, повторення, радісні вигуки, як «Прекрасно!», «Ну ж, сміливо!», «Ну ж, давай!» і т. п. Правила для того, щоб відібрати надію, такі ж самі, які викликають розпач, про що буде сказано на своєму місці. \301\

Розділ п’ятий

ПРО БЛАГОРОДНУ РЕВНІСТЬ

Благородна ревність — це душевне страждання, породжене безпосереднім впливом почесних благ, що можуть нам дістатись. Вона виникає між рівними не тому, що вони недостойні, а тому, що ми хочемо, щоб ці блага належали нам. Благородна ревність відрізняється від заздрості, /129зв./ якщо добре розумієш її визначення, бо ж заздрість спричиняє для людини страждання з приводу чужого добра; вона не думає про те, щоб мати це добро, а хоче, щоб інший його не мав. Благородна ревність, як видно з визначення, завдає страждань, тому їй не належать ці блага, які є в інших, як, наприклад, перемоги, мудрість, гідність і т. п. Саме благородна ревність збуджує душу до чеснот, які здобуваються працею та в небезпеках.

ЧИННИКИ ЗБУДЖЕННЯ БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ

Шляхи збудження благородної ревності знаходимо в прикладах інших, їх є однак декілька видів. По-перше, необхідно пригадати доблесних предків. Ось, наприклад, Ціцерон («Філіппіка», I, [34]) відраджує Антонія від тиранії, наводячи як зразок його діда:

«О, щоб ти, Антонію, пам’ятав про свого діда ¹⁷, про якого багато й дуже часто чув від мене. Чи ти думаєш, що він хотів заслужити безсмертя, коли б йому довелося здобувати його силою зброї та страхом? Це було його життям, це було його щастям, що він був рівний з кожним свободою, а перевищував гідністю. Тому, отже, погодься, прошу тебе, і орієнтуйся на своїх предків» і т. п. По-друге, треба наочно показати вчинки видатних людей, адже ж це великий чинник збудження доблесті у благородних душах. Ось згадують, що пам’ятник Мільтіада ¹⁸ не давав спати Фемістоклу, а статуї Сціпіона ¹⁹ надихнули Помпея на великі подвиги. По-третє, особливо дійовим засобом збудження благородної ревності вважається зображення вчинків менш знатних людей, ніж той, кому даємо пораду. Августин, коли прочитав про життя Антонія Великого ²⁰, піднесеним голосом сказав до своїх: «Встають невчені і займають небо, а ми зі своїми творами звалимось до пекла», — так він сам передає це у своїй «Спо\302\віді». По-четверте, саме місце проживання, батьківщина, здатність, навіть ім’я та прізвище — значний стимул до цього. Ось чому Александр, коли побачив однойменного з ним воїна, але лінивого, сказав йому: «Зміни або ім’я, або характер!» /130/ По-п’яте, варто розповісти й про походи інших, тому що від тебе чекають не чогось буденного, а величавого. Сціпіон ²¹, наприклад, так заохочував своїх воїнів до битви [Т. Лівій, XXI, I, 16 — 17]: «Нехай кожен думає не тільки про свій захист, а й про захист своєї дружини, своїх маленьких діток. Нехай не займається тільки домашніми турботами, а хай завжди пам’ятає, що свої сили треба віддати сенатові та римському народові, бо яка буде наша сила та доблесть, така буде й доля цього міста й Римської імперії».

ОТРИМАННЯ БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ

Ревність, що веде до добра, не треба стримувати, та якщо трапляється, що хтось хоче наслідувати приклади, в яких лише здається, що є доблесть, то це легко стримати. По-перше, треба пояснити, що в цих чи їм подібних подвигах не бачимо ані доблесті, ані слави. По-друге, вказати, що недостойна й зневаги гідна особа, яку рекомендують для наслідування. По-третє, підкреслюється, що це не гідно ні його імені, ні його батьківщини, ні його природних здібностей, і, крім того, він не може знайти подібних прикладів у своїх предків і в інших видатних людей і т. п.

ПРИРОДА БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ ТА ХАРАКТЕР СТИЛЮ

Природа благородної ревності цілком подібна до природи прагнення та надії, звідси й стиль повинен бути таким само. Коли ж стримуємо ревність, що робимо шляхом зневаги, яка за своєю природою дещо більш щедра та спокійніша, тому й стиль може бути не помірний, а спокійний і не вимагає особливих фігур, хіба тільки іронії, хоч можуть бути і інші, які тільки прийдуть в голову.\303\

Розділ шостий

ПРО ПОЧУТТЯ РАДОСТІ

Радість — це певне душевне збудження, викликане уявою придбаного добра або, як каже Ціцерон у «Тускулянських бесідах», IV, 14 — це «свіжа уява придбаного добра». Очевидно, якщо нам до вподоби те, чого немає, то це прагнення, а якщо ж досягаємо бажаного і воно приносить нам певну насолоду, — то це називається радістю. Отже, душа, яка чогось бажає, перебуває немов би в дорозі: якщо вона чогось бажає, то сподівається його досягти, вже наче б то здалеку бачить бажану річ. Якщо ж нею заволодіє, то, здається, що прийшла вже до мети, і тоді спочиває. Як же збуджується це почуття радості? /130зв./

ПРИЧИНИ ЗБУДЖЕННЯ РАДОСТІ

Причини збудження радості такі: по-перше, раніш ніж маєш повідомити про щось радісне, схвилюй слухача сумом, розповівши про якесь нещастя, про жорстокі та трагічні випадки, небезпеки, горе і т. п., що, однак, пов’язане з причиною і що попереджувало або могло попереджувати щасливу подію, на підставі якої ти намагаєшся викликати радість. Тут вкажи, що як після ночі день миліший, як після зими красивіша весна, а після захмарення небо світліше, так після страждання та горя, звичайно, приємніше благополуччя.

Це тому, як каже Ціцерон про своє повернення після вигнання [Після повернення до квіритів, 4]: «Наче добре здоров’я приємніше для тих, хто одужав після тяжкої хвороби, ніж для тих, що ніколи не хворіли, так і все, що ми втратили, дорожче для нас, ніж те, що ми маємо постійно». Раніш, отже, треба зворушити слухача сумом, схвилювати страхом (про ці почуття ще скажемо), а потім сповнити його приємністю.

По-друге, треба заявити, що немає жодної надії досягти те, що приносить нам добро.

По-третє, що нова доля незвична, дивовижна.

По-четверте, необхідно викликати величезну священну радість у тих, у кого чиста совість, яка є правдивою та єдиною радістю. А грішників закликаймо до покути й пообіцяймо вже після одного їхнього зітхання божественну радість. Це \304\ почуття маєш викликати на початку виступу або в переході до речі властивої.

По-п’яте, вершина радості — у викладі щастя або досягнутого добра й у перебільшеному його зображенні. Опиши красу, блиск, оплески, тріумф, різні співи, молитви і т. п.

По-шосте, після цього всього вже й запалюй надію на майбутнє добро.

РОЗГЛЯД ПРИРОДИ РАДОСТІ Й ВІДПОВІДНОГО ІЙ СТИЛЮ

Для радості властива полум’яна природа, але й водночас вона ніжна й проявляється в сльозах. Ось, наприклад, Анхіз ²², коли побачив свого сина Енея на Єлісейських полях ²³, то радість виявив безперервним плачем («Енеїда», VI [684 — 688]):

«Коли він побачив Енея, що йшов по траві йому

назустріч, то руки обидві простягнув уперед,

і сльози полились по щоках, і з уст роздався

голос: «Нарешті ти прибув; чи перемогла трудний

шлях твоя любов, яку батько так довго чекав?»

Що ж, не бракує і прикладів раптової смерті від радості. /131/ Ось Тіт Лівій пише про дві римські матрони, з яких одна, побачивши в дверях врятованого сина, померла на його очах, а друга, яку неправильно повідомили про смерть сина, сиділа вдома дуже зажурена, і коли тільки побачила сина, що повернувся, віддала душу від надмірної радості [Тіт Лівій, XXII, 7, 13]. Таке сильне буває іноді це почуття.

Помірна радість — активна й багатослівна. Крім того, зверни увагу, що радість може бути двох видів: перша — тріумфуюча, говірка, жвава, схвильована, і друга, яка слабне від ніжної любові. В одній промові можна іноді торкатись обох видів, а іноді тільки одного. Промова, отже, повинна захоплювати нас, і всі фігури, що цьому сприяють, можуть тут застосовуватись, а саме: приємні високохудожні слова, яскраві і часті метафори, уподібнення, що походять від приємних предметів, влучні вислови, рідкісні та нечувані приклади, дуже часті синтагми і члени періоду. Вживаються й справжні періоди, іноді змішані, щоб як буває в дійсності, здавалося, що душа то вся радіє, то завмирає. Сюди відносяться часті та довгі вигуки: «О щасливий день!» і т. п. Крім того, вживається часте повторення одного й того самого слова, якщо воно особливо характерне для почуття радості. Саме так дуже вдало св, Иоанн Дамаскін у пасхальній пісні вжив\305\ багато разів слово «пасха». Уся ця пісня визнана канонічною і співається в церкві на Великдень. Вважаю, що її варто прочитати й запам’ятати як зразок. Тут також подаю ще два приклади св. Григорія Назіанзіна, а другий Златоустого, тому що вони довго вважались неперевершеними.

ПРИКЛАД СВ. ГРИГОРІЯ НАЗІАНЗІНА ПРО НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА

«Христос народжується, — прославляйте його! Христос з небес, — зустрічайте його! Христос на землі, вознесіться! Співай господеві, вся земле! Щоб об’єднати небо й землю в одне, нехай радіє небо й веселиться земля, бо ж Христос з небес на землю прийшов. Христос у плоті, веселіться зі страху і радості! Від страху — за гріхи, з радості — із-за надії. Христос від діви, шануйте, жінки, дівочість, щоб стати матерями Христа./131зв./ Хто ж не поклоняється тому, що є споконвік? Хто * ж не прославляє і не возвеличує того, хто є останнім? Знов гине тьма, знову появляється світло, знову тьма потрясає Єгиптом, знову стовп осяває Ізраїль: народ, що перебуває в темряві незнання, очікує великого світла споріднення та науки. Усе старе загинуло, ось усе нове. Міняється літера, перемагає дух, гине темрява, іде правда».

Приклад св. Златоуста (гомілія 32 до «Послання до римлян»), де він міркує, яке буде видовище, коли в Римі воскреснуть Петро і Павло:

«З одного боку схоплюють Павла, з другого Петра, зважте та лякайтесь, яке видовище побачить Рим. Павло і Петро, очевидно, разом встануть із могил і підуть назустріч господеві. Який терен пошле знову Рим Христові? Якими двома вінками засяє це місто? Якими ж ланцюгами, чи ж не золотими, воно оточене? Які відважні люди в ньому? Хто ж дасть мені тепер обняти тіло Павла й прихилитись до домовини, подивитись на прах цього тіла, якого раніше не мав Христос, до ран померлого, що скрізь сіяв учення Євангелія? Подивитись на прах, — сказав, — цих уст, якими говорив сам Христос, з яких виходило світло, ясніше блискавки, і голос виходив проти демонів, страшніший грому».

* Приклад радості переможця.

** Зразок ніжної та спокійної радості. (Тут й далі знак * позначає відповідний запис на полях рукопису у зазначеному місці. — Ред.). \306\

ШЛЯХИ ОТРИМАННЯ РАДОСТІ

Не так легко стримати інші почуття, але радість, на нашу думку, стримати дуже легко. Якщо вона є уявою досягнутого добра і дорівнює щастю, то не так легко її здобути, як втратити, бо все, що люди щасливо набули, є, звичайно непостійним, недовготривалим.

Радість треба стримувати тоді, коли вона здається даремною або шкідливою. Її можна стримати такими способами: по-перше, треба довести, що річ, із-за якої хтось радіє, нетривка. Такими є багатство, почесті, розкіш тощо, нетривкість та непевність яких необхідно показати наочно. «Все те, — каже Сенека [Лист 99], — що є між першим та останнім днем, змінне та непевне, Якщо, брати до уваги труднощі, то це навіть для юнака здається довгим, а якщо — швидкість, /132/ то це коротке й для старого. Немає нічого незмінного, необманливого й більш швидкого, ніж час. Усе руйнується і з волі долі переходить у протилежність». По-друге, треба підкреслити непостійність долі: кого щойно піднесла вгору, того незабаром може скинути донизу. Сенека («Фієст» ²⁴, акт 4 [р. 613 — 620]) так пише:

«Кого ранок зустрічає гордим,

Того вечір бачить покореним.

Ніхто нехай не довіряє надто щастю,

Нехай ніхто в біді не втрачає надії на краще,

Усе це разом змішує Клото ²⁵ й не дає,

Щоб доля стояла на місці: доля кожного змінюється.

Ніхто не має таких ласкавих богів,

Щоб міг собі пообіцяти завтрашній день».

По-третє, подай ще різні приклади про змінність долі, як, наприклад, те, що й видатні герої та полководці були скинені з найвищих вершин щастя, як Велізарій ²⁶, Марій, Дарій. По-четверте, треба придумати щось смутне, що очевидно, йде в парі з цим щастям, бо ж немає постійної радості: щось тривожне перериває її. Так, наприклад, радість перемоги несе з собою багато горя простим людям і т. п. Далі обов’язково скажи, що в той час, коли ми радіємо, багато людей плаче. По-п’яте, необхідно викликати страх. Він порушує всяку радість і є її ворогом. Страх, підкреслюю ще і ще раз, перед якоюсь небезпекою, в яку ми, нерозумні, наче засліплені надмірною радістю, можемо попасти (дивись «Про почуття страху»).

Стиль у викладі про стримання радості повинен бути поважним та спокійним, зі справжніми періодами, рідкісними \307\ фігурами, спокійними та вагомими, а найбільше хай посідає емфаз і порівняння з сумними речами, а також сентенції, у яких також відчувається смуток. /132зв./

Розділ сьомий

ПРО ЖАРТИ ТА ДОТЕПИ

Хоч сміх, що викликаний жартами, не вважається таким станом, який можна зарахувати до почуттів, але, оскільки він є все-таки певним душевним зворушенням, дехто називає його легким почуттям. І сама справа вимагає того, щоб жарти віднести саме до почуття радості, наче до якоїсь сім’ї почуттів.

1. Що жарти необхідні для оратора, видно з промов Ціцерона, де вони є часто і не без причин, бо, по-перше, вони викривають певні чесноти, звідси їх інакше називають міською витонченістю, начебто вони наслідували місто, а не село. По-друге, жарти змінюють великі справи, стримують від важких переживань, ламають ненависть та гнів, злагіднюють жорстокість. Ось, наприклад, якісь воїни царя Пірра під час бенкету вели трохи зухвалу бесіду проти свого царя. Коли про це доповіли цареві, то він зажадав від них пояснення, і вони, не маючи як заперечити свого злочину, хитро вийшли з цього становища, бо один з них заявив: «Дійсно, якби була тоді пляшка, то ми тебе вбили б». По-третє, жарти підкріплюють і дають розраду в досаді й силу у втомі. По-четверте, особливу роль відіграють вони, коли заперечується обвинувачення (про це було сказано у відповідному розділі). По-п’яте, жарти сприяють доброзичливості, бо ж користується любов’ю той, хто вміє жартувати і, навпаки, надмірна жорстокість викликає більшу ненависть.

2. Про вміння жартувати розповідає Квінтіліан, стверджуючи, що й до нього багато про це писали, причому зазначає, що тут більше значення мають природні здібності, ніж сама виучка, бо часто вона, на думку декого, менш витончена, ніж природна схильність до цього. Тому теж і Марціал [1, 41, 18] заявляє: «Не кожному дано тонке чуття». Його Ціцерон [«Про природу богів», II, 42] приписує кліматові та повітрю тієї місцевості, де хто народився. Тому, заявляє він, жителі Аттіки ²⁷ були дуже дотепними, а фіванці, дихаючи густим повітрям, зовсім не мали цих здібностей. Крім того, відповідне місце та час сприяють гумору. Вони створюють таку атмосферу, що слова, які сказані в даний час, повні \308\ гумору, а інший час — менш дотепні. Тут ми викладаємо мистецтво, як треба жартувати, але неповно (і воно іноді викликатиме сумніви і може мати помилки) та додамо певні види жартів.

3. Передусім запам’ятай, що є два види жартів: перший благородний або витончений і вільний, а другий — невільний, непристойний, блазеньський. Перший підходить вільній людині, навіть начальникові, другий блазням, підлизам та іншим покидькам суспільства. Блазеньський жарт — це такий, який або дає людині щось непристойне чи нецензурне для очей і вух, або також, якщо він когось захоплює, то тоді байдуже, чи когось вражає.

Навпаки ж, жартувати по-міському витончено — це значить створювати нешкідливе задоволення, -яке не ображає слухача ані не осоромлює його. Саме цей вид жартів повинен використовувати оратор, коли, очевидно, вимагатиме цього справа, і зовсім уникати грубих жартів. Слідкуймо ж тільки пильно за тим, що робить промову дотепною.

4. Найелегантніший вид жартів полягає в полісемії, або коли слово має багато значень, тобто воно означає щось інше, ніж, очевидно, має означати. Кажуть, прегарне місце є в Ціцерона, яке спрямоване проти якогось кухаря, котрий прекрасним бенкетом купив собі право голосу. Про нього так сказав Ціцерон: «Найкращим правом /133/ добився він влади». А Марціал в епіграмі до Аттала говорить, що коли він чимсь був занятий, то здавалось, що завжди щось робить, і говорив, що робить то се, то те [І, 79]:

«Завжди ведеш процеси, Аталле, і завжди щось робиш. Є, чи нема що робити, Аталле, ти завжди щось робиш. Якщо ж нема процесів і справ, Аталле, то мулів гониш. Аталле, щоб не бракувало роботи, гони з себе душу».

5. Близькою до полісемії є парономасія, яка полягає в тому, що задля жарту змінюють слово, пропускаючи, підмінюючи або додаючи літери. Та й ця зміна не буде справляти враження, якщо в ній — жодного смислу. «Не знаю, — каже Квінтіліан, — чи кого спокійного назвали Алкідом ²⁸, хоч він з природи суворий, якогось Туллія назвали саме тому Туллієм, що він був злодієм ²⁹. А ось якийсь Афер, як зазначає Квінтій, побачивши оратора, котрий під час виголошування промови ходив туди й сюди, підскакував, вимахував руками, скидав і одягав тогу, сказав, що цей оратор не веде справи, а має багато турбот ³⁰. Марціал дуже дотепно висміює Ціннама, який у своєму прізвищі відкинув останній склад, щоб вживанням такої форми пока\309\зати своє багатство і що він походить з славного роду Ціннів ³¹ [VI, 17]:

«Цінною, Ціннаме, велиш себе називати.

Чи це, скажи, будь ласка, Цінно, не варваризм?

Якщо тебе недавно звали Фурієм,

то чи тому не будуть називати тебе злодієм?»

Етимологія — також кузня жартів. Суть її зводиться до того, що ми з чийогось імені робимо жарт на нього самого. Ось, наприклад, Ціцерон часто називав Верреса то «замітайлом» ³², що все замітав, то іменем Геракла, заявляючи, що Веррес сильніший, ніж еріманфський ³³ кабан, бо слово «verres» у римлян означало «кабан».

7: Емфаза — теж засіб гумору. Суть її полягає в тому, що ми під прямим висловом розуміємо щось смішне. Так Марціал висміює боржника, який нікому не сплачував боргів [1,75]:

«Той воліє подарувати Лінові половину, замість того,

щоб позичити все, хто хоче втратити половину».

Тут у вислові «втратити половину», яким явно позначується те, що Лін ніколи за подарунки не сплачував боргів або це: чи то подаруєш, чи позичиш Лінові, /133зв./ нічого від нього не отримаєш, а все втратиш. Воліє, отже, подарувати мало, ніж позичити багато, бо так менше втратиш.

8. Найдосконаліший жарт, коли жартома з якоїсь речі снуємо алюзії або метафори або інші тропи. Наприклад, Марціал так висміяв якогось там Діодора — жаднюгу, який, судячись, нічого не повертав своєму патронові, а хворів він тоді подагрою [І, 98]:

«Судиться хворий подагрою, Флакку, Діодор, але нічого не дає патронові: це хірагра*».

* Хірагра — хвороба рук.

9. З уподібнення походять також витончені жарти, але тільки тоді, коли ця подібність несподівана, а саме, якщо ми щось більше зводимо до меншого, а менше до більшого, або коли ми якось особливо зображуємо чиєсь обличчя, рухи, ходу. Так, Август ³⁴ сказав до воїна, який давав йому зі страхом книжечку: «Не вагайся, а то наче ти даєш слонові аса ³⁵». А якийсь Публій Несс, за словами Фалія, назвав Юнія, людину похмуру, худу та горбату, залізним гаком. Отже, подібність явно можна застосовувати або зводити до метафори, як це видно з прикладів. \310\

10. Багато може бути жартів, що походять від причини, хоч, справді, недійсної, а фіктивної, правдоподібної, та, однак, подаємо тут причину факту чи анекдоту. Нехай же вона буде життєвою, якщо здається неправдоподібною. Ось Марціал висміює якогось Селія, коли цей прийшов додому зажуреним, називаючи його шукачем обідів:

«Бачиш, Руфе, сум на чолі Селія,

і він, приблуда, топчеться до пізна в сінях

і майже землі торкається опущеним носом, б’ється

в груди рукою і рве волосся.

Не оплакує він долі друга ані брата:

І друг, і брат живі і, молюсь, нехай живуть вони.

І жінка здорова, ціле майно і раби.

Нічого він не втратив як колон і селянин

Яка ж причина суму? Вдома обідає».

У цьому дуже вдалому прикладі ось ця дотепна та неочікувана причина викликає усмішку, якщо її подати по-мистецьки, — це значить, якщо її розкрити коротко, у кількох словах, щоб можна було схопити її не частинами, але щоб зразу вся була зрозумілою. Далі, можна дозволити коротку паузу, усунути інші причини, або досягти цього ще іншим шляхом, як це зробив Марціал.

11. Роблю тут примітку, що солецизм, або варваризм, або інші огріхи промови можуть вживатись для жарту, але з певним смислом. Марціал глузує з якогось Цеціліана, який, коли обідав у друзів, /134/ давав зі столу хлопцеві багато їжі, яка мала бути збережена на завтрашній день. Марціал каже йому: «На завтра тебе я не запросив». Кажуть, що Ціцерон, коли побачив Лентула, свого зятя, людину невисокого росту, з довгим мечем, то сказав: «Хто прив’язав мого зятя до меча».

12. Можна також для жарту з певних причин змінити природний порядок, як, наприклад, час, місце, число, якість. Подаєш раніш те, що повинно бути пізніше, робиш меншим і т. п. Ціцерон, як повідомляє Квінтіліан [«Виховання оратора», VI, 3, 73] сказав про Вібія Курія ³⁶, який багато роздумував про свої роки і вдавав з себе молодшого, ніж був насправді: «Ти ж не народився тоді, коли ми разом вправлялись у виголошуванні промов».

13. Історія, чи то правдива, чи неправдива також постачає нам жарти, але так, що вони виходять зовсім несподівано. Це буває, як ми вже говорили про уподібнення, тоді, коли для сміху наводимо приклади, йдучи від малих до великих речей або навпаки, або коли робимо іноді іроничне порівняння правди з брехнею, чеснот з вадами. Ціцерон \311\ у промові «На захист Сестія» [19] жартує з Пізона: «Другий [Пізон], о добрі боги, який він лихий, який жорстокий, який страшний з виду! Одного із тих бородатих римлян, скажеш, бачиш перед собою, взірець старої влади, образ античності, підпору республіки».

14. Характеристика, якщо дотепна, а не надмірна і не вульгарна — це особливо витончений засіб гумору (є у наведеному вище прикладі Ціцерона та часто в епіграмах Марціала, а також у наведеному під № 10 прикладі про Селія)

15. Гостра також міська дотепність, якщо маєш сказати щось неважливе і гідне зневаги. До цієї мети простелиш доблесний шлях, — це значить, якщо ти користуєшся такою паузою, що слухач очікує почути від тебе щось величаве, а ти йому, дозволивши подумати деякий час, зображаєш річ нікчемною. Це вдається особливо тоді, коли висміюємо чиюсь гордість, зарозумілість, жадобу тощо. Тут у запереченні цих вад відіграють певну роль навіть незначні докази. Марціал так звертається до Мурмурра [IX, 59]:

«За огорожею на Форумі довго блукає Мурмурр,

Де золотий Рим розкидає свої багатства...

Знатною рукою зважив старенькі кошики,

а де були, то й дорогі різьблені чаші,

порахував зелені гемми, прикрашені золотом,

а також дорожчі серги з білих вух.

Знайшов він на кожному столі правдиві сардонікси ³⁷

і високо оцінив правдиві куски яшми ³⁸.

Коли ж після одинадцятої звідси відходив.

То купив за ас дві чаші і сам їх приніс.

16. Загадкові вислови або незвичні мовні звороти — засіб тонкого гумору, але тоді, коли якась річ спершу здається великою та означає щось дивовижне. Коли ж її розгледіти, то виявляється, що означає щось незначне, причому вона повинна бути не надто загадковою. Влучно висміяв Ціцерон Ватінія ³⁹ (як подає Макробій ⁴⁰ в «Сатурналіях»), який тільки один день був консулом. «Велике, — сказав він, — чудо сталося за Ватінія: за цього консула не було ані зими, ані весни, ані літа, ані осені». Подібно говорить Марціал про якогось Діавла, який став веспіллоном, /134зв./ тобто хоронив померлих за невеликі гроші, та ще був недосвідченим лікарем і, відтак, більше завдавав людям шкоди, ніж їх лікував [1, 47]:

«Недавно був лікарем, а тепер Діавл могильник,

Що робить могильник, то робив він як лікар» \312\

17. Також видається дотепним і те, коли ми наслідуємо інших осіб і вдаємо, що ми перейняли чужі вади, бо саме так засуджуємо найбільш розсудливо там ті вади, викликаючи велике захоплення слухачів.

Григорія Богослова запитав його учень Ієронім, як він сам розуміє, що таке субота після другого дня Пасхи, то він відповів, що він хоче про це поговорити в церкві. «Коли, — каже, — юрба виражає згоду мовчки, то ти повинен знати, що ти не знаєшся на цій справі і тебе засуджують за твою нерозсудливість». Цими словами святий доктор злегковажив думкою неосвідченого народу, який судить про ораторів, керуючись не власним розумом, а чужою думкою. Якщо хтось когось вважає вченим та митцем — оратором, то й інші зараз це визнають, щоб про них не думали, що вони в цьому нічого не розуміють. Їх, я заявляю, Григорій висміює вміло, начебто він сам такий, що відчуває задоволення з приводу думки народу.

Дуже витончено виходить це у Марціала, який висміює сучасні йому погляди, що кифареди ⁴¹користуються більшою пошаною, ніж вчені, Він вдає, що хоче бути кифаредом (III, 4):

«Йди в Рим, вільний, якщо тебе спитає він, звідки ти прийшов,

то розкажеш там про околиці біля дороги Емілія ⁴²,

Якщо ж спитає, в яких краях, у якому ми місті,

то скажи, що мені дозволяється бути на форумі Корнелія ⁴³,

Коли ж спитає, чому мене немає, то коротку дай відповідь:

«Не міг знести сорому незаслуженої тоги».

Якщо ж опитає: «Коли прийде?», то скажи: «Поет загинув, а прийде, коли стане кифаредом».

18. Не менший гумор викликає й дотепна гіпербола, коли щось велике або добре робимо неймовірним, порівнюючи з іншими предметами або якимсь іншим чином. Це ми робимо або іронічно, або з наміром певного гумору, — значить очікуємо сміху в кінці мови. Смисл найкращої та дуже часто вживаної гіперболи полягає в тому, щоб розповісти про щось неймовірне, "що поєднується з величиною предмета або, очевидно, випливає з нього. Це, звичайно, буває завдяки часткам «так дуже, що» і т. п. або інакше, але треба зберігати в ньому певну міру та уникати грубості. Здається дотепним ось цей вислів Катулла, в якому рекомендується Фабуллу найкращий римський аромат [XIII, 13 — 14]:

«Коли понюхаєш це, то попросиш богів, щоб тебе цілого, Фабулле, вони зробили носом». \313\

Дуже забавною є епіграма Марціала, де він описує надзвичайну хитрість злодія Гермогена, зображаючи неймовірні речі (XIII, 29):

«Гермоген, Понтіку, такий злодій серветок,

Що, думаю, і Масса не був таким злодієм грошей.

Хоч ти дивишся за правою і тримаєш його ліву руку,

Знайде спосіб вкрасти серветку:

Так оленяче дихання втягує холодну змію,

Так схоплюють Іріда води, що спадають високо.

Недавно схвильований, Мурен приніс посилку, —

Чотири серветки з неї вкрав Гермоген.

Коли претор хоче послати білу серветку,

то і в претора вкраде її Гермоген.

Ніхто не вкрав серветки, коли боялися крадіжок,

А Гермоген зі столу все-таки вкрав серветку.

Якщо ж навіть її не буде, то Гермоген не боїться

Зняти пояси з середини обідніх ліжок і ніжок столів.

Хоч непомірне сонце тривожить видовища,

То стягують намети тоді, коли появляється Гермоген.

Поспішають забрати паруси боязливі моряки,

Коли тільки в порту появиться Гермоген./135/

Тікають лисі жерці та юрба з тріскачками,

Коли між тими, що моляться, став Гермоген.

На обід Гермоген ще ніколи не приніс серветки,

А з обіду додому завжди її приносив Гермоген».

Сюди належить дотепна ампліфікація, коли ми користуємось немов роздумуванням. Але це нічого не додає до предмета, а лише здається, що додає. Ти можеш посміятися чи то на підставі поширеної чутки, чи іншої причини з жалюгідного чоловічка, у якого, коли він був на форумі, злодії вкрали гаманець з грішми. Яка невмолима людська доля! Усе, що годиться, належним способом зберіг та зробив він: коли переступив поріг, прошепотів добрі слова, підняв раніш праву ногу, особливо турбуючись, щоб не зустріти чи то священників, чи ченців, а навіть мав найкращий знак: йому перейшов дорогу єврей. Це був обманливий знак в щасті, тому що обіцяв найкраще, а обманув дуже огидно. Вдало виступає Марціал проти Назідіана, який носився зі своїми сновидіннями (VII, 54):

«Завжди вранці розповідаєш дивні сни про мене,

Які зворушують та тривожать мою душу.

Вже вичерпалось минулорічне й цьогорічне вино аж до осаду,

Коли ворожка випрошує для мене твої ночі, \314\

Я вже розтратив солону муку та купу ладану,

Стадо зменшується, коли часто гинуть вівці.

Не залишається ні свині, ні зграї птахів, ані яєць

Тобі, Назідіане, спи чи не спи».

19: Відповідне розміщення прислівників робить промову дуже витонченою. Сюди відносяться байки Езопа ⁴⁴, багато теж знайдеш прикладів у сатирах Ювенала ⁴⁵, Персія ⁴⁶Горація, у листах Ціцерона та й навіть святі отці забували іноді суворість і жартували, користуючись при цьому всім і, зокрема, дотепними приказками й байками. Часто серед них можна побачити св. Григорія Богослова, як і в творах, і в листах [допускає він жарти] як, наприклад, у листі до св. Амфілоха ⁴⁷, якого просив прислати йому олії. А коли Амфілох прислав мало, то Григорій жартома загрожував йому голодом, заявивши, що затримає хліб, яким багата його околиця. Якщо ж він і надалі жалітиме своїх злаків, то Григорій робить висновок словами приказки: «Побачимо, чи тільки росою живуть цикади?» [До Амфілоха, XXVI (88)].

20. Коротко кажучи, є багато засобів гумору, адже ж нам можуть постачати прекрасні жарти і наша особа, і слухач, і місце, і час, і відповідна нагода і, нарешті, інші речі, начебто є якась багатюща скарбниця, якщо тільки дозволяють на це наші природні здібності, бо талант жартувати має небагато людей, і навіть деякі люди великого розуму не мали цього приємного дару природи. Напевно його не було й у Демосфена, як свідчить Фабій Квінтіліан, але нам не треба втрачати надії, бо може ми ще допоможемо собі, пізнавши подані засоби гумору. Крім того, необхідно читати книги, сатиричні діалоги Лукіана ⁴⁸, Еразма Роттердамського, комедії Плавта та Теренція, епіграми різних поетів і, передусім, Марціала, найкращого митця гумору і сатири.

21. Одночасно запам’ятай собі такі важливі правила в жартах: по-перше, щоб жарт не був небезпечним або шкідливим, щоб нікого не зневажав і щоб був до вподоби тому, кому адресований. По-друге, у використанні майже для всіх випадків найкращою вказівкою є те, що жартувати треба тільки у відповідному місці та часі, бо будеш сам смішним, якщо хочеш сміятись скрізь і завжди. Дивись, що сказано в першій книзі, де йшлося про безглуздо смішний стиль. По-третє, нарешті, на нашу думку, необхідно особливо зважати і перевіряти, чи жарт дотепний, чи ні. Бо якщо він здається недотепним, то це не жарт. Не може жарт вважатись посереднім, чи тільки дотепним, бо це не жарт. Та великого сорому наберетесь, якщо слухачі не сміються з ваших жартів. Тому, якщо ти вважаєш, що з природи менш здібний до жартів, \315\ то стримуйся, вважаю, від такого типу висловів, як Демосфен. По-четверте, стиль у жартах повинен бути дуже низьким, не вживати фігур, хіба тільки в іронічному смислі. /135зв./

Розділ восьмий