Проблема визначення Сутності людини

Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково вона вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія ж завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.

 

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.


43.Проблема сенсу життя людиниВ сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна«єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя- розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії- це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки- вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов- це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов- таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним. Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж доXX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішнійaBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов).. Отже, ідея загальногоблага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.


44. проблема свободи і відповідальності. Проте осмислення проблеми волі не може бути обмежена встановленням її співвідношення з необхідністю. У ХХ столітті на перший план у міркуваннях філософів вийшла взаємозв'язок «свобода-відповідальність».Нова «філософія свободи» викладена у поглядах екзистенціалістів. Особливо докладно категорія «свобода» проаналізовано в поглядах Ж.-П.Сартром. З його точки зору, свобода не може розглядатися ні як результат дії людини, ні як його досягнення. Вона полягає у виборі ним своєї мети, в постановці певного завдання, у прояві певного прагнення. Свобода по-сартровскі складається в праві обирати, але не реальні можливості, а своє ставлення до ситуації, що склалася. Людина, з цих позицій, вільний або примиритися зі своєю залежністю від навколишньої дійсності, або повстати проти неї. Мова йде іншими словами, про самовизначення ставлення до свого становища.Позиція Сартра, таким чином, виявилася в тому, що людина вільна саме у своєму ставленні до світу. Якщо Маркс в одинадцятому тезі про Фейєрбаха стверджував: «Філософи лише по різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», то Сартр побачив проблему в іншому. Його позицію можна висловити твердженням: завдання слід бачити не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити ставлення до нього. Коментатори поглядів Сартра відзначили в його поглядах цей основоположний висновок, який схожий за своєю значимістю марксистського тези.За Сартру, «свобода, є свобода вибору». Це означає, що «людина, засуджений бути вільним», існує вільно обираючи свою сутність, піднімаючись до рівня особистості, стаючи самим собою. Поняття людського існування і свободи нерозривно пов'язані у поглядах Сартра.З його точки зору, справді існує лише той, хто вільно вибирає, робить сам себе, стає творцем власного вибору. Лише вільний вибір своєї долі, кожного окремого вчинку і в цілому свого майбутнього породжує особистість. За Сартру, «бути – значить, вибирати себе». Діапазон вибору гранично широкий: ставлення до себе, до іншого, до суспільства, до життя, любові, смерті.Зрозуміло, вибір у кожному конкретному випадку залежить від тієї системи цінностей, якої ми дотримуємося, від тих цілей, які ми перед собою ставимо. З точки зору, екзистенціалістів, вибір наших цілей абсолютно вільний: кожен вільно встановлює для себе норми істинного, критерії піднесеного і прекрасного, систему влаштовують його цінностей.Отже, Сартр дотримується принципу: «Обираючи себе, я створюю світ». З його точки зору, свобода є свобода вибору: кожен вільний обрати те або інше, але він не може позбавити себе від вибору. А це, у свою чергу, призводить екзистенційно мислячого «представника людської реальності» до визнання того, що вибір є основою обраного ним буття. Словом, людина такий, яким він себе вільно вибирає.З позицій екзистенціалізму, свобода полягає в пошуках самого себе, або у виборі самого себе. Це означає, що людина при цьому зайнятий вибором свого предметного світу. Такий вибір нерідко стає для нього самого досить несподіваним, даючи можливість дізнатися самого себе у непередбачуваних «декораціях» обраного ним предметного світу.З точки зору екзистенціалізму, свобода і випадковий вибір не мають між собою нічого спільного.Якби свобода була схожа на лотереї, то вона була б «нічим», або ж чимось «в-собі», а вона існує як свобода «для-себе». Її можна охарактеризувати як «просвіт буття» або «розрив в бутті". Вона – не що інше, як момент рішення. Словом, життя вільної людини являє собою вибори самого себе і низку «розривів буття», що здійснюються з кожним актом вибору, з кожним прийняттям рішення.Розглядаючи вільне буття як буття в ситуаціях, екзистенціалізм пов'язує ситуації в найважливішою своїй частині з робиться, мотивацією того чи іншого вибору. Причому, мотивація розглядається як продукт взаємодії обставин і свободи. Обставини перш за все пов'язані з тими перешкодами, які виникають перед людиною. Точніше, вільна людина, сприймає виникають обставини як перешкоди, опір яких для нього виявляється в результаті його вільного вибору. Його вибір, таким чином, відбувається на противагу, всупереч перешкодам.Людина, будучи вільним, постійно відчуває свою відповідальність перед навколишнім світом і людьми. Вона найтіснішим чином пов'язана зі свободою. Відповідальність служить підтвердженням того, що будь-який вчинок, дія, акція мають мірою їх оцінки лише самої людини. За Сартру, людина, будучи засудженим на те, щоб бути вільним, несе на власних плечах тягар усього світу, адже він відповідальний за мир, за самого себе, і це спосіб його буття.Ілюструючи таку загальну відповідальність, Сартр наводить показовий приклад: якщо людину мобілізували на війну, то це його війна – за його образу, і він її заслужив, заслужив перш за все тому, що завжди міг уникнути її в результаті самогубства або дезертирства; якщо він цього не зробив, то значить він її вибрав і несе за неї відповідальність.Словом, Сартр виходить з того, що людина несе особисту відповідальність не тільки за все, що відбувається з ним, але і за суспільні явища, оскільки ніхто інший за нього не в змозі виконати цю місію. Така абсолютна відповідальність – логічний наслідок його волі. Екзистенціалісти переконані: хоча ми не робимо того, що хочемо, тим не менше ми відповідальні за те, чим ми є.Вільні дії людини, вільні оцінки подій, що відбуваються, вільний вибір дають можливість людині відчути його відповідальність за ці події. Мова йде про чисто суб'єктивному відчутті власної відповідальності, про визнання її тяжкості.Однак підкреслимо: екзистенціалістські підхід до проблем свободи і відповідальності зводить відповідальність тільки до сфери особистої свободи людини, гипертрофируя їх. У реальності ж відповідальність не може бути обмежена лише областю особистих (інтерсуб'єктивності) відносин. Це веде, бажають того чи ні прихильники такого підходу, до нівелювання, зрівняльності при оцінки роль тієї чи іншої особистості в ситуації вибору. Уникнути цього дозволяє облік міри відповідальності за здійснений вибір, аналіз соціальної значимості тієї відповідальності, яку несе особистість за свої кроки і вчинки.Міра відповідальності визначається можливістю і здатністю здійснюваного вибору, а також моральним обов'язком, від якого особистість не вільна. Словом особистість відповідальна перед своєю совістю не сліпо, на «автоматично», а з урахуванням моральної чистоти своєї позиції. Це означає, що особистість несе відповідальність не тільки за слабовілля або відверта зрада, але і за рівень своєї світоглядної зрілості.Здатність до морального вибору є, отже, таким же об'єктом моральної відповідальності, як і саме прагнення зробити такий вибір, вирішити ту чи іншу ситуацію. Безсумнівно, що міра відповідальності особистості зростає разом із розширенням діапазону свободи морального вибору.


45.Свідомість як найвища форма відображення.Свідомість– вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень.

1.Носить соціально-історичний характер- відображення навколишньої дійсності

здійснюється на основі досвіду, накопленного людством;

2.Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення(у тварин є тільки наглядне дійове мислення);

3. Відображення носить цілеспрямований характер(спрямоване на досягення певний

цілей)

4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо)

5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність)

6. Відображення базується на використанні,насамперед,мови.

7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини самосвідомості)

Додатково:

Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості:

А.Необхідною складовою свідомості є знання.Поза знаннями немає свідомоті.

Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ.

Свідомість– це знання:

-про зовнішній та внутрішній світ

-про самого себе.

Свідомість– це узагальнені знання навколишньої діяйсності.

Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне

ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до

-обставин, які уже існують або передбачаються;
-до власної діяльності та її результатів;
-до інших людей;

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її

інтересам, уявленням тощо.


46. Феноменологічна концепція свідомостіЩо ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

1.Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального

утворення;

2.Свідомість – вища форма відображення дійсності;

3.Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності;

свідомість не може бути чим-небудь іншим,

як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами. Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження– земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція– матеріалістична. Друга– феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок– феноменологічний– представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”. Поняття“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен(з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс

Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини– родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”


47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомостіСвідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей"сталий внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії(філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу(понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому"ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям"психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість— це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості— складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції— це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття(радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти(лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.


48.Еврестична і творча функції інтуїціїПричетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тим

що зміст самого поняття“творчість” залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття “інтуїція”. Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути без“інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” - не більше

ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.


49. рівні і форми суспільної свідомостіСвідомість неможливо вивести з одного лише процесу відображення об'єктів природного світу: відношення“суб'єкт-об'єкт” не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити по-людськи. Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це конфронтуюча нам свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава або закон. Ми можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само, як і у випадку з державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим, але і трагічним, якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного життя, що нам об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану систему духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати. Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би“навантаже-ні” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертво. Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні(повсякденне-життєве, теоретичне, суспільну психологію, ідеологію і т.д.), і те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відбивається по-різному, саме і складає реальну складність у розумінні феномена суспільної свідомості. І тому не можна розглядати її як просту суму понять “свідомість”і “суспільна”. Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь- якого суспільного пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів, а тільки зависнуть у повітрі. За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. З погляду матеріальних її носіїв варто говорити про суспільну, групову й індивідуальну свідомість, а в історико-генетичному плані розглядають суспільну свідомість у цілому чи її особливості в різних суспільно- економічних формаціях.