Насильство в сім’ї як порушення прав людини та соціальна проблема
Тема № 2. МІЖНАРОДНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ЕФЕКТИВНОЇ ПРОТИДІЇ НАСИЛЬСТВУ В СІМ’Ї
1. Насильство в сім’ї як порушення прав людини та соціальна проблема.
2. Розвиток концепції попередження та протидії насильству в сім’ї в міжнародних документах.
3. Європейські стандарти ефективної протидії насильству в сім’ї.
Насильство в сім’ї як порушення прав людини та соціальна проблема.
Насильство в сім’ї виступає однією із найбільш небезпечних форм порушення прав людини та не може розглядатися як вторинна, другорядна проблема, що не потребує втручання з боку держави через її «приватний» характер.
Воно знижує або зводить нанівець користування з боку особи своїми правами та основними свободами, гарантованими міжнародним правом, та є дискримінацією за ознакою статі, забороненою на міжнародному та національному рівнях.
При вчиненні сімейного насильства порушуються такі права та свободи:
– право на життя;
– право не піддаватися тортурам та іншим видам жорстокого, нелюдяного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
– право на рівний захист відповідно до гуманітарних норм у період міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів;
– право на свободу та особисту недоторканність;
– право не піддаватися дискримінації в будь-якій формі;
– право на рівний захист відповідно до закону та рівний захист перед судом;
– право на захист якнайкращих інтересів дитини;
– право на рівне становище в сім’ї;
– право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я;
– право на справедливі та сприятливі умови праці тощо.
Проблему насильства в сім’ї на міжнародному рівні спочатку розглядали як складник проблеми запобігання насильству щодо жінок, яке, у свою чергу, було визнано порушенням прав жінок та прав людини в цілому.
Так, вперше на світовому рівні проблема сімейного насильства була актуалізована завдяки активним спільним діям міжнародного руху щодо захисту прав жінок, оскільки саме вони складали найбільш уразливу та незахищену групу, що страждала від насильницьких дій з боку батьків, чоловіків, братів тощо. Історія боротьби з насильством щодо жінок як міжнародна проблема – це історія злиття двох напрямків правозахисту: прав людини і прав жінок.
Результати активності жіночого руху на міжнародному рівні відобразилися у хронології конференцій, у текстах декларацій і конвенцій ООН, резолюцій регіональних міжнародних організацій, інших міжнародних документів останніх десятиліть.
Так, 1976–1985 рр. були проголошені ООН десятиліттям боротьби за права жінок («Декадою ООН для жінок»), основними віхами якого стали три Всесвітні жіночі конференції – у Мехіко (1975 р.), Копенгагені (1980 р.) і Найробі (1985 р.). Паралельно з офіційними сесіями делегатів, що представляли держави, проводилися неформальні зустрічі жінок-представниць недержавних організацій з усього світу. Міжнародний жіночий рух об’єднався навколо проблеми насильства щодо жінок, усвідомивши, що ця проблема має універсальний характер і є спільною для жінок з усіх регіонів.
Що стосується руху за заборону насильства щодо дітей, то значний вплив на нього справила всесвітньо відома шведська письменниця і гуманіст Астрід Ліндгрен: у 1978 р. її запросили до Німеччини на вручення престижної франкфуртської Премії миру. За традицією на церемонії вручення лауреати повинні були виголосити промову, яка заздалегідь затверджувалася організаційним комітетом. Письменниця написала виступ на захист прав дітей під назвою «Ні – насильству», в якому різко виступала проти застосування насильства як виховного методу. «Нам всім відомо,– нагадувала Ліндгрен,– що діти, яких б’ють і піддають жорстокому поводженню, самі будуть бити і піддавати жорстокому поводженню своїх дітей, а тому це зачароване коло повинне бути розірване». Для Німеччини того часу, де уявлення про педагогіку були вкрай консервативними і биття займало не останнє місце у виховній системі, промова була прямо-таки обвинувальним актом, і Ліндгрен запропонували замість промови вдовольнитися коротеньким «спасибі». У відповідь на цю пропозицію Ліндгрен поставила ультиматум – або вона проголошує цю промову, або нехай хто-небудь інший вимовляє коротеньке «спасибі». Виступ відбувся і викликав цілу бурю, яка спричинила за собою справжній переворот у європейській педагогіці. А вже через рік у Швеції був прийнятий перший у Європі закон про захист прав дитини.
Тривалий час на міжнародному рівні порушення прав людини розглядали переважно у публічній сфері, тобто міжнародна боротьба за права людини була спрямована на припинення порушення прав індивіда з боку держави (незаконні дії державних органів, антидемократичні політичні режими тощо).
Останніми десятиріччями центр уваги перемістився на проблему порушення прав людини також і в приватній сфері, відповідно, до порядку денного було внесено проблему насильства щодо жінок у приватному житті.
До 90-х років минулого століття уряди більшості країн світу визнали домашнє насильство як серйозну соціальну проблему і почали шукати шляхи її розв’язання. Ці пошуки знайшли відбиток у низці міжнародних документів ООН, що дають визначення терміна «насильство стосовно жінок» і передбачають міжнародні механізми боротьби з насильством щодо жінок та домашнім насильством.
Міжнародне гуманітарне право (право війни, право збройних конфліктів) — сукупність міжнародно-правових норм і принципів, які регулюють захист жертв війни, а також обмежують методи і засоби ведення війни.
Женевські конвенції про захист жертв війни — міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Були підписані 12 серпня 1949 на Дипломатичній конференції ООН, що засідають в Женеві з 21 квітня по 12 серпня 1949. Набрали чинності 21 жовтня 1950.
Женевські конвенції включають в себе чотири універсальних міжнародних договори:
1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях — зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.
2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в регулярних арміях.
3. Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила, яких повинні дотримуватися воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.
4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.
8 червня 1977 до Женевських конвенцій під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста були прийняті два Додаткових протоколи: Протокол I, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру.
У 2005 до Женевської конвенції був прийнятий Додатковий протокол III про введення додаткової відмітної емблеми у вигляді Червоного хреста і Червоного півмісяця.
Женевські конвенції є розвитком міжнародно-правових норм про захист жертв війни, раніше закріплені в Гаазькій конвенції 1899 та 1907 рр. і конвенціях, підписаних в Женеві в 1864, 1906 і 1929 рр.
Женевські конвенції закріпили основний принцип сучасного міжнародного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються.