Нецінові фактори сукупного попиту

1. Зміни у споживчих витратах домашніх господарств. Вони можуть здійснюватись під впливом таких факторів:

а) добробут споживачів. б) заборгованість споживачів за кредитами. в) податки на споживачів. г) очікування споживачів.

2. Зміни в інвестиційних видатках, які можуть відбуватися під впливом таких факторів:

а) процентна ставка. б) очікувані прибутки від інвестицій. в) податки з фірм. г) технологія (поява нових технологій спричиняє збільшення попиту на інвестиційні товари); д) надмірні потужності.

3. Зміни в державних закупівлях.

4. Зміни у витратах на чистий експорт можуть бути обумовлені дією таких нецінових факторів: а) національний дохід інших країн.

б) валютні курси (ціна грошової одиниці держави, виражена в грошових одиницях інших країн).

Механізм відновлення економічної рівноваги, яка порушується зменшенням сукупного попиту (AD)

Т1 – точка, в якій перетинаються всі криві, й одночасно точка короткострокової та довгострокової рівноваги, тобто в умовах повної зайнятості, коли ВВП1= ВВП потенційному.

Точка РЦ1 – початкова рівноважна ціна. Цим умовам відповідає і певний рівень заробітної плати, яка врівноважує ринок праці.

1. У короткостроковому періоді початкова реакція економіки на зменшення сукупного попиту, що порушило подвійну рівновагу, відображується в зменшенні реального ВВП, зниженні товарних цін і збільшенні безробіття.

2. У міру того, як ціни на ресурси, і в першу чергу заробітна плата, будуть поступово пристосовуватися до зниження товарних цін, у економіці відбуватиметься подальше зниження товарних цін, збільшення реального ВВП і зменшення безробіття.

3. Єдиним довгостроковим наслідком падіння сукупного попиту в новому стані подвійної рівноваги буде досягнення нового, нижчого, ніж на початку, рівня товарних цін і цін на ресурси. В цьому стані реальний обсяг ВВП повернеться до потенційного рівня, а безробіття – до природної норми.

4. Довгостроковий період, протягом якого ринковий механізм здатний самостійно відновлювати потенційний рівень виробництва, не підлягає часовому визначенню й може тривати надто довго. Це означає, що ринковий механізм не є достатньо ефективним фактором подолання спаду виробництва. Тому виникає необхідність державного втручання в економіку, яке може фіскальними та монетарними заходами попередити падіння сукупного попиту або стимулювати його збільшення і таким чином прискорити вихід економіки зі стану неповної зайнятості.

12. Розкрити сутність сукупної пропозиції, цінові та нецінові фактори, що впливають на неї.

Сукупна пропозиція (AS) – це реальний обсяг валового внутрішнього продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Залежність обсягу пропозиції від рівня цін у країні називають кривою сукупної пропозиції. Крива сукупної пропозиції показує обсяг реального валового внутрішнього продукту, який може бути вироблений і запропонований для продажу за певного рівня цін.

на сукупну пропозицію впливають два види факторів: рівень цін (РЦ) і нецінові фактори, вплив яких опосередковується через середні витрати.

Крім цін на сукупну пропозицію впливають нецінові фактори (зміни в яких приводять до зміни витрат на одиницю продукції). До них належать:

1) зміна цін на ресурси. Відбувається під впливом таких чинників: наявність внутрішніх ресурсів, ціни на імпортні товари, домінування на ринку.

2) зміни в продуктивності ресурсів (відношення реального обсягу виробництва до затрат).

3) зміни економічних правових норм можуть призвести до змін витрат на одиницю продукції в результаті дії таких чинників податки, субсидії, державне регулювання економіки

Класична модель сукупної пропозиції – це модель, згідно з якою сукупна пропозиція не залежить від рівня цін, оскільки заробітна плата й ціни є абсолютно гнучкими.

Класична модель описує економіку в довгостроковому періоді. Довгостроковий період – це період, протягом якого ціни на ресурси встигають пристосуватися до цін на товари таким чином, щоб у економіці підтримувалась повна зайнятість.

Довгострокова крива сукупної пропозиції відображує виробничі можливості країни й будується на таких умовах:

а) обсяг виробництва обумовлений лише кількістю факторів виробництва та існуючою технологією і не обумовлений рівнем цін;

б) зміни у факторах виробництва й технології відбуваються поступово;

в) економіка функціонує за умов повної зайнятості факторів виробництва, отже, обсяг виробництва ВВП дорівнює потенційному;

г) ціни та номінальна заробітна плата є гнучкими, їх зміни підтримують рівновагу на ринках.

Згідно з класичною моделлю, падіння сукупної пропозиції відносно потенційного ВВП миттєво породжує такі наслідки: 1) зниження цін; 2) падіння сукупного попиту одночасно викликає адекватне зменшення попиту на ринку праці та зменшення номінальної заробітної плати.

Рис.Класична модель сукупної пропозиції

Кейнсіанська модель сукупної пропозиції – це модель, згідно з якою між рівнем цін і сукупною пропозицією існує пряма залежність, оскільки заробітна плата є негнучкою в короткостроковому періоді.

Кейнсіанська модель пояснює зв’язок між рівнем цін і сукупною пропозицією в короткостроковому періоді (зазвичай протягом року) та базується на таких передумовах: а) неповна зайнятість у економіці; б) ціни на товари та номінальна заробітна плата жорсткі (не гнучкі). За таких умов крива сукупної пропозиції має три відрізки: горизонтальний (кейнсіанський); проміжний (висхідний) та вертикальний (класичний).

 

Рис. Кейнсіанська модель сукупної пропозиції

Горизонтальний (кейнсіанський) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах неповної зайнятості за постійних цін (депресійний стан економіки). Обсяг реального ВВП тут нижчий від потенційного (тобто обсягу за умов повної зайнятості, де ресурси використовуються повністю, а безробіття перебуває на природному рівні). На цьому відрізку існують значні не використані потужності та безробіття. Тому тут немає вузьких місць та дефіциту в жодній галузі і збільшення ВВП може відбуватися при постійних (стабільних) цінах.

Проміжний (висхідний) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах, що наближаються до повної зайнятості, коли збільшення реального ВВП супроводжується підвищенням рівня цін. Причина зростання цін і реального ВВП полягає в тому, що повна зайнятість виникає не водночас. На цій ділянці окремі галузі вже можуть відчувати нестачу ресурсів, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції та до зростання цін.

Вертикальний (класичний) відрізок показує зміни в обсязі ВВП за умов повної зайнятості, коли рівень фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю й додаткового зростання реального ВВП не відбувається, а спостерігається інфляційне зростання. Цей відрізок, зазвичай, збігається з довгостроковою кривою сукупної пропозиції.

13. Розкрити основи грошового ринку: пропозиція і попит на грошовому ринку та механізм досягнення рівноваги між ними. Здійснити аналіз грошових агрегатів.

Сучасна економіка є грошовою економікою, оскільки всі економічні операції проводяться з участю грошей. Гроші – сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні операцій.

В умовах сучасного ринку грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей. Готівкові гроші – це паперові гроші (банкноти) та монети. Паперові гроші – грошові знаки, що випускаються центральним банком для покриття фінансових потреб держави і забезпечені певною купівельною спроможністю. Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

Безготівкові гроші – це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. Вони називаються кредитними або депозитними грошима; Вартість депозитних грошей визначається їх купівельною спроможністю.

До безготівкових грошей належать банківські депозити (поточні та строкові рахунки), чеки й кредитні картки.

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей становить грошову масу (кількість номінальних грошей у обігу).

ГМ = ГГ + БГ , де:

ГМ – грошова маса;

ГГ – готівкові гроші;

БГ – безготівкові гроші.

Грошова маса є структуризованою величиною і складається із декількох грошових агрегатів, Грошовий ринок – це ринок, на якому економічні суб’єкти купують потрібні їм ліквідні засоби, виписуючи на себе або пускаючи в обіг короткострокові зобов’язання, тобто банкноти. Кредитний ринок (ринок позичкового капіталу) – це ринок, що забезпечує рух фінансових засобів від тих, хто заощаджує, до тих, хто інвестує. Кредитний ринок (ринок позичкового капіталу) відрізняється тим, що зобов’язання, які перебувають у обігу, є довгостроковими.

Грошово-кредитний ринок, характеризується через пропозицію, попит і ціну (процентну ставку).

Грошова пропозиція є реальною грошовою масою та визначається за формулою:

ГП = ГМ/РЦ , де:

ГП – грошова пропозиція;

ГМ – грошова маса;

РЦ – рівень цін.

Грошова пропозиція складається із готівкових і безготівкових грошей. Всі вони залежно від рівня їх ліквідності об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати. Грошові агрегати – окремі сукупності грошових активів, які різняться між собою рівнем ліквідності.

Структура грошової маси в Україні

Грошові агрегати Склад грошового агрегату
М0 Готівкові гроші поза банками
М1 М0 + кошти на розрахункових та поточних рахунках
М2 М1 + строкові депозити
М3 М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків (операції із цінними паперами клієнтів)

Грошова пропозиція (пропозиція грошей) контролюється ЦБ через окремі грошові агрегати.

Попит на гроші – це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

ПГ = ПГу + ПГа (9.3), де:

ПГ – попит на гроші;

ПГу – попит на гроші для угод;

ПГа – попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод відображає ту кількість грошей, яку економічні суб’єкти хотіли б мати для здійснення ділових угод. Кількість грошей у обігу при цьому визначається рівнянням обміну, відомим як формула Фішера:

ГМ х ШОГ = РЦ х ВВПр , де:

ВВПр – реальний ВВП. Попит на гроші як активи випливає з їхньої функції як засобу заощадження. В цьому випадку гроші розглядаються як засіб збереження вартості. Володіння грошима в цій якості перетворює їх на активи.

Для визначення рівноваги на грошовому ринку треба визначити рівноважну ціну грошей – ПС (процентну ставку). Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей і попиті на гроші.

 

Рис. 9.4. Рівновага на грошовому ринку

Оскільки реальна пропозиція грошей зафіксована на певному рівні (ГП), то крива сукупної пропозиції є вертикальною лінією.

Крива попиту на гроші (ПГ) є нахиленою вниз. Від’ємний нахил цієї кривої відображає обернену залежність між попитом на гроші й номінальною процентною ставкою для даного ВВП.

Вертикальна лінія (ГП1) – це початкова пропозиція грошей. Вона перетинає лінію загального попиту на гроші (ПГ1) у точці Т1 і означає, що початкова рівновага на грошовому ринку досягається за процентної ставки на рівні ПС1 (6,25%).

нерівновага на грошовому ринку викликає зміни в цінах на облігації, а через них – у процентних ставках. Ціни на облігації і процентні ставки є обернено залежними. Зміни процентних ставок впливають на готовність заощаджувати гроші, що відновлює рівновагу на ринку грошей. Рівноважна процентна ставка вирівнює кількість грошей, що пропонуються та потребуються.

 

14. Здійснити аналіз банківської системи. Основні функції, завдання та балансове рівняння Центрального та комерційного банку.

Банківська система - це сукупність взаємопов'язаних фінансово-кредитних установ (банків), які функціонують в межах єдиного фінансового механізму певної країни у визначений історичний період. Банківська система є підсистемою фінансової системи конкретної держави.

Загалом у світовій практиці виділяють два основних типи побудови банківської системи:

- однорівнева банківська система;

— дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система притаманна, як правило, економічно слаборозвиненим і тоталітарним країнам. За такої побудови передбачається наявність тільки горизонтальних зв'язків між банками, універсалізація їх операцій і функцій, тобто вся мережа банківських установ держави перебуває на одному ієрархічному рівні, виконуючи при цьому приблизно однакові функції та надаючи однаковий спектр банківських послуг.

Дворівнева банківська система є більш застосовною у світовій практиці фінансового будівництва, вона існує в більшості країн світу, і складається з таких рівнів:

Верхній рівень представлений центральним банком, який є емісійним, кредитним, розрахунковим та касовим центром держави (наприклад, в США - Федеральна резервна система, в Україні - Національний банк України).

Нижній рівень включає систему комерційних банків, які функціонують для здійснення кредитних, депозитних, розрахункових та інших операцій за дорученням своїх клієнтів - фізичних та юридичних осіб.

У дворівневій банківській системі взаємовідносини між банками будуються у вертикальному та горизонтальному напрямку. Вертикаль уособлює відносини між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, та підпорядкованими йому комерційними банками. Горизонталь, в свою чергу, визначає відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Основним інформаційним джерелом для здійснення аналізу є баланс комерційного банку.
Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан банку, який відображає його активи, пасиви та власний капітал у грошовому виразі на певну дату.
Балансовий звіт складається з двох частин. В лівій частині відображаються активи, а в правій - обов'язки і власний капітал банку. Статті активу та пасиву подаються у балансовому звіті у порядку зменшення їх ліквідності.
Нижче наведена структура балансу комерційного банку.

Відображення інформації в балансі досягається за допомогою методу подвійного запису, зумовленого бухгалтерським рівнянням:
А = П = З + К,
де: А - активи, П - пасиви, З - зобов'язання, К - капітал.
Наведена рівність відома як класичне бухгалтерське рівняння, або функціональна облікова модель. Обидві його частини повинні бути рівними.
Це рівняння відображає фінансовий стан банку. Під фінансовим станом розуміють наявність економічних ресурсів, що належать банку, і весь капітал, який протистоїть їм на певний момент часу.
Активи - це ресурси, що контролюються установою, які набуто в результаті попередніх операцій і які повинні принести дохід чи іншу економічну вигоду в майбутньому. Інакше кажучи, це економічні ресурси, що перебувають у розпорядженні банку, використання яких, ймовірно, принесе в майбутньому дохід.
У банківському балансі активи виступають у вигляді основних засобів, готівки в національній або іноземній валюті в касі банку, заборгованості за позичками, цінних паперів, які знаходяться в портфелі банку та інші.
Зобов'язання (залучений капітал) - це кредиторська заборгованість банку, що виникла в результаті попередніх операцій і яка має бути погашена у визначений термін. Зобов'язання банку передбачають зменшення доходів, які пов'язані з придбанням активів або отриманням послуг від інших осіб внаслідок раніше проведених операцій. Зобов'язання включають: залишки грошових коштів на поточних рахунках, вклади, боргові зобов'язання банку (векселі, облігації, що емітовані банком) та інші.
Власний капітал - це різниця між активами та зобов'язаннями, тобто частина активів, яка сформована за рахунок власних джерел банку. Вона показує частку власника в активах банку: для товариства - це капітал партнерів, для акціонерної компанії - акціонерний капітал. До рахунків капіталу належать сплачений зареєстрований статутний капітал банку, емісійні різниці, резерви банку та інші.
Використання цього рівняння дозволяє візуально, за загальними даними балансового звіту, визначити платоспроможність банку. Підтвердженням того, що банк платоспроможний, є превалювання його сукупних активів над сукупними зобов'язаннями. Різниця між банківськими активами і зобов'язаннями складає реальну величину власного капіталу комерційного банку.
Капітал = Активи - Зобов’язання

Комерційний банк є платоспроможним, якщо величина його власного капіталу більша, ніж 0. Неплатоспроможний банк - це такий банк, який має нульову чи негативну величину власного капіталу.
Різницю між активами і зобов'язаннями ще визначають як чисті активи. Зміна чистих активів за звітний період відображає зміну фінансового стану банку. Приріст чистих активів досягається у разі отримання банком прибутку, тобто за рахунок збільшення власного капіталу банку:
ЧА1 - ЧА0 = К0 + P,
де: ЧА0 - чисті активи на початок звітного періоду, ЧА1 - чисті активи на кінець звітного періоду, К0 - власний капітал на початок звітного періоду, P - прибуток, отриманий за звітний період.
Основними видами аналізу балансу банку є:
1. Аналіз структури - дає змогу оцінювати зміни структури активів та пасивів протягом часу, проводити співставлення з іншими банківськими установами. Аналіз структури активних операцій поділяється на якісний та кількісний. Якісний аналіз полягає у визначенні переліку операцій на момент проведення аналізу. Кількісний аналіз полягає у визначенні питомої ваги окремого виду операцій в їх загальній сумі.
2. Коефіцієнтний аналіз балансового звіту. Він проводиться з використанням трьох основних коефіцієнтів:
· коефіцієнт ліквідних активів. Це коефіцієнт виміру ліквідності, який обчислюється шляхом додання до готівки та прирівняних до неї коштів міжбанківських активів за мінусом міжбанківських пасивів та позичок від центрального банку. Він також може розраховуватися як відсоток до загальних (або робочих) активів.
· коефіцієнт співвідношення позик та депозитів . Цей коефіцієнт визначається сумою всіх активів з нормальним ризиком (дисконти, позики та авізо), поділені на основні депозити (включаючи до "запитання", термінові та ощадні депозити за винятком короткотермінових грошового ринку та довготермінових запозичень). Це співвідношення характеризує здатність банку залучати депозити від суспільства для підтримки своїх кредитних операцій та його можливість давати в кредит ці депозити. Вищий коефіцієнт традиційно асоціюється з більш високим елементом ризику, оскільки він може відображати нижчу ліквідність (та уразливість від дій кредиторів), негативні економічні умови чи наслідки відпливу депозитів. Низький рівень співвідношення може відображати недостатні можливості кредитування або небажання прийняття існуючого ризику при наданні позик. "Нормальний" рівень залежить від країни, однак 70-80% може складати помірне співвідношення між ліквідністю (що вимагає меншого коефіцієнта) та дохідністю (яка, звичайно, краща від більш високого коефіцієнта). Якщо у всієї фінансової системи показник перевищує 100%, тоді у промисловості можуть мати місце структурні проблеми, наприклад, при рефінансуванні центральним банком торговельних операцій чи привілейованому кредитуванні. Незабезпечені кредити мають бути покриті за рахунок відповідних контрактивних рахунків. Вони мають прийняти форму забезпечення під збитки за позиками, що віднімаються із останніх надходжень і, таким чином, із резерву капіталу. Також важливо, що "позики", які використані в цьому коефіцієнті, мають бути чисті від резерву під збитки.
· коефіцієнт достатності капіталу. Цей коефіцієнт подає "реальний" капітал як відсоток загальних активів, зважених на ризик. І капітал, і активи мають бути повністю очищені від відповідних забезпечень під збитки за позиками та нематеріальних активів. Цей коефіцієнт показує межу захисту кредиторів та вкладників банку від непередбачених збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності. Таким чином, це показник того, наскільки банк протистоїть економічним скрутам та складностям. Цей коефіцієнт переглядається наглядовими органами та кредитними аналітиками як один із ключових показників економічного стану банку. Повний підрахунок достатності капіталу включає зваження кожної категорії активів на коефіцієнт ризику, виключення з них нематеріальних активів та дебіторської заборгованості відповідних контрагентів та нематеріальних активів з активів та капіталу, і додання потенційних зобов'язань до зважених на ризик активів.
Існують також інші коефіцієнти, що використовуються в різних випадках, але їхнє використання може призвести до зменшення віддачі.
Такими коефіцієнтами є:
· дохідні активи до загальних активів. Складаються з доходних активів (підпроцентні депозити, розміщення цінних паперів, позики, авізо та інструменти капіталу), поділених на загальні активи. Цей показник має показувати, наскільки продуктивно керівництво використовує активи. Однак деяке "непродуктивне" використання є цілком нормальним, оскільки в той час, як приміщення та обладнання не можуть прямо давати прибуток, вони необхідні для підтримання операційної діяльності банку. Крім того, вимоги резервування можуть призвести до того, що банк не матиме згоди використовувати деякі активи. Цей коефіцієнт не вимірює ефективності використання активів.
· співвідношення резервів під збитки за позиками та загальних позик.. Цей коефіцієнт характеризує якість банківського портфеля позик та покриття безнадійних боргів.
Кожний з цих коефіцієнтів може обчислюватися на базі окремого балансового звіту, оскільки кожний з них складається на окрему дату, що відповідає даті балансу. Банки, що залучені до фінансування сезонного виробництва, можуть показувати сезонні зміни цих коефіцієнтів, тому для ізоляції тенденцій від сезонних розходжень необхідно проводити порівняння між такими установами за один і той самий місяць, за кілька років чи за середньорічними показниками. При цьому можуть бути внесені деякі зміни, наприклад, додавання довгострокового підпорядкованого боргу до капіталу при визначенні достатності капіталу, а аналітики мають використовувати деякі міркування з приводу того, що є прийнятим для кожної конкретної країни.

 

 

15.Розкрити основні методи грошово-кредитного регулювання економіки.

Грошово-кредитна (монетарна) політика – це здійснюване центральним банком країни регулювання кількості грошей у обігу з метою забезпечення доступу до кредиту в обсягах і за процентами, які забезпечили б ефективне функціонування національної економіки. Вона полягає в розробці та здійсненні системи заходів, з допомогою яких держава здійснює грошову пропозицію та регулювання грошової маси для стабілізації економіки. Грошово-кредитна політика держави безпосередньо впливає на рівень національного виробництва, забезпечення зайнятості в економіці та цінову стабільність.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення рівноваги на національному ринку, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

Сутність даної політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Під час спаду виробництва грошово-кредитна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції – навпаки, до її обмеження.

Є політика “дешевих” грошей і політика “дорогих” грошей. Політика “дешевих” грошей – монетарна політика, спрямована на зниження процентної ставки з метою стимулювання ділової активності. Політика “дорогих” грошей – монетарна політика, спрямована на підвищення процентної ставки з метою стримання ділової активності.

Головним суб’єктом монетарної політики держави є центральний банк, який здійснює грошову емісію й регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. У своїй діяльності центральний банк для регулювання грошової маси застосовує такі методи:

1. Операції на відкритому ринку – найважливіший метод з точки зору регулювання пропозиції грошей. Сутність цього методу полягає в тому, що центральний банк, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує грошово-кредитні потоки, які обслуговують рух товарів і послуг.

Для збільшення грошової маси центральний банк скуповує державні цінні папери (облігації) у комерційних банків, фірм і населення, тим самим вводить у обіг додаткові гроші. При цьому резерви комерційних банків та їхня здатність до кредитування збільшуються. В свою чергу це збільшує пропозицію грошей і знижує процентну ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають, і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика “дешевих” грошей.

Коли ж необхідно стримати ділову активність, держава через центральний банк продає свої цінні папери, зменшуючи грошову масу в обігу. Тобто у комерційних банків, фірм і населення зосереджуються цінні папери, а в центральному банку – гроші. Це зменшує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого процентна ставка на кредити й депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей, яка є одним із елементів рестриктивної політики держави.

2. Змінення рівня мінімальної резервної норми. Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків.

Збільшення норми резерву веде до скорочення грошової пропозиції та підвищення процентної ставки. Гроші стають “дорогими”, що означає рестриктивну політику, тобто політику “дорогих” грошей. І навпаки, знижуючи резервну норму, центральний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Змінення резервної норми є досить потужним методом монетарної політики, але держава рідко вдається до нього. Це пояснюється тим, що норма обов’язкового резерву впливає на рівень грошового мультиплікатора. Тому навіть незначні коливання цієї норми суттєво впливають на пропозицію грошей.

3.Змінення облікової ставки.Облікова ставка – це процент, під який центральний банк надає кредити комерційним банкам. За умови підвищення облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зменшуються, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дорогою. У комерційних банків погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а процентна ставка зростає. При зниженні облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. У комерційних банків поліпшуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зростає, а процентна ставка знижується.

 

16. Розкрити сутність інфляції, її кількісна визначеність, види інфляції. Розкрити сутність антиінфляційної політики.

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг(зростання заг.рівня цін)

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється з допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%.

РІ = Ісц - 100%

РІ – рівень інфляції;

Ісц – індекс споживчих цін.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась)

Інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Інфляція Попиту виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного По стосовно сукупної Пр. Таке зростання сукупного По може бути викликане збільшенням Пр грошей, держ витрат, а також інвестиційних витрат та ін.

Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:

– підвищення номінальної заробітної плати;

– підвищення цін на сировину та енергоносії;

– підвищення податків.

Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Антиінфляційна політика держави:

– політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

– операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

– зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

– зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

– пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;

– державне регулювання цін;

– державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;

– державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.

 

17. Споживання та заощадження домашніх господарств. Здійснити порівняльний аналіз функцій споживання та заощадження.

Фірми виробляють продукцію, виручають за неї кошти і пред’являють попит на робочу силу. Домашні господарства пропонують свою робочу силу, отримують за це винагороду і пред’являють попит на вироблену продукцію. На основі взаємодії фірм і домашніх господарств на ринку товарів і послуг складається пропорція ділення ВВП на споживання та заощадження.

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ). У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається домашніми господарствами на придбання товарів поточного й тривалого споживання та оплату послуг. Таким чином, все, що не належить до заощаджень, не входить у вигляді податку, не перебуває на закордонних рахунках, – це споживання.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу кінцевого використання домашніх господарств, яка не споживається.

З =ДКВ – СВ ,

ДКВ – дохід кінцевого використання;

СВ – споживчі витрати домашніх господарств.

функція споживання показує співвідношення між споживчими витратами й доходом кінцевого використання як у статиці, так і в динаміці. Функція споживання, яка була запроваджена Дж. Кейнсом, ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний зв’язок між споживанням та доходом.

 

Рис. 5.1. Графік функції споживання

Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання набув би форми бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б означає нульове заощадження, повне споживання доходу. Праворуч від точки Б – зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень завжди вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання та бісектрисою.

Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання. Ліворуч від точки Б – зона переважання споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є “чистим від’ємним заощадженням”, його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою споживання. Автономне споживання – споживання, яке не залежить від доходу кінцевого використання.

Функція З.Обсяг заощаджень

визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. Ця відстань повністю збігається з відстанню від кривої споживання до бісектриси на попередньому графіку функції споживання. Точка Б на графіку так само показує нульове заощадження. На відрізку ліворуч від точки Б заощадження домашніх господарств є від’ємними (функція заощадження лежить нижче нульової горизонтальної лінії). З наведених графіків функцій споживання та заощадження видно, що і споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи зі збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.

Оскільки споживчі витрати прямо залежать від доходу кінцевого використання, то функція споживання математично виражається таким чином: CВ = f (ДКВ)

Щоб математично вивести функцію заощадження, слід зазначити, що свої заощадження населення спрямовує на фінансові ринки. Тому заощадження не тільки є функцією доходу, а й залежить від процентної ставки (ПС). Ця залежність розглядатиметься нижче. Функція заощадження математично виражається так:

З = f (ДКВ,ПС)

ДКВ – дохід кінцевого використання;

ПС – процентна ставка

 

18. Середня та гранична схильність до споживання та заощадження. Фактори, що впливають на споживання та заощадження.

Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку доходу кінцевого використання, що спрямовується на споживання (у відсотках).

У довгостроковій перспективі ССС має тенденцію стабілізуватися.

Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називається частка доходу кінцевого використання, що спрямовується на заощадження (у відсотках).

Оскільки ДКВ = CВ + З, то ССС + ССЗ = 100% або 1

Середня схильність до споживання має перевищувати середню схильність до заощаджень, тобто ССС > ССЗ

Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу кінцевого використання спрямовується на додаткове споживання.

.

Основний психологічний закон Дж. Кейнса – закон, згідно з яким у разі збільшення доходу кінцевого використання домашніх господарств їхня гранична схильність до споживання зменшується.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом кінцевого використання, який спричинив ці заощадження.

Сума граничних схильностей до споживання і заощадження за умов будь-якої зміни в доході кінцевого використання завжди дорівнює 100% або одиниці:

ГСС + ГСЗ = 1,0 або 100%

Гранична схильність до споживання набуває значення в інтервалі від 0 до 1, тобто одна додаткова одиниця доходу кінцевого використання збільшує обсяг споживання, але на величину, меншу від одиниці. Кожна грошова одиниця доходу, яка не споживається, заощаджується.

 

19. Інвестиції: сутність, типи та роль в економіці. Проаналізувати механізм формування інвестиційного попиту: очікувана норма чистого прибутку, процентна ставка. Розкрити фактори інвестицій, що не залежать від процентної ставки.

Інвестиції є другим, після особистих споживчих витрат, компонентом сукупних витрат. Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень із метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До інвестицій належать усі витрати на придбання основного капіталу, житлове будівництво і зміна запасів. Інвестиції в основний капітал – це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств. У цілому 70% всіх інвестицій – це інвестиції в машини та устаткування. Інвестиції в житлове будівництво – це витрати на підтримку житлового фонду й будівництво нового житла. На житлове будівництво припадає 25% усіх інвестицій. Запаси – це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів, які належать фірмам. Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їх скорочення – про від’ємні інвестиції. На зміни в запасах припадає приблизно 5% усіх інвестицій.

Рух цінних паперів (купівля-продаж державних облігацій) до інвестицій прямого стосунку не має та означає тільки передачу з рук у руки титулу власності на вже існуючі активи. Здійснення інвестицій безпосередньо пов’язане з товарним ринком, тоді як купівля–продаж облігацій – із ринком цінних паперів. При цьому інвестиції виявляють не однаковий вплив на ринок благ у короткостроковому й довгостроковому періодах. У результаті інвестування в короткостроковому періоді на ринку благ збільшується тільки попит. Обсяг пропозиції залишається незмінним, бо об’єкти, що будуються, ще не дають віддачі у вигляді продукції та послуг. А в довгостроковому періоді під впливом інвестицій на ринку благ змінюватимуться як попит, так і пропозиція.

Таким чином, інвестують і фірми, і домашні господарства. Фірми купують інвестиційні товари для збільшення капіталу й заміни діючого капіталу в процесі його вибуття. Домашні господарства купують житло, що також є інвестиціями.

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. Крім того, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Якщо ж інвестиції використовуються нераціонально, це призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення, тобто на амортизацію. Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так:

ВІ = ЧІ + кА К п.р. (5.14), де:

ВІ – валові інвестиції;

ЧІ – чисті інвестиції;

кА – коефіцієнт амортизації;

К – вартість об’єктів основного капіталу; п.р. – поточний рік.

При цьому ЧІ = К п.р. + 1 – К п.р. (5.15).

З формул 14 та 15 можна вивести таку залежність

(5.16).

Рівняння 5.16 є базовим для визначення потреби у валових інвестиціях за умов розширеного відтворення, коли має місце нагромадження капіталу.

Майже всі інвестиції здійснюються фірмами, а не домашніми господарствами. Але домашні господарства, приймаючи рішення про споживання й заощадження, спрямовують частину своїх доходів на фінансові ринки, а фірми звертаються на фінансові ринки по кредити, які використовуються на інвестування.

Отже, інвестиції створюються заощадженнями, а фінансові ринки дають змогу домашнім господарствам перерозподілити свої доходи в часі.

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку та процентної ставки.

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає у наступному.

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку. Чистий прибуток – та частка валового прибутку від реалізації інвестиційного проекту, яка залишається після сплати податку на прибуток та процентів за інвестиційні кошти. Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача. Запишемо рівняння:

ЧП = ∆ВВП - (∆ПВ + ∆ПП) (5.17), де:

ЧП – чистий прибуток;

∆ВВП – приріст ВВП, викликаний чистими інвестиціями;

∆ПВ – приріст поточних витрат;

∆ ПП – приріст податку на прибуток.

Але інвестори орієнтуються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП) – чистий прибуток, який очікується від вкладання інвестицій. З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати формулу очікуваної норми чистого прибутку:

(5.18), де:

ОНЧП – очікувана норма чистого прибутку;

ОЧП – очікуваний чистий прибуток;

ЧІ – чисті інвестиції.

Таким чином, основним стимулом до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку. Можна сказати, що ОНЧП є метою інвестування.

По-друге, інвестиційні витрати пов’язані з джерелом їх фінансування.

Досить поширеним джерелом фінансування є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє процентна ставка. Якщо ОНЧП – це мета інвестування, то процентна ставка – це ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, потрібний для придбання реального капіталу. Для прийняття рішення інвестори зіставляють очікувану норму чистого прибутку та процентну ставку. Якщо процентна ставка нижча від ОНЧП, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, інвестиції будуть збитковими, попиту на них не буде.

При прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна процентна ставка. Номінальна процентна ставка – фактична процентна ставка на ринку позичкового капіталу (визначається в поточних цінах), а реальна процентна ставка – це номінальна процентна ставка мінус темп інфляції.

ПСр = ПСномін. – ТІ (5.19), де:

ПСр – реальна процентна ставка;

ПСномін. – номінальна процентна ставка;

ТІ – темп інфляції, у %.

Слід зазначити, що реальна процентна ставка вимірює дійсні витрати на одержання позики. Тому інвестиції залежать від реальної процентної ставки, а не від номінальної процентної ставки.

Зв’язок між реальною процентною ставкою та інвестиціями виражається формулою: ВІ = – f (ПСр) (5.20).

Це рівняння показує, що інвестиції є функцією процентної ставки. Причому знак (-) означає, що між попитом на інвестиції і процентною ставкою існує обернена залежність.

Зі зростанням реальної процентної ставки попит на інвестиції скорочується, тому що вони стають дорожчими.

Графіки функції попиту на інвестиції – в залежності від очікуваної норми чистого прибутку й реальної процентної ставки зображені на рисунках 5.3 та 5.4, де АDінв. – сукупний попит на інвестиції.

 

 

Рис.5.3. Крива інвестиційного попиту в залежності від ОНЧП

Рис. 5.4. Крива інвестиційного попиту в залежності
від процентної ставки (базова модель інвестиційного попиту)

Із наведених графіків видно, що між інвестиційним попитом і очікуваною нормою чистого прибутку існує пряма залежність, а між інвестиційним попитом і процентною ставкою – обернена залежність.

У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту є модель, у якій інвестиції є функцією процентної ставки. В такій моделі процентна ставка – основний фактор, який визначає інвестиційний попит, а очікувана норма чистого прибутку – стала величина й диференціюється за окремими інвестиційними проектами. У графічній формі ця модель має такий вигляд.

Рис. 5.5. Графік інвестиційного попиту

З рисунка видно, що на горизонтальній осі графіка інвестиційного попиту відкладена вартість інвестиційних проектів, які об’єднані в окремі групи, в залежності від рівня очікуваної норми чистого прибутку.

Перша – вартість 50 грошових одиниць з ОНЧП – 10%;

Друга – вартість 150 грошових одиниць з ОНЧП – 6%;

Третя – вартість 200 грошових одиниць з ОНЧП – 3%.

Сумарна вартість усіх інвестиційних проектів становить 400 грошових одиниць.

На вертикальній осі графіка відкладена реальна процентна ставка.

Якщо реальна процентна ставка дорівнює 12%, то інвестиційний попит відсутній. Це пояснюється тим, що серед усіх запропонованих економікою інвестиційних проектів ОНЧП менше реальної процентної ставки.

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 8%, виникає інвестиційний попит вартістю 50 грошових одиниць. Це пояснюється тим, що лише серед інвестиційних проектів першої групи ОНЧП більше реальної процентної ставки, тобто 10% більше 8%

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 4%, то інвестиційний попит збільшиться до 200 грошових одиниць. Це пояснюється тим, що ОНЧП перевищує реальну процентну ставку вже за першою та другою групами інвестиційних проектів, тобто 10% і 6% більше 4%.

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 2%, то інвестиційний попит збільшиться до 400 грошових одиниць, оскільки за інвестиційними проектами всіх груп ОНЧП перевищує реальну процентну ставку, тобто 10%, 6% і 3% більше 2%.

Отже, доцільність інвестування та інвестиційний попит виникають за умов, коли очікувана норма чистого прибутку більша від реальної процентної ставки. При заданому рівні ОНЧП що нижча реальна процентна ставка, то більший попит на інвестиції. Тому крива інвестиційного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії.

Крім процентної ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної процентної ставки. Умовно їх можна назвати факторами, що не залежать від процентної ставки. До них належать:

1. Технологічні зміни. Технічний прогрес, тобто розробка нового більш продуктивного устаткування, зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість. Унаслідок цього зростає норма чистого прибутку від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної процентної ставки.

2. Рівень забезпеченості основним капіталом. Від того, як кожна галузь виробництва забезпечена основним капіталом, залежить очікувана норма чистого прибутку від додаткових інвестицій. Якщо виробничі потужності певної галузі задовольняють попит на її продукцію, то інвестування буде стримуватися. Недостатність виробничих потужностей стимулює збільшення інвестицій із метою нарощування виробництва відповідно до попиту.

3. Витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає. І навпаки.

4. Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків негативно впливає на інвестиції. І навпаки.

5. Очікування. Метою інвестування є чистий прибуток. Інвестиції – це насамперед ризик стосовно того, що дохід від них перевищить витрати на них. Якщо економічні умови в країні погіршуються, фірми утримуються від інвестицій. Навпаки, коли фірми сподіваються на пожвавлення в недалекому майбутньому, попит на інвестиції зростає. Крім того, якщо фірми очікують, що зростання виробництва товару призведе до різкого скорочення попиту на нього навіть при зниженні ціни, то немає стимулів вкладати у виробництво цього товару інвестиції. І навпаки.

 

Рис. 5.6. Вплив на інвестиційний попит факторів,
що не залежать від процентної ставки

Фактори, що не залежать від процентної ставки збільшують або зменшують сукупний попит на інвестиції, переміщуючи криву попиту на інвестиції вправо чи вліво. На відміну від них, процентна ставка викликає зміщення по самій кривій попиту на інвестиції.

Інвестиції залежать від рівня оподаткування й узагалі податкового клімату в даній країні. Занадто високий рівень оподаткування не стимулює інвестиції, хоча питання про те, які ставки податку вважати високими чи низькими, навряд чи може бути вирішене однозначно.

Інвестиційний процес реагує на темпи інфляційного знецінення грошей. В умовах галопуючої інфляції, коли калькуляція витрат є досить невизначеною, а процеси реального капіталоутворення стають непривабливими, скоріше перевага буде надана спекулятивним операціям.

Існує безпосередня пряма залежність між інвестиціями і валовим внутрішнім продуктом.

Рис. 5.7. Графік інвестицій

Лінія ВІ1 свідчить, що внаслідок технічного прогресу інвестиції використовуються настільки ефективно, що навіть один і той самий їхній обсяг забезпечує зростання ВВП.

У дійсності графік інвестицій може злегка підніматись, як це показано лінією ВІ2. Ця лінія більш реально відображає економічні процеси, коли для зростання ВВП потрібні більші обсяги інвестицій, навіть за досить високої ефективності використання основного капіталу. Адже підвищення ефективності використання основного капіталу можливе за умов впровадження прогресивних технологій, а для цього, в свою чергу, потрібне збільшення інвестиційних витрат.

При цьому, що вища ефективність інвестиційних витрат, то похиліший графік інвестицій. Наприклад, лінія ВІ3 показує, що інвестиції використовуються менш ефективно, ніж за умов зростання їхніх обсягів (лінія ВІ2).

Отож можна зробити висновок: що похиліша лінія інвестицій, то ефективніша економіка країни, то менші прирости обсягів інвестицій забезпечують більші прирости ВВП. І навпаки, що крутіше піднімається вгору лінія інвестицій, то більший приріст їхніх обсягів забезпечує менші прирости ВВП, а отже, інвестиції витрачаються неефективно.

Таким чином, під інвестиціями розуміють використання заощаджень із метою придбання машин і устаткування, здійснення капітального, житлового будівництва та збільшення запасів.

Сукупний попит на інвестиції прямо залежить від очікуваної норми чистого прибутку та обернено – від реальної процентної ставки.

20. Розкрити взаємозв’язок між сукупними витратами і валовим внутрішнім продуктом. Здійснити аналіз рівноважного валового внутрішнього продукту ВВП на основі моделі “витрати-випуск” та пояснити роль незапланованих інвестицій.

Для постійного розвитку економіки за умов повної зайнятості ресурсів вироблена продукція має бути продана. Інакше кажучи, сукупні видаткимають бути достатніми для реалізації усьогоствореного продукту (ВВП).

Сукупні видатки (AE) –

Згідно зазначених вище припущень (спрощень) сукупні видаткискладаються з двох компонентів: споживчих видатків домогосподарств (C), інвестиційних видатків фірм (I).

АЕ = С + І,

де АЕ – сукупні видатки.

Як відомо, функція, що описує спо­живчі видатки домогосподарств має вигляд:

С = C’ + MPC*(Y-Т),

– обсяг національного виробництва;Т –чисті податки; (Y-T)–використовуваний дохід;MPC – гранична схильність до споживання.

Рівноважний ВВП(рівноважнийрівень національного виробництва Y)–

Умову досягнення рівноважного ВВП у національній економіці відбиває рівняння:

C + I,

Дотримання цієї умови означає досягнення економічної рівноваги на товарному ринку країни.

Дотримання цієї умови означає досягнення економічної рівноваги на товарних ринках країни. Згідно з кейнсіанським підходом, рівноважний обсяг виробництва може складатися і при неповній зайнятості ресурсів, наприклад, в умовах значного безробіття. Тобто фактичний рівноважний ВВП буде меншим від рівноважного обсягу національного виробництва за умов повної зайнятості.

У макроекономіці склалися два підходи до визначення еконо­мічної рівноваги між сукупними витратами (AE) і ВВП (Y):

1. підхід «витрати – випуск»(ґрунтується на порівнянні сукупних видатків і реального ВВП);

2. підхід «витоки – ін'єкції»(ґрунтується на порівнянні витоків із потоку «витрати - доходи» та ін'єкцій до цього потоку).

Підхід «витрати – випуск»

Графічна інтерпретація моделі «витрати–випуск» представлена на рис. 9.1. Цей графік має назву «кейнсіанський хрест».

Рис. 9.1. Кейнсіанський хрест

Лінія сукупних видатків (АЕ) є вис­хідною, бо вищий рівень доходу зумовлює вищий рівень споживання, а тому й вищий рівень запланованих видатків. Нахил цієї лінії дорівнює граничній схильності до споживання (МРС), котра, як відомо, показує, наскільки зростуть заплановані видатки, якщо до­хід збільшується на одну грошову одиницю.

Лінія під кутом 45° на рисунку відображає точки, в кожній з яких вико­нується умова економічної рівноваги (AE=Y). Фактична рівновага економіки досягається в точці Е, де лінія запланованих видатків (АЕ) перетинає лінію 45°.

Національна економіка перебуватиме у стані рівноваги, колифактичні видатки дорівнюють запланованим. ВВП дорівнює не лише сумі доходів, а й фактичним видаткам на товари і послуги. Тому умову економічної рівноваги можна записати у такому вигляді:

Фактичні видатки = Заплановані видатки = Y = AE.

Підхід «витоки – ін'єкції»

Сутність підходу «ви­токи – ін'єкції» ґрунтується на порівнянні витоків із потоку «видатки – доходи» та ін'єкцій у цей потік.

Витоки –

Ін’єкції –

Згідно з припущеннями ми розглядаємо закриту економіку, в якій відсутній державний сектор і є лише один вид ін'єкцій (інвестиції) та один вид витоків (заощадження).

Домогосподарства, як відомо, заощаджують частину доходу. За­ощадження означають витоки (вилучення) з потоку «видатки – доходи», що зменшує реальний ВВП.

Проте поряд зі спожив­чими благами економіка виробляє капітальні блага, які купують підприємства за рахунок інвестиційних коштів. Інвестиції є ін'єкціями у потік «видатки – доходи». Отже, інвестиції нейтралізу­ють витоки з потоку «видатки – доходи» у вигляді заощаджень.

Однак, якщо заощадження більші, ніж інвестиції (S > І), то сукупні видат­ки є меншими, ніж реальний ВВП (AE<Y). За цих умов реальний ВВП країни перевищує рівноважний.

І навпа­ки, якщо заощадження менші за інвестиції (S < І), то сукупні видат­ки більші, ніж реальний ВВП (AE>Y), а реальний ВВП менший за рівноважний.

Тільки коли заощадження та інвестиції дорівнюють одне одному(S = І), витоки з потоку «видатки – доходи» у вигляді заощаджень нейтралізуються ін'єкція­ми у вигляді інвестицій у цей потік, а ВВП є рівноважним.

21. Здійснити порівняльний аналіз рецесійного та інфляційного розривів: сутність, графічна інтерпретація та кількісна визначеність.

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безінфляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами й потенційним обсягом виробництва (ВВП). варіант, коли сукупних витрат не вистачає для досягнення потенційного ВВП.

 

На цьому графіку ВВП2 – це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні СуВ2.

Але фактично економіка перебуває в умовах неповної зайнятості. Сукупні витрати (СуВ1) в дійсності менші від потенційних (СуВ1 < СуВ2), а фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП1 < ВВП2).

Недостатність сукупних витрат, їхня неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, який відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом. Рецесійний розрив – величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб підвищити рівноважний ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості, тобто до потенційного ВВП.

На графіку рецесійний розрив – це відстань по вертикалі між лінією фактичних сукупних витрат (СуВ1) і лінією потенційно необхідних сукупних витрат (СуВ2).

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП2 і ВВП1). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат:

∆ВВПр = ∆ СуВп х М в.

І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ СуВ) визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

(6.8), де:

∆ВВП р – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенц. (+ ∆ВВПр = ВВПп – ВВПфакт.).

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їхню величину, яка відповідає умовам повної зайнятості.

 

 

Рис.Інфляційний розрив

Фактична економіка перебуває в т.Т2. графіку потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні СуВ2. Але фактично економіка витрачає більше – СуВ1. Отже, має місце надлишок сукупних витрат: СуВ1 > СуВ2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: ВВП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом. На графіку величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями СуВ1 і СуВ2. Інфляційний розрив – це величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості. Розрив називається інфляційним тому, що він спричиняє в економіці інфляційний надлишок ВВП.

Подолання інфляційного розриву передбачає утримання сукупного попиту і “переміщення” рівноваги з точки Т1 у точку Т2 (повна зайнятість ресурсів).

Величину інфляційного розриву (– ∆СуВп) – необхідного початкового

зменшення сукупних витрат – можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

(6.9), де:

– ∆ВВПі – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості

(– ∆ВВПі = ВВПп – ВВПфакт.);

ВВПп – потенційний ВВП;

ВВПфакт. – фактичний ВВП;

Мв – мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив виникає в зв’язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції).

22. Циклічний характер економічного розвитку: фази та види економічних циклів. Антикризова політика держави.

Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад фактичного ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

 

Фази економічних циклів

ПІК-В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

РЕЦЕСІЯ (СПАД)Виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).

НИЖЧА ТОЧКА СПАДУ (ДНО)Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня.

ПІДЙОМ(ПОЖВАВЛЕННЯ)Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості і виробництво не почне працювати на повну потужність

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

- рівень зайнятості;

- рівень безробіття;

- обсяг випуску.

Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження.

Коливання фактичного ВВП навколо потенційного ВВП характеризується показником, який називається розрив ВВП.

Розрив ВВП= ВВПф-ВВПп/ВВПп*100%

ВВПф менше за ВВПп – відставання ВВП, тобто обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне використання виробничого потенціалу.

Тому уряду слід проводити антикризову політику. Антикризова політика – політика держави, яка спрямована на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і запобігання розвитку економічних криз.

Найважливіші заходи антикризової політики