Філософія українського Відродження та Просвітництва
Відродження, або Ренесанс, - це соціальний і ідейний рух упродовж ХТУ-ХУІ ст. у європейських країнах, який був спрямований проти християнсько-схоластичної культури Середньовіччя і став перехідним періодом між середньовічною і культурою Нового часу. В Україну Відродження прийшло з північної Європи, де воно відбувалося у формі реформації, тобто у формі релігійних перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилася спочатку на Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Основними вимогами протестантського руху були такі: обмеження привілеїв католицького духовенства, встановлення простих і зрозумілих церковних обрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відокремлення церкви від держави. Усе це і визначило основні риси філософії Відродження в Україні.
Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до розвитку науки та культури, появи світської освіти. У цей час зростає інтерес до соціально-політичної тематики, з'являються нові переклади творів Платона, Аристотеля, Делюкріта, Епікура, поширюються і відомі ще за часів Київської Русі збірки апокрифічних праць письменників Візантії - "Бджола", "Прологи" та інші, а також оригінальні роботи Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, перших київських митрополитів.
У цей період в Україні почали поширюватись ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів слід назвати Юрія Дрогобича (1450-1494), Станіслава Оріховського (1513-1566), Павла Русина (1470-1517) та інших вчених, поетів, громадських діячів. Кожен з них певною мірою усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру незалежно від своєї гуманістичної діяльності.
Велике значення для відродження української культури мало виникнення книгодруку старослов'янською мовою. Значна заслуга в цьому належить Франциску Скорині (бл. 1490-1551 рр.) - великому слов'янському просвітителю. Скорина переклав з латині та грецької зрозумілою простим людям старослов'янською мовою низку богословських книг, що з'явилися в 1517-1519 роках. Серед них були Псалтир, Біблія, "Апостол" та ін. На початку 20-х років він заснував першу у великому князівстві Литовську друкарню.
Пізніше освітнє діло Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (бл. 1510- 1583 рр.), засновник книгодруку в Україні та Росії. Саме він у 1564 р. 100 у Москві разом з П. Мстиславцем видав першу російську друковану книгу "Апостол", а в 1573 p. у Львові вийшла перша слов'янська "Азбука" та нове видання "Апостола". У 1580-1581 pp. Федоров працював в Острозі, де й видав першу повну українську Біблію.
Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази створили передумови вирішення наступного завдання Ренесансу-поширення освіти, науки та культури серед усіх прошарків населення. І це завдання почало успішно вирішуватися у другій половині XVI ст. Почалося активне заснування в містах та селах нових народних шкіл. Крім того, перед просвітителями України постало ще одне важливе завдання - створення вищої школи. Тільки вона була у змозі створити справді великі прошарки народної інтелігенції, вчителів, письменників, духовних пастирів, здатних підняти українську культуру на новий щабель і вберегти український народ від асиміляції.
Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був князь, київський воєвода Костянтин Острозький (1526-1608). Цей заклад був заснований на Волині 1576 р. і дістав ім'я свого засновника-Острозька колегія. До колегії князь запросив відомих українських та іноземних вчених, фахівців із різних галузей знань. Нарівні з богословськими дисциплінами, іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою та іншими предметами вивчалася філософія.
Острозький культурно-просвітницький центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. У ньому культивувалося розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відстоювалися життєздатності традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.
Філософськими ідеями позначені твори українського релігійного полеміста Герасима Смотрицького (помер у 1594 p.), першого ректора Острозької школи. У його праці "Ключі царства небесного" (1587) знаходимо характеристику кругообігу подій у світі.
Видатним українським письменником та релігійним митцем був молодший сучасник Г. Смотрицького Іван Вишенський (1550-1620). Свій палкий темперамент Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, палко виступав проти егоїзму, продажності панівних верхів населення, картав пихатість панів, неуцтво владик, заступався за пригнічені народні маси, але вихід з цих проблем він вбачав у повороті до старих традицій і рішуче виступав проти реформ у суспільстві, проти світської філософії.
До блискучої плеяди релігійних полемістів належать також Захар Копистенський (помер у 1627 р.) та Стефан Зизаній (бл. 1570- 1621 рр.) - гарячі та палкі захисники українського православ'я. Своїми промовами в церквах та міщанських домах, на ярмарках та битих шляхах вони привертали до себе простий люд. У боротьбі проти наступу католицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про "папу-антихриста", за що був засуджений уніатським собором, але виправданий православ'ям. Прихильники католицизму та уніатства бачили в ньому серйозного супротивника і навіть замахувалися на його життя.
Визначним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер у 1646 р.), перу якого належать такі твори: "Зеркало Богословія", "Вчительське Євангеліє", "Перло багатоцінне". У них проглядається цілісний світогляд і намагання його наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, як і в Аристотеля, відводиться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї - Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь.
На підставі зазначеного можна зробити висновок, що в ХУГ ст. в Україні виникла професійна філософія. Однак, на думку дослідника історії філософії в Україні Д. Чижевського, "самостійної філософської творчості цей період не дав. Але саме засвоєння хоч якихось основ філософської науки, традицій філософського навчання, філософського мислення саме по собі є великою цінністю".
Такими є основні риси українського Ренесансу XV-XVII ст. Поява до початку XVIII ст. в Україні елементів капіталістичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя суспільства, зумовивши розвиток ідей Просвітництва.
Просвітництво - це антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою реформ та освіти. Розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. В Україні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.
Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:
1) виникнення й установлення однієї з провідних ідей -залежності суспільного прогресу від зростання освіти;
2) розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії;
3) посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії.
Раннє Просвітництво - це час активного осмислення західноєвропейської культури, коли деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до "світу і розуму" та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.
Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні мали відіграти друкарні, які на той час були самостійними науковими осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та Львівська. У цей період також відбувається активний розвиток живопису, архітектури, музики.
Головним центром науки та культури після закриття в 1636 р. Острозької колегії стала Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 р. на Київську академію. Засновником академії був настоятель Печерської лаври Петро Могила.
Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній викладалося понад 20 різних дисциплін, у тому числі й філософія. Особливе місце в навчанні відводилося латині, а не грецькій мові, як було раніше. Латинь була необхідною для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів Античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки.
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, а й у Росії. Вона дала у XVIII та XIX ст. професорів майже всім російським університетам.
Зазначимо також, що професори академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали "наукову дружину" Петра Першого. Так, Яворський став місцеохоронцем патріаршого престолу, а Прокопович - президентом Священного Синоду.
Філософські курси, що читалися в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались натри частини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII ст. Був переважно аристотелівським. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Прокопович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.
Така коротка характеристика навчального процесу Києво-Могилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.
Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. Зріле Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвердження гідності людини; 3) виховує у громадян почуття патріотизму, небайдужості до долі України.
Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема науки поступається перед проблемою людини, про що свідчить хоча б те, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні розділи стики. Етика - це вчення про мораль, про правила та норми людської поведінки, про обов'язки людини щодо одна одної, батьківщини та держави. У цей період етика стає самостійною галуззю знань. З'являються нові твори викладачів Києво-Могилянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, розуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.
Етика стала важливим знаряддям формування вільної особистості, а гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини - основними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. У філософських курсах чітко простежується прагнення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу у світі. Етика в академії бере на себе обов'язки, що склалися в Античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знання стає найвищим етичним принципом, який визначає призначення людини.
Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII ст. був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Як випускник Києво-Могилянської академії Сковорода став продовжувачем просвітницьких традицій. З академії він виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут він навчився любити людину та її свободомислення. Однак Сковорода сприймає філософію в академії не догматично, а критично. Так, якщо провідною тенденцією філософських курсів академії був аристотелізм, то Сковорода віддавав перевагу вченню Платона. Якщо в центрі уваги професорів був зовнішній світ та проблема його пізнання, то у Сковороди на першому місці - людина, етико-гуманістичні проблеми.
Сковородою було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латині на російську та українську мови. До основних філософських творів Сковороди відносять такі: "Діалог, или Разглагол о древнем мірь" (1792 p.); "Дружня розмова про душевний світ" (1775 p.); "Алфавіт світу" (1775 p.); "Боротьба архистратика Михайла з сатаною" (1789 p.).
Саме в цих творах і висловлена філософська система Сковороди. У ній чітко виділяються вчення про "дві натури", вчення про "три світи"; вчення про людину; вчення про пізнання; соціологічне вчення.
Сутність вчення про "дві натури" полягає в тому, що все існуюче в світі, на думку Сковороди, має дві сторони (натури): зовнішню - видиму та внутрішню - невидиму. Цю тезу Сковорода повторює у своїх творах десятки разів із різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима - існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Він є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе. Бог є істина, природа в природі, живе в живому, людина в людині - закон, голос сущого. Такс світорозуміння має чітко виражений характер. Протилежну Богу видиму натуру Сковорода визначає як "тварюку", як рівнозначні вживаються також поняття "речовина", "матерія", "стихія", "природа" та ін.
Із вченням про "дві натури" тісно пов'язано вчення про "три світи". У ньому виражена ідея про те, що вся навколишня дійсність - це три взаємопов'язані світи: "макрокосм", "мікрокосм" та "світ символів".
Макрокосм - це великий світ, або світ природи. Аналізуючи його, Сковорода робить такі важливі філософські висновки:
1. Природа нескінченна. Вона складається з величезної кількості світів. За прикладом античних філософів Сковорода відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря, воду та землю.
2. Природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, вони виникають та зникають, але природа в цілому безсмертна.
Неможливість зникнення чого-небудь Сковорода виводить із вчення про "дві натури". "Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь".
3. Природа, світотворення підкоряється природним законам. Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде у розріз із законами природи.
Другий світ, згідно з вченням Сковороди, - цс "мікрокосм", або людина. Філософ вважав, що натуральна природа "макрокосму" відбивається та продовжується в "мікрокосмі". Загальні закономірності всієї природи властиві також людині. Інакше кажучи, людина - це малий світ, що відображує великий світ.
Специфічним світом у вченні Сковороди є "світ символів". Символи - це образи, що втілюють будь-яку ідею. Наприклад, Сковорода за символ єдиного брав кільце, або сонце, виводив символи: безпеки, самопізнання, вічності, істини, подяки та ін. Найвищою таємницею символу у Сковороди є слово. Воно є "істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем" людського духу. В Біблії записано: "Спочатку було слово". Воістину воно-початок та кінець культури й духовності. А тому книгою з книг для Сковороди є Біблія. Цс досконалий образ світу символів. Завдяки цим символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, теж досяжний до сприйняття. Тобто Біблія є засобом пізнання "духовного початку, внутрішньої натури "макро"- та "мікрокосму", інакше кажучи, Бога.
Таким у загальних рисах є вчення Сковороди про "три світи". Це вчення, як і вчення про "дві натури", виступало як основні моменти для розробки вчення про людину. В ньому можна виокремити такі основні положення.
1. Ідея "внутрішньої людини". Це положення випливає із вчення про "дві натури". У людини, як і у всьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, "внутрішня людина". На думку Сковороди, "внутрішня людина" протиставлена зовнішньому світу, вона загублена у ньому. "Знайти" себе вона може лише лишившись на самоті, втекти від спокус та заглибившись у себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе - це осягнення Бога. Адже єство, сутність внутрішньої людини і є Бог.
Отож ідея "внутрішньої людини" спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається шляхом морального удосконалення. Щодо цього значною є роль другого положення вчення Сковороди про людину.
2. Ідея "серця" людини. Цьому положенню Сковорода приділяв багато уваги. Ось чому його вчення часто називається "філософією серця". Який сенс вкладається у поняття "серце"? "Серце" у філософії Сковороди позначається як сфера духовного життя людини. Воно охоплює багато значень: "серце" - це душевний стан людини, який керує його вчинками та примушує жити добром або злом; "серце" символізує також індивідуальність людини як істоти духовної; "серце" - це єдиний світ людини. До нього належать не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й пізнання. Тільки проникаючи в серце, пізнання може бути освоєним.
Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти як добрі, так і злі сили. Перші підносять людину, другі спричиняють її падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця.
Із вченням Сковороди про людину тісно пов'язане вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії пізнання Сковороди було визнання пізнаваності світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні здібності людського розуму. Поряд з цим митець пов'язував теорію пізнання із самопізнанням. Як вже вказувалось, він вважав, що в людині відбиваються та продовжуються загальні закони всієї природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони та закони "мікрокосму" і "макрокосму".
Велику увагу Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство. Він вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від його внутрішньої сутності. На цій основі Сковорода сформулював свій ідеал суспільного влаштування, який він називав "Парною Республікою". Його суть він бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються згідно з духовною природою людини. Духовна республіка повинна будуватися відповідним чином з началами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ протилежний світу зла. Він не потойбічний, куди душа переселяється після смерті, а реальний, високоморальний, ідеальний світ. Ідеї "духовної республіки": любов, рівність, колективна власність є тими моральними імперативами (переконливі вимоги), якими необхідно користуватися як божественними або природними установами, що для Сковороди те саме.
Такою в загальних рисах є філософська система Григорія Сковороди.
Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відбиття і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів.