Інфляція: її причини, види та наслідки
Інфляція – це зростання загального рівня цін (іншими словами, падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).
Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється з допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%.
РІ = Ісц - 100% (3.12), де:
РІ – рівень інфляції;
Ісц – індекс споживчих цін.
Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:
(3.13)
Протилежним інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється рідко.
Дезінфляція – це сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції спостерігалися в 1995–1996 рр. (коли інфляція, вимірювалася чотиризначними числами) як наслідок стабілізаційної політики.
В залежності від середньорічного темпу приросту цін розрізняють: помірну (повзучу) інфляцію, галопуючу та гіперінфляцію.
Помірна інфляція – приріст цін, який становить не більше 10% на рік. Коли ціни відносно стабільні, люди довіряють грошам і охоче накопичують їх, оскільки впевнені, що рівень цін не дуже перевищить існуючий.
Галопуюча інфляція – приріст цін, який вимірюється десятками або сотнями відсотків на рік. Коли помірна інфляція переходить у галопуючу, виникають економічні спотворення. Гроші втрачають свою вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, купує нерухомість і не віддає гроші в позику за низькими номінальними процентними ставками. Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій.
Гіперінфляція– приріст цін, який вимірюється тисячами відсотків на рік. Гіперінфляція, як правило, пов’язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсяг національного виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему і прискорити крах.
Інфляція виникає під впливом багатьох факторів. Деякі види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому розрізняють два типи інфляції: інфляцію попиту й інфляцію пропозиції (витрат).
Інфляцію можуть стимулювати якісь зміни (у споживчих та інвестиційних витратах, урядових витратах, чистому експорті), що впливають на сукупний попит і обсяг виробництва виходить за межі потенційного.
Інфляція попиту – інфляція, що викликана зростанням сукупного попиту. Коли він збільшується швидше за виробничий потенціал економіки, ціни, намагаючись урівноважити пропозицію і попит, зростають (занадто багато грошей полюють за меншою кількістю товарів, бо видатки держави, населення і фірм ростуть швидше, ніж виробництво). Надлишкові сукупні витрати можуть бути обумовлені грошовою емісією для покриття дефіциту державного бюджету, мілітаризацією економіки та іншими причинами.
Сучасну інфляцію від просто інфляції попиту відрізняє те, що ціни починають зростати ще до досягнення повної зайнятості, оскільки витрати на працю, капітал і матеріали мають здатність збільшуватися навіть у недовантаженій економіці. Це явище відоме як інфляція витрат, або інфляція пропозиції.
Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:
– підвищення номінальної заробітної плати;
– підвищення цін на сировину та енергоносії;
– підвищення податків.
Таким чином, інфляція витрат пов’язана зі скороченням сукупної пропозиції внаслідок несприятливих зовнішніх шоків – підвищення цін на сировину, матеріали, номінальної заробітної плати тощо, які спричиняють збільшення витрат виробництва, падіння обсягів випуску й зайнятості, зростання безробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.
Інфляція впливає на економіку через:
– перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей;
– перекручення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів.
У той же час потрібно зазначити, що вплив інфляції на рівень реальних доходів та обсяги виробництва суперечливий і залежить від того, якою є інфляція – неочікуваною чи очікуваною.
Неочікувана інфляція – інфляція, яка є результатом непередбачуваних змін у економіці. Вона перерозподіляє багатство між різними групами людей. Неочікувана інфляція зазвичай сприяє боржникам, певним групам людей і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам, групам із фіксованими доходами, власникам заощаджень. Неочікуване зниження темпів інфляції дає протилежний ефект.
Окрім перерозподілу доходів інфляція впливає на загальний обсяг виробництва. Зростання сукупного попиту збільшує ціни та обсяг виробництва. Проте зміни у пропозиції, переміщуючи вгору криву пропозиції, підвищать ціни і зменшать обсяг виробництва. Отже, інфляція може поєднуватися як із вищим, так і з нижчим рівнем обсягу виробництва.
Очікувана інфляція – інфляція, яка є наслідком прогнозованих тенденцій у економіці та заходів, запланованих державою. Припустимо, що всі ціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) та очікуваною, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Проте цей вид інфляції рідкісний.
Набагато частіше спостерігається незбалансована інфляція – така, що впливає на відносні ціни, затрати й податки. Навіть тоді, коли незбалансована інфляція передбачена, ціни не встигають пристосуватися до інфляційних тенденцій. Проте в цьому випадку, враховуючи майбутні зміни в рівні цін, люди мають можливість скоригувати свої номінальні доходи, тим самим зменшуючи негативні наслідки інфляції.
Основними завданнями економічної політики є досягнення низького рівня безробіття та низького рівня інфляції.
У короткотерміновому періоді між рівнями інфляції та рівнями безробіття існує обернена залежність, яка має назву кривої А. Філіпса.
Крива А. Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів: 1) очікуваної інфляції; 2) циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття від його природного рівня; 3) шокових змін пропозиції. Шоки пропозиції – неочікувана різка зміна умов функціонування економіки, яка негативно впливає на середні витрати та, як наслідок, на товарні ціни. Несприятливі шоки пропозиції – різке падіння виробництва і зростання цін. Сприятливі шоки пропозиції – збільшення обсягу виробництва і зменшення цін.
Три зазначених фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:
РІ = ОІ - β (ПРБ-СБ) + ШП (3.14), де:
РІ – рівень інфляції;
ОІ – очікувана інфляція;
β – коефіцієнт, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; він завжди більший нуля;
ПРБ – природний рівень безробіття;
СБ – структурне безробіття; ПРБ – СБ= ЦБ (циклічне безробіття);
ШП – шоки пропозиції.
Рис. 3.2.Крива А. Філіпса
Треба наголосити, що перед показником циклічного безробіття завжди стоїть знак “мінус”: при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до зменшення темпів інфляції. Отже, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Треба вибрати між:
1) політикою, спрямованою на економічне піднесення, з високими темпами приросту ВВП, що швидко знизить безробіття;
2) політикою пожвавлення, з повільним приростом ВВП, що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.
Цей вибір залежатиме від очікуваного рівня інфляції: що більшим буде цей рівень, то вище розміщуватиметься крива А. Філіпса. А це означає, що фактичний рівень інфляції буде вищим для будь-якого рівня безробіття.
Слід зазначити, що у 70-х роках ХХ ст. у країнах Заходу проявилося таке нове явище як стагфляція, яка означає вже не альтернативність (або інфляція, або безробіття), а їх поєднання. Це суперечить кейнсіанським висновкам, кривій А. Філіпса. І хоча стагфляція до кінця 80-х років призупинилася, більшість економістів погодились із тим, що зв’язок між інфляцією і безробіттям не можна трактувати однозначно як взаємозворотний. Характер цього зв’язку визначається багатьма факторами, тому в довготерміновому періоді він може періодично змінюватися.
Розглянемо основні засоби боротьби з інфляцією. У випадку, якщо економіка будь-якої країни перебуває в кризовому стані, її уряд повинен проводити антиінфляційну політику.
Антиінфляційна політика – політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.
Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:
– регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;
– операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;
– зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;
– зміну облікової ставки.
Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:
– пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;
– державне регулювання цін;
– державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;
– державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.
Висновки
1. Після першої світової економічної кризи 1825 року ринкова економіка з певною періодичністю зазнає спадів виробництва. Період від однієї кризи до іншої називають економічним циклом, у якому виділяють наступні фази: пік, рецесія (спад), нижча точка спаду (дно), підйом (пожвавлення).
2. Економічний цикл – об’єктивний механізм встановлення макроекономічної рівноваги, хоча і пов’язаний зі значними втратами економіки.
3. Одним із проявів макроекономічної нестабільності є існування та періодичне зростання в суспільстві безробіття. Основні типи безробіття – фрикційне, структурне та циклічне.
4. Інфляція – це двоєдиний процес загального підвищення цін і знецінення грошей. Існує два типи інфляції: інфляція попиту та інфляція пропозиції (витрат). У залежності від середньорічного темпу приросту цін розрізняють: помірну, галопуючу інфляцію та гіперінфляцію. Антиінфляційна політика включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.
4.Сукупний попит , пропозиція
Суку́пний по́пит (англ. aggregate demand, AD) — обсяг виробництва товарів, що споживачі готові колективно придбати при існуючому рівні цін.
Сукупний попит подається зсередини країни і з-за кордону: усередині — із боку споживачів (підприємств, домашніх господарств і урядів) і місцевих інвесторів, а з-за кордону — із боку іноземців. Відповідно, складається з закупівель товарів підприємствами (виробниче споживання), людьми (особисте споживання), урядом (державне споживання), внутрішніхкапіталовкладень і експорту товарів за рубіж.
Сукупні попит і пропозиція — це нестатистичні поняття макроекономіки, призначені для вивчення усього кола явищ і процесів, що спричиняють вартісний небаланс між обсягом покупок (a la попит) і обсягом виробництва товарів (a la пропозиція), що надходять на той самий ринок у той самий час. Ці поняття не вписуються в класифікацію наукових економічних понять (і тому не можуть бути визначені безпосередньо), відрізняючись частково суперечними, частково розпливчастими особливостями:
1) Вони не можуть бути об'єктами економічної статистики;
2) У основу понять покладено уявлення щодо економічних намірів сукупного покупця, з одного боку, і сукупного продавця, з іншого. У якості покупця виступає як кінцевий споживач (множина фізичних осіб), так і виробник (множина юридичних осіб), що купує засоби виробництва. У якості продавця виступають як виробник товару (царина виробництва речей та послуг), так і посередник (царина торговлі);
3) У супереч «ринковому» визначенню цієї двійки понять, вона, незрозумілим способом, стосується також нетоварного виробництва-споживання (автономне сільське господарство окремої сім'ї; послуги, що надаються самому собі). Дійсно, «технічне» підґрунтя методу «попиту-пропозиції» складають дві функції (убувна — для попиту, і зростаюча — для пропозиції) у осях: аргумент — «рівень цін від базового року» і функція — «реальний ВВП у цінах базисного року». Як раз, ВВП вміщує і ринкові, і неринкові види господарської діяльності;
4) Якщо, згідно з визначенням, суб'єкти ринку мають наміри купувати-продавати, то чому не реалізують їх, а якщо припустити, що наміри здійснюються, то виникає питання Оккама: навіщо вивчати наміри, якщо маємо реальність? Відповідь зрозуміла: якщо вивчати реальність, тоді її можна було б виміряти, тобто перевірити гіпотези теоретиків методу «попиту-пропозицій»;
5) Поняття сукупних попиту-пропозицій розмиті і, таким чином, не підпадають під модель «наукової абстракції» — доведення уяви щодо реальності до такого стану (вільного від суттєвих відмінностей), коли її можна легко формалізувати, зробити однозначною, тобто визначити. Зазначимо, що на науковій абстракції тримається не тільки математика, але й теоретична фізика і, взагалі, усе, що називають наукою. Хоча модель «наукової абстракції» заздалегідь відрізняється від реальності, але передбачає, що розроблені способи переходу від абстракції до реальності;
6) Розмитому поняттю, що притаманне неокласичній економічній школі, протистоїть конкретність визначення К.Маркса. Одначе його визначення «пусте»: воно нічого не додає до розуміння економічних відносин;
7) Не загострюючи уваги на базових визначеннях, метод «сукупних попиту-пропозиції» використовують для логічного і механістичного аналізу динаміки взаємодії різних боків національного господарства, що відображені в таких макроекономічних показниках:
• реальний ВВП;
• рівень цін;
• грошова маса за межами центробанку;
• відсоткова ставка по кредитах і депозитах;
• рівень безробіття;
• норма банківського резерву;
• рівень оподаткування;
8) Спираючись на невизначені визначення, цей метод дає протилежні результати в залежності від назви економічної школи і теоретичного напрямку;
9) У масовій економічній літературі (описуючій і дослідній) кожний автор тлумачить ці поняття на свій розсуд, здебільш далекий від базової теорії. Часто-густо під цими термінами розуміють ті або інші статистично визначені макропоказники, пропонуючи, зазвичай у неявному вигляді, власне бачення економічних відносин.
Сукупна пропозиція (AS – від англ. aggregate supply – сукупна пропозиція) — загальна кількість товарів і послуг, яка може бути вироблена і запропонована до продажу у відповідності з рівнем цін, що склався. Сукупна пропозиція дорівнює реальному валовому внутрішньому продукту. Вона залежить від рівня цін, виробничих потужностей економіки і рівня витрат.