Проблема буття в історії філософії. Особливості онтології та кінеології
Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв´язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв´язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.
Вчення про буття називається онтологією. Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.
Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.
Кант відмовив онтології в праві бути. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю. У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.
Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.
В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.
У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.
Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють насамперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (meon у Платона). Така позиція об´єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об´єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.
Дещо інші концепції буття характерні для суб´єктивістських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб´єкта.
У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «речами», адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протиставлення наявне у філософії Ф. Ніцше. У Керкегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.
Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:
— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.
Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.
2.Монізм і дуалізм у її розумінні.
Внутрішня логіка проблеми буття вела філософію від питання про існування світу”тут” і “тепер” до питання про неминущий (або минущому) існуванні миру як нескінченного (або обмеженого) цілого. Філософське відкриття проблеми буття – це поки ще не аналіз того, у чому саме складається єдність світу, а пошук його необхідних передумов, без чого неможливо розкрити світову єдність. Субстанція позначає внутрішню єдність різноманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які вона й існує. Умовно можна виділити дві основні філософські позиції в вирішенні питання про єдність світу. З погляду першої з них універсальна спільність всіх світових явищ бачиться в їхній матеріальності (лінія Демокрита), з погляду другої така єдність убачається в загальній ідеальній основі світу(лінія Платона). Обидві вони носять назву монізму. Варто розрізняти матеріалістичний і ідеалістичний монізм. Ідеалістичний монізм вважає першоосновою всього сущого ідеальне, розглядаючи матерію як всього лише інобуття цього ідеального. Навпаки, матеріалістичний монізм затверджує єдність світу через його матеріальність. Творцем дуалістичного навчання є Р. Декарт. Характеризуючи світ, як утвір бога, він заперечував єдність світу й учив, що світ складається із двох незалежних субстанцій: духовної й матеріальної, душі й тіла. Атрибутом, тобто невід’ємною властивістю духовної субстанції, душі, він вважав мислення, а атрибутом матеріальної субстанції, тіла, він вважав протяг(протяжение) у довжину, ширину й глибину. Субстанції не можуть існувати без сприяння бога. Історично категорія субстанції дійсно мислилася як майже повний синонім матерії в її нинішньому розумінні. Необхідно, однак, чітко усвідомлювати, що поняття субстанції нерозривно пов’язане з поняттям матерії: це дві сторони однієї сутності Якщо розуміти субстанцію поза її сутнісним зв’язком з матерією, то неминуче її з’єднання зі сферою ідеального, і тоді вже матерія буде розглядатися як атрибут духу, а не навпаки, що й має місце у філософії об’єктивного ідеалізму. Матеріалізм одне з дух головних філософських напрямів, яке вирішує основне питання філософії на користь первинності матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, мислення як властивість матерії в протилежність ідеалізму, що приймає за початкове дух, ідею, свідомість, мислення психічне, суб'єктивне. Визнання первинності матерії означає, що вона ніким не створена, а існує вічно. Відповідно трьом головним рівням розвитку виділяються основні види матеріалізму: Наївний або стихійний матеріалізм древніх греків і римлян, що поєднувався у них з наївною діалектикою. Антична наука не розчленована на окремі галузі; вона носить єдиний філософський характер: всі галузі знання знаходяться під егідою філософії і підпорядковані їй. Метафізичний, або механічний матеріалізм 17 -18 вв. Наука швидко диференціюється, розчленовуючись на відособлені галузі, які виходять з-під опіки філософії. Відбувається розрив між матеріалізмом і діалектикою: у матеріалізмі зустрічаються лише елементи діалектики за панування загального метафізичного погляду на світ. Діалектичний матеріалізм, в якому матеріалізм і діалектика органічно з'єднуються, так що встановлюється повна єдність діалектики (вчення про розвиток), логіки (вчення про мислення), теорії пізнання. У науку проникає велика ідея загального зв'язку і розвитку природи. Роз'єднані доти окремі науки наводяться у взаємний зв'язок не лише між собою, але і з філософією. Подальша диференціація наук здійснюється в єдності з їх інтеграцією. Ідеалізм загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинне, основоположне, а матерія, природа, фізичне - похідне, залежне. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, так і у сфері пізнання. Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний; Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості. Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості. Вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дуалі́зм — доктрина, котра стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між «ментальними» (розумовими) та «реальними» предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем. Іншими словами, дуалізм це — будь яка філософська теорія яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин або вчення, що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відрізняється від монізму — вірування лише в одну речовину чи принцип а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найпоширеніших дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка, що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія). Плюралізм в філософії означає "доктрина множинності", згідно з якою існує кілька незалежних основ буття чи істинного знання, часто використовується як протилежність монізму ("доктрина єдиності") та дуалізму ("доктрині подвійності"). Термін має різні значення в метафізиці. В метафізиці плюралізм - це доктрина про те, що реальність складається з багатьох базових субстанцій.