Сутність менеджменту та його роль у розвитку підприємництва

Ознайомлення з сучасними поглядами на сутність менеджменту дозволяє зробити висновок, що даний термін має декілька значень.

По-перше, термін менеджмент (англ.manegement- управління, організація) вживається для визначення сукупності методів і форм управління виробництвом з метою одержання прибутку як основної цілі підприємницької діяльності. Це діяльність з координації зусиль у процесі спільної роботи людей.

По-друге, менеджмент означає наявність і функціонування специфічного органу підприємства, що уособлює його керівництво. Мета його полягає у вмінні бачити цілі, визначати способи їх досягнення, узгоджувати для цього дії людей. Нарешті, менеджмент пов'язаний з утворенням об'єднання менеджерів для вирішення управлінських та інших питань.

Менеджмент підприємства безпосередньо співвідноситься з формами організації господарської діяльності, розмірами фірми, особливостями сфери бізнесу. Наприклад, якщо в малих і в частині середніх підприємств управління здебільшого виконує власник, то в корпораціях його здійснює менеджер-професіонал.

8.
Функції є цільові та організаційні.

Призначення цільових функцій полягає в направленості до конкретної мети системи, яка може охоплювати галузь, регіон тощо. Оскільки суттю управління є досягнення мети (цілі), то цільові функції є не тільки необхідним, а й визначальним елементом управлінської діяльності.

Основні задачі управління суб'єкт вирішує, спираючись на організаційні функції. Їх призначення полягає у використанні оптимальних методів об'єднання спеціалістів, співробітників для реалізації цільової функції системи, забезпечення життєдіяльності всіх її підструктур.

Управління також включає в себе функції прогнозування та планування.

  Прогноз в управлінні – це передбачення суб'єктом кінцевого результату роботи системи в майбутньому, побудова способів, необхідних для його досягнення.

 

  Планування – це розробка рішення про те, якими мають бути конкретні результати, їх виконавці, етапи виконання, шляхи досягнення.

 

  Прийняття рішення – це пусковий механізм, що означає перехід від аналізу ситуації до практичної дії, яка здійснюється згідно з планом.

Виконання дій, що передбачені планом, вимагає здійснення ряду організаційних функцій:

- загальноорганізаційної;

- матеріально-технічного забезпечення;

- фінансово-економічного розвитку;

- обліку та контролю;

- політико-правового забезпечення;

- соціального забезпечення та соціального захисту робітників;

- мотивації.

Загальноорганізаційна функція передбачає розподіл доручень між співробітниками.

Через матеріально-технічну функцію керівник визначає дійсні потреби системи в матеріальних ресурсах. Розподіляє і слідкує за раціональним та економічним їх використанням.

Функція фінансово-економічного розвитку дозволяє керівнику своєчасно визначити реальну вартість для його організації здійснення поставленої задачі.

Функція обліку та контролю полягає у забезпеченні збирання, передавання, зберігання та обробки даних обліку.

Політико-правова функція дозволяє керівнику системи орієнтуватися в політико-правовому просторі суспільства.

Соціальна функція управління направлена на те, щоб сприяти ефективному вирішенню питань, що виникають в суспільстві.

Функція мотивації направлена на забезпечення сумлінного виконання підлеглими своїх обов’язків. З цією метою в системі мають бути створені умови для моральної та матеріальної зацікавленості працівників у виконанні своїх обов’язків.

Всі вказані функції в процесі управління взаємопов’язані та здійснюються одночасно. Менеджер зобов’язаний вміти найбільш раціонально розподілити обов’язки, об’єм роботи та виконувані функції з урахуванням таких факторів, як досвід, професійна підготовка, наявність спеціальних знань та навиків вирішення виробничих задач, індивідуальні здібності, стан здоров'я, здатність виконувати дані функціональні обов’язки.

9.
У досвіді функціонування закладів розміщення найпоширеніші такі типи організаційних структур управління: лінійна; функціональна; лінійно-функціональна; продуктова; матрична.

Лінійна організаційна структура управління відображає лінійні форми зв'язку між ланками управління. Весь комплекс функцій управління та вироблення управлінських рішень зосереджує лінійний менеджер, який відповідає за діяльність усього готелю (невеликого) або його структурних підрозділів (великого). Кожен підлеглий підрозділу безпосередньо підпорядковується лише одному керівникові — через нього надходять усі управлінські рішення. Вищий орган (керівник) не має права віддавати розпорядження обслуговуючому персоналу, оминаючи їхнього безпосереднього керівника, тобто реалізується принцип єдиноначальства. На цій основі створюють ієрархію системи управління, наприклад: "керівник дільниці — менеджер служби — директор підприємства". Окремі спеціалісти допомагають лінійному керівникові отримати й аналізувати інформацію, виробляти управлінські рішення, але самі вказівок та інструкцій керованому об'єктові не дають

11.
Під фінансовим плануванням розуміють планування надходжень і використання фінансових ресурсів для забезпечення розвитку підприємства. Воно здійснюється шляхом складання планів різного змісту та призначення залежно від завдань та об'єктів планування та сприяє виявленню внутрішніх резервів підприємства, дотриманню режиму економії.

Фінансове планування - це процес визначення обсягів надходжень відповідних видів фінансових ресурсів (прибутку, амортизації тощо) і їх розподіл за напрямами використання в плановому році.

До основних завдань фінансового планування на підприємстві відносять:

1. Визначення джерел та обсягів фінансових ресурсів відповідно до потреб підприємства.

2. Виявлення резервів збільшення фінансових ресурсів.

3. Виявлення шляхів найбільш раціонального вкладення капіталу та його ефективного використання.

4. Збільшення прибутку за рахунок економного витрачання коштів.

5. Раціональний розподіл отриманих доходів і накопичень за каналами їхнього використання.

6. Здійснення фінансового контролю за формуванням та використанням фінансових ресурсів і грошових коштів.

Об'єктами планування є доходи підприємства, включаючи нагромадження, взаємовідносини з держбюджетом і державними позабюджетними фондами, обсяг капіталовкладень, інші форми інвестування фінансових ресурсів (операції на ринку цінних паперів), обсяг довгострокових кредитів банків на інвестиційні заходи, потребу у власних оборотних коштів та джерела їхнього покриття.

Методи планування - це конкретні способи та прийоми розрахунків показників. При плануванні фінансових показників застосовують такі методи:

- нормативний;

- розрахунково-аналітичний;

- балансовий;

- метод оптимізації планових рішень;

- економіко-математичне моделювання;

- метод експертних оцінок.

Нормативний метод передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і техніко-економічних нормативів (норм амортизаційних відрахувань, нормативів потреби в оборотних коштах тощо).

Розрахунково-аналітичний (індексний) метод передбачає розрахунок планової величини фінансового показника на основі аналізу досягнутої величини цього показника (база) й індексів його зміни у плановому періоді.

Балансовий метод передбачає зв'язок усіх витрат з джерелами їхнього фінансування. Суть балансового методу полягає у тому, що шляхом побудови балансів досягається взаємозв'язок наявних фінансових ресурсів і фактичної потреби в них.

Метод оптимізацій планових рішень - розробка кількох варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати найбільш оптимальний з них за деяким критерієм. Як критерій можуть застосовувати мінімум фінансових витрат, максимум прибутку тощо.

Економіко-математичне моделювання дозволяє знайти кількісний вираз взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Такий зв'язок виражається через економіко-математичну модель, що є математичним описом економічного процесу.

Метод експертних оцінок передбачає визначення узгодженої думки експертів і вибір найбільш прогресивної щодо вирішення конкретної проблеми.

Планування розпочинають із розробки загальних цілей, далі визначають конкретні, деталізовані цілі на заданий період, шляхи та засоби їх досягнення, і нарешті, здійснюють контроль за досягненням поставлених цілей.

Процес планування складають такі етапи:

1. Визначення цілей планування. Вони стають вирішальними факторами при виборі форми і методів планування.

2. Аналіз проблеми. На цьому етапі визначають вихідну ситуацію на момент складання плану і формують кінцеву ситуацію.

3. Пошук альтернатив. На цьому етапі серед можливих шляхів вирішення проблемної ситуації вибирають найкращий.

4. Прогнозування. Формують уяву про розвиток ситуації, яку планують.

5. Оцінка. На цьому етапі проводять оптимальні розрахунки для вибору найкращої альтернативи.

6. Прийняття планового рішення. Вибирають і оформляють єдине планове рішення.

Головним інструментом фінансового планування є різноманітні фінансові плани, які можна розділити на:

- перспективні (стратегічні) -на декілька років;

- поточні - на рік, квартал;

- оперативні - до 1 місяця.

Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох основних документів:

1) прогнозу звіту про прибутки та збитки;

2) прогнозу руху грошових коштів (баланс грошових потоків);

3) прогнозу балансу активів та пасивів підприємства.

Як інформаційну базу перспективного фінансового планування доцільно використовувати річні дані фінансової діяльності за останні 5 років, для поточного (річного) планування - квартальні дані за 1-2 роки.

12.
Бізнес-план — план розвитку підприємства (підприємницької діяльності) на визначений період; план-програма здійснення угоди з метою одержання прибутку; система заходів, спрямованих на досягнення заданої мети. Його змістом є виконання комплексу маркетингових і техніко-економічних досліджень, спрямованих на удосконалювання і розвиток виробництва.

Розробляють Бізнес-план і при техніко-економічному обґрунтуванні інвестиційних і приватизаційних проектів. У цьому випадку він необхідний:

? інвестору — для визначення доцільності (ефективності) вкладення капіталу;

? підприємцю — для вироблення програми дії в процесі реалізації проекту;

? державним органам — для регулювання і контролю кредитних взаємин, приватизації.

Він може використовуватися для проведення санації (заходів щодо запобігання банкрутства великих підприємств за допомогою банків чи держави); рестрикції (обмеження виробництва, продажу й експорту з метою збільшення цін на товари й одержання прибутку, скорочення кредитів); приватизації підприємств і для одержання зовнішніх інвестицій.

Бізнес-план може бути складений на рік з детальним розглядом господарської діяльності підприємства в майбутні 12 місяців і укрупнено характеризувати періоди на 1—4 роки; при підготовці інвестиційних проектів — на період їхнього здійснення. Такий план включає:

? опис підприємства;

? опис його потенційних можливостей;

? оцінку внутрішнього і зовнішнього середовища в бізнесі і часі;

? конкретні дані про стратегію маркетингу і розвиток бізнесу.

У ньому відзначаються можливості ризику, тобто показується, що його існування враховане в плані і намічені заходи для його зниження. Основна вимога до бізнес-плану— його реальність. Його складанню повинні передувати аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, ринку і техніко-економічні дослідження різних альтернатив розвитку підприємства на основі загальновизнаних стандартів.

Джерелами засобів для фінансування розробки бізнес-плану підприємства, науково-технічних і інвестиційних проектів, виконання їхньої незалежної експертизи можуть бути:

? власні засоби підприємств, організацій і установ;

? позабюджетні фонди міністерств, асоціацій, союзів;

? засоби потенційних інвесторів.

Бізнес-план виконує наступні основні функції:

• використовується для розробки концепції бізнесу, що життєво необхідно як у період створення підприємства (фірми), так і для вироблення (вибору) нових напрямків дії;

• функція планування дозволяє оцінити можливості розвитку нового напрямку діяльності, контролювати процеси розвитку підприємства, виконання намічених цілей;

• залучення до реалізації планів потенційних партнерів, що зможуть укласти власний капітал чи наявні в них новітні технології;

• визначення і розширення джерел фінансування (наприклад, за рахунок позички, кредитів).

Підприємство самостійне визначає структуру й обсяги розділів бізнес-плану, але при їхній підготовці потрібно враховувати наступні фактори: особливості застосовуваної (освоюваної) технології, ринку, конкурентноздатності і новизни продукту (послуг), ступінь пропрацьованності тих чи інших питань.

Зразкова структура бізнес-плану підприємства може бути наступною (по розділах):

1) резюме (складається після розробки всіх розділів плану) — викладається суть плану, його переваги, підсумки маркетингових досліджень і фінансово-економічних розрахунків (обсягу продажу, виторгу від реалізації, витрат на виробництво, прибутку, окупності й ін.);

2) опис підприємства — його реквізити, галузева належність, форма власності, прізвище, ім'я, по батькові керівника, основні напрямки і мети діяльності підприємства, історія створення, розвитку і сучасний стан, досягнення і невдачі;

3) продукція і послуги — опис продукції й області її застосування, споживачі, відмітні якості чи унікальність, ліцензії, патентні права, переваги конкурентів;

4) план маркетингу — виконується аналіз ринку і здійснюється планування маркетингу, що є ключовими моментами для визначення обсягів інвестиційної і виробничої програми, виробничої потужності, необхідних технологій і т.п., формулюється стратегія маркетингу і дається оцінка зовнішнього середовища підприємства;

5) науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи — описати оптимальні рамки проекту, обґрунтувати його вибір, привести перелік компонентів, визначити відповідні технології і т.п.;

6) виробничий план — підбивається економічний, технологічний і трудовий потенціал підприємства, матеріально-технічне забезпечення і т.д.;

7) організаційний план керування підприємством – у ньому розглядається проблема виробничого менеджменту, приводиться принципова схема прийняття управлінських рішень, гнучкість системи керування у випадку зміни ринкових умов і ін.;

8) реалізація проекту — підбиваються основні результати, отримані від реалізації проекту фінансові й інші наслідки;

9) фінансовий план — найважливіший розділ бізнес-плану, що підбиває достовірні підсумки його здійснення, де повинні визначатися як інвестиційні, так і виробничі витрати, а тому включає ряд підрозділів, таких, наприклад, як план по прибутку, руху грошових потоків, аналіз беззбитковості, рентабельності й окупності, оцінка ризику (необхідно хоча б орієнтовно оцінити можливі втрати від імовірності їхнього здійснення) і ін.;

10) юридичні аспекти — розділ, де розглядаються правові питання здійснення проекту, права та обов'язки сторін, інформація про реєстрації, взаємини з бюджетом і ін.;

13.
В сучасному розумінні інновація - це використання в тій чи іншій сфері громадській діяльності (виробництві, економіці, правових і соціальних відносинах, науці, культурі, освіті та ін.) результатів інтелектуальної праці, технологічних розробок, спрямованих на удосконалення соціально-економічної діяльності.

В світі найбільш поширені два підходи до щодо визначення поняття “інновація”:

Статичний - інновація виступає як “інновація-продукт”, коли інновація являє собою результат інноваційного процесу у вигляді нової техніки (продукції), технології, нового методу , що впроваджені на ринку.

Динамічний - коли інновація являє собою “інновацію-процес”, коли в динаміці розглядається процес впровадження нових виробів, технологій, принципів замість існуючих.

Крім того, інновацію іноді сприймають як систему або як зміну.

Визначення терміну “інновація” потребує відокремлення найбільш загальних ознак, притаманних цьому терміну, а саме:

1) новизна, тобто об’єкт, що виступає в якості інновації, повинен бути новим порівняно з іншими аналогічними об’єктами, та мати властивості і якості, яких немає у аналогів;

2) широка сфера виникнення, тобто інноваційні об’єкти можуть виникати в самих різних варіаціях (нові продукти, нові технології, нові рішення в сфері організації, фінансів, соціальній сфері і т. і.);

3) орієнтація на прогресивний розвиток, на досягнення позитивного ефекту у разі його використання.

Таким чином, інновація як економічна категорія виконує наступні функції, що відображають її роль в економічній системі:

• відтворюючу,

• інвестиційну,

• стимулюючу.

Інновація являє собою важливе джерело фінансування розширеного відтворення. Це пов’язано з тим, що доходи, отримані від продажу нововведення на ринку формують прибуток, що може виступати джерелом фінансових ресурсів і одночасно мірою ефективності інноваційного процесу. Отримання прибутку від реалізації нововведень та використання його в якості джерела фінансових ресурсів і може бути визначено як зміст відтворюючої функції.

Прибуток, отриманий від реалізації інновацій, може бути використаний за різними напрямками, в тому числі і в якості капіталу, призначеного для отримання нового прибутку. В цьому полягає інвестиційна функція інновацій.

Отримання підприємцем прибутку від за рахунок реалізації прогресивного нововведення слугує стимулом до здійснення нових інновацій, (стимулююча)

В Законі України “Про інноваційну діяльність” що був прийнятий 4 липня 2002 року, введені основні категорії та поняття, що широко вживаються в інноваційній діяльності, а саме:

інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

інноваційна діяльність - діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг;

інноваційний продукт є результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (в тому числі - інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії і відповідає таким вимогам:

1) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

2) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

3) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

інноваційна продукція - нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають наступним вимогам:

1) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

2) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, є конкурентоздатною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту. Інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражування.

інноваційний проект - комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції;

пріоритетний інноваційний проект - інноваційний проект, що належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України;

інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) - підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг;

інноваційна інфраструктура - сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо).

Об’єктами інноваційної діяльності є:

• інноваційні програми та проекти,

• нові знання та інтелектуальні продукти,

• виробниче обладнання та процеси,

• інфраструктура виробництва і підприємництва,

• організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери,

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки,

• товарна продукція,

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

 

14.

Поняття і класифікація інноваційних процесів

Інноваційні процеси — це сукупність прогресивних, якісно нових змін, які безперервно виникають у часі й просторі.
Слід розрізняти поняття "новини" і "нововведення". Новини виникають як результат інноваційних процесів, як втілення творчої думки людини у певну економіко-виробничу проблему, а впровадження новин у господарську практику — це нововведення.
Оцінювання, прийняття і реалізація нових рішень у галузях техніки, технології, організаційних форм та методів господарювання становлять суть інноваційних процесів. Інноваційні процеси починаються в певних галузях науки, а завершуються у виробництві.
За сферою застосування інноваційні процеси поділяють на такі характерні види:
• технічні новини і нововведення — нові вироби, технології, засоби виробництва;
• організаційні інновації— нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства, форми суспільного виробництва;
• економічні інновації — удосконалені методи господарського управління підприємством (прогнозування, планування, фінансування, ціноутворення, мотивація та оплата праці);
• соціальні інновації — форми активізації людського фактора в діяльності підприємства (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, стимулювання творчої активності, підтримування високого рівня безпеки праці, охорона здоров'я людей, охорона довкілля, створення комфортних умов життя);
• юридичні нововведення — регулювання всіх видів діяльності підприємства на основі нових і змінених законів, а також нормативно-правових документів.
За масштабністю і силою впливу інновації поділяють на локальні й глобальні.
Локальні новини сприяють еволюційним перетворенням у діяльності підприємства і неістотно впливають на ефективність його функціонування та розвитку.
Глобальні новини здебільшого революційні, тобто принципово нові, що кардинально підвищують оргнізаційно-технічний рівень виробництва, забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.


15.

Інноваційна діяльність спрямована на практичне використання наукового, науково-технічного результату та інтелектуального потенціалу для одержання нової, радикально поліпшеної продукції, технології її виробництва, організації праці, системи управління з метою підвищення конкурентоспроможності та зміцнення ринкових позицій підприємства. Інновації прийнято розглядати як основний фактор, що забезпечує зростання і процвітання підприємства. Основними цілями інновацій є мінімізація собівартості продукції (послуг) та підвищення її конкурентних переваг.

Інновації прийнято поділяти:

o на продуктові і технологічні;

o базисні та покращуючі;

o стратегічні та адаптуючі.

Продуктові інновації - це випуск принципово нових або вдосконалення попередніх видів продукції і послуг з метою підвищення їх споживчих якостей і конкурентних переваг, що сприяє збільшенню обсягу продаж. Технологічні інновації спрямовані на підвищення організаційно-технічного рівня операційного процесу шляхом покращання наявної та використання нової прогресивнішої техніки і технології виробництва, впровадження пере* дових методів організації праці, вдосконалення системи управління підприємством. Вони безпосередньо впливають на економію витрат: зниження матеріало-, праце-, фондо-, енергоємності продукції та послуг, і як наслідок - на величину прибутку.

Базисні інновації передбачають створення принципово нових продуктів і технологій. Покращуючі інновації - це дрібні і середні винаходи, які вдосконалюють технологію виробництва або якісні характеристики вже відомих товарів.

16.

В процесі виробництва на підприємстві беруть участь три фактори:

? засоби праці;

? робоча сила;

? предмети праці.

Засоби праці та предмети праці утворюють засоби виробництва, що становлять матеріальний зміст виробничих фондів підприємства. У свою чергу, виробничі фонди — це суспільна праця і матеріальна основа виробництва. У цьому полягає схожість засобів праці та предметів праці. Проте вони також істотно різняться.

Засоби праці беруть участь в утворенні продукту протягом ряду виробничих циклів. При цьому вони втрачають лише частку загальної вартості, зберігаючи споживну вартість та речову форму.

На відміну від засобів праці предмети праці за один виробничий цикл втрачаються повністю.

Іншими словами, засоби праці — це різні верстати, механізми, інструменти, двигуни тощо, тобто це засоби, за допомогою яких виготовляють продукцію і надають послуги.

Предмети праці — це все те, до чого докладається людська праця, що полягає в обробці сировини, матеріалів у процесі виробництва з метою пристосування їх до особистого і виробничого споживання. Це все те, з чого виготовляється продукція (вугілля, метал, тканини, вовна, нафта, заготовки, дошки та ін.).

Засоби праці відбиваються в основних фондах підприємства, а предмети праці — в оборотних. Проте слід зазначити, що засоби праці та предмети праці стають виробничими фондами підприємства лише тоді, коли беруть участь в утворенні вартості продукції. Отже, засоби виробництва складаються із засобів та предметів праці, а виробничі фонди — з основних і оборотних фондів.

Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами.

Основну класифікацію виробничих фондів підприємства наведено на мал. 2.1.

Усі основні фонди підприємства поділяються на дві групи:

? невиробничого призначення;

? виробничі.

Кожна організація чи підприємство при створенні наділяються необхідними виробничими фондами, що з розвитком підприємства чи організації поповнюються та оновлюються.

До основних фондів невиробничого призначення належать ті, що не беруть участі у процесі виробництва, але забезпечують його нормальне функціонування, задовольняють побутові та культурні потреби працівників. Це фонди, що належать до соціальних умов виробництва, зокрема:

• житлово–комунальні приміщення;

• побутові, спортивні приміщення;

• будинки та устаткування медичного призначення;

• дитячі дошкільні заклади;

• багаторічні насадження та ін.

Усі ці заклади, приміщення, будинки є основними фондами невиробничого призначення лише тоді, коли перебувають на балансі підприємства, і саме підприємство відповідає за їх утримання, експлуатацію і ремонт.

До основних виробничих фондів належать ті, що беруть участь у процесі виробництва. Вони становлять приблизно 95–98% загальної вартості основних фондів підприємства.

Оскільки елементи основних фондів відіграють різну роль у процесі виробництва, велике значення має їх поділ на активну та пасивну частини.

До активної частини основних виробничих фондів належить комплекс машин і механізмів, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (транспортні засоби, устаткування, виробничий інвентар та ін.).

До пасивної частини основних виробничих фондів належить решта видів фондів, що не беруть безпосередньої участі у виготовленні продукту, але необхідні для виробничого процесу (будинки, споруди та ін.). Вони забезпечують нормальне використання активної частини основних виробничих фондів.

Відношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках, до їх загальної вартості на підприємстві визначає видову (технологічну) структуру використання засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша та ефективніша, чим більшою у їх складі є питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів:

• виробничо–технологічних особливостей підприємства;

• науково–технічного прогресу і зумовленого ним технічного рівня виробництва;

• ступеня розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворюваної структури капітальних вкладень у створенні нових основних фондів;

• вартості будівництва виробничих об'єктів і рівня цін на технологічне устаткування;

• територіального розміщення підприємства та ін.

Звичайно, громадськості не байдуже, яким є співвідношення між різними видами основних виробничих фондів, куди більше вкладається коштів підприємства: у будинки, які є однією з умов процесу виробництва, або у виробниче устаткування, яке визначає потужність підприємства. З одного боку, здавалося б, чим вища на підприємствах частка активної частини основних фондів, тим вищий рівень їх технічного оснащення та більше можливостей мають підприємства щодо збільшення обсягу випуску продукції при однаковому обсязі основних виробничих фондів. Проте, з іншого боку, якщо нове, найефективніше устаткування поставити просто неба, воно швидко вийде з ладу. Тому недостатня кількість елементів пасивної частини негативно впливає на ефективність використання засобів виробництва, і передусім на їх технічний стан та обслуговування. Тому для найефективнішого використання основних виробничих фондів підприємству необхідно прагнути досягти оптимального співвідношення між активною та пасивною частинами. Структура основних виробничих фондів, як і структура матеріально–технічної бази, має галузевий характер. Залежно від належності до певної галузі народного господарства підприємство матиме різну питому вагу засобів, які відносять до активної чи пасивної частини. Наприклад, на транспорті транспортні засоби становлять 60–70%; будинки, споруди та передавальні пристрої — 20—25%; силові, робочі машини та устаткування — 3–5%; тоді як в інших галузях народного господарства питома вага транспортних засобів становить 2—4% загальної вартості основних виробничих фондів.

За сукупністю промислових підприємств України в загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів останніми роками коливалась у межах: будівель і споруд — 45–47%; машин і устаткування — 40–42%; транспортних засобів — 2,5–3%.

Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" застосовують групову класифікацію, що охоплює засоби праці аналогічного виробничо–технологічного призначення з приблизно однаковим терміном експлуатації. Наведемо видову класифікацію основних виробничих фондів підприємства, що використовується в системах бухгалтерського обліку та статистики:

17.

 

Основні фонди на підприємствах плануються та враховуються згідно з їх класифікацією в натуральному та вартісному (грошовому) вираженні. Обидва види обліку проводяться паралельно, доповнюючи один одного.

Підприємства визначають в натуральних показниках кількість засобів праці, які їм потрібні для забезпечення нормальної господарської діяльності. Облік основних фондів у натуральному обчисленні дозволяє здійснювати їх планування і аналіз їх використання, визначати виробничу потужність підприємства та виявляти ступінь ефективності використання виробничих площ.

Планування і облік основних фондів в натуральних показниках здійснюються на основі матеріалів інвентаризації основних фондів, паспортів підприємства, технічних паспортів окремих об’єктів обліку та карток пооб’єктного обліку.

Облік основних фондів в грошовому обчисленні є необхідним для визначення їх вартості, динаміки і структури – як в цілому, так і по групах для нарахування амортизації і характеристики процесу відтворювання основних фондів, для розрахунку і аналізу показників ефективності виробничо-господарської діяльності підприємств.

Оцінка основних фондів – це грошове вираження їхньої вартості.

У зв’язку з тим, що основні засоби функціонують у виробництві тривалий час, зношуються поступово, а умови їх відтворювання постійно змінюються, існує кілька видів оцінки основних фондів: первісна вартість основних фондів; первісна вартість; основних фондів з урахуванням зносу ( залишкова); відновлена вартість основних фондів; відновлена вартість основних фондів з урахуванням зносу.

Первісна вартість основних фондів – це сума витрат на виготовлення або придбання засобів праці, їх транспортування, монтаж та інші витрати, що пов’язані з уведенням їх в дію. За цією вартістю основні фонди ураховуються на балансі підприємства протягом усього терміна їх служби. Недоліками цього методу оцінки вартості основних фондів є вираження її у змішаних цінах (цінах різних років), а також те, що цей метод не відображає ступінь зносу основних фондів.

Залишкова вартість основних фондів являє собою різницю між первісною вартістю та сумою зносу. Залишкова вартість показує у змішаних цінах ту частину вартості основних фондів, яка на даний час збереглася в них і яка буде перенесена на вироблену продукцію в майбутніх періодах.

Відновлена вартість основних фондів – це вартість їх відтворювання або придбання в умовах і за цінами даного року. Необхідність розрахунку відновленої вартості основних фондів пов’язана з тим, що в умовах тривалого використання засобів праці і високих темпів інфляції первісна вартість основних фондів перестає відповідати її реальної оцінки. Відновлена вартість основних фондів може бути отримана тільки в результаті їх переоцінки. Недоліком цього методу оцінки вартості основних фондів є те, що вона не показує величину їх зносу.

Відновлена вартість основних фондів з урахуванням їх зносу відображає величину вартості засобів праці, яка ще не перенесена на вироблену продукцію, але яка обчислена в цінах року їх переоцінки. Економічне значення цього методу полягає в тому, що він дозволяє визначити фактичну вартість діючих основних фондів і темпи їх росту, порівнювати обсяги основних фондів окремих підприємств і галузі, надає ставлення про галузеву будову основних фондів та їх розміщення на території держави.

18.

Амортизáція ( лат. amortisation — погашення, сплата боргів) — теж що і амортизаційні відрахування — процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою. Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (нареновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію).

Основні фонди, поступово утрачають свою вартість, переносять на виготовлену продукцію частину цієї вартості, що відповідає їх зносу. Погашення вартості основних фондів відповідно їх зносу шляхом перенесення цієї вартості на готовий продукт носить назву амортизації. Вона призначена для поновлення основних фондів на нової технічної основі. Однак, оскільки засоби праці не потребують свого поновлення після кожного виробничого циклу, амортизаційні відрахування можуть бути використані як джерело розширеного відтворення основних фондів.

 

Для обліку зносу основних фондів, накопичення необхідних амортизаційних сум (амортизаційного фонду), для розрахунку собівартості виготовленої продукції існують норми амортизації.

 

Норма амортизації – це розмір щорічних амортизаційних відрахувань від вартості основних фондів. Норма амортизації виражає долю основних фондів (у відсотках на рік), яка повинна бути перенесена на виготовлену продукцію на протязі року.

 

Визначається норма амортизації На у відсотках на рік за формулою:

 

де Сп –первісна вартість об’єкта основних фондів, грн;

 

Сл – ліквідаційна вартість, грн;

 

Тн – нормативний термін експлуатації об’єкта основних фондів, років.

 

З 2000 року в Україні, згідно з Національним стандартом бухгалтерського обліку, використовуються такі методи нарахування амортизації:

 

1. Прямолінійний метод, згідно з яким річна сума амортизації Ар визначається за формулою:

 

 
 

 


де Ар – річна сума амортизації, грн.

 

2. Метод зменшення залишкової вартості, згідно з яким головна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної суми амортизації.

 

При тому норма амортизації визначається за формулою:

 

,

де п – термін корисного використання об’єкта основних фондів,

 

протягом якого передбачається нарахування амортизації.

 

Для визначення суми амортизації використовується формула:

 

 
 

 

 

       
   
     


3. При обчислюванні методу прискореного зменшення залишкової вартості основних фондіввикористовуються формули:


де Сб – балансова вартість основних фондів, грн.

 

4. Кумулятивний метод – це метод, згідно з яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, і кумулятивного коефіцієнта . Цей коефіцієнт визначається діленням кількості років, які залишаються до кінця терміна використання об’єкта основних засобів, на суму кількості років його корисного використання.

 

5. Виробничий метод, зміст якого передбачає визначення щомісячної суми амортизації як добуток фактичного за місяць обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації – Са. Виробничу ставку амортизації визначають діленням вартості об’єкта, що амортизується, на загальний обсяг продукції, який підприємство чекає виконувати з використанням даного об’єкта:

 

 

де На- виробнича ставка амортизації, грн.;

 

Впл- обсяг продукції, який планується виробити із використанням об’єкта основних засобів протягом всього строку експлуатації об’єкта.

 

Сума амортизації за рік становить:

 

 

де Вф – фактичний обсяг продукції в натуральних одиницях, од.

 

Крім названих методів, підприємство може також використовуватись для нарахування амортизації основних засобів інші методи, які передбачені податковим законодавством. Підприємства самостійно здійснюють вибір методів нарахування амортизації.

 

Протягом року амортизаційні відрахування нараховується щорічно – незалежно від методу нарахування – у розмірі 1/12 річної суми.

 

Існують дві форми відтворювання основних фондів – просте і розширене. При простому відтворюванні передбачається заміна застарілої техніки і капітальний ремонт устаткування, в той час як розширене відтворення – це насамперед нове будівництво, а також реконструкція і модернізація діючих підприємств.

 

Відновлення об’єктів основних засобів може здійснюватися шляхом ремонту, модернізації та реконструкції.

 

Джерела формування основних виробничих фондів: виручка від реалізації продукції, в тому числі прибуток; інші доходи; амортизаційні відрахування; бюджетні асигнування; кошти вищестоящих організацій, а також кредити банків.

 

19.

Оборотний капітал(Оборотні кошти) - це капітал, що інвестується організацією в оборотніактиви для забезпечення поточної діяльності та бере участь в господарськихопераціях протягом одного виробничого циклу або року.

Будь-якому господарюючомусуб'єкту для успішної роботи необхідні запаси сировини, матеріалів, палива,покупних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, тара, запасні частини, яківідповідали б його виробничій програмі. Кожна організація впроцесі діяльності створює також і запаси готової продукції. Реалізуючиготову продукцію на різних договірних умовах, організація відволікаєдеяку частину коштів у дебіторську заборгованість. Для здійсненнясвоєчасних розрахунків з кредиторами організація повинна мати певнусуму грошових коштів на розрахунковому та інших рахунках у банку і касі. Все цевизначає необхідність вкладення частини капіталу організації в оборотнізасоби (оборотні активи).

Оборотні коштиавансуються організацією в обслуговування поточної господарської діяльності іберуть участь одночасно в процесі виробництва і реалізації продукції. Метаавансування - створення необхідних матеріальних запасів, заділівнезавершеного виробництва, готової продукції та умов для її реалізації.

p>

Авансування означає,що використані кошти повертаються організації після завершеннякожного виробничого циклу або кругообігу, що включає постачання -виробництво - реалізацію готової продукції, тобто отримання виручки від продажів.Саме з виручки відбувається відшкодування авансируемого капіталу та йогоповернення до вихідної величини.

Основне призначенняоборотних коштів полягає в забезпеченні безперервності і ритмічності процесіввиробництва та обігу продукції.

Економічна природаоборотних коштів має подвійне зміст. З одного боку, будучичастиною авансованого капіталу і являючи собою суму фінансових джерелформування оборотних коштів організації, вони відображаються в пасиві балансу ізабезпечують безперервність фінансово-господарської діяльності організації,вкладеної в її поточні (або оборотні) активи: матеріально-виробничізапаси, дебіторську заборгованість, короткострокові фінансові вкладення. Вільнігрошові кошти.

Оборотні коштиорганізації відрізняють такі особливості:

1.не витрачаютьсяпри господарській діяльності, а авансуються заздалегідь, до отримання доходів, урізні види поточних витрат організації;

2.повинні постійнопоновлюватися в господарському обороті як найбільш ліквідні ресурси,необхідні для забезпечення безперервності відтворювального процесу;

3.абсолютнапотреба в оборотних коштах залежить від обсягу виробництва, прийнятоїсистеми постачання і збуту, а тому повинна регулюватися.

При нестачі обіговихзасобів або неефективному використанні сповільнюється їх оборотність,погіршується фінансове становище організації, що безпосередньо відбивається наїї платоспроможності, а отже, фінансової стійкості та нерідкопризводить до фінансової неспроможності.

У практиці фінансовогоменеджменту застосовуються різні класифікації оборотних коштів:

1.за характеромфінансових джерел формування - валові, чисті та власні оборотніактиви;

2.по мірікерованості - нормовані і ненормовані;

3.пофункціональному призначенню - оборотні виробничі фонди і фондизвернення;

4.в залежності відступеня ліквідності - повільно реалізовані (запаси сировини, матеріалів, готовоїпродукції), бистрореалізуемие (дебіторська заборгованість, кошти надепозитах) і найбільш ліквідні (грошові кошти і короткострокові цінніпаперу).

За характером фінансовихджерел виділяють валові оборотні активи, або оборотні кошти в цілому,які визначають їх загальну величину і формуються за рахунок власного іпозикового капіталу. Вони відображаються у складі балансу організації сумою підсумків 2і 3 розділів її активу.

Чисті оборотні активи(Чистий робочий капітал) являють собою різницю між поточними активами(Оборотні кошти) і поточними зобов'язаннями (кредиторська заборгованість) тапоказують. В якому розмірі поточні активи покриваються довгостроковими джерелами.Вони формуються за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу.

Розподіл оборотних коштівна власні і позикові характеризує джерела походження та форминадання організації оборотних коштів у тимчасове користування.

Власні оборотнікошти формуються за рахунок власного капіталу організації: статутного тарезервного капіталів, прибутку та ін Величина власного оборотного капіталувизначається як різниця між підсумками 1 розділу пасиву балансу і 1 розділуактиву балансу. Власні кошти знаходяться в режимі постійногокористування. Потреба організації у власному оборотному капіталі єоб'єктом планування і відображається у фінансовому плані.

Позикові оборотнікошти формуються за рахунок довгострокових і короткострокових банківських кредитів,комерційних кредитів, кредиторської заборгованості. Потреба організації впозикових оборотних коштах відбивається в бізнес-плані при оформленні фінансовоїстратегії. Розподіл оборотних коштів на власні і позикові характеризуєфінансову стійкість організації.

Класифікація оборотнихкоштів на нормовані і ненормовані необхідна для визначення мінімальноїпостійної потреби організації в оборотних коштах.

До нормованих оборотнихзасобів відносять всі оборотні виробничі фонди і частина фондів обігуу вигляді готової продукції на складі.

До ненормованих відносятьобігові кошти, які вкладені в продукцію, відвантажену покупцям,кошти в розрахунках і грошові кошти.

Останній елемент фондівзвернення не підлягає нормуванню, оскільки являє собою тимчасові залишкикоштів, що підлягають використанню за цільовим призначенням: не внесені до бюджетуплатежі, залишки фондів споживання і накопичення, відрахування на соціальніпотреби.

За функціональним призначеннямоборотні фонди організації поділяються на оборотні виробничі фондиі фонди обігу.

Оборотнівиробничі фонди обслуговують сферу виробництва і втілені ввиробничі запаси (в основному у вигляді предметів праці - сировина, основні ідопоміжні матеріали, паливо, а також деякі знаряддя праці - запаснічастини для поточного ремонту, інвентар та ін.)

Крім зазначених елементівв оборотні виробничі фонди входять і такі нематеріальні елементи, яквитрати майбутніх періодів, використовувані для створення заділів виробництва,установки нового обладнання.

Вони протягом одноговиробничого циклу повністю переносять свою вартість на новостворенийпродукт, при цьому змінюючи свою первісну форму.

Іншим елементом оборотнихфондів організації є фонди обігу .

Вони безпосередньо неберуть участь в процесі виробництва. Їх призначення складається в забезпеченніресурсами відтворювального процесу, обслуговуванні кругообігу коштів ідосягненні єдності процесів виробництва і обігу.

Фонди обігу складаютьсяз готової продукції, призначеної для реалізації грошових коштів,знаходяться в касі, на рахунках в банку та в дорозі (грошові перекази), коштів урозрахунках (вартість відвантаженої покупцям готової продукції).

Об'єднання оборотнихвиробничих фондів і фондів обігу в єдину категорію - оборотні фонди- Обумовлено тим, що:

Г?процесвідтворення - це єдність процесів виробництва і реалізації продукції.Елементи оборотних фондів безперервно переходять зі сфери виробництва в сферузвернення, знову повертаються у виробництво і т.д.;

20.

 

оротними називаються засоби виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.
Оборотні засоби підприємств становлять сукупність оборотних фондів і фондів обігу, виражених у вартісній формі. Інакше кажучи, вартість оборотних засобів набуває форми оборотних фондів і фондів обігу.
Оборотні фонди —це частина засобів виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою натуральну форму (тобто це матеріали, конструкції, деталі тощо).
Оборотні фонди є матеріальними ресурсами підприємства. Одна їх частина входить до продукції й утворює, таким чином, її матеріальний склад, а друга допомагає виконувати виробничий процес.
Фонди обігу — це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством на створення засобів оборотних фондів: матеріалів, сировини, деталей, палива та ін. У цьому полягає основна схожість й відмінність між оборотними фондами та фондами обігу.
Таким чином, оборотні фонди виражаються в обслуговуванні сфери виробництва, а фонди обігу — в обслуговуванні сфери обігу.
Для наочності необхідно докладніше розглянути, з чого утворюються фонди обігу та оборотні фонди.
Оборотні фонди містять такі елементи:
1.Виробничі запаси, що необхідні для забезпечення процесу виробництва основними запасами сировини та матеріалів.
До виробничих запасів належать:
1.1.основні матеріали, сировина, конструкції та деталі, що безпосередньо беруть участь у виробництві і з яких виготовляється продукція;
1.2.допоміжні матеріали, конструкції, деталі, що на відміну від основних безпосередньо не пов'язані з виготовленням продукції, але необхідні для виробничого процесу. До них належать мастильні матеріали, приводні паси, паливо, запасні частини до устаткування, обтиральні матеріали та ін.;
1.3.малоцінні інвентар та інструменти й такі, що швидко зношуються. За характером практичного застосування вони поділяються на малоцінний інвентар та інструмент і на господарський та конторський інвентар. Усі ці засоби праці об'єднуються в одну групу, незважаючи на різноманітність призначення, оскільки їх вартість невелика (приблизно до п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів громадян) і вони мають відносно нетривалий термін використання (до одного року). До цієї групи належать також спецодяг, спецвзуття та інші захисні пристосування незалежно від строку їх служби та вартості.
2.Незавершене виробництво. Незавершене виробництво наявне лише на підприємствах з тривалістю виробничого циклу понад один день. У вартісному вираженні незавершене виробництво містить витрати на придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну плату та інші кошти, необхідні для виконання процесу виробництва.

21.

Ступінь використання оборотних засобів характеризується так системою показників:

1) Коефіцієнт оборотності оборотних засобів визнач скільки оборотів можуть зробити оборотні засоби за певний р рахунковий період часу і показує кількість продукції, що припадає 1 грн. вартості оборотності засобів:

формула

де QПР — річний обсяг випущеної продукції, грн.;

ОФСР.Р. – середньорічна вартість оборотних засобів.

2) Фондомісткість характеризує, яка вартість оборотних засобів припадає на 1 грн. Вартості випущеної продукції:

формула

Цей показник обернений до коефіцієнта оборотності.

3) Період обороту оборотних засобів визначає кількість днів, на яку припадає один оборот оборотних засобів:

формула

де ДК — кількість календарних днів в періоді, що розглядається.

4) Коефіцієнт збереження оборотних засобів характеризує ефективність використання останніх і визначається за формулою:

формула

де НО.З.— сумарний норматив оборотних засобів.

5) Рентабельність оборотних засобів характеризує також ефективність їх використання:

формула

де ПБ — балансовий прибуток підприємства.

Показники ефективності використання оборотних засобів можна визначити не тільки для всієї їх суми, а й окремо як для нормованої, так і для ненормованої їх частини. Крім того, можна розрахувати й власні показники оборотності оборотних засобів, що показують, за рахунок яких елементів сталося уповільнення або прискорення оборотності оборотних засобів. У разі потреби такі показники можна розрахувати на різні періоди (рік, квартал, місяць).

Підприємства можуть підвищити ефективність використання оборотних засобів за рахунок таких заходів:

• зменшення строків виготовлення продукції в результаті механізації робіт, удосконалення технологічних процесів, ширшого застосування конструкцій, агрегатів та напівфабрикатів;

• зменшення виробничих запасів у результаті покращання організації матеріально-технічного постачання, зменшення дальності їх транспортування;

• економії матеріальних ресурсів, кращого їх зберігання та обліку, суворого дотримання норм витрат матеріалів на одиницю продукції;

• удосконалення розрахунків замовниками та інших заходів щодо поліпшення фінансової та платіжної дисципліни;

• упорядкування ціноутворення, застосування дійової системи економічного стимулювання.

Прискорення оборотності оборотних засобів, з одного боку, зумовлює збільшення обсягу виробленої продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства, а з іншого — дає можливість вивільнити частину цих коштів і за їх рахунок створити додаткові резерви для розширення виробництва.

Порівнюючи показники обороту оборотних засобів за два суміжних періоди або фактичного з плановим, можна визначити зміну оборотних засобів, спричинених прискоренням або уповільненням їх обертання.

Загальний розмір зміни величини оборотних засобів за рахунок впровадження вищеназваних факторів визначається за формулою

формула

де — середня величина вартості оборотних засобів за два суміжні періоди, грн.

Обсяг вивільнених або додатково залучених оборотних засобів за розрахунковий період

формула

де Qф — обсяг випущеної продукції за розрахунковий період;

ТФ, ТПЛ – тривалість обороту оборотних засобів відповідно у розрахунковому (звітному) та базовому періоді. Базовою береться фактична оборотність оборотних засобів у році, що передує плановому, або у звітному році.

22.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тоб­то їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурен­тоспроможності економіки, рівня добробуту населен­ня від якості трудового потенціалу персоналу під­приємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюєть­ся під впливом внутрішніх (характер продукції, тех­нології та організації виробництва) і зовнішніх (де­мографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів.

Трудові ресурси — це частина працездатного на­селення, що за своїми віковими, фізичними, освітні­ми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності.

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльні­стю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персо­нал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокре­ма у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та об­слуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабо­раторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайня­тих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпо­середньо з процесами промислового виробництва: житлово-кому­нальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокре­ма — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе­реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матері­альних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основ­них — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуго­вування основного виробництва.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та прак­тичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоп­лює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практич­них навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців ха­рактеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій по­саді. Вирізняють спеціалістів най­вищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з інши­ми (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управлі­ння важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними.

Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кін­цеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі фор­мувати реальну

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефек­тивного використання потребує обов'язкового формування систе­ми оцінки трудового потенціалу підприємства.

Передовсім слід розрізняти явочну, облікову та середньообліко-ву чисельність працівників підприємства.

Явочна чисельність включає всіх працівників, що з'явилися на роботу.

23.