Місце освіти у системі соціальних інститутів
В. Солодков зауважує що на початку XX століття Е. Дюркгейм з жалем писав: "За сучасного стану наукового знання ми навіть не знаємо достовірно, що є основні соціальні інститути, такі як, наприклад, держава або сім'я, право власності або договори.".
У пошук відповіді на питання: "Якими є генетичні передумови формування, виникнення соціальних інститутів" найзначніший науковий внесок зробив Г. Спенсер. У своєму фундаментальному доробку "Основи соціології", досліджуючи хід еволюції суспільства, зокрема виникнення різноманітних сфер трудової діяльності людей, народження суспільних класів і соціальних прошарків, локалізацію життя людей у різних природних і культурних умовах, усвідомлення соціальних ідеалів, інтересів та цінностей, він пропонує соціально-функціональну структуризацію.
П. Сорокін у своїй "Програмі викладання соціології" також надав значної уваги дослідженню проблеми розвитку та функціонування соціальних інститутів. Так, він виділив спеціальний розділ з соціальної генетики, у якому намагався не лише розглянути історію окремих інститутів, а досліджувати виникнення і основні лінії розвитку населення і громадських процесів.
Свій внесок у вивчення генезису соціальних інститутів зробили К. Маркс, М. Вебер та інші соціологи.
Дослідники проблеми погоджуються із тим, що генетичну основу соціальних інститутів можна відобразити через дві групи факторів – об’єктивних і суб’єктивних.
Об’єктивні фактори:
- інтеграційні процеси, що відбуваються у матеріальному і духовному виробництві, розбудові соціальної структури суспільства. А. Радкліф-Браун (англійський етнограф, один із засновників концепції «соціальної антропології») вважав, що однією із необхідних умов виживання суспільства є наявність мінімального рівня інтеграції його складових ланок, структурні характеристики мають забезпечувати необхідну солідарність (інтеграцію);
- розподіл суспільної праці за сферами виробництва і її характером;
- кооперація як свідоме об’єднання зусиль частини суспільства для виконання завдань, що стосуються інтересів усього суспільства. Спенсер вирізняв два види кооперації. Перший вид він називав несвідомим, адже він забезпечує первинні суто особистісні потреби людей шляхом обміну продуктами, полювання на диких тварин тощо. До другого виду він відносив кооперацію, організовану свідомо. Вона передбачає повне розуміння суспільних завдань. Саме цей вид і стає генетичним підмурівком соціальних інститутів.
Суб’єктивні фактори:
- інстинкти – доісторичні регулятори людської діяльності, що прискорюють інституалізацію суспільства. Американський соціолог Т. Веблен відносить до них: батьківський інстинкт, а також інстинкт майстерності і "буденної допитливості" (знання); почуття, ідеї, звичаї, традиції. Такої точки зору дотримуються представники інституціональної соціології.
Поняття соціальний інститут запозичено соціологією з юридичних наук. Там воно означало комплекс правил і норм, що регулюють соціально-правові стосунки для вирішення конфліктних ситуацій щодо прав власності, володіння, спадкоємства, взаємним зобов’язань тощо. Наповнюючи змістом поняття «соціальний інститут» В. Солодков зауважує що його тлумачення академічними довідниками має певну відмінність. Так, наприклад, видання «Соціологічний енциклопедичний словник» під соціальним інститутом розуміє "Стійкі форми організації спільної діяльності людей що історично склалися". А «Соціологічна енциклопедія» переконує, соціальний інститут це: "Поняття, що застосовується у більшості західних соціологічних теорій (найширше — у структурному функціоналізмі) і означає стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. "
Названі визначення розрізняються не тільки тим, що зміст першого лаконічніше, а зміст другого розлогіше відображає сутність феномену що досліджується. Важливим є також і те, що у першому разі сформульовано визначення соціального інституту як суспільного явища, а у другому – як наукової категорії. Водночас у кожному із них відображено головне. По-перше, соціальний інститут має свою попередню історію, він розвивається у часі і просторі.
По-друге, він є найраціональнішою, стійкою формою організації спільного життя людей.
По-третє, дане соціальне утворення вибудовується на підґрунті певних цілей та ціннісних установок, що об’єднують людей.
По-четверте, — це кращий полігон для відображення соціальної значущості людини, для розвитку її природних задатків.
Рівень сучасного соціологічного знання, фактичний стан і динаміка організації суспільства дозволяють виявити певну системну організацію соціальних інститутів. Найфундаментальнішою є їх класифікація на підґрунті основних сфер життєдіяльності людей: економічної, політичної, духовної.
Нині зрозуміти економічний уклад життя суспільства і перспективи його розвитку неможливо без детального дослідження усіх структур його організації. Соціальні інститути державної і приватною власності, сільгоспкооперації і фермерства, банків, маркетингу тощо — усе це самостійні форми організації суспільного життя, що представляють єдину, а саме — економічну сферу.
У політичній сфері зайняли самостійне місце як інститут політичної організації суспільства, так і його підрозділи — соціальні інститути держави і права, політичних партій і політичних рухів тощо. Детальний аналіз, наприклад, соціального інституту держави і прогнозування його діяльності обов'язково виведе нас на його підсистеми: соціальні інститути публічної влади, виконавчої влади, президентської влади, суду, військової організації тощо.
У духовній сфері життєдіяльності суспільства — власне різноманіття, породжене накопленим багатством і безмежними можливостями розвитку людської культури. Соціальні інститути науки, мистецтва, освіти, виховання, релігії, моралі, засобів масової комунікації тощо нині функціонують в усіх сучасних цивілізаціях.
Залежно від сфери дії і функціональної визначеності соціальні інститути підрозділяються на:
— реляційні (що виражають ролеву структуру, суспільства в усіх її проявах);
— регулятивні (виконуючі функції громадського контролю);
3) — культурні (пов'язані з духовно-моральними формами існування);
4) — інтеграційні (що забезпечують інтереси макросоціума).
Деякі учені схильні абсолютизувати місце соціальних інститутів у системі соціологічного знання. Наприклад, Дюркгейм вважав, що соціологія — це "наука про інститути, їх генезис і функціонування". Насправді роль і значення соціальних інститутів не варто ні перебільшувати, ні применшувати. Вони являються і існують як частина життя людства.
Історія створення соціального інституту освіти пов’язана із затвердженням пануючого становища в суспільстві церкви і держави. Церква шляхом розвитку освіти розширювала свій вплив на різні народи. Держава утворювалася представниками панівного класу (за участі усього суспільства) для зміцнення своєї влади у масах і розвитку природних обдарувань молоді елітарних кіл суспільства. Достовірно відомо, що вже у V-IV віках до н.е., наприклад, у Древній Греції, була створена мережа учбових закладів, що складається з ряду гімназій, Академії і ліцею. Про суспільне значення освіти як соціального інституту на початковому етапі його існування свідчить вислів філософа Філіпа Меланхтона. Правильно навчати молодь, казав він, важливіше, ніж підкорити Трою.
Потужний поштовх розвиткові освіти було зроблено першим промисловим переворотом. Епоха Просвітництва стала відповіддю на потреби бурхливого росту продуктивних сил суспільства. І, усе-таки, тогочасний розвиток освіти не можна порівнювати із тим, що відбувається нині. Науково-технічний прогрес усе більш посилює вимоги суспільства до наукових, технологічних, виробничих знань і досвіду. Прагнення до гармонії соціальних відносин спонукає до пошуку істини. І пошук цей можливий тільки засобом освіти.
Зростання суспільної значущості освіти переконливо підкреслюється ростом матеріальних витрат на неї. Так, за двадцять років — з 1960 по 1981 рр. — тільки державні витрати на освіту в усьому світі виросли (у поточних цінах) з 51,5 млрд. доларів до 627,6 млрд. доларів. Це склало 5,7% вартості валового національного продукту усіх країн світу в порівнянні з 3,6% у 1960 р.
У чому суть освіти як соціального інституту?
Передусім, спробуємо розкрити її через визначення. Його можна сформулювати таким чином: соціальний інститут освіти -— це форма суспільного життя, що реалізує розвиток здібностей і соціалізацію індивідів, передачу ним накопичених знань, умінь і навичок з метою їх примноження для удосконалення і модернізації суспільства. Джон Дьюї у роботі "Моє педагогічне кредо " писав: "Я переконаний, що школа передусім соціальний інститут. Оскільки освіта — соціальний процес, то школа — це просто одна з форм життя суспільства, у якій усі чинники сконцентровані так, щоб найефективніше підготувати дитину до сприйняття усіх багатств його нації і використання своїх сил для суспільної мети". По суті, це дійсно одна з форм організації життя людей, знайдена суспільством з метою свого культурного збагачення.
Інститут освіти має винятковість, неповторність, несхожість з іншими суспільними інститутами. Феноменальність його відзначається у різних проявах. Виокремимо деякі з них, уникаючи алгоритмічної заданості:
1. Це дійсно соціальний інститут, оскільки у ньому реалізуються соціальні інтереси представників усіх суспільних класів і прошарків. Міжнародно-правовий документ "Конвенція про права дитини" закріплює цей чинник, зобов'язавши держави давати освіту усім дітям, незалежно від соціального походження, національної приналежності, релігійних симпатій, фізичних недоліків (за винятком психопатологічних, що не піддаються лікуванню).
2. Він задає тональність у розвитку суспільства, на нього покладено певну відповідальність за його вдосконалення. Англійський учений Дж. Брунер вважав, що розвиток інтелекту і навчання людини професійній майстерності — не самоціль. Головна проблема полягає у тому, щоб створювати таке суспільство, яке змогло б мудро ними скористатися.
3. У ньому з метою здобуття освіти, розвитку, набуття досвіду і навичок зосереджені люди різного віку і навіть різних поколінь.
4. Це спосіб взаємодії людей, де відбувається не механічна передача знань і досвіду, здобутих попередніми поколіннями, а використання їх заради розвитку поколінь, що нині існують, з метою примноження знань і досвіду, спрямованих на вдосконалення життя суспільства в усіх його проявах.
5. Це спеціалізована сфера самовираження особи дитини, молодої людини як суб'єкта соціальної взаємодії.
6. Це така форма організації людського життя, коли: а) індивіди, що є представниками різних соціальних прошарків суспільства йдуть до єдиної мети, свідомо прагнучи не допустити між собою конфліктів; б) соціальна взаємодія індивідів відбувається за наявності величезної різниці у знаннях, досвіді, навичках.
Соціологія вивчає два типи соціальної організації. Перший — формальна організація, яка має спеціальний адміністративний апарат з функціями певної координації. Члени такої організації є носіями соціальних ролей, а не особистостями. Другий тип — неформальна соціальна організація. Вона підвищує ефективність формальної організації і позитивно впливає на згладжування конфліктів між підлеглими і посадовцями, що мають вищий статус, на об'єднання членів організації, на збереження почуття індивідуальної самоповаги.
Соціальна організація інституту освіти будується з урахуванням горизонтальних і вертикальних переміщень його суб'єктів. Горизонтальну організацію освіти доречно класифікувати відповідно до цілей, завдань і функцій кожного типу школи. Це відповідає принципам організації інституціональної діяльності. А вони такі:
— принцип громадської доцільності;
— принцип статусно-функціональної виявленості;
— принцип надійності і стабільності дії.
Якщо бути максимально точним, то слід підкреслити, що "горизонтальна" організація виражає перехід людини з одного стану розвиваючого навчання і виховання до іншого, вищого.
Нині в Україні діє така "горизонтальна" організація системи освіти:
— дошкільна освіта і виховання;
— загальна середня освіта;
— позашкільна освіта і виховання;
— професійно-технічна освіта;
— вища освіта;
— післядипломна підготовка;
— аспірантура;
— докторантура;
— самоосвіта.
Усе це не просто організаційні структури інституту освіти, але і самостійні соціальні інститути як підсистеми загального. Причому, кожна з них має свою "типову горизонталь".
У будь-якому випадку без наявності організації не доводиться навіть і говорити про існування соціального інституту, тим більше чекати від нього вирішень різних проблем. Цю просту істину підтверджує недавній досвід України щодо організації шкіл нового типу. Поки ліцеї, гімназії і коледжі були результатом соціальної активності і історичної прозорливості одиначок, окремих працівників освіти, вони були швидше "білою плямою для чорної критики". Як тільки зорганізувалися — стали повноправною підсистемою освіти як інституту макросистеми.
Суть вертикальної організації полягає у дотриманні ряду правил :
— впорядкування соціальної взаємодії між суб’єктами освіти;
— створення і постійне вдосконалення організаційного порядку, що служить меті підвищення коефіцієнту корисної дії навчання і виховання;
— забезпечення раціональних, цілеспрямованих соціальних дій і соціальних взаємодій між різноманітними типами шкіл з метою взаємозбагачення досвідом навчання і виховання з метою висхідного руху учнів сходинками знань, умінь, навичок і максимального розкриття здібностей викладацького складу.
Вертикальна організаційна структура освіти у кожній країні влаштована по-своєму. В Україні немає єдиного підходу до аранжування підсистем інституту освіти. Наприклад, дошкільна і загальноосвітня структури діють за чотирьох ланковою системою вертикальної організації, професійна і післядипломна — за 2-3-ланковою.
Освіта як соціальний інститут дієздатна, функціональна тільки за наявності внутрішньої організації. Г. Спенсер вказував: "Якщо організація полягає у такому облаштуванні цілого, за якого його частини дістають можливість виконувати взаємозв'язані дії, то низька організація повинна відрізнятися відносною незалежністю частин одна від одної, а висока, навпаки, — такою сильною залежністю кожної частини від усіх інших, що розрив їх повинне вести до загибелі".