Тема 10. Економічне зростання. Модель мультиплікатора
План
1. Економічне зростання та економічний розвиток. Джерела та фактори економічного зростання.
2. Показники та методи оцінки економічного зростання.
3. Моделі економічного зростання.
4. Межі економічного зростання та його державне регулювання.
Література:
1. Зянько В.В., Небава М.І., Сірко А.В. Основи економіки: вузлові питання. – Вінниця, 2000.
2. Костюк. В.Н. Макроэкономика: Курс лекций.–М.: Центр, 1998.
3. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки: Монографія.– Київ: Атіка, 1999. – 240 с.
4. Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студентів екон. спец. закл. освіти: у 2 ч./С. Будагівська, О.Кілієвич, І. Луніна та ін.; За ред. С. Будаговської. – К.: Основи, 1998.
5. Небава М.І. Макроекономіка. Тематичний тлумачний словник термінів.– Вінниця: ВДТУ, 2000.
6. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999.
Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни.
Соціально-економічний розвиток – це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.
Соціально-економічний розвиток – складний суперечливий процес, у якому взаємодіють позитивні і негативні фактори, а періоди прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.
Однак у планетарному масштабі відбувається безупинний позитивний розвиток економіки. У його основі – досягнення науки, технічного прогресу, розширення їхнього технологічного застосування, що дозволяє обновляти асортимент продукції і послуг, частково заміщати гостродефіцитні ресурси, знижувати загальну ресурсоємність виробництва, витримувати екологічні вимоги й обмеження, які диктує суспільство. Усе це впливає на обсяги і структуру ВВП, а отже, на рівень сукупної пропозиції.
З іншого боку, змінюються соціальні стандарти рівня життя, освіти, культури, охорони здоров'я, інформаційного забезпечення населення і бізнесу. Формуються нові і розвиваються традиційні потреби суспільства. Зростає роль міжнародного наукового співробітництва, наприклад, в освоєнні космічного простору, в області генетики й енергетики майбутнього. Це породжує принципово нові суспільні потреби. У результаті сукупний попит стає більш динамічним, а його імпульси виробництву – усе більш відчутними. Отже, соціально-економічний розвиток на тривалих тимчасових інтервалах і в масштабах, що перевершують одну країну, є прогресивним, поступальним процесом.
Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.
Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.
Бувають однак і нестандартні ситуації. При великих структурних трансформаціях, коли відбувається скорочення неефективних виробництв, обсяг ВВП може знизитися на якийсь час. Так було в США в 70-і роки під час енергетичної кризи, коли відбувалося масове заміщення енергоємних виробництв. Проте економічний розвиток не припинявся, оскільки створювалися умови для підвищення загальної ефективності використання обмежених виробничих ресурсів.
Аналогічні ситуації характерні для першого періоду ринкового реформування країн з перехідною економікою. Приватизація державної власності, лібералізація цін, демілітаризація економіки, заміщення бюджетного фінансування банківським кредитуванням – усе це, безсумнівно, є позитивною якісною зміною, що знаменує собою факт економічного розвитку. Однак воно супроводжується спадом виробництва, іноді дуже значним. Це відбувається тому, що існує об'єктивний часовий лаг, що потрібен для пристосування товаровиробників до нових умов господарювання. На жаль, цей природний період подовжується в результаті непослідовної політики реформування чи інших помилкових рішень уряду.
Економічне зростання є однією з головних макроекономічних цілей будь-якої країни, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.
Основна проблема теорії економічного зростання полягає в тому, яким чином можна збільшити обсяг виробничих потужностей або досягти збільшення потенційного рівня ВВП. У відповідності з цим, економічне зростання графічно можна передати двома способами:
· зміщенням праворуч лінії довгострокової сукупної пропозиції LRAS від LRAS1 до LRAS2;
· зміщенням праворуч кривої виробничих можливостей із положення АВ до положення СD. 
Рисунок 1 – Графіки економічного зростання
Таким чином, процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.
Економічне зростання означає:
· збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;
· збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;
· збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.
Незалежно від того, яке із наведених визначень обране для аналізу, економічне зростання завжди вимірюється річними темпами зростання за формулою:
Т = 
де Y 
та Y 
–відповідно, реальний ВВП (ЧВП або НД) у поточному табазисному роках.
Існує дві складові економічного зростання: екстенсивна (коли збільшується кількість залучених у процес виробництва ресурсів) та інтенсивна (коли зростає їхня віддача або ефективність використання).
Соціально-економічний розвиток країни і ріст обсягів ВВП відбувається завдяки використанню ресурсів, тобто факторів виробництва. Усі виробничі ресурси кожної країни у певний період часу обмежені, вони мають кількісну і якісну визначеність.
Це відноситься до трудових факторів: чисельності економічно активного населення, рівня його загальної і професійної освіти, ділової кваліфікації, до співвідношення зайнятих і безробітних, можливостей зміни галузевої і територіальної структури зайнятості, до наявності систем підготовки і перепідготовки фахівців.
Запаси корисних копалин, їхнє місце розташування, інфраструктурна облаштованість регіонів видобутку і переробки, технологія видобутку корисних компонентів також виступають важливим фактором розвитку країни. Кількісні обмеження розвіданих запасів можуть бути частково компенсовані удосконалюванням технології видобутку і переробки.
Виробничі фонди складають основу будь-якого підприємства, бувши найбільш активним фактором виробництва. Вони мають цілком визначені якісні і кількісні характеристики. Це – техніко-технологічний рівень основних фондів, вартість, вік і зношеність, відповідність екологічним вимогам і інші характеристики.
Спеціальним фактором виробництва виступають інноваційні ресурси, прямо зв'язані з науково-технічним прогресом, що поєднує усі ланки і стадії: від фундаментальних досліджень через дослідно-конструкторські розробки до їхнього виробничого застосування.
Нарешті, варто назвати ще один специфічний фактор – ресурси управління (менеджменту). Це – кількість управлінських кадрів, їхній професійний рівень, досвід роботи, здатність до адаптації в нових умовах господарювання.
У відповідності з цим, вирізняють дві групи факторів економічного зростання:
екстенсивні фактори –
· збільшення чисельності зайнятих;
· збільшення фізичного обсягу капіталу;
інтенсивні фактори –
· технологічний прогрес;
· рівень освіти та професійної підготовки кадрів;
· економія за рахунок зростання масштабу виробництва;
· покращання розподілу ресурсів;
· законодавчі, інституційні та інші фактори.
Врахувавши, що реальний ВВП можна визначити як добуток затрат праці (чисельність зайнятих) і рівеня продуктивності праці, можна стверджувати, що всі фактори, які впливають на рівень продуктивності праці, найсуттєвіші з точки зору реального економічного зростання. У макроекономічному аналізі використовуються поняття “інтенсивних” і “екстенсивних” факторів розвитку і росту. Перша група – це, насамперед, інноваційні ресурси. Інші фактори можуть бути віднесені до інтенсивного в тій мірі, у якій це пов'язано з підвищенням їхнього якісного рівня.
Якщо ріст ВВП відбувається головним чином завдяки збільшенню кількості застосовуваних ресурсів без суттєвої зміни їхнього якісного рівня, то такий тип відтворення називають переважно екстенсивним. Якщо ж кількість ресурсів незмінна, або навіть скорочується, коли відбувається заміна менш продуктивних факторів на більш продуктивні, такий тип відтворення називається переважно інтенсивним.
Мета економічних реформ перехідних економік полягає саме в зміні типу відтворення, у переході від екстенсивного до інтенсивного відтворення насамперед за рахунок активізації інноваційних факторів і підвищення рівня управління. В Україні, на жаль, ця мета не була реалізована. Інноваційні ресурси не були включені як пусковий механізм економічного росту, а накопичений раніше науковий потенціал був частково втрачений.
Існують стримуючі фактори економічного зростання. До них належать обмеження з боку сукупного попиту, соціально-політична атмосфера в країні, ресурсні та екологічні обмеження, державне втручання у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність щодо регулювання безпеки праці, охорони здоров'я працюючих та охорони довкілля тощо), злочини в царині господарської діяльності, недобросовісне ставлення до праці, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови (насамперед для сільськогосподарського виробництва), тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.
Джерела економічного зростання – приріст обсягу виробництва (DY) може бути досягнутий за рахунок трьох окремих джерел: приросту праці (DL); приросту капіталу (DK); технічних нововведень.
Відповідно приріст обсягу виробництва за рік визначається внеском кожного фактора виробництва в економічне зростання. Приріст обсягу виробництва може бути досягнутий за допомогою залучення більшого обсягу ресурсів та продуктивнішого їх використання.
Розглянемо, наприклад, як впливає на реальний ВВП зростання витрат праці. Реальний ВВП у будь-який час визначається як витрати праці (в люд.-год), зменшені на продуктивність праці (реальний годинний виробіток в розрахунку на одного робітника).
ВВП = Кількість відпрацьованих люд.-год ´ Продуктивність праці.
Затрати праці залежать від:
· кількості зайнятих (а вона, в свою чергу, залежить від кількості населення і відсотка працездатних);
· тривалості робочого тижня (правові фактори, колективні договори).
Продуктивність праці залежить від:
· технічного прогресу (або сукупної продуктивності факторів виробництва, обсягу капіталовкладень, освіти, розміщення трудових ресурсів та ін.).
Таким чином, реальний обсяг виробництва залежить від:
· кількості зайнятих;
· середньої кількості відроблених годин;
· продуктивності праці.
В економічно розвинутих країнах зростання продуктивності праці забезпечується на 70-80% за рахунок технічного прогресу.
Економічний розвиток залежить від економічного зростання (характеру використання продуктивних сил суспільства) і суспільного способу виробництва (еволюції економічної системи).
Якщо розглядати увесь світ як одну-єдину економіку, припускаючи, що капітал абсолютно мобільний і може бути інвестований найбільш прибутковим чином, то у країнах з розвинутими і високоінтегрованими економіками це недалеко від істини. Країни ж з низьким рівнем заощаджень повинні імпортувати їх з-за кордону, щоб фінансувати нагромадження капіталу, поки їх МРК (гранична продуктивність капіталу) не знизиться до світового рівня. Країни з високим рівнем заощадження, навпаки, повинні експортувати їх у країни з малим запасом капіталу і з високим МРК. Дефіцити чи надлишки по рахунку поточних операцій просто згладжують розбіжності між заощадженнями цієї країни і рівнем інвестицій, необхідним для доведення вітчизняного запасу капіталу до рівня, при якому граничний продукт досягне рівня інших країн. У принципі, цей процес не залежить від національного споживання, що визначається багатством (дійсними і майбутніми ресурсами).
Рівень національних заощаджень і інвестицій близькі як у часі, так і по різних країнах; країни з більш високим рівнем заощаджень звичайно більше інвестують. Цей факт, що суперечить думці про відсутність взаємозв’язку між інвестиціями і заощадженнями, називається парадоксом Фельдштейна-Хоріокі. Дана ідея стає ще більш парадоксальною через те, що заощадження і інвестиції були менш корельовані на початку ХХ в. серед промислово розвитих країн і, що кореляція в країнах, що розвиваються, менша, ніж у розвитих2. Висока кореляція між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями в різних країнах має кілька пояснень. Одне з них полягає в тому, що міжнародна мобільність капіталу насправді мала, тому кожній країні потрібно самостійно фінансувати процес нагромадження капіталу. Крім того, переміщення ресурсів між країнами може бути пов'язане з витратами. Відповідно до наступного пояснення, інвестиційні можливості в різних країнах корелюють одна з одною: якщо інвестиційний бум відбувся в одній країні, він виникає й в інших країнах. Ще одне пояснення припускає, що уряд кожної країни регулює сальдо рахунку поточних операцій, пристосовуючи рівні державних заощаджень і інвестицій до величини заощаджень і інвестицій приватного сектора. Це дозволяє тією чи іншою мірою підтримувати в рівновазі сукупні заощадження й інвестиції. Протилежна даній інтерпретації версія полягає в тому, що приватний сектор, можливо, сам намагається пристосовувати власні обсяги заощаджень і інвестицій до урядових, щоб уникнути нагромадження чистих зовнішніх активів.
Хоча пояснення і суперечливе, парадокс Фельдштейна – Хоріокі залишається незаперечним фактом.1 Він свідчить, що хоча країна може використовувати рахунок поточних операцій для згладжування споживання, запозичення за рубежем у кінцевому рахунку не може бути довгостроковим джерелом ресурсів для збільшення національного запасу капіталу.
Найважливішими проблемами теорії економічного зростання є:
· відшукання джерел зростання;
· забезпечення довготривалої сталості;
· темпи оновлення та структура національного господарства;
· економічні наслідки технічного прогресу;
Економічний ріст, чи динаміка ВВП оцінюється за допомогою індексів і темпів росту і приросту. Використовується кілька різновидів цих показників:
· Темпи (індекси) росту і приросту до базисного року;
· Ланцюгові темпи (індекси) росту і приросту до попереднього року;
· Середньорічні темпи росту і приросту за період.
Темпи росту і приросту виражаються у відсотках, а індекси – у співвідношенні до одиниці. Щоб перейти від ланцюгових показників до базового треба перемножити ланцюгові індекси. Наприклад, ланцюгові індекси росту складали: перший рік до базового – 1,02; другий рік до першого – 1,03; третій рік до другого – 1,025.
Щоб визначити індекс росту за весь період, тобто в третьому році до базового, необхідно перемножити три ланцюгових індекси: 1,02 ´ 1,03 ´ 1,025 = 1,077. Темпи росту будуть рівні 107,7%, а темпи приросту – 7,7%.
Для визначення середньорічних темпів росту чи приросту за період треба знайти корінь ступеня t – 1, (де t – число років часового ряду) з індексу росту до базисного року, тобто відношення ВВП у році t до ВВП у базовому році.
У нашому прикладі середньорічний темп росту буде дорівнює 102,4%, а індекс приросту 0, 024.
У макроекономічному аналізі прийнято порівнювати темпи росту ВВП і НД із темпами росту чисельності населення. Якщо перші перевищують другі, то динаміку національного виробництва можна оцінити як позитивну, оскільки зростає обсяг ВВП і НД на душу населення.
Високими вважаються середньорічні темпи приросту, що перевищують 7-8% за період. Нормальними можна вважати темпи приросту в 4-6%, помірними 2-3%, низькими – близько 1%. Нульові темпи означають, що обсяг ВВП не змінився в порівнянні з базисним роком. Якщо виробництво ВВП скорочується, то показник темпів приросту буде негативним.
Як правило, країни що розвиваються, в сприятливі фази економічних циклів мають дуже високі темпи приросту. Наприклад, Китай за період з 1990 по 2000 рік збільшив обсяг ВВП на 74%, що відповідає 12% середньорічного приросту.
Розвинуті країни підтримують відносно помірні темпи в інтервалі 3-5% за рік при порівняно сприятливій економічній кон'юнктурі. Однак у менш сприятливі періоди ці темпи знижуються до 1-2%.
У макроекономічному аналізі встановлено, що тривале збереження як дуже високих, так і занадто низьких чи негативних темпів росту може привести до негативних наслідків. У першому випадку відбувається так званий “перегрів” економіки, за яким може піти криза надвиробництва і фінансовий крах багатьох фірм. Таку катастрофу потерпіли в 1998 році країни Азіатського регіону (Південна Корея, Індонезія, Таїланд). В другому випадку відбувається зниження рівня життя населення і небезпечний спад інвестиційної активності. Така ситуація була характерна для України в останньому десятиріччі ХХ ст., де виробництво ВВП скоротилося за цей період на 60 відсотків. Причини цього полягали не тільки в помилках і складностях проведення реформи, але й у несприятливих фазах економічного циклу.
Макроекономічний аналіз для визначення рівня соціально-економічного розвитку країни використовує кілька груп показників-індикаторів. Деякі з них застосовуються в Програмі міжнародних порівнянь, що проводиться під методичним і організаційним керівництвом ООН.
Найважливішим індикатором рівня економічного розвитку є показник ВВП на душу населення, виражений у доларах. Перерахування в долари проводиться не за ринковим курсом гривні до долара, а на більш об'єктивній підставі –паритетові купівельної спроможності національної валюти до долара(ПКС). Для його розрахунку статистичні органи встановлюють товари-представники з первинних товарних груп. Усього в розрахунок включається 600-800 найменувань споживчих товарів і послуг, 200-300 інвестиційних товарів і 10-20 умовних будівельних об'єктів. Усі ці товари оцінюються за ринковими цінами в національній валюті і за цінами США в доларах. Порівняння сумарних величин показує паритет купівельної спроможності двох валют.
Розрахунки показників ВВП на душу населення за Програмою міжнародних порівнянь останній раз були проведені для 100 країн за даними за 2000 рік. Якщо оперувати цим індикатором, то найбільш розвинутими були країни, де річний ВВП на душу населення перевищував 40 тис. дол. Це – Люксембург, Бельгія, Голландія, США, Швеція, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Японія, ФРН, Франція, Великобританія тощо. Найнижчий рівень економічного розвитку характерний для більшості африканських країн, де ВВП на душу населення не перевищував 500-
700 дол. Виключення склали Алжир, Ботсвана, Єгипет, Туніс, де цей показник був на рівні 5 тис. дол. Приведені дані свідчать про те, що між найбільше і найменше розвитими країнами сучасного світу існує 50-кратний перепад у рівні виробництва ВВП на душу населення. Поки не проглядаються перспективи скорочення цього розриву. Скоріше можна чекати його збільшення, якщо взяти до уваги розходження в накопиченому виробничому потенціалі й у темпах природного приросту населення.
Близьким до показника ВВП на душу населення є інший індикатор економічного розвитку – національний доход на душу населення. Він краще відбиває рівень добробуту населення, оскільки на відміну від ВВП у показник національного доходу не входять споживання основного капіталу (амортизація), непрямі податки і державні субсидії на виробництво й імпорт.
У систему вимірників рівня життя населення включаються також показники структури споживчих витрат. У розвинутих країнах відносно високу питому вагу займають витрати на придбання предметів споживання тривалого користування, витрати на освіту й охорону здоров'я, вища частка нагромадження і вкладень у нерухомість. У країнах зі слабкою економікою переважають витрати на харчування і предмети першої необхідності.
В останні роки Міжнародний валютний фонд розробив методику порівняння країн за рівнем витрат виробництва і цін у галузях обробної промисловості. Запропоновано в порівняльному аналізі в індустріально розвинутих країнах, використовувати такі параметри: випуск продукції на відпрацьовану людино-годину, питомі витрати заробітної плати на одиницю продукції, питомі витрати всіх первинних факторів, рівень оптових цін промисловості, рівень експортних цін на відповідні види продукції. Сукупність перерахованих показників відбиває конкурентоспроможність країни в зовнішній торгівлі, що, у свою чергу, служить мірилом її економічного розвитку.
У макроекономічному аналізі започатковані цікаві спроби визначати агреговані оцінні індикатори, що розраховуються шляхом зважування ряду макроекономічних показників. Наприклад, почали застосовувати індекси суспільного розвитку, у яких відбиваються не тільки показники виробництва і споживання, але і тривалість життя, стан здоров'я, освітній рівень населення. За даними за 2012 рік, перших п'ять місць за рівнем суспільного розвитку зайняли Японія, Канада, Норвегія, Швейцарія, Швеція.
Таким чином, методологія виміру рівня соціально-економічного розвитку постійно збагачується новими прийомами і моделями. Міжнародні порівняння макроекономічних показників дають можливість фахівцям бачити місце будь-якої країни у світовій економічній системі, виявити причини успішного розвитку чи відставання.