Розвиток концепції попередження та протидії насильству в сім’ї в міжнародних документах
Не існує якогось одного міжнародного договору, в якому були б зібрані всі положення про попередження та боротьбу з домашнім насильством. Існує експертна група, до якої входять представники всіх 47 держав-членів Ради Європи, і яка наразі обговорює можливість прийняття такої єдиної конвенції. Ця група обговорювала, які положення необхідно буде включити до цієї конвенції щодо зобов’язань держави та прав індивідуумів, які зазнають найбільш суттєвого негативного впливу в ситуаціях домашнього насильства.
Після другої світової війни (1939-1945) були прийняті найважливіші міжнародні закони, що розпочали епоху захисту прав жінок у таких сферах: у політичній - Конвенція ООН про політичні права жінок (1952); Конвенція ООН про громадянство заміжньої жінки (1957); в економічній - Конвенція МОП про рівну платню за рівну працю (1951); Конвенція МОП щодо дискримінації в галузі найму і роботи (1958); Конвенція МОП про охорону материнства (1952); в галузі освіти - Конвенція ООН щодо дискримінації в галузі освіти (1960); у сімейних відносинах - Конвенція ООН про згоду на вступ до шлюбу, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів (1962); Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (1979).
Поняття «насильство щодо жінок», «насильство в сім’ї», «домашнє насильство» використовуються і розкриваються в міжнародно-правових актах зобов’язального й рекомендаційного характеру, що існують як на рівні ООН, так і Ради Європи та Європейського Союзу.
У 1993 р. Всесвітня конференція з прав людини у Відні відкрито визнала наявність цілого ряду порушень прав людини, заснованих на статевій ознаці, у тому числі насильства щодо жінок, результатом чого стало прийняття Генеральною асамблеєю ООН Декларації про викорінення насильства щодо жінок. Від держав вимагалося визнати права жінок як права людини та всебічно їх захищати.
Декларація визначає насильство стосовно жінок як «будь-який акт насильства, вчинений на підставі статевої ознаки, що заподіює або може заподіяти фізичну, сексуальну або психічну шкоду або страждання жінкам, а також погрози вчинення таких актів, примус або довільне позбавлення волі, незалежно від того, чи відбуваються ці дії в публічному або в приватному житті».
Згідно з Декларацією, дії, що можна кваліфікувати як насильство щодо жінок, можна згрупувати у три категорії:
1) насильство в сім’ї або «домашнє насильство» (саме такий термін вживають у міжнародному праві);
2) насильство на робочому місці й у громадських місцях, тобто у суспільстві;
3) насильство з боку або за потурання органів державної влади.
Віденська декларація і програма дій (VDPA) наполегливо закликає до викорінення насильства щодо жінок і дівчаток у суспільному та приватному житті, а також до прийняття правових заходів, національних дій і міжнародного співробітництва в галузі безпечного материнства та охорони здоров’я .
Ще одним важливим міжнародним актом, який лежить в основі боротьби з насильством щодо жінок, є Пекінська платформа дій (BPFA), прийнята ООН Четвертою всесвітньою конференцією зі становища жінок 15 вересня 1995 р. Серед основних стратегічних цілей цієї платформи можна назвати: прийняття комплексних заходів щодо попередження та ліквідації насильства щодо жінок; вивчення причин і наслідків насильства щодо жінок і питань ефективності профілактичних заходів; ліквідація торгівлі жінками та надання допомоги жінкам, які стали жертвами насильства в результаті проституції і торгівлі .
Важливим кроком на шляху вдосконалення міжнародних механізмів боротьби з насильством щодо жінок було запровадження посади Спеціального доповідача з питань насильства щодо жінок, який діє в рамках так званих спеціальних процедур ООН. Ця посада була заснована Резолюцією Комісії ООН з прав людини «З питань включення прав жінок у механізми Організації Об’єднаних Націй з прав людини і викорінення насильства стосовно жінок» (56-те засідання, 4 березня 1994 р.).
Спеціальний доповідач має такі повноваження, що прямо передбачено в зазначеній Резолюції:
а) збирати інформацію про насильство стосовно жінок, про його причини і наслідки з різних джерел, таких як держави, органи, створені відповідно до конкретних договорів, спеціалізовані заклади, міжурядові та недержавні організації, й ефективно реагувати на цю інформацію;
б) рекомендувати заходи національного, регіонального й міжнародного рівня з ліквідації насильства стосовно жінок та його причин, заходи щодо усунення наслідків;
в) співпрацювати з іншими спеціальними доповідачами, спеціальними представниками, робочими групами й незалежними експертами Комісії ООН з прав людини.
Доповідача призначає Голова Комісії ООН з прав людини після консультацій з іншими членами Комісії. У Резолюції зазначається, що Спеціальним доповідачем повинна бути людина з визнаною міжнародною репутацією та досвідом роботи в галузі прав жінок. Усі уряди повинні співпрацювати зі Спеціальним доповідачем і надавати йому допомогу у виконанні покладених на нього завдань і обов’язків та всю необхідну інформацію.
Генеральний секретар ООН надає Спеціальному доповідачу всю необхідну допомогу, а той, у свою чергу, має представляти щорічні доповіді Комісії ООН з прав людини.
2 лютого 1996 р. Спеціальний доповідач з питань насильства стосовно жінок Радхіка Коомарасвами (Коломбо, Шри-Ланка, директор Міжнародного центру етнічних досліджень) запропонувала «Модельний закон про домашнє насильство», який схвалила Комісія ООН з прав людини та рекомендувала зацікавленим сторонам як рамковий при розробці національного законодавства.