Софісти та їх роль в античній культурі. Протагор та Горгій
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З філософії
Софісти та їх роль в античній культурі. Протагор та Горгій
У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються софісти.
Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. Але софісти були мудрецями особливого плану. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти.
Риторика — мистецтво красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити, говорити і робити" — софісти.
Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання.
Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481-411 pp. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продає, Антіфонт, Ксеніад;
Молодші — Алкідам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфагорійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працювали в кінці V — на початку IV ст. до н.е.
Спільне в їхніх поглядах — раціоналістичне пояснення явищ при-роди, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Найціннішим у софістів є вчення про людину. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина — міра всіх речей..."
Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н. е. софістів - явище закономірне. Софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і вмінню вести суперечки (евристиці). Мистецтво слова й мистецтво думки високо цінували у містах Афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Уміння говорити і переконувати життєво важливе. Софісти якраз і навчали захищати будь-яку думку, не цікавлячись, у чому ж полягає істина. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно - антитезу. Але саме це і відіграло важливу роль в остаточному зруйнуванні догматизму традицій у світогляді стародавніх греків. Догматизм тримався на авторитеті. Софісти ж вимагали доказів, що пробуджувало від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади полягає також у тому, що створено науку про слово і закладено основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, софісти сприяли їх відкриттю.
Головна відмінність світобачення софістів від поглядів попередніх мудреців - у чіткому розмежуванні того, що існує за природою, і того, що існує за установленням людини, відповідно до закону, тобто у розмежуванні законів Макрокосму. Увагу софістів перенесено із Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ?
Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму - вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, - вчили софісти, - як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безліч; об'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом.
У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно - те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу - софістики. Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у діалогах зображує багатьох із них як брехунів і ошуканців, які заради вигоди нехтують істиною і вчать аморальності. Інших Арістотель у творі «Про софістичні спростування», дає визначення софістики: «Софістика - це позірна мудрість, а не справжня, і софіст той, що шукає зиску від удаваної, а не справжньої мудрості». Але, напевно, найбільш пристрасним критиком софістів і софістики став Сократ - перший філософ-афінянин за народженням.
Протагор (485-415) з Абдери, що жив головно в Атенах, є скептиком "людина — є міра всіх речей". Існування богів непевне. Нам неясно, чи людина "взагалі", чи окрема людина, — в кожнім разі Протагор стремить своїм твердженням встановити на місце певности в існуванні абсолютної правди й об'єктивного пізнання, певний суб'єктивізм та релятивізм. Тому Протагор може завданням своєї реторики вважати доказ кожної думки, роблячи "слабшу думку сильнішою". Об'єктивні критерії правди він відкидає. Він сумнівається в існуванні богів. Він вважає, що держава є людська установа, що повстала з людських потреб, тому закони людського співжиття є (свавільно) встановлені людьми, вони ані божеські встановлення, ані повстали на основі "природи", себто з певною внутрішньою необхідністю.
Горгій з Леонтин в Сіцілії, що теж був чинний в Атенах, ще загострює скептицизм: "нічого не існує: якби що існувало, його неможливо було б пізнати, то неможливо було б це пізнання передати іншим".
Продик з острова Кессу має значення в історії дослідження мови, як дослідник граматичних питань, а зокрема "синоніміки", себто розрізнення значення подібних сенсом слів: таке розрізнення має велике значення і для філософії, уточнюючи термінологію та думання.
Софісти, здається, й Протагор, якого думки передає, тільки чи об'єктивно, Платон відкинувши думку про вічність суспільного життя, зацікавились і питанням про встановлення держави та суспільства, з'являючись таким чином першими працівниками над філософією історії та культури. Тут зустрінемо спроби винести сучасний стан з первісного примітивного стану людства. Відкидаючи об'єктивне значення законів суспільного життя, дехто з софістів приходив до теорії диктатури "сильної людини" та до негації будь-яких моральних принципів в політиці (зокрема "тиран Критій", досить сумнівна постать атенської політики, а також інші, почасти нам відомі лише з викладу їх думок в творах Платона — знову треба запитати чи цілком об'єктивних). Може найцікавіші думки атенського софіста Антифон а, що стали тепер приступні в уривках папірусів: він вчить про повну рівність людей, ба навіть рівність людей і тварин; людське суспільство має бути вибудоване на основах природних, за якими всі люди вільні та рівні.
Не треба думати, що скептичні, радикальні (в той чи інший бік — в грецькому світі оборона тиранії була серед демократично організованих держав-міст також формою радикалізму) та нігілістичні теорії виключно панували серед софістів: маємо, щоправда, й анонімні твори, що цілком підтверджують традиційну негативну оцінку софістів (як от паралельні промови самого автора, що однаково рішуче обороняють протилежні погляди!), але поруч з цим маємо і твори, що є серйозною спробою популяризації тодішньої науки. Із згаданих софістів Продик, Антифон, а почасти й Протагор серйозно ставились до тих проблем, якими займались, та хоч їх теорії не подавали багато позитивного, але не треба забувати, що вони — як і чимало інших "софістів" тих часів — багато спричинились до розповсюдження наукового знання та до пробудження інтересу до нього в ширших колах грецького світу.
2. Фома Аквінський – центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі
Фома Аквінський (1225-1274) є визначним представником середньовічної філософії та теології. Завдяки Аквінському довершене теологічне католицьке віровчення та здійснена систематизація схоластики. Створив філософську працю “Сумма теології”. Уперше поєднав філософію з християнською вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за основу філософію Аристотеля він вважав і переконував представників церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення. Прийшовши до висновку що не все підвладне розуму він чітко розрізняє істини розумні і стини над розумні. Філософія і теологія отримують у нього свій самостійний статус, свої завдання та цілі. Це є спроба прокласти міст між світською науковою філософією і божеською мудрістю (релігією). Істини розуму та над розумні істини мають найвищу основу у бутті Бога, який і є їх спільним джерелом твердить Аквінський. Стверджуючи існування Бога, розкриває абсолютну сутність як першопричини буття і отримує абсолютну істину. Між релігією та філософією усуваються бар’єри і відкривається духовна близькість. Істина Об’явлення як і істина розуму, мають єдине спільне джерело – Бога. Істина, людина яку отримує шляхом Божої благодаті не заперечує істини відкритої природним шляхом розумом. Коли розум має істинні принципи і правильні висновки він не суперечить змістові віри. Теологія у Аквінського отримує статус вищої священної науки у ній усі істини отримані завдання світу “Об’явлення”. Божій премудрості, а тому є неомильним, абсолютним і найвищим.
Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів.
Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я.
Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер.
У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продз-ктивної причини", якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу.
У філософському підґрунті свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсали (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалі'!' чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалі'!', так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.
Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.
У 26 років Фома став магістром теології і викладав її в університетах Парижа. На той час Фома розробив вже в загальних рисах свою систему “покатоличеного” арістотелізму - томізму, як стали називати це вчення За іменем автора. Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією / буття бога, безсмертя людської душі тощо).
Більшість догматів проте, не підвладні філософським засобам доведення, тому що вони “надрозумні”, тобто цілком раціональні з позиції “божественного розуму” який набагато переважає людський розум.
Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла.
“Повна” субстанція людини потребує єдності душі і тіла, так само як і їх неповторності виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях “ангельського доктора”.
За Аквінським є 5 доведень буття божого:
“Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше”- це перше томістське “доведення” виходить із неможливості саморуху предмета, в результаті чого утворюється довгий ряд причин, серед яких остання - арістотелівський першодвигун, або бог.
Друге “доведення” виходить із арістотелівського поняття “продуктивної причини”. Так само як і в першому “доведенні”, міркування доводиться до існування первинної продуктивної причини”, яка і є богом. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу.
Оскільки світ існує, повинна існувати і якась абсолютна причина, якою може бути лише бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів якостей. Але ж мусить існувати і якесь абсолютне мірило, що визначає ці ступені і цим мірилом є бог.
П‘яте доведення виходить з арістотельського розуміння причинності як обов‘язково цілеспрямованої - Але якщо світ причинно зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу, тобто бог.
Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу реглігії, між знаннями і вірою, доводячи можливість гармонії між ними, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізнив істини розуму і одкровення.
Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнені тільки через віру.
Таким чином Фома виступає з одного боку проти Тертуліана: ”Вірю тому, що абсурдно” який відкидав значимість розуму у справах віри, з іншого боку підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає не першорушія, а цілеспрямованість у світі - мету.
Фома - поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей, виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму.
Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.
За своїми поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як “Божу волю”, а самого папу як намісника бога.
Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.
Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.
На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію “неотолізм”.