Транзакціоналізм (теорія комунікацій) — теорія інтеграції, яка пояснює процеси об’єднання активними комунікаційними зв’язками між ними

Прихильники цієї теорії вважають, що в конкурентній боротьбі відстояти свої інтереси державі набагато простіше у союзі з іншими країнами. Однак такі коаліції держав, насамперед, залежать від рівня комунікації між учасниками, від кількості різноманітних зв’язків у суспільстві (транзакцій), за допомогою яких буде формуватися почуття спільноти та довіри. Тобто комунікація допомагає створити відносини між державами, які зводять до мінімуму ризики виникнення війни та інших конфліктів і сприяють створенню спільного безпечного простору. За К. Дойчем, існує два шляхи досягнення вищого рівня політичної інтеграції в «спільнотах безпеки». Перший шлях передбачає створення «амальгамної спільноти безпеки», де окремі державні одиниці розчинялися б у загальному просторі (наприклад, як у США), тобто інтеграція стала наслідком подолання державного суверенітету. Другий шлях політичної інтеграції, який називають «плюралістичним», зводиться до того, що кожна держава, яка бере участь в процесі інтеграції, зберігає свою самостійність та ідентичність. У такому співтоваристві існують кілька центрів прийняття рішень. Саме плюралістична спільнота є підходящою основою для започаткування будь-яких інтеграційних процесів.

Транзакціонізм піддавали критиці, передусім за тезу, що простий підрахунок кількості транзакцій (комунікацій) дає змогу спрогнозувати які держави приєднаються до інтеграційного процесу. У зв’язку з цим виникає питання, в яких одиницях можна виміряти ці комунікації. Наприклад, між Францією та Алжиром комунікаційний процес розвинутий набагато глибше, ніж між Францією та Естонією. Однак це зовсім не свідчить, що Алжир стоїть «на порозі» ЄС, а лише показує, що у Франції проживає велика кількість емігрантів з Алжиру, які підтримують зв’язки з родичами на історичній батьківщині.

Проте найважливішим здобутком цієї теорії є те, що вона більше враховує саме соціально-психологічні та соціально-культурні аспекти у формуванні спільнот, які охоплюють спільність соціальних і культурних цінностей, комунікаційних особливостей особистості та спільноти. Тобто транзакціоналізм демонструє залежність глибини інтеграційного процесу від рівня довіри між учасниками, який формується завдяки соціальній взаємодії (інтеракції).

Однак ця теорія ще не до кінця реалізована на практиці, особливо у сфері безпеки. К. Дойч вважав, що будь-яке політичне співтовариство, будь воно амальгамне або плюралістичне, буде успішним за умови, якщо спочатку воно буде співтовариством безпеки.

Теорія інтерговернменталізму (міжурядовий підхід). Вона була сформульована в 60-ті роки ХХ ст. і стала реакцією на деякі недоліки федералізму та функціоналізму, які на практиці вилилися в «кризу порожнього крісла».

Інтерговернменталізм — теорія, що вважає основою інтеграційного процесу активну взаємодію національних держав, яку здійснюють національні уряди.

Основоположником теорії є Стенлі Хоффман, який у своїх працях переконливо доводив, що національна держава не відмирає, навпаки, саме від таких держав залежить майбутнє європейської інтеграції. Національна держава може поступитися частиною свого суверенітету та долучитися до тривалої кооперації в тих сферах, які не загрожують їй втратою суверенітету загалом.

Прихильники інтерговернменталізму розглядають державу як центрального актора інтеграційного процесу, бо всі взаємодії здійснюються по лінії національних урядів. Інші актори — ТНК, неурядові організації, наднаціональні інституції — не відіграють такої важливої ролі як національні держави. Наднаціональні еліти не мають повної свободи, вони обмежені повноваженнями, які їм делегували національні держави. Тобто інтеграція формується та реалізується національними державами через їхню зовнішню політику.

Цю теорію розвинув Ендрю Моравчик на початку 90-х років ХХ ст. Він спирається на первинність економічних інтересів у взаємовідносинах національних держав, що породжує «міжурядові угоди». Тобто саме у процесі переговорів та міждержавного «торгу» можливо народжується міждержавний консенсус, на основі якого досягаються певні угоди. З наднаціональними структурами держави готові ділитися тільки в межах необхідної взаємодії. Інтерговернменталізм найбільше зосереджений на процесі прийняття рішень, який реалізується в три етапи: уряди визначають свої інтереси; для реалізації цих інтересів їм необхідно провести переговори з іншими державами; результати цих переговорів завжди будуть демонструвати інтереси різних урядів і відносність їх впливу. Головне завдання наднаціональних акторів — допомогти національним урядам досягти згоди.

Погляди інтерговернменталістів зазнали критики з боку неофункціоналістів за надмірну концентрацію уваги на формальних і кінцевих фазах процесу прийняття рішень і недооцінювання неформальних аспектів інтеграції. Особливо критично оцінено неувагу Е. Моравчика до аналізу внутрішнього змісту самої держави, оскільки в ній та в уряді в умовах взаємозалежності існують роз’єднаність між відомствами, різні підходи до проведення конкретних інтеграційних заходів. Критики також зазначали, що інтерговернменталізм не варто називати теорією, оскільки він є лише констатацією факту важливості ролі національних урядів на світовій арені та у процесі європейської інтеграції.

Отже, у концепціях середини другої половини ХХ ст. європейська інтеграція розглядається як багатомірний процес, зумовлений економічними, політичними, соціально-культурними та іншими чинниками, який здійснюють національні державами та наднаціональні інституції.