ПОДАЄТЬСЯ СПОСІБ ОФОРМЛЕННЯ ВИГАДКИ З ІСТОРІЙ СВЯТИХ, ПЕРЕДУСІМ, У СУЧАСНИХ ЛАТИНСЬКИХ АВТОРІВ
Крім вже сказаного є ще одне здатне бути вказівкою, на підставі якої ми можемо розібратись, /150/ де вигадка, особливо в писаннях, що їх широко і в великій кількості видали \344\ сучасні латинські автори, які писали про життя своїх [святих], а також про дива.
Духівництво зображує нечувані дива, здійснені в більш пізні віки, завдяки яким воно або зміцнює віру, або прославляє чернечі ордени, або привертає на свій бік всяку нестійку чернь і тим нагромаджує собі багатство. Коли я бачив, що подібні дива (хоч можна легко переконатись у їх неправдивості) здаються гідними довір’я навіть багатьом православним, то не міг не прийти до висновку, що це завдає чимало клопоту нашій священній релігії, а деяких зовсім відвертає від неї. Розглядаючи ці дива всебічно і глибше, я переконався, що їх майже всі треба звести до таких чотирьох видів: по-перше, легкі та жіночі [дива]; по-друге, надто трагічні; по-третє, величезні і беззмістовні або неясні; по-четверте, такі [дива], які, якщо добре роздумати, то стане очевидним, що вони не могли або не повинні були статися з божої волі.
1. Легкими та жіночими я називаю такі [дива], які здійснюються незначними людьми, наприклад, видіння і одкровення жінок, про що деякі жінки навіть вже повидавали книжки, в яких написали, що їм тоді або тоді сказав Христос, і те, що об’явилося цієї ночі, і що іншої, — все це трактують вони на сторінках багатьох розділів. Звідси випливає, що всі і подібні автори захоплюються не стільки життям жінок, як їх видіннями. Причина тут очевидна.
Адже ж жінки неначе з природи створені, щоб згадувати й розповідати про свої сновидіння, бо ця стать є легковажною і з великими претензіями.
Згодом сюди можна віднести все, що є або надто ніжне і тендітне, наприклад, те, що якусь дівчину спонукує ангел молитися, смикаючи злегка за вухо; а також [віднести] те, що незгідне й невідповідне божественній величі, як, наприклад, те, що одній дівчині, яка купалася в лазні, найсвятіша мати божа простягнула своє дитя, щоб його помити; або такі дрібниці, для виникнення яких немає жодної причини, наприклад, те, що якийсь юнак дуже хотів побачити богородицю і він домігся того, але при тій умові, що, коли побачить, то втратить очі. Він же одне око закрив і дивився тільки одним, бо волів бути однооким, ніж сліпим. Сюди належить також і багато іншого, але хто його не помітить, якщо не є невігласом.
2. Дуже трагічним є те, прикладом чого, очевидно, може послужити сумна сцена з Фієстом [маю на увазі бенкет] 32 і божевілля Геракла 33, а також все, що розповідається здебільшого про чистилище 34: приміром, те, що якийсь мандрівник потрапив у величезну ремісницьку майстерню, в якій \345\ циклопи 36 великими молотами кували людські руки, язики, голови та інші частини окремо від тулуба. Там само, мабуть, викували й цю казку. Сюди можна віднести і розповідь про Ідона та про Сорбонського доктора в «Житті Брунона» 36, де говориться, що в той час, коли священики співали похоронні гімни над померлим доктором, то мертвий тричі піднімався: сказав, що він був звинувачений, відтак відданий під суд, а після покараний. Народ же і священики були настільки відважні, що не втекли від цього дива. /150зв./
Я пропускаю те, що там наводиться окрема сцена суду, а що все це фальш — легко стане зрозумілим, якщо ти перед тим читав історію християнства, в якій нічого подібного не знайдеш: не тому, що бог чогось не може зробити, а тому, що їхня фальш очевидна і просто дивує. Саме видатні проповідники, коли вже нічого іншого не могли зробити, намагалися залякати народ вигаданими страхіттями.
3. Меншого довір’я заслуговують такі [події], які, принаймні, самі по собі є великими дивовижними, а також такі, що, якби сталися сьогодні в Києві, завтра негайно стали б відомі всьому світу. І все-таки вони невідомі, бо їх замовчують всі письменники, крім хіба якого-небудь оповідача. Ось що видумав, наприклад, отой смішний оповідач чудес Ієроніма 37, що приховується безсовісно під ім’ям Кирила: коли Ієронім закінчив життєвий шлях, то всі дзвони, скільки їх було на світі, задзвонили самі по собі. Однак я переконаний, що ніхто зі смертних не чув того звуку, хіба тільки навіженний Кирило, який мав довші вуха, ніж кабан, та й, крім того, тоді дзвони ще не вживалися.
Та чи насправді це диво, не засвідчене жодним істориком його часу, є настільки дивовижним і рідкісним? Таких та інших є величезна кількість. Наприклад, подейкують, що в одному селі багато чоловіків та жінок цілий рік безперестанку танцювали, і не діймала їх навіть потреба в їжі і сні, хвороба чи дощ, і не могли вони відчути снігу чи бурі з градом. За це, зрозуміла річ, що вони, будучи попереджені священиком, не перестали танцювати, то бог наслав на них кару. Воістину приємне покарання: не терпіти жодного насильства і вічно веселитися!
Але не всі шанують належно звичаї: є дуже багато сміливців, які всупереч загальновідомому правилу описують історичні події.
Небагато років тому, при папі римському Інокентію X 38, цьому папі були присвячені тези, які в Римі, в церкві єзуїтів, захищав якийсь семилітній хлопчик з таким мистецтвом і умінням, що ніхто не міг вдосталь надивуватися. Кажуть, що в дискусії брали участь видатні вчені, які виявилися \346\ слабшими за цього хлопця. Спочатку цю справу вважали небесним чудом. Але незабаром виявилося, що вчителем хлопця є маг, який раніше, ніж був розшуканий для допиту, кинувся з високого вікна, і це ще й тепер відомо римським сліпцям і цирульникам.
Польський єзуїт Квяткевич 39 у своєму додатку до книг Баронія, майже в кінці твору, де саме розповідає про цей випадок, каже, що це приписується святому духові і вважається чудом. Ось вам і історична достовірність!
4. У четвертому підпункті визначатимемо те, чого, здається, навіть бог не міг зробити. Ти це легко зрозумієш, коли розглянеш забобони або ознаки безбожності. Чи був, прошу я вас, бог, коли після вбивства знаменитого Йосафата 40, немовля вигукнуло, що вбито бога? /151/ Чи відніс би ти до божественної доблесті те, що говорять про Ігнатія Лойолу: що він нецензурним віршем Вергілія «Дідона і троянський вождь ідуть в одну і ту ж печеру» [кн, IV, 165], вигнав з якоїсь жінки чорта?
Зрозуміла річ, в такій релігії йосафат є бог, про якого були ці слова. Чи тепер тобі дійсно буде здаватися, що могло статися з божої волі те (хоча цього ніколи не сталося), що той відомий вихваляч Ієроніма, між іншим, наплів, що Ієронім зав’язав з якимось єретиком Кирилом суперечку, а його єресь грунтувалася на твердженні, що в Христа було дві волі. За цю помилку Ієронім зняв йому голову з плечей на очах народу. Яка ж це грубість у святих догмах щодо безсмертного бога і яка зухвалість та пристрасть до брехні!
Це відзначити я вирішив з тих міркувань, щоб в майбутньому ми мали перевірені розповіді і щоб звертати увагу на те, що треба писати в історії, а чого уникати, щоб служити правді.
Розділ п’ятий
ЩО ТРЕБА ПРОПУСКАТИ І ЧОГО НЕ ВАРТО ЗАМОВЧУВАТИ ІСТОРИКОВІ (З ТВОРІВ ЦІЦЕРОНА І ЛУКІАНА)
Про це вже також сказано, наскільки воно стосується історичної правди. Вказівки про стислість і чіткість шукай у 3-й кн., де йдеться про розповідь, і в 4-й книзі, де є виклад про повну і скорочену промову, а також буде користь із цього розділу, якщо знатимеш, що треба пропускати.
1. Щодо цього Ціцерон подає історикові два правила: щоб він завжди- не смів говорити неправди і щоб він мав \347\ сміливість говорити правду. Перше правило випливає із вже сказаного, друге — стосується не тих речей, які можуть бути пропущеними, а тих, яких не можна замовчувати. Також і не про все правдиве треба говорити, бо коли, наприклад, полководець веде військо, то неодмінною правдою є те, що він зупинявся в тому чи іншому селі, що він пив пиво і що він з’їв курку чи гуску. Наприкінці й те, що коли він крокує, то як змінює по черзі ноги, але хто ж думає, що історикові треба це зображувати?
Таким чином, думки Ціцерона нехай вивчаються з положень Лукіана.
2. А що про це говорить Лукіан, ти зможеш дізнатися з тих його глузувань, де він картає невдалих істориків за допомогою дошкульних порівнянь. Лукіан говорить: «Кожного разу, коли вони натикаються на великі і славні події, стають подібними до раба, який тільки-но розбагатів за рахунок спадщини свого хазяїна і який не знає, як треба одягати плащ, як їсти: сідаючи часто до столу, хоча на ньому накладеного багато курячого, свинячого чи заячого м’яса, він так набиває черево ласощами, що мало не тріскає під час їжі» [До Філона, 20].
З тих то слів зроби висновок, що в історії не варто обминати того, що є і правдивим і серйозним, і на чому подія обертається, немов на завісах, тобто йдеться про особи полководців, вождів, сенаторів тощо. Та не всі їхні дії треба враховувати, а тільки ті, які стосуються війни (коли дається опис війни) і без яких не можна добре зрозуміти її хід. Також дії і незначних осіб, якщо від них багато залежало в тій чи іншій справі, обов’язково не повинні замовчуватися, а все, що є незначним і непотрібним для зображення справи, то це автор показувати вважає зайвим. Перша подія з огляду на багаті страви вважається головною, а друга з уваги на дешеве блюдо — другорядною. Але зверни увагу, що тут можна двічі помилитись: по-перше, коли розповідати навіть і про те, що необхідно, /151зв./ не пропускаючи зайвого; по-друге, що гірше, це коли те, що не варто зображувати, зображується, і навпаки, те, що треба, — пропускається.
3. На підставі Лукіана я признаю два роди маловажних справ, які можна пропустити: непотрібні та довгі описи і розповіді про події, які не мають жодного відношення до суті справи. Розгляньмо деякі його приклади:
4. «Один історик, — каже Лукіан, — який славився в усіх державах своїм красномовством, зобразив усі гори, поля та річки, як йому здавалося, найбільш повно і гідно. Але (хай краще Геркулес, що відвертає лихо, скрутить голови ворогам) у його описі було більше холоду, ніж у каспійському \348\снігові чи в галльському 41 льоді. Навіть щит полководця був описаний так, що ледве вміщався в цій книжці, — бо тут і Горгона в середині щита, і її трикольорові очі: білі, чорні і голубі, і пояс, подібний до веселки, і змії, що в’ються кільцями, як кучері...» [До Філона, 19].
На цьому зупинятися було б по-дитячому [наївно], крім того воно суперечить історичній стислості, бо якщо полководець вів війну так, як писав цей історик, то ніколи, напевно, не дочекатись кінця війни.
5. Про іншого історика Лукіан говорить, що він битву біля Європа не о.писав навіть у семи книгах, а розповідь, яка до цього не мала відношення, розтягнув надзвичайно довго, а саме: якийсь вершник, мавр, по імені Мавсак, відчуваючи спрагу, блукав по горах, натрапив на сірійських хліборобів, котрі, довідавшись, що він з дружньої країни, підкріпили його, давши поїсти та випити. Опісля йдеться про те, що він бачив слонів, які пасуться в тому самому місті, і в Цезареї 42 купував великі рибини.
«І цей незвичайний історик, — пише Лукіан, — залишивши так жахливу різню біля Європа, атаки ворогів, необхідні перемир’я, виставлені сторожеві пости, до пізнього вечора стояв, спостерігаючи, як сіріець Мальхійон купував у Цезареї великих риб...» І трохи нижче: «Якби він всього цього не описав детально у своїй історії, ми б не знали про великі справи і для римлян було б непоправимою шкодою, коли б згаданий Мавсак, страждаючи від спраги, не знайшовши води і, не поївши, повернувся в табір...» [До Філона, 28]. Безперечно, цей історик, ведучи мову про спрагу Мавсака, сам начинився стравою Лукіана.
6. З цього всього ти легко зрозумієш думку Ціцерона, який не каже, що не треба пропускати всього правдивого. Ми ж в пориві почуттів обминаймо не те, що має велике значення, а те, що пов’язане чи то з чиєюсь ганьбою чи зі славою ворогів.
Розділ шостий
ПРО ТЕ, ЩО ПОВИНЕН ІСТОРИК ЗБЕРІГАТИ І ВИКОНУВАТИ (ЗА ЛУКІАНОМ, ЦІЦЕРОНОМ, ДІОНІСІЄМ ГАЛІКАРНАСЬКИМ ТА КВІНТІЛІАНОМ)
1. Лукіан, відкинувши недоліки, приступає до того, що історикові треба робити, попередньо нагадуючи, яким повинен бути той, хто міг би оволодіти мистецтвом писання історії. «Він, — каже Лукіан, — повинен бути /152/ розумним, красномов\349\ ним і по змозі досвідченим у військових справах: хай він піде в табір і подивиться, як вправляються воїни, як вишиковуються бойові шеренги, пізнає види зброї і бойових машин, вивчить військові слова і фрази, і що це значить — вишикувати військо з розімкнутими флангами, а також широким фронтом» і т. п. — ось такі його настанови [До Філона, 37]. 2. Згодом все, чи більшу частину з того, що зроблено і зібрано до купи, хай історик спочатку занесе на чорновик, впорядкує те, що було до цього часу неопрацьованим і розкиданим. Це, очевидно, і є підбір матеріалу для історії. Після \350\того нехай він займається розміщенням частин та їх оформленням. Тепер погляньмо, яким повинно бути розміщення і яким — спосіб викладу.
3. Історія ділиться на три частини: вступ, виклад і епілог. Вступ і епілог — короткі. З викладу пізнається вся історія, що містить у собі багато розповідей.
4. У вступі не варто добиватися прихильності [читачів], щоб не здавалося, що історик працює в пориві захоплення. Лукіан вимагає уваги й допитливості [До Філона, 53]. Очевидно, достатньо викликати увагу, бо вже сам заголовок історичного твору викличе допитливість. Увагу забезпечиш, коли вкажеш, якою великою і трудною була війна, яка мінлива її доля, які і скільки битв було тощо.
Однак, звичайно вся будова вступної частини історичного твору встановлюється приблизно так: по-перше, слід з’ясувати мотиви, які спонукали тебе до розповіді; по-друге, зобразити велич подій, труднощі тощо. Прикладом може бути прекрасний вступ Тіта Лівія до книги про другу пунійську війну 43 [кн. 20], оскільки вступи Саллюстія деяким не подобаються як надто розтягнуті і довгі.
5. Розміщення тих подій, про які йдеться, повинно приходити природною послідовністю, бо тут метод відрізняється від розташування матеріалу в художніх творах поетів Але коли в один і той же час в різних місцях відбулося багато подій, то ти покажи спочатку найважливішу частину події, а тоді перейди до всього іншого, що відбулося перед тим. Наприклад, розкажи, як Александр, а потім як Дарій будували, бойові лінії. «Нехай історик, — пише Лукіан, — уподібниться до того гомерівського Юпітера, який оглядає то землю фракійських вершників, то землю мізійців 44. Отже, нехай він так само окремо розгляне становище римлян і персів, нехай їх покаже нам такими, якими він їх бачить з висоти, а потім, коли розпочали вони битву, нехай спостерігає за одними й другими [До Філона, 49].
6. Тут також годиться нагадати те, про що ми вчили у поетиці, де сказано про різницю між поетичною та історичною розповідями. Поети, зрозуміла річ, зображаючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно й поіменно показують багатьох учасників битв. Так, в «Енеїді» [XII, 458 — 460] читаємо:
«Тембрей вбиває мечем грізного Озіріса, Мнесфей — Архетія, Ахат — Епулона, /152зв./ а Гіас — Уфента, гине і сам авгур Полумній» 45. А історик має показати в цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір. «В розпалі самої битви, — пише Лукіан, — він повинен дивитись не на \351\ якусь одну частину, і не на одного вершника чи піхотинця, — хіба. якщо він Брасид 46, який скаче з корабля, або Демосфен 47, що не допускає, висадки на сушу» [До Філона, 49]. Тобто, якщо якийсь воїн вчинив щось негідне та незвичне, то його треба зобразити під його іменем.
7. Цього стосується і дуже корисне застереження Діонісія Галікарнаського, де він повчає, яку треба мати міру щодо різноманітності, щоб, очевидно, справи одного роду змішувалися із справами іншого роду, щоб після однієї битви ми не зразу перейшли до другої, а опісля — до третьої. Але, якщо можна, то справи якого-небудь іншого характеру треба вводити всередину. Згаданий автор докоряє Фукідідові за те, що той, нагромаджуючи безперестанку битви за битвами, підготовку війни за підготовкою, промови за промовами, змушує розум і мислення слухачів працювати дуже напружено.
У заключній частині історики, звичайно, подають додаток, якщо описують чиє-небудь життя або коротко змальовують характер якогось мужа, як, наприклад, зробив Курцій («Додаток» до кн. І) і Плутарх («Паралельні життєписи»). Якщо вони показують загибель держави чи імперії, то висловлюють щось жалісне, говорячи або про мінливість долі взагалі, або порівнюючи зокрема минуле щастя царів з сучасним становищем, або роблять те і друге. Коли ж кінчають описувати війну, то або трохи оплакують поразку переможених, або стримуються взагалі від епілогів.
У кінці всього твору історик може відверто заявити, що він скрізь більше дбав про правду, ніж про високохудожність, а де трапляться огріхи, він попросить пробачення.
9. А тепер треба коротко сказати про те, який повинен бути спосіб викладу в історика, і, передусім, як він має уникати вишуканого, надмірного та роздутого поетичного стилю. Саме за це Лукіан докоряв історикам свого часу, один з яких розпочав писати історію від звернення до Муз, а інші вели розповідь фразами, властивими лише поемі. І хоч мова істориків не повинна бути негарною і вульгарною, тим більше треба уникати плекання її та витонченості так, щоб читач уважав, що вона [історія] народжена самою справою, а не походить від мистецтва. Адже ж всяке захоплення зменшує достовірність розповіді. Саме цей недолік закидає Фаміан Страда Тацітові, хоч Таціт має великого захисника в особі справедливого Ліпського. Той самий Фаміан Страда ставить Тіта Лівія нижче Саллюстія тільки за те, до Лівій іноді здається більш художнім, ніж годилося б. До того ж Страда вважає, що це не є ознакою історичного твору. «Зблизька побачили вкриті снігом вершини гір, майже змішані з небом» \352\ [кн. 21]. Про його більшу пишномовність свідчать такі слова: «Дається сигнал до бою — і по три юнаки з кожного боку зі зброєю в руках кидаються у бій /153/, наче три загони відчайдушного війська». І те, що він додає трохи згодом, також цілком поетичне: «Як тільки у натовпі забрязчала зброя і заблищали, видзвонюючи, мечі, страшенний жах охопив тих, які це спостерігали». Але це нововведення в такому чудовому творі трапляється дуже рідко.
10. Діонісій Галікарнаський про стиль історичного твору [«Про оцінку історії Фукідіда», розд. 6, 2] говорить таке: «Дійсно, я не схвалюю грубої, простої і неопрацьованої промови в історичному творі. Я за таку промову, яка має щось поетичне, однак, не цілком поетична, а тільки виходить поза межі звичайної мови, бо ж немає нічого гидкішого і неприємнішого [для людей], ніж пересиченість: міра корисна в усьому».
11. Про те, якою може бути структура промови, послухай, що пише Ціцерон («Про оратора», кн. II [15, 20]). «Підбір слів [в історії] і рід промови має бути бездоганним і плавним і протікати з якоюсь рівномірною легкістю, без судової суворості і колючок політичних нападок». І це ж саме («Оратор» [20, 66]: «В історії часто застосовується художня розповідь, часто описується місцевість чи битва, вставляються навіть промови і заклики, але для цього вимагається якась плавна і спокійна, а не заплутана і гостра мова».
12. Про це саме говорить Квінтіліан [кн. IX, розд. 3]: «Історія вимагає не так певного ритму, як якогось порядку і зв’язку [між подіями]. Саме всі її частини пов’язані між собою, тому що вона швидко змінюється і протікає, наче люди, які, взявшись за руки, взаємно зміцнюють ходу, утримують інших і самі утримуються».
13. Послухаймо, також Лукіана: «Перехід до викладу має бути плавним і спокійним, тому його теж треба прикрасити риторичними засобами. Він має протікати гладко і рівно, щоб не було відхилень і розривів. Далі хай він відзначається ясністю, яка досягається способом вираження та способом розташування матеріалу. Нехай історик передасть все завершене та впорядковане, по-перше, довівши до кінця одне, нехай береться за інше, причому все це повинно бути послідовним і так зв’язаним в один ланцюг, щоб ніщо не переривалось і окремі розповіді не виходил» одна поруч з іншою, а щоб були одна з одною послідовно пов’язані і поєднувалися б тісно між собою» [До Філона, 55].
14. З усіх повчань згаданих авторів зроби стислий і короткий висновок: по-перше, щодо способу викладу історика, то він повинен бути добре опрацьованим, але менше, ніж \353\ виклад поетичного твору чи ораторського; він повинен відзначатися красою і добором слів, безпристрасним і логічним зв’язком і плавністю мови. Подумай-но тепер, який виклад годився б для мужа минулого віку і великого авторитету, якщо б той що-небудь розповідав, то він повинен так само розповідати в історичному творі. По-друге, зокрема, писати історію треба відповідними періодами, пов’язаними між собою так, щоб здавалося, що один з одним нерозривний, наступний — продовженням попереднього, чого, як бачимо, повчає Лукіан, говорячи про розповідь. Це буде тоді, коли зробимо відповідний перехід [від одного періоду до наступного] або вживатимемо різні сполучні слова /153зв./.
По-третє, незначні фігури і то такі, що не каламутять молочної річки історії, інакше кажучи, можуть вживатися спокійні і повільні, як, наприклад, сентенції, порівняння, скромні метафори та інші тропи. Однак хитрі і надмірно гарячі [фігури] тут не потрібні, хіба коли вставлені в середину промови. По-четверте, описи не вживаються, хіба тільки ради викладу, але в них треба дотримуватися стислості і міри.
15. Спосіб викладу промови осіб, які вводяться в історичний опис, є двоякий: обидва виражаються в першій особі, наприклад: «З вами, каже, о юнаки і ровесники мої...» тощо, А сам історик про інших передає так: «Александр тим, що приносили листи, відповідав, що Дарій подарував йому Лідію 48, Іонію 49, Еоліду 50 та узбережжя Геллеспонту 51, як нагороду за його перемоги. Але ж закони видаються переможцями, а приймаються переможеними» [Курцій, кн. 4]. В них [законах] дієслова вживаються в інфінитиві, а особа, до якої відноситься це дієслово, — в знахідному відмінку. Дієслова ж в наказовому способі переходять в оптатив 52 так: «Хай він перестане лякати річками того, про кого знає, що той перейшов моря» [Курцій, там же]. Тут він міг сказати: «Перестав би він лякати...» тощо. Також і до інших промов стелиться більш похила дорога. Наприклад: «Отже, ми отримали один із найдавніших способів вислову...» тощо. Інші [промови] несподівано вводяться одним вставним словом «каже».
У промовах істориків має місце все те, що й у промовах оратора, хіба що вони повинні бути коротшими і більш підготовленими, ампліфікації — не роздуті словами, і особливо тут підходять емфази.
16. Нарешті, такий закон ось нехай буде основним і важливим особливо для того, хто пише історію: уважно й постійно читати неперевершених у своїй справі істориків, і успіхів у цій галузі можна добитись тільки тоді, коли читати все і дотримуватись того, про що досі йшлося. \354\
Розділ сьомий