Тема 9. Демократія: поняття, суть, основні форми
Ключові слова і терміни: правова держава, правовий закон, розподіл державної влади, громадянське суспільство, демократія, права людини, демократичний режим.
Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.
Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.
Слово «демократія» вживається в різному значенні:
- як форма держави;
- як політичний режим;
- як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.
Коли про державу кажуть, що вона демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.
Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:
1) визнанням народу вищим джерелом влади;
2) виборністю основних органів держави;
3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства - це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.
Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:
- додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
- конституційне обмеження влади більшості над меншістю;
- повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
- верховенство закону;
- поділ влади та ін.
Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.
Демократія - політична організація влади народу, за якої забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.
Ознаки демократії:
1. Демократія має державний характер:
- виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;
- забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
- проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
- передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок – партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань.
Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат. Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:
1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;
- ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.
4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства - до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж - і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів - засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.
Функції демократії - основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.
Функції демократії можна поділити на дві групи:.
- що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;
- що виражають внутрішні функції діяльності держави. До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.
1. Організаційно-політичну - організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі під функцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами.
2. Регулятивно-компромісну з - забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб'єктів демократії.
3. Суспільно-стимулюючу - забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.
4. Установчу - формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).
5. Контрольну - забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).
6. Охоронну - забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.
Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.
Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.
Основні принципи демократії:
1) політична свобода - свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту і її людини. Свобода має первинне призначення - на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;
2) рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності - рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;
3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення - допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;
4) поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності:
5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості - означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;
6) плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.
Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:
1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) - здійснюється у двох формах: безпосередній та представницькій.
– форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори);
– форма народовладдя, при якій здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування).
2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:
3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.
Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:
- економічна;
- соціальна;
- політична;
- культурно-духовна та ін.
Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: структурні та функціональні.
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії: імперативні і консультативні.
Якщо перші мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян (референдум конституційний та законодавчий; вибори; накази виборців), то другі - мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян (референдум консультативний, всенародне обговорення законопроектів, мітинги, анкетування).
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.
Вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.
На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною).
Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.
Референдум (лат. - те, що повинно бути повідомленим) - засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Література:
1. Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи : монографія / Н. М. Оніщенко ; [відп. ред. Ю. С. Шемшученко]. – К. : ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2008. – 320 с.
2. Петришин О. В. Демократія як основа правової, соціальної держави / О. В. Петришин // Право України . – 2014. – № 5. – С. 73–82.
3. Петришин О. В. Демократичні основи правової, соціальної державності / О. В. Петришин // Вісник Національної академії правових наук України : зб. наук. пр. – Харків, 2014. – № 1. – С. 32–41.
4. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2008.
5. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. - М.: Юристь 1997. - 672с.
Тема 10. Поняття, походження, розвиток і структура права
Ключові поняття та терміни: історичні передумови права, поняття і основні концепції праворозуміння, поняття та ознаки права, зміст права, поняття і класифікація функцій права, принципи права, об’єктивне і суб’єктивне право, співвідношення держави і права.
Впорядкування суспільних відносин у родовому первіснообщинному суспільстві відбувалося за допомогою соціальних норм, що забезпечували єдність роду. Соціальні норми мали характер мононорм, в яких поєднувалися норми звичаї, норми релігії. Дотримувалися завдяки не примусу, а через релігію, міфологію. Існував так званий інститут табу. Пізніше з’явилися дозволи. А потім вже норми, які дозволяли обрати варіант поведінки.
Серед причин виникнення права розрізняють загальносоціальні та регулятивні. До загально соціальних відносять потреби економічних відносин та руйнацію колективізму, а до регулятивних - формування поведінки людей на основі обов’язкових звичаїв.
Розглядаючи проблему історичних передумов права, слід виділити три основні підходи до її вирішення.
Згідно з класовою теорією (К. Маркс, В. Ленін) право виникає разом з державою в результаті появи приватної власності і розшарування суспільства на класи; для захисту власності і експлуатації класом експлуататорів класу експлуатованих.
Другий підхід умовно можна назвати діалектико-соціологічним. Він пов'язує виникнення права із затвердженням обмінних відносин і переходом від локальних співтовариств до суспільства в сучасному значенні слова. Сутнісними принципами обміну, його атрибутами є свобода особи (під примусом, як відомо, обмін не можливий), формальна рівність з іншим суб'єктом (що виражається в тому, що при обміні неможливо нав'язати свою волю іншому об'єкту), приватна власність (обмінювати можна лише те, що належить суб'єкту по праву) і еквівалентність обмінюваного (наслідок формальної рівності). Саме ці відносини об'єктивно вимагають відповідної адекватної форми. Такою формою і виступає право.
Третій підхід - антропологічний. Представники сучасної політичної антропології, стверджують, що політична організація і право є універсальними соціальними явищами, із самого початку притаманними суспільству. Вони з'являються разом з суспільством і зникнуть з ним же. В ході еволюції суспільства змінюється лише ступінь цілості права, але не його природа.
Формування людського співтовариства як складної поліструктурної соціальної системи являється основною історичною передумовою виникнення права як загальнозначущого, загальнообов'язкового регулятора найважливіших суспільних відносин.
Шляхи формування права:
- формування права починається з того, що люди вступали у відносини між собою (товарні). Поступово складається певна система дій, зразки поведінки людей. Договори, що укладали люди поступово переростали у нормативні договори;
- повинен був бути арбітр, який виносив рішення і це рішення ставало зразком для вирішення аналогічних справ у майбутньому;
- переростання звичаїв у норми звичаєвого права;
- правотворчість державних органів.
Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.
Природно-правова теорія. Окрім позитивного права, яке створюється державою, існують природні невід'ємні права, які стоять над ним, що належать людині від народження. Природне право як етичні і правові ідеї, принципи, ідеали, вимоги не є правом в юридичному значенні, а являє собою найближчу і необхідну передумову позитивного права.
Історична школа права. Право - виражає дух народу, народного правового переконання, що формується, подібно мові, поступово і, через це, незалежно від держави. Законодавець не може творити норми на свій розсуд, а повинен фіксувати лише те, що склалося у вигляді норм.
Нормативістський підхід. Право - ієрархія норм, нормативний регулятор суспільних відносин; воно немислиме без держави, а держава немислима без права.
Психологічна теорія права. Існує справжнє право, яке є психологічними - сукупність норм, прийнятих, гарантованих і санкціонованих державою.
Соціологічна теорія права. Право - система правовідносин, реальна поведінка людей, регульована правом.
Реалістична школа права. Право є захищений державою інтерес, воно ніщо без державної влади.
Теорія солідаризму. Об'єктивне право складає правила соціальної солідарності, яким підкоряється держава і громадяни.
Класова (матеріалістична) теорія права. Право є зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства.
Легістській підхід до розуміння права передбачає характеристику права як продукту держави (його - воля). Право - це владне розпорядження (наказ) офіційної державної влади. Не закріплене у формальному джерелі (закон, указ, ухвала, декрет) правило не є відповідно до цього підходу юридично значущим (власне правовим). Легістське ототожнення права і закону (позитивного права) є принципом і змістом так званого «юридичного позитивізму». Легістське (позитивістське) праворозуміння властиво різного роду етатистським, авторитарним і тоталітарним підходам до права.
Природно-правовийпідхід передбачає розрізнення природного і позитивного права. Природне право включає комплекс можливостей і зобов'язань, якими індивід наділяється з народження і які належать йому незалежно від того, громадянином (підданим) якої держави він є. Невідчужуваність природного права означає його персоніфікований характер, передача (відчуження) природного права на користь кого б то було не можлива.
Співвідношення природного і позитивного права в рамках природно-правового підходу передбачає, що позитивне право створюється державою на підставі природно-правових принципів в цілях забезпечення і захисту природних прав членів суспільства.
Право - явище складне, багатогранне, має багате понятійне вираження. По-перше, виділяють право в загально соціальному значенні (моральне право, право народів і т.п.); по-друге, виділяють право в спеціально-юридичному значенні, як юридичний інструмент, пов'язаний з державою.
У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях:
- соціально-правові можливості людей, обумовлені природою людини та суспільства;
- система юридичних норм (право в об’єктивному розумінні);
- офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації (право в суб’єктивному розумінні);
- система всіх юридичних явищ, що містять природне право, право в суб’єктивному і об’єктивному розумінні (правова система).
Право - це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих, гарантованих державою правил поведінки, що виступають регулятором суспільних відносин, і виражають в антагоністичному суспільстві інтереси економічно пануючого класу, а в демократичному - інтереси всього народу і відповідають природним правам та основним стандартам в галузі прав і свобод людини.
Ознаки права:
- встановлюється або санкціонується державою чи населенням в результаті референдуму, тобто визначеної процедури держава надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов’язок охороняти їх засобами примусу;
- нормативність, тобто права є не довільні, а чітко визначені у відповідних чинних нормах. Дана ознака дозволяє подолати свавілля і беззаконня, привносячи в суспільне життя елементи єдності, рівності, принципової однаковості;
- інтелектуально-вольовий характер, тобто право - виявлення волі і свідомості людей. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми;
- забезпеченість можливістю державного примусу, тобто держава за допомогою механізму примусу забезпечує захист права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов’язків;
- формальна визначеність, тобто чітка фіксація у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в офіційних письмових документах;
- системність, тобто право являє собою єдине складне системне утворення, що має свою структуру;
- загальнообов’язковість, тобто правові норми є обов’язкові для всього населення що проживає на території певної держави.
Під змістом права розуміють всю сукупність правових приписів за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин, це визначені у праві юридичні права, обов’язки та заборони.
Розрізняють два види змісту права:
- соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права;
- спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення.
Суть права - це головна внутрішньо якісна основа права, яка виражає його природу і призначення у суспільстві.
Право може виражатися у різних аспектах. Для розуміння природи права важливо мати на увазі, що право виступає у формі ідей, уявлень; у формі юридичних приписів; у формі дій чи відносин, в яких реалізовані приписи права.
Сутність права виражається через його функції.
Функції права - це основні напрями правового впливу, що виражають роль права у впорядкуванні суспільних відносин.
За допомогою поняття функції права можна пізнати призначення права в суспільстві, його динаміку, дію.
Функції права можна розглядати в двох площинах в залежності від того, чи висвітлюються вони в рамках спеціально-юридичних (вузьких) чи загальносоціальних (більш широких) напрямів.
Відповідно до широкого значення функцій права, серед них можна виділити:
- економічну функцію (право упорядковує виробничі відносини, закріплює різні форми власності);
- політичну функцію (регламентує політичні відносини, регулює діяльність суб'єктів політичної системи);
- виховну функцію (відображає певну ідеологію, здійснює специфічну педагогічну дію на осіб, пов'язана з формуванням у суб'єктів мотивів правомірної поведінки);
- гносеологічну функцію (право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства);
- комунікативну функцію (виступає способом зв'язку між суб'єктом і об'єктом управління).
На спеціально-юридичному рівні право виконує регулятивну і охоронну функції.
Регулятивна функція має первинне значення, носить творчий характер. Подібну функцію забезпечують, як правило, правові стимули - заохочення, пільги, дозволи, рекомендації. Дані засоби сприяють задоволенню інтересів осіб, відкриваючи простір для активності, ініціативи, заповзятливості.
Охоронна функція здійснюється за допомогою правових обмежень - обов'язків, заборон, покарань, призупинень - і має вторинний характер. Дана функція похідна від регулятивної і покликана її забезпечувати, бо охорона і захист починають діяти тоді, коли порушується нормальний процес розвитку тих або інших соціальних зв'язків, коли йому заважають конкретні перешкоди. Для того, щоб усунути дану перешкоду, і використовуються правові обмеження, що охороняють і захищаючі інтереси осіб.
Принципи права - це його основні засади, вихідні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.
Принципи виражають закономірності права, його природу і соціальне призначення, є самими загальними правилами поведінки, які або прямо сформульовані в законі, або виходять з його змісту.
В залежності від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.
Соціально-правові - відбивають систему цінностей, що мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення.
Спеціально-правові - узагальнюють засади формування та існування права як специфічного соціального явища.
Залежно від сфери розповсюдження виділяють загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи і принципи інститутів права.
Загальноправові принципи:
- справедливість;
- формально-юридична рівність громадян;
- гуманізм;
- демократизм;
- єдність прав і обов'язків;
- поєднання переконання і примусу.
Зазначені принципи діють у всіх без виключення галузях права. Якщо принципи характеризують найістотніші риси декількох галузей права, то їх відносять до міжгалузевих. Серед них виділяють: принцип невідворотності відповідальності; гласності судочинства. Принципи, що діють тільки в межах однієї галузі права, називають галузевими. До них відносяться:
· принцип рівності сторін в майнових відносинах - в цивільному праві;
· презумпція невинуватості - в кримінальному процесі;
· презумпція винуватості в цивільному процесі і тощо.
У юридичній науці і практиці традиційно розрізняють право в об'єктивному і суб'єктивному значенні.
Об'єктивне право - це система загальнообов'язкових, формально визначених юридичних норм, встановлюваних і забезпечуваних державою і направлених на врегулювання суспільних відносин. Об'єктивне право - це законодавство, юридичний звичай, юридичні прецеденти і нормативні договори даного періоду в конкретній державі. Воно об'єктивне в тому значенні, що безпосередньо залежить від волі і свідомості окремої особи, його суб'єктивної оцінки владного розпорядження, що закріплюється нормою об'єктивного права.
Суб'єктивне право - це міра юридично можливої поведінки, що покликана задовольняти власні інтереси особи. Суб'єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи (право на життя, свободу, працю, освіту і т.п.), які суб'єктивні в тому значенні, що пов'язані з суб'єктом, належать йому і залежать від його волі і свідомості.
Якщо об'єктивне право - це юридичні норми, виражені в тих чи інших формах, то суб'єктивне право - це ті конкретні юридичні можливості, які виникають на основі і в межах права об'єктивного. Суб'єктивні права закріплюються в нормах об'єктивного права і забезпечуються системою державних гарантій (у тому числі, примусового характеру).
Співвідношення держави і права можна охарактеризувати через єдність, відмінності і взаємозв'язок цих понять.
Єдність полягає в тому, що держава і право:
-виникають і розвиваються спільно;
- виступають засобами управління, інструментами влади;
- покликані поєднувати і забезпечувати особисті, групові і суспільні інтереси;
- засновані на єдиному базисі, визначаються соціально-економічними, духовними і іншими чинниками.
Відмінності між державою і правом:
- якщо держава є особлива організація політичної влади, то право є соціальний регулятор;
- якщо первинним елементом держави є державний орган, то первинним елементом права є юридична норма;
- держава і право не співпадають по формах, по функціях.
Взаємодія держави і права:
- дія держави на право полягає в тому, що держава формує, змінює, відміняє право (правотворчість), а також реалізує і охороняє його (правозастосування);
- право впливає на державу, впорядковуючи діяльність державного апарату, встановлюючи компетенцію його органів.
Виділяють два основні типи взаємостосунків між державою і правом:
- коли держава стоїть «над правом» і у випадку, якщо це диктується державною доцільністю, може правом нехтувати (примат держави над правом в умовах режиму тоталітарної законності);
- коли право стоїть «над державою», виступаючи його обмежувачем (примат права над державою в умовах режиму право законності).
Література:
1. Богинич О. Л. Трансформации функцій права и государства на постсоветском пространстве в контексте основньіх теорій правопонимания (на примере Украиньі) // Модернизация функцій права и государства: традиции, установки, тенденции, перспективьі: сб. материалов ІХ Международной научно-практической конференции (10-11 декабря 2011 г.) : в 3 т. / сост. В. В. Груздев. – Кострома: КГУ шимени Н. А. Некрасова, 2012. – Т. 1. – С. 354-361.
2. Вороніна М. А. Співвідношення держави і права у сучасних ісламських державах / М. А. Вороніна // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. / Нац. акад.. прав. Наук України, НДІ держ. буд. та місц. самоврядування. – Х. : Право, 2012. – Вип. 23. – С. 32-42.
3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник.- Харків, 2007.
4. Теория государства и права (схемы и комментарии): Учебное пособие/ Под ред. Р.А.Ромашова.- Санкт-Петербург, Издательский дом «Сентябрь», 2002.- 204с.
5. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник.- Львів,2005.- 580с.
6. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько.- М., 1997.
7. Теория государства и права/ Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.- М., 2002.
8. Кондратьєв Р., Гернего О. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин / Р. Кондратьєв, О. Гернего // Право України.- 2000.- № 2