Мовне законодавство та мовна політика в Україні
Найвищою формою організації суспільства, яку виробило людство в процесі свого розвитку, є нація. Одна з основних ознак нації – її мова (поряд із культурою, спільною історичною долею, територією, економічним життям). Національна мова українського народу – українська.
Правовий статус української мови в Україні сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: «Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Термін «державна мова» виник у добу утворення національних держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова– це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами й навпаки (мова всіх гілок державної влади - законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).
На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни «офіційна мова», «національна мова» або просто «мова певної держави», наприклад: мова Французької Республіки – французька; офіційна мова Італії – італійська.
Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін «офіційна мова», в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст.
В юридичному аспекті поняття «офіційна мова» близьке до поняття «державна мова». Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.
Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?
За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної: 1) мова корінної нації; 2) мова найчисленнішої нації.
За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.
Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам. За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн. Так, із 47 європейських країн(включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Власна мова, отже, є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.
Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.
Основними передумовами прийняття Закону про мовибули:
по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;
по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.
Термін «лінгвоцид» (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.
Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.
За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово «руський» використовувалося як синонім до слова «український» до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.
У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.
Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців.
У 1958 р. увійшло в дію Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче. «Можна було відмовитися від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал» (Є. Сверстюк).
Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду:
Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19-го століття писав: «Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою - він стане вчитися чужою і наша народність загине...» Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.
Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науково-популярні видання.
Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А.Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ – польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували «дружбу народiв»), бо українська мова є «породою московської».Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.
У Росiї теж була поширена думка, що українська мова – дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Щоб дискредитувати це «нарiччя», яке вперто завойовувало мiсце серед слов'янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.
Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.
Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: «Редакція журналу «Комуніст» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати». Деякі російсько-українські словники цього часу фактично є російсько-російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники «могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління». Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазнала й українська термінологія.
Лінгвоцид через приниження престижу мови. «Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», – писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население» Радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.
Протягом століть українську оголошували мовою «холопською», «селянською», згодом «колхозною», одним словом, непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким: комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.
Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.
Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови. У життi мов спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.
Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.
Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою.
«Свобода» вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.
Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови. Вороги української мови, отже – i українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова. Ще в минулому столiттi було відомо, що українська мова – «це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим» (М. Драгоманов).
«Другосортність» української мови у сфері науки є результатом колоніальної залежності України. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах.
Лiнгвоцид через «розквiт» мови. Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.
Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська літературна мова», – писав академік І. Бiлодiд у 1967 році.
Перевірте свої знання
1. Мова – це:
1) біологічне явище;
2) процес спілкування, який відбувається у певній аудиторії і в певних часових рамках;
3) ідеальна система матеріальних одиниць, яка знаходиться поза часом і простором.
2. Яка наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві?
1) стилістика;
2) семасіологія;
3) лінгвістика;
4) граматика.
3. За генеалогічною класифікацією українська мова належить до:
1) угро-фінської сім'ї, слов'янської групи, південнослов'янської підгрупи;
2) тюркської сім'ї, слов'янської групи, західнослов'янської підгрупи;
3) індоєвропейської сім'ї, слов'янської групи, східнослов'янської підгрупи.
4. Стилі – це:
1) сукупність мовних засобів, що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування;
2) функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.
3) сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.
5. Національна мова – це:
1) сукупність усіх територіальних діалектів, соціальні жаргони, національний фольклор і літературна мова як вища форма національної мови, що об'єднує народ (або народи) у націю;
2) державна мова, офіційна мова, мова національних меншин, мова національностей;
3) регіональні мови, нетериторіальні мови, літературна мова, національний фольклор.
6. Відшліфована, унормована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, – це:
1) державна мова;
2) літературна мова;
3) офіційна мова;
4) мова радіо, преси, телебачення.
7. Сучасна українська літературна мова утворилася на основі:
1) кращих зразків тогочасної літературної мови (І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко та ін.);
2) українського фольклору і народної мови галицько-волинського зразку;
3) народної мови київсько-полтавського зразку, українського фольклору і кращих зразків тогочасної літературної мови (Т.Шевченко, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко та ін.).
8. Норма літературної мови – це:
1) правильне вживання граматичних форм слів, усталена побудова словосполучень і речень;
2) сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації;
3) використання мовних засобів різних видів відповідно до стилю мовлення;
4) сукупність правил, що регулюють правильне слововживання.
9. Установити відповідність між парами літер та цифр, узгодивши їх:
1) сукупність норм літературної мови, що регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та слів;
2) сукупність норм літературної мови, що регулюють правильне написання слів;
3) сукупність норм літературної мови, що регулюють правильне вживання розділових знаків;
4) сукупність норм літературної мови, що регулюють правильне наголошування слів.
а) акцентуаційні норми;
б) орфографічні норми;
в) орфоепічні норми;
г) пунктуаційні норми.
10. Виберіть правильний варіант написання слів двадцяти/поверховий, кілька/мільйонний, мас/медіа:
1) двадцятиповерховий, кілька мільйонний, масмедіа;
2) двадцяти-поверховий, кілька-мільйонний, мас-медіа;
3) двадцятиповерховий, кількамільйонний, мас-медіа.
11. Виберіть правильний варіант перекладу словосполучень на протяжении часа, на родном языке, к сведению слушателей:
1) протягом години, рідною мовою, до відома слухачів.
2) на протягу години, на рідній мові, до відому слухачів;
3) на протязі години, на рідній мові, до відома слухачів.
12 Виберіть правильний варіант розстановки розділових знаків. Зверніть увагу на підмет і присудок:
1) Педагогіка – не наука, а мистецтво: найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв (К.Ушинський);
2) Педагогіка, не наука, а мистецтво – найобширніше, складне найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв (К.Ушинський);
3) Педагогіка – не наука, а мистецтво, найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв (К.Ушинський);
Контрольний тест
1. Дайте визначення поняттю «мова».
2. Проаналізуйте основні теорії походження мови.
3. Дайте визначення поняттю «національна мова» і проілюструйте особливості функціонування української мови у зв’язку з мовною політикою.
4. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі. Назвіть заходи держави щодо розв’язання питань розвитку мови в країні.
5. Засоби забезпечення статусу престижності української мови. Історичний досвід.
6. Комунікативні ознаки культури української мови.
7. Проаналізуйте труднощі української словозміни та словопоєднання.
8. Дайте визначення поняттю «стилі мовлення» і коротко схарактеризуйте кожний із них.
9. Чому саму Т.Шевченко став основоположником сучасної української літературної мови?
10. Що таке унормованість мови? Схарактеризуйте структурно-мовні типи мовних норм.
11. Якими нормами регулюється усне та писемне професійне мовлення?
12. Від чого залежить оцінка рівня розвитку мови та її здатності обслуговувати всі сфери життя суспільства?
13. Комунікативне призначення мови в професійній сфері.
14. Професійна мовнокомунікативна компетенція.