Промова при привітанні гостей 3 страница


Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший руський митрополит, давньоруський письмен­ник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про за­кон і благодать», у якій він з патріотичних позицій оцінив діяльність давньо­руських князів і міжнародну роль Київської Русі. У ній автор-патріот гаря­че виступає проти зазіхань Візантії на Русь, красномовно й переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, об­стоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзна­чали такі риси «Слова про закон і благодать», як яскраву образність, емо­ційність, надзвичайну мелодійність, логічну стрункість.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихають на­щадків на опанування риторичними й морально-етичними секретами цієї ви­датної фігури слов'янської культури.

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочис­того й учительного красномовства на Русі. Він закликав письменника й ора­тора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбу­лося, прикрашати діяння героїв відповідними словами «прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають»1.

Кирило Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних епідейктичних промов, якого ми з повним правом можемо назвати великим піснетворцем Давньої Русі.

Велику риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пас­хи», яке К. Туровський побудував за суворими законами красномовства: ма­теріал подано на порівнянні зраділої «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому — низка блискучих метафор про роль ритора-проповідника: «Нині ратаї слова приводячи словесних ягнят до духовного ярма і за­нурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й за­сипаючи сім'я духовне, надіями майбутніх благ веселяться...»2.

Прибавления к творениям святых отцов. Ч. 2.— М., 1844. Див.: Гурвич Е. С, Погоріл-ко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики.— К., 1978.

Туровский Кирилл. Слово в новую неделю на Пасхе // Древняя русская литература. Хре­стоматия.— М., 1980.— С. 73.


На жаль, до наших днів не дійшли імена багатьох давніх слов'янських ораторів-патріотів, але перлини їх словесного таланту, мудрості й краси думки увійшли у могутній фольклорний золотослів рідного народу.

«Соловейко України» А. С. Малишко у вірші «Буду я навчатись мови зо­лотої» закликав патріотичну молодь вміти прислухатись до кожного пору­ху серця матері-України:

Буду я навчатись мови золотої

у трави-веснянки, у гори крутої,

в потічка веселого, що постане річкою,

в пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці

в клекоті гарячім кованої криці,

в корневищі пружному ниви колоскової,

в леготі шовковому пісні колискової;

щоб людському щастю дбанок свій надбати,

щоб раділа з нами Україна-мати;

щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою

в гніві бився блисками, а в любові — рутою!

***

Національне красномовство слов'ян базувалося як на класичній риторич­ній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Роль художнього риторичного слова була напро­чуд важливою у боротьбі слов'янських народів за соціальне, національне визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації, про­ти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними, зокрема, деякі поезії українського Арістотеля Г. С Сковороди «Всякому городу нрав и права» стали народними піснями, зажили своїм самостійним і прекрасним життям.

Слов'янська риторика України, Росії, Білорусі увібрала в себе латиномовні риторики, поетики, грецькі й західноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвивали церковні діячі, письменники, вчені: вологодський єпископ Макарій, один із засновників Слов'яно-греко-латинської академії Симеон Полоцький, кращі гуманісти-просвітителі — М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та їхні сподвижники.


Народи створювали тисячолітній золотослів національних культур, що знайшло відображення у дорогоцінній скарбниці — фольклорі, зокрема у при­слів'ях, приказках українського, російського. та інших народів. їх з любов'ю збирали й передавали нащадкам патріоти-гуманісти В. І. Даль, Б. Д. Грінченко та інші.

XVII — перша половина XVIII ст. — це період становлення І розвитку літератури, її родів і видів, і, безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мис­тецтва, їх етико-естетичною основою, підґрунтям була любов до своєї бать­ківщини, рідного народу, боротьба за свободу й щасливе життя у гармонії з Богом, собою, природою і суспільством, тому типовою темою підручників з риторики була така: «Рука Всевишнього Вітчизну врятувала».

Після складного для Русі Смутного часу, епохи міжцарювання на почат­ку XVII ст., обрання нового царя Михайла Федоровича Романова й повер­нення до мирних часів починають розвиватися словесні науки. У Росії XVII-XVIII ст. вивчали «Французьку риторику» Фоклена (1555 p.), «Джере­ла французького красномовства» Шабанеля (1612 p.), «Роздуми про елегант­ність та ввічливість стилю» Бельгарда (1695 p.), «Мистецтво говорити» Б. Ламі, риторики Арістотеля, Цицерона.

У 1620 р. створюється перша російська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. її вивчали на Русі понад сімдесят років, вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі тощо.

Це не самостійний російський твір, а переклад латинської «Риторики» ні­мецького вченого Філіппа Меланхтона у стислій переробці його учня Лоссія (видання 1577 p., Франкфурт). Завдяки творчому ставленню давньоруського книжника до тексту оригіналу до «Риторики» були введені уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудрощів», текст було пристосова­но до потреб тогочасної освіти.

«Риторика» 1620 року має дві книги: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було ха­рактерним для підручників Давньої Русі.

Безумовно, перша російська «Риторика» — цінна пам'ятка історії роз­витку слов'янського красномовства. Ось її наказ («наречение») усім нам: «Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика ви­конується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні про­мови»1.

Як бачимо, перша слов'янська «Риторика» є прямою спадкоємицею тра­дицій Давнього Світу, настанов Цицерона, Демосфена, Квінтиліана та інших. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'янського красномов­ства, спираючись на риторичний геній кращих її служителів — М. В. Ломо­носова, Ф. Прокоповича, І. Галятовського та їхніх сподвижників.

Петровська епоха перетворень та реформ викликає до життя серію блиску­чих керівництв з ораторського мистецтва: «Про силу риторичну» Софронія Ліхуда, засновника й викладача Слов'яно-греко-латинської академії (1698), «Риторика» Михайла Качова (кінець XVII ст.), «Наука проповідей» та «Книга сія філософська» (коротка риторика) Андрія Білобоцького (початок XVIII ст.), «Риторична рука» Стефана Яворського (1705 p.), перекладена з латині Федо­ром Полікарповим, «Книга прекрасного злотослова» грека Кузьми Афоноіверського (1710 р.) та ін.

На жаль, ці взірці шкільного викладання риторики зберігаються в архівах у списках, не видані й мало вивчені.

Рукописними були й латиномовні риторики, які вивчалися у духовних ака­деміях — Слов'яно-грека-латинській, Києво-Могилянській, Острозькій та ін.

Опублікованими були: курс теорії поезії «De arte poetica» Ф. Прокопо­вича — Г. Кониським у Могильові в 1786 р. (друге видання у 1961 p.), рито­рика Ф. Прокоповича «De arte rhetorica», що побачила світ в українському перекладі у 1979 p., поетика М. Довгалевського «Hortus poeticus», україн­ський переклад якої вийшов у видавництві «Мистецтво» у 1973 р.

Києво-Могилянська академія. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вогнищем просвіти й культури в Україні, в Росії, значною мі­рою і в Білорусі та південних слов'янських країнах, мала статус європейсь­кого навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу.

Свою прогресивну просвітницьку діяльність вона здійснювала у складний період, коли український народ зазнавав утисків, а його мові й культурі за­грожувало знищення.

Академія ставила високу й благородну мету: тут «наук визвольних навча­ються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять»2. ' Див.: Аннушкин В. И. Первая русская «Риторика».— М.: Знание, 1989.

2 Материалы для отечественной истории. Издал М. Судиенко.— Т. 1.— К.: Университетская типография, 1853,— С. 50.


Сучасним риторам, спеціалістам гуманітарного профілю повчально й ко­рисно знати про структуру цього унікального навчального закладу, методи навчання спудеїв, перелік предметів, навчання риторики тощо1.

Київська академія виникла у період загального культурного піднесення на українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвав­ленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Київська братська школа, створена у 1615 p., заклала основу академії, бо її підтримувало запорізьке козацтво та визначні освітні сили, які гуртували­ся на той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим загально­освітнім всестановим навчальним закладом України.

Академія мала глибоконаціональне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну високу освіту, як на той час, задовольняю­чи науково-освітні й культурні потреби суспільства.

Дослідники, зокрема 3. І. Хия-сняк, В. П. Маслюк2 та інші, відзначають де­яку схоластичність її курсів, її богословське спрямування, що було наслід­ком певних історичних умов. її вихованцями були багато відомих громадсь­ких, політичних, державних та освітніх діячів, учених — істориків, філо­софів, медиків, художників, композиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами.

У XVII-XVIII ст. у Києво-Могилянській академії було 8 класів, а курс навчання тривав 12 років. Першою була фара (або аналогія) — підготовчий клас, куди вступали діти з певним обсягом знань взагалі та з латини зокре­ма. Далі йшли граматичні класи: інфима, граматика і синтаксима.

Ключем до вищих знань була латинська мова, вивченню якої в академії приділялася серйозна увага. Крім того, спудеї здобували ґрунтовну лінгвіс­тичну підготовку, вивчаючи книжну українську, Грецьку, польську, слов'ян­ські та європейські мови. Між собою спудеї говорили лише латинською мо­вою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася просто неосвіченою.

У Київській братській школі, пізніше колегії й академії, вивчали «сім віль­них наук», які поділялися на trivium (граматика, піїтика, риторика) і quadri-um (арифметика, геометрія, філософія, музика) і входили в обов'язкові прог-

1 Див. докладніше: Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія.— К.: Вид-во при КДУ, 1970.—
С 172; Хижняк 3. І. Києво-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідеологічні пе­
редумови виникнення вищої освіти на Україні.— К.: Знання, 1991.

2 Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх
роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К.: Наук, думка, 1983.— С 234.

3'U-319


рами підвищеного типу шкіл і за кордоном: у Кембріджському університеті, Краківській, Віденській, Замойській, Познаньській академіях.

Після граматичних класів спудеї академії впродовж 8-ми років вивчали поетику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 роки) і богослов'я (4 роки).

Поетика — мистецтво складання віршів — було захоплюючим і корисним заняттям. Студенти оволодівали загальними правилами віршування (трид­цять видів класичного й середньовічного стилів: епопея, комедія, трагедія, буколічна, елегічна, ідилічна, дидактична, сатирична поезія).

Дориторична підготовка в академії здійснювалася продумано й цілеспря­мовано, особливу увагу у навчанні творчих навичок та вмінь приділяли скла­данню ліричних видів поезії: кантам та елегіям, вітальним, поздоровчим (па­негірикам) на честь відомих осіб, громадських свят, церковним, академічним, а також драматичній поезії (похорони спудеїв, викладачів тощо).

Професорсько-викладацький склад академії приділяв значну увагу роз­ширенню культурних обріїв спудеїв, створюючи для них спеціальні посібни­ки з греко-римської міфології, назв рік, озер, вітрів тощо.

Унікальний досвід виховання і навчання українських, російських та інших риторів було накопичено у Києво-Могилянській академії у XVII—XVIII ст., де читався курс світської риторики на ідейній основі античності, патристики, схоластики, гуманізму й Реформації та деяких ідеях просвітництва.

До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складе­ні й прочитані в академії в 1635—1817 pp. Як свідчать дослідження В. П. Мас­люка та 3. І. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми, більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення захисту інтересів гноблених і беззахисних людей перед іноземними загарбниками та місцевими гнобителями, які зрадили інтереси народу (на прикладах судових промов, листів тощо).

У курсі риторики такі прогресивні вчені, як Ф. Прокопович, І. Галятовсь-кий, виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, па­негіриків відомим громадським, політичним діячам (Петру Могилі, кошовим).

Відзначимо, що риторика в академії була найбільш популярним предме­том, бо мала практичне застосування: студенти створювали ораторські про­мови, орації, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.

Метод вивчення риторики був таким. Студентів вчили створювати промо­ви загального й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи:


вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо. Церковного красномовства навчали лише бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класи­ків риторики.

Підручники в академії були рукописними, авторськими, бо кожен викла­дач мусив складати свій оригінальний курс лекцій.

Різні дослідники шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова, риторики неоднозначно оцінюють їх значення. Одні наголошують на їх вто­ринності, неоригінальності, вважаючи їх рабськими копіями західноєвро­пейських риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський). Інші, як В. П. Маслюк, не применшують їхнього значення для розвитку естетико-літературної думки в Україні, Росії, Білорусі, вважають, що вони не втрати­ли своєї наукової цінності й сьогодні — у період відродження вітчизняної риторичної спадщини, оновлення нашого суспільства, духовно-інтелектуаль­ного зростання.

Ми приєднуємо свій голос до плеяди дослідників нашої риторичної спад­щини, які творчо використовують риторичний потенціал минулого, зокрема Києво-Могилянської, Острозької академій. У концепцію відроджуваного Міжнародного університету «Києво-Могилянська академія» закладені кращі традиції гуманістичної просвіти України, де достойне місце серед інших гу­манітарних наук належить класичній риториці, поетиці й філософії.

Першим друкованим підручником риторики в академії був підручник про­фесора Іоаникія Галятовського «Наука або Способ зложення казаня» (Київ, 1659, 1660; Львів, 1663, 1665). Львівське видання вийшло під назвою «Ключ разум-Ьнія».

Іоаникій Галятовський(помер 1688 р. у Чернігові) — цікава й видатна по­стать слов'янської філософської та риторичної думки XVII ст., вихованець Київської колегії, а пізніше — її професор та ректор. Дослідник його твор­чості М. Ф. Сумцов відзначав, що І. Галятовський знав набагато більше на­укових теорій про причини, явища та стан природи, ніж сучасні йому вчені, займався проблемами історії, ботаніки, зоології, мінералогії та інших наук1.

Риторичну спадщину І. Галятовського відзначає тісний зв'язок із життям, соціально-політичними та релігійними проблемами того часу: релігійно-цер­ковна полеміка з єзуїтом А. Пекарським «Розмова білоцерківська» (1676 p.), заклик боротися з татаро-турецькою навалою «Лебід» (1679 р.) та інше.

Див.: Сумцов Н. Ф. К истории южнорусской литературы XVII в.: Вып. II. Иоаникий Галя-товский.— К., 1884.— С. 33.


З 60-х років XVIII ст. академія перетворюється на духовний заклад, і її вихованці для завершення освіти їдуть до Москви, Петербурга. Красномов­ство й риторику як спеціальний та обов'язковий предмет на той час викла­дали також в церковних школах та училищах.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторич­но спадщини, а вивчення й осмислення накопиченої тут риторичної науки дають духовно-інтелектуальну поживу розуму й серцю сучасних риторів та дослідників. Ім'я академії прославили такі видатні ритори-гуманісти, як Ф. Прокопович, М.Ломоносов, Г. Сковорода та інші просвітителі слов'янсь­ких народів.

Феофан Прокопович(1681—1736) — видатний слов'янський оратор, вче­ний, письменник, політичний і громадський діяч, автор трактатів, проповідей («Духовний регламент», «Слово о власти и чести царской», «Правда воли монаршей», ода на честь Полтавської битви «Епінікіон» та ін.), один із за­сновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, творчим використанням культурної спадщи­ни античності.

Завдяки своєму ораторському таланту Ф. Прокопович, виходець із серед­ніх верств суспільства, який рано втратив батьків і виховувався у дядька, до­сягає вищих посад держави, стає правою рукою Петра І, його радником, сподвижником, главою «Ученої дружини».

Протягом 1708—1709 pp. у Києво-Могилянській академії він читав лек­ційний курс риторики, яку вважав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Ідейну й творчу спадщину видатного українського та російського просвіти­теля високо цінували Кантемір, Сумароков, Фонвізін, декабристи, Пушкін, Бєлінський та інші.

З 1706 р. Ф. Прокопович — професор риторики в академії, курс якої на той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика, яку створив Ф. Прокопович, увібрала в себе прогресивні ідеї його вчителя Аріс-тотеля і складалася з десяти книг: І — загальні вступні настанови; II — про підбір доказів і про ампліфікацію; III— про розміщення матеріалу; IV — про мовно-стилістичне оформлення; V — про трактування почуттів; VI— про ме­тод писання історії і про листи; VII — про судовий і дорадчий рід промов; VIII— про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови; IX — дещо про священне красномовство; X — про пам'ять і виголошування1.

' Див.: Прокопович Феофан. Філософські твори: Т. І. Про риторичне мистецтво.— К.: Наук, думка, 1979.- С 103—435.


Ф. Прокопович вважав, що риторика позбавлена свого специфічного предмета, охоплюючи усі предмети, які цікавлять людину й можуть бути об'єктом інших видів мистецтва. Метод риторики він вбачав у тому, щоб на­вчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відпо­віді на важливі питання й переконати, що ці відповіді є правильними.

Видатний ритор описував такі функції риторики, як-от: соціально-органі­заційну (засіб агітації, мобілізації), культурно-освітню (життя народу, краї­ни), одержання нових знань, збудження почуттів, формування громадської думки, вплив на них тощо.

Джерелами красномовства Ф. Прокопович вважав природу, мистецтво (талант), освіту, тренування, наслідування, що збігається з уявленнями гре­цької та латинської класичних риторичних шкіл.

Риторичний курс Ф. Прокоповича мав виразний нормативний характер, у якому автор з позицій раціоналізму виступив проти стилістичних надмір­ностей бароко, схоластики латино-польських риторик, проти пустопорожнь­ого псевдокрасномовства.

Промови Ф. Прокоповича були повчальними, утилітарними, обґрунтову­вали реформи Петра І з питань церкви, освіти, науки тощо.

О. Сумароков дав таку оцінку таланту видатного ритора: «...послідовник сей пресолодкий Цицерона і красномовства російського корона...».

Видатний вчений-просвітитель обстоював принцип античної класичної ес­тетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту твору.

Феофан Прокопович у своєму курсі риторики писав про достоїнства ора­тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні і, нарешті, він підбирає стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Основні постулати київського вченого нічим не суперечать поглядам ан­тичних теоретиків риторики, зокрема Арістотеля, де в теорії симетрії домі­нувала концепція загальної й абсолютної краси, бо відповідність словесного вираження (застосування відповідних слів і думок до винайденого матеріалу) вимагає особливого чуття та неабиякого таланту.

Так само Феофан Прокопович поділяв й античні поняття міри в усьому, міри як естетики золотої середини, у якій повинні сходитися і поєднувати­ся всі крайнощі. Погляди Арістотеля, Платона, Квінтиліана та інших пред­ставників класичної естетики на гармонію були творчо сприйняті Феофаном Прокоповичем та його послідовниками.


Цікавим, корисним сучасним риторам є розділ «Про почуття» з «Рито­рики» Ф. Прокоповича, який виховував у своїх учнів-риторів (в їх ораторсь­ких виступах) такі почуття, як любов, тривога, надія, ревність, радість, гнів, гордість, печаль, страх, жах, обурення тощо, чим обґрунтовував психологіч­ну культуру оратора, який має бути талановитим митцем, щоб у душі слу­хача збудити необхідні почуття.

Феофан Прокопонич та його послідовники творчо використовували досяг­нення античної риторичної думки — вчення про три стилі. Завданням і ме­тою високого стилю він вважав хвилювати аудиторію, для чого підбирають­ся сильні емоції, величні способи викладу: часті метафори, величні фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, легкі почуття, помірковані сентенції, дотепні вислови.

«Низький стиль служить для повчання і вживається у розповідях, якими повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, бу­денні справи, то май на увазі, що навчання вимагає низького стилю, розве-селення — середнього, а зворушення — високого»1.

Не усі праці видатного мислителя й просвітителя знайдені. За його «Бук­варем» вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, бол­гари, греки. Великий гуманіст закликав учених академії до формування са­мостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не кра­марів науки»2.

Феофан Прокопович оволодів багатьма мовами, писав латинською, ні­мецькою, старослов'янською, книжною українською, німецькою, англійсь­кою, французькою, шведською, польською мовами. Його широка полілінгвіс-тична культура до наших днів вражає масштабністю обдаровання.

Учений відстоював ідею освіченого абсолютизму, заснував російську про­світу. Його останніми передсмертними словами були такі: «О, голово, голо­во, розуму впившись, куди ся прихилиш?».

Великий ритор російського народу М. В. Ломоносов був знайомий з ри­торичними працями професорів Києво-Могилянської академії, у тому числі й з «Риторикою» Феофана Прокоповича. Про це свідчать виправлення у ній 1747 р. та інші матеріали.

Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К.: Наук, думка, 1983.— С 89.

2 Письма Ф. Прокоповича. Труды Киевской Духовной Академии. 1867, т. 1. Письмо 3-е.— С. 158.


Філософські, риторичні погляди видатного просвітителя Феофана Проко-повича відбивали інтереси прогресивних сил, стали важливою віхою у роз­витку слов'янського красномовства та естетичної думки.

Ломоносов Михайло Васильович (1711—1765).Іменем М. В. Ломоносова відкривається новий етап у розвитку й становленні слов'янської риторики. Великий вчений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет, він заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию» (1748, 1759, 1765), «Краткого пособия к риторике в честь любителей словес­ности», знаменитої «Российской грамматики».

М. В. Ломоносов так визначав риторику: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки»1.

Великий російський просвітитель виходив з класичних елліністичних ри­торичних поглядів; творчо засвоївши, він збагатив їх оригінальними підхо­дами й трактуваннями.

Він розрізняв такі фактори обдаровання оратора, як душевні, особливо гострий розум і пам'ять, фізичні — сильний та приємний голос, поставний вигляд.

М. В. Ломоносов виділив знання елементів і структур публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, заключення. Для успішного впливу на слуха­чів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів (вік, стать, виховання, звички, рівень освіти тощо), силу красномовства. Він вва­жав, що оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів. Силу красно­мовства М. В. Ломоносов вбачав у гострому розумі, розгляді етичних моти­вів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найбільше, з його точки зору, сприяє збудженню пристрастей образне зображення подій, виразне й зриме зобра­ження їх у словах, щоб слухачі начебто ясно побачили картину перед очима.

Головний подвиг М. В. Ломоносова у галузі художньої культури сучасни­ки й нащадки бачили в його поетичній риторичній творчості й удоскона­ленні російської мови. У промові «Лист молодого російського вельможі» О. М. Шувалова говорилося: «Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії; він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкри­вав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим ма-1 Ломоносов М. В. Избранные философские произведения.— М., 1950.— С. 451.


теріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути її гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її грубість...

До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його по­хвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хва­лу йгерою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмеж­ним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище то­го, що він творить»1.

Спеціалісти у галузі риторики й слов'янської риторичної спадщини спра­ведливо вважають, що ломоносівський період в історії риторики по-справж­ньому досі не оцінений, чекає свого глибокого дослідження й описання.

Часом розквіту російської риторики спеціалісти вважають першу полови­ну XIX ст., особливо після Вітчизняної війни 1812 p., коли громадсько-пат­ріотичне піднесення заохочувало розвиток словесних наук, перш за все ри­торики — загальної та часткової.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів пере­видавалися, не втратили своєї цінності до наших днів, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси О. Ф. Мерзляко-ва, М. М. Сперанського, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленецького.

Мерзляков Олексій Федорович(1788—1839). Першу кафедру російського красномовства, віршування й мови створив поет, критик, перекладач, профе­сор Московського університету О. Ф. Мерзляков, який був родом з м. Дал-матово Пермської губернії. На його публічні промови охоче збиралася уся московська верхівка, бо жвавість і яскравість викладу, рідкісний дар імпрові­зації, темперамент, та до того ж глибокі філологічні знання робили його лек­ції живою академією російської словесності. Сучасники говорили про нього, що Москва нічого подібного не чула. Ця висока оцінка була цілком заслуже­ною видатним російським ученим, блискучим оратором, який прожив не та­ке довге життя, але встиг так багато. Він писав: «Оратор іноді грунтує збу­дження пристрастей на моральних поняттях про честь, справедливість...»2.

О. Ф. Мерзляков був учителем О. С. Грибоедова, П. О. Вяземського, П. Я. Чаадаева, які стали відомими майстрами слова. Його школу пройшли М. Муравйов, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський, І. Тургенев. Учні називали улюбленого наставника «красою університету», зберігаючи вдячну пам'ять про його лекції й красномовство, моральну велич і красу протягом цілого життя.

Ломоносов М. В. в воспоминаниях и характеристиках современников: Сост. Г. Е. Павло­ва.— М—Л., 1962,— С. 137—138.

2 Об ораторском искусстве.— М.: Знание, 1980.


Сперанський Михайло Михайлович(1742—1839) — граф, відомий росій­ський державний діяч. З 1808 р. він стає найближчим радником імператора Олександра І, автором плану ліберальних перетворень, ініціатором створен­ня Державної Думи. Вчений багато зробив для розвитку Сибіру, керував мо­дифікацією основних державних законів Російської імперії.