Незважаючи на те що функціоналізм критикували за технократизм та ігнорування політичного і психологічного контексту, ця теорія згодом була модернізована в межах неофункціоналізму

Функціоналізм і федералізм поєднує спільна спрямованість проти національної держави, яку прихильники обох концепцій розглядають як головного ворога у процесі розвитку міжнародних відносин завдяки постійному відстоюванню власних, національних (або державних) інтересів. Тому у майбутньому національні держави не повинні відігравати головних ролей на світовій арені. Головним міжнародним актором співпраці стане не політична одиниця (тобто національна держава), а соціально-економічна — підприємства, громадські організації, банки та інші структури, які не мають прямого відношення до політичної влади та суверенітету. Федералізм та функціоналізм — це найпопулярніші концепції європейської інтеграції, на основі яких здійснювалися процеси об’єднання Європи протягом ХХ ст. Якщо федералізм можна розглядати як мету інтеграції, то функціоналізм — це засіб її досягнення.

Концептуальні основи неофункціоналізму, транзакціоналізму та міжурядового підходу

Перший досвід європейської інтеграції демонструє певні недоліки базових підходів — федералізму та функціоналізму, що зумовлює пошук нових теоретичних ідей щодо обґрунтування поглиблення інтеграційних процесів. На основі цих міркувань формуються неофункціоналізм, транзакціоналізм та міжурядовий підхід. Неофункціоналізм. Теорія неофункціоналізму була сформульована у 50—60-ті ХХ ст. Ернестом Хаасом і продовжує ідеї функціоналізму. Однак неофункціоналізм не відокремлює економіку від політики, вважаючи, що вони тісно взаємозв’язані. Неофункціоналізм — теорія керованої інтеграції на регіональному рівні, яка висуває на перше місце політику на противагу економічній першості функціоналізму. Основною дослідницькою базою для неофункціоналістів є історичний контекст, тобто аналіз успіхів європейської інтеграції 50-х років. На відміну від інших теорій інтеграції, неофункціоналізм намагався пояснити процеси регіональної інтеграції на основі емпіричних даних. Інтеграцію розглядали не як бажаний стан справ, що можна запровадити за допомогою політичних та економічних механізмів, а як неминучий процес. У цьому процесі вирішальна роль належить недержавним структурам (наприклад, Європейській Комісії) і групам інтересів.

Неофункціоналісти наділяють економічну співпрацю інтегративними якостями, що допомагає просуванню і політичній інтеграції. Тому дуже важливим є розвиток співробітництва та координації зусиль у функціональних (галузевих) видах політики та розвитку мереж політичного управління за допомогою наднаціональних інституцій. Представники неофункціоналізму також відстоюють головну роль наддержавних інституцій, яким держави-учасниці повинні поступово передати частку свого суверенітету. Е. Хаас зазначав, що інтеграція — це процес, під час якого очікування та політична активність акторів делегуються новому центру, інститути якого мають або хочуть мати владу над національними державами. Кінцевою метою політичної інтеграції стає створення нової політичної спільноти, яка перебуватиме над існуючими інститутами. Л. Ліндберг вважав, що така політична активність характерна для ідеальної спільноти, а не для реальних держав. Тому для нього інтеграція — це процес, за допомогою якого нації утримуються від проведення незалежних зовнішніх політик та рішень у ключових аспектах внутрішньої політики, намагаючись прийняти спільні рішення або делегуючи процес прийняття рішень новим центральним органам. Отже, інтеграцію розглядають як процес прийняття колективних рішень, що здатний призвести до повної політичної інтеграції, але не потребує створення політичного об’єднання на кшталт держави.

Неофункціоналізм, на відміну від функціоналізму, більше наголошує на результаті та використанні політичної волі (політичних зусиль) задля формування структури інтегрованого суспільства. Проте найголовніша відмінність неофунціоналізму стосується тези про те, що інтеграція може спричинити неочікуваний або небажаний ефект від прийнятих інтеграційних рішень, що створює феномен «перетікання» — становище, за якого дія, спрямована на досягнення певної мети, формує ситуацію, коли цієї мети можна досягти тільки за допомогою додаткових заходів. Іншими словами, інтеграційний процес, розпочавшись в одній сфері, поступово поширюється («перетікає») на решту сфер, що розширює межі та інтенсивність інтеграції. Наприклад, створення Європейської спільноти вугілля та сталі (ЄСпВС) має геополітичний характер і було пов’язане з урегулюванням франко-німецьких суперечностей, але як тільки цей європейський механізм почав працювати, він зумовив відповідні процеси в інших галузях, згодом в інших секторах економіки, і, нарешті, у сфері зовнішніх та внутрішніх справ держав-членів Спільноти.

Функціоналісти виділяють кілька типів «перетікання»: — функціональне «перетікання», яке виникає завдяки взаємозалежній природі сучасних економік, що унеможливлює обмеження інтеграції окремими секторами економіки. Тому інтеграція в одній галузі потребує інтеграції в суміжних, а також призводить до появи нових політичних, економічних і соціальних сил (спілки підприємців, робітників та селян); — політичне «перетікання», що є наслідком економічної інтеграції. Розвиток функціональних економічних зв’язків зумовлює посилення наднаціональних органів, які перебирають на себе деякі функції політичного контролю. Формуються наднаціональні політичні еліти, які починають лобіювати інтеграційні процеси, тобто відбувається поступова політизація цілей акторів. Загалом, групи інтересів (ТНК, спілки та лобі), які співпрацюють з наднаціональними інституціями (насамперед, з Європейською Комісією) зацікавлені у перенесенні політичної гри з національного рівня, де їх стримують уряди, парламенти, профспілки, на наднаціональний, тобто «рівень Брюсселя».

Е. Хаас наголошує на визначальній ролі політичного фактора (політичне «перетікання») в європейській інтеграції у створенні наднаціональних політичних спільнот, поступовій інтеграції «низької» і «високої» політики, яку відстоюють «нижні» суб’єкти інтеграційного процесу — групи інтересів та політичні партії, та «верхні» — наднаціональні інституції.

Неофункціоналісти вважають, що ґрунтування інтеграційного процесу тільки на економічних засадах не забезпечить бажаних результатів, якщо не буде потужної культурної та ідеологічної підтримки. Такий інтеграційний процес виявиться нестійким та зворотним, що загрожує подальшій інтеграції. Найбільше неофункціоналізм критикують за уявлення про обов’язковість та дещо автоматичний характер прояву «перетікання», що не завжди відповідає дійсності. Не всі згодні й з ідеями про роль економічного лобі в стимулюванні інтеграційних процесів, тому що існують сили, зацікавлені в ліквідації кордонів та митних зборів, але є й такі лобі, які, навпаки, активно відстоюють протекціонізм, що суперечить ідеям інтеграції. У політичній сфері так само немає переконливих доказів прояву «перетікання»: незважаючи на те, що приблизно 60% рішень у правовій, економічній та соціальній сферах приймаються на рівні ЄС, більшість населення європейських країн не вважають себе громадянами ЄС. Дуже велика проблема виникає з формуванням спільних ідеологічних та культурних засад. Незважаючи на велику кількість критичних зауважень на адресу неофункціоналізму, ця теорія продовжує впливати на формування нових євроінтеграційних стратегій.

Транзакціоналізм. Засновником теорії транзакціоналізму став Карл Дойч, який висунув ідею про те, що міждержавна інтеграція спрямована, насамперед, на створення спільного простору безпеки для групи держав, які досягли певного рівня розвитку та вже усвідомили необхідність формування своєрідного відчуття єдності, що ґрунтується на взаємних симпатіях, уподобаннях, довірі, колективній свідомості, взаємоповазі.