Мораль як соціокультурний феномен. Категорії моралі. Мораль та право
Мораль - один з основних способів нормативної регуляції поведінки людини у суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та суспільних відносин.
Становлення і розвиток моралі- жодне суспільство не може скластися і існувати без певної нормативної регуляції. У первісному сусільстві цю функцію виконували табу. Пізніше виникають й інші передморальні норми – піклування про старих та дітей, певна система виховання. Вже в давніх мовах знаходять слова “добро”, “зло”, “сором”. Але чистої моралі тоді ще не існувало. Вона виникає паралельно із розвитком релігії та права.
Три базових моральних норми – заборона вбивства, інцесту та канібалізму.
Структура моралі. Мораль є досить складним феноменом. Російський етик О.Дробницький виділяє в її структурі три основних компоненти: моральна свідомість, моральна діяльноість і моральні відносини. Моральна свідомість містить певні моральні норми (вимоги), принципи, ціннісні орієнтації, та моральні категорії. Моральна діяльність полягає у здійсненні певних вчинків, які є елементарною формою моральною діяльності. Моральні відносини виявляються у процесі спілкування між людьми (етикет, культура спілкування тощо).
Категорії моралі (моральної свідомості). Категорія – узагальнене фундаментальне поняття. До основних категорій моралі відносяться наступні – добро та зло, совість та сором, честь та гідність, справедливість.
Добро та Зло – основні моральні категорії (деяки етики визначають мораль, як систему нормативної регуляції людей з позицій добра та зла). Д. та З. – нормативно-оціночні категорії моральної свідомості, які в узагальненій формі позначають з одного боку морально-позитивне (те, що повинно бути), а з іншого – морально-негативне (чого не повинно бути) у вчинках та мотивах людей.
Совість– здатність людини здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання, здійснювати самооцінку своїх вчинків. Совість є центральним чинником моральної самосвідомості людини. Психоаналітики відносять більшу частину совісті до неусвідомлюваної сфери. Багато дослідників, починаючі з Арістотеля асоціювали совість із внутрішнім “судом”. Згідно І.Канту, совість – “внутрішнє судилище”, куди потрапляє людина, якщо порушує моральний закон. На даний час існує декілька концепцій совісті. Ряд дослідників вважали совість вродженим почуттям.
Сором– часто зближують із совістю, при цьому здебільшого вважають це почуття нижчим рівенем моралі. В релігійній філософії сором розуміється як голос Бога, звернений до людської душі.
Честь та гідність – їх часто ототожнюють (бо в основі обох понять лежить певний ціннісний стандарт, якому людина відповідає чи ні). Але між цими поняттями існують і суттєві відмінності. Честь пов’язана з певним соціальним статусом людини, її належністю до певної групи людей (звідси - “честь дворянина”, “честь дівчини” тощо). Звідси й тісний зв’язок честі з поняттям репутації – загальної думки, яка склалася в суспільстві (групі) щодо морального обличчя певної людини. З кінця ХІХ ст. вона поступається місцем ідеї людської гідності. Гідність – уявлення про цінність будь-якої людини, як індивіда, особистості, поза її соціального статусу.
Справедливість– поняття моральної свідомості, яке характеризує такий стан речей, який розглядається як належний порядок людського співіснування, належний стан справ загалом. В первісному суспільстві та давньому світу критерієм справедливості був принцип таліону – “око за око, життя за життя” (“відплатна справедливість”). Арістотель в своїх працях аналізував ідею “розподільчої справедливості” – певні цінності між людьми розподіляються або порівну (зрівняльна справедливість).
Мораль та право. В цивілізованому суспільстві існує дві основні форми нормативної регуляції – інституційна та неінституційна. Терміном “інститут” в сучасній філософії та соціології позначають будь-яку історично усталену форму організації і регулювання суспільного життя (держава, суд і т.п.). Саме на цій основі можна розрізнити поняття моралі та права: моральна регуляція не є інституційною, на відміну від права. Правові норми встановлюються і підримуються від імені авторитету держави, її сили. Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм (в спеціальних документах), останні потребують чіткого визначення. Моральні норми народжуються здебільшого спонтанно, в самій практиці людських відносин, в процесі розвитку певних соціальних груп. Мораль підтримується не іззовні, а в самій людині, в її совісті, душі. Норми моралі не можна звести до будь-якої визначеної кількості.
Але все вищесказане не означає, що мораль не має тісних зв’язків із правом, адже в основі більшості законів лежать саме моральні норми (“не вбий”, “не вкради” тощо). Так, вже в ХІ ст. в Київській Русі існував правовий документ (“Руська правда”), який містив і певні моральні норми: повага до гідності людини (щоправда, лише вільної), піклування про гідність жінки тощо.