Серпня, 9 година 50 хвилин ранку 5 страница
- З усім цим можна погодитися, але суто теоретично, - не здавався Андрій. - У наших з донею стосунках ти виключаєш її як особистість. Мар’яна - зовсім не безхребетна дурепа. Вона дуже розумна і внутрішньо сильна. Впевнений, дівчинка знайде чоловіка, який зуміє її оцінити. Або він сам її знайде і оцінить. Ось побачиш.
Андрій використовував всі гроші, які інший витритив би на горілку, цигарки і жінок, на навчання, всебічний духовний і фізичний розвиток доньки. Вона відвідувала танцювальний клас, вчилася малювати і грати у великий теніс. У дівчинки дуже рано з’явився потяг до «конструювання краси». Дизайн в усіх своїх проявах на той час став модною, престижною і перспективною спеціальністю. Якось, прямуючи вулицею Кіквідзе, на якій вони мешкали в Києві, Андрій з донькою завернули до розміщеного неподалік від їхнього дому Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Стіни фойє інституту прикрашали чудові витинанки - студентські курсові й дипломні роботи. Він не міг відірвати від них Мар’яну.
- Тату, а можна я буду тут вчитися? - запитала вона батька.
- Доню, бачиш, які тут дорослі дяді і тьоті ходять? - посміхнувся Андрій. - Тобі ще треба підрости.
- А як звуть цю маленьку, гарненьку панянку? - звернувся до них «мистецького» вигляду чоловік років 50-ти. - Це, мабуть, наша майбутня студентка? Я спостерігав за її реакцією на роботи наших кращих студентів. У неї є відчуття прекрасного.
- Вона зветься Мар’яною, - засміявся Орос. - Дуже не любить, коли її називають якимись іншими варіантами цього імені. Особливо пестливими.
- Яке гарне поетичне ім’я! У батьків, здається, теж є потяг до прекрасного.
- Ви не могли б нам допомогти порадою, шановний? - зважився Орос, подаючи руку добродію і називаючи себе.
- Я доцент цього інституту Ткачук і готовий вам допомогти - відповів чоловік.
- Чи немає у вас тут, чи у якійсь школі або гімназії, чи ще десь, де ми і не підозрюємо, якогось гуртка дизайну для молодших школярів? Дуже вже моя донька любить цю справу. А тепер, коли я мав необачність привести її до вашого інституту, вона вже не залишить мене у спокої.
- Ви прийшли дуже вчасно і зустріли саме ту людину, яка вам потрібна, - лагідно всміхнувся доцент Ткачук. - З початку нового навчального року я організовую для всіх бажаючих старшокласників Києва гурток дизайну. Але обіцяю, що зроблю виняток для цієї милої панянки, раз вона так щиро любить дизайн. Ви де мешкаєте, в Києві?
- Та тут же поряд, на Кіквідзе, саме з вашого боку вулиці, тільки на три будинки вище, в бік Басейної.
- Так це взагалі майже ідеальна ситуація, - зрадів Ткачук. - Ось тримайте мою візитівку, і я зараз же запишу вашу донечку, а також ваш телефон і домашню адресу. А туди, десь ближче до першого вересня ви зі мною зв’яжіться і почнемо працювати. Згода, Мар’яночко, чи-то, пробач, Мар’яно?
- Так, пане Ткачук, - серйозно відповіла дівчинка.
- Ой, яке ж ти диво, моя маленька, - аж засяяв доцент. - От комусь щастя буде…
Так і жила родина Андрія Ороса, фактично розірвана навпіл: тато з татовою донечкою Мар’яною, і мама з маминим синочком Юрком.
Святковий день 24 серпня для Андрія Ороса був днем робочим. Спочатку відбувся парад, котрий Президент з Прем’єр-міністром, Міністром оборони і почесними гостями приймали з урядової трибуни. Вона була захищена величезною адміністративною будівлею з найбільш вразливого, на думку керівництва СБУ і МВС, боку, тобто Софіївської площі. Андрієві так і не вдалося переконати начальство, що для Раміреса їхні міркування - не закон. Але, на щастя, поки що нічого не відбувалося. А ось після параду Президент мав відкривати пам’ятник на тому ж таки Майдані Незалежності, але на 100-150 метрів направо від трибуни в бік Європейської площі. Це місце було якраз найбільш вразливе з усіх точок зору. О першій годині дня Андрій зайняв стратегічно найвигіднішу позицію на даху готелю «Україна».
До відкриття пам’ятника залишалася ще ціла година, і Андрій влаштувався якомога комфортабільніше - наскільки дозволяла ситуація. Він тримав у оптичному прицілі своєї гвинтівки ті два вікна у будинку навпроти, по вулиці Софіївській, 21, які його теодоліт визначив як найкращі для обстрілу місцевості довкола пам’ятника. Орос випростався, зручніше закріплюючи переговорний пристрій на голові. Сонце вже повернуло на захід і сліпило Андрієві очі, що створювало додаткові переваги для Раміреса, котрий, вочевидь, мав розміститися з боку заходу сонця. В повному бойовому спорядженні Орос парився на змазаній смолою чорній покрівлі готелю, намагаючись не виказати своєї присутності зайвим рухом.
«Однак це дурна робота - не ворушитися, - думав він. - Якщо Рамірес засів десь навпроти, то він, і не бачачи мене, просто за логікою речей вже знає всі найкращі позиції наших снайперів. «Адже, професіонал має бути там саме тому, що є професіоналом», - згадав Андрій слова свого учителя.
А в цей час старший лейтенант і капітан міліції піднялися сходами на шостий поверх будинку, де вони мали сторожувати у двох квартирах, вікна яких так зручно виходили на Майдан. Місія міліціонерів була надзвичайно проста і полягала в тому, щоб стояти біля цих вікон впродовж всієї церемонії відкриття пам’ятника і полишити квартири тільки тоді, коли Президент від’їде на прийом з нагоди свята. Мешканців було проінформовано ще за декілька днів, і тому, коли офіцери подзвонили в двері і представилися, ті відразу відчинилися. Останнє, що побачили в своєму житті лейтенант і капітан, були сліпучі спалахи в їхніх головах. Це спрацювали пістолети з глушниками Раміреса і його асистента в іншій квартирі. Попередньо прийшовши до помешкань, вони назвалися офіцерами СБУ і, як завше робив Рамірес, абсолютно безжально застрелили жителів, не зглянувшись навіть на стару сліпу жінку, яка, на думку Раміреса, могла просто майстерно прикидатися сліпою. Діти в цих родинах вижили, бо в цей момент перебували десь на відпочинку.
Перевдягнувшись у форму офіцерів міліції, вправно скомбінувавши штани однієї з кітелем іншої, кілери заштовхали труп огрядного капітана до ванної кімнати. Тепер Раміресу необхідно було залишити свій фірмовий знак, а саме - труп людини з піднятою, ніби у вітанні, рукою. На цьому, верхньому поверсі будинку, було лише дві квартири, в яких саме орудували кілери. Тому вони вдвох витягли тіло худорлявого, невисокого лейтенанта по сходах на горище і притулили до дерев’яної перегородки, прибивши долоню цвяхом до дошки над головою покійника.
«Чудово, - подумав Рамірес. - Поки що все іде майже ідеально. Не думаю, що в них є снайпер, який хоча б у чомусь був би мені рівний. Я найкращий. Це так заводить. Сьогодні, після виконання замовлення треба взяти собі на розвагу гарну україночку. Стільки чудових жінок, як у Києві, я не зустрічав більше ніде у світі. Все-таки робота кілера має свої переваги. І головне навіть не в тому, що платять великі гроші і можна мандрувати».
Найбільший «кайф» у своїй кілерській «роботі» Рамірес «ловив» від постійного перебування на лезі ножа. Це було для нього, як наркотик для наркомана. Інакше він вже давно жити не міг, та й не хотів.
- Пора на позицію, - звернувся він до асистента іспанською.
- Sure, - підтвердив той англійською.
Поки снайпери займали позицію на верхньому поверсі будинку, Андрій Орос ніяк не міг заспокоїтися. Душа не була на місці. Такого з ним ще ніколи не траплялося.
«Де я схибив, що не врахував?» – cхвильовано думав він.
Внизу, на площі, заграли сурми, і перед великим зібранням народу з’явився Президент. Він підійшов до імпровізованої кафедри біля огорнутого сувоєм матерії пам’ятника і почав промову. В цей момент Андрій сказав у мікрофон переговорного пристрою, звертаючись до оператора:
- Дай мені, будь ласка, капітана Рублінського.
- Не відповідає, - за мить відповів оператор.
- Негайно оголошуй тривогу і посилай найближчий наряд на Софіївську, 21! - закричав Орос. - В квартири 11 і 12 на шостому поверсі. Хутко!
- Ви не маєте права мені наказувати, - відповів ображено оператор.
- Я тебе власноручно пристрелю, якщо не вико…
Андрій не встиг закінчити. Проти яскравого сонця, яке сліпило очі, зблиснули оті два кляті вікна на верхньому поверсі в будинку на Софіївській, 21, одночасно відчиняючись. Оскільки за інструкцією ніхто не мав права цього робити, коли там знаходилися працівники міліції, Орос все миттєво зрозумів. Не знав він тільки одного - у яке з цих двох вікон треба стріляти. Його постріл і постріл Раміреса злилися воєдино. В результаті загинули Президент країни і асистент Раміреса, особу якого так і не вдалося встановити.
Було оголошено тривогу, але Рамірес у черговий раз безслідно зник. Майже одразу перекрили всі аеропорти, залізничні і авто вокзали, представники спецслужб цілодобово чергували на пропускних пунктах державного кордону. Та кілер як у воді розчинився.
Через місяць у невеличкому селі на околиці Тетіїва, найвіддаленішого від Києва районного центру Київської області, з’явився молодий смаглявий чоловік приємної зовнішності. Його подруга чи то дружина, зовсім молода і дуже гарна жінка з пишними формами, зняла на своє ім’я одну з сільських садиб, що пустувала. Коли з’явився дільничий міліціонер, жінка вручила йому свій і молодика паспорти.
- Валентина Бабчук, - прочитав лейтенант, - народилася в селі Лобачів Володарського району Київської області. Так це ж лише кілометрів 20 звідси, - зазначив дільничий. - Землячка, значить.
- А чоловік у мене родом з болгарського села Преслав, що на Азовському морі. Це Запорізька область, - додала Валентина. - Правда, ми офіційно поки що не розписані. Ну, самі розумієте…
- Микола Стоянов, - в голос прочитав міліціонер. - Народився в селі Інзівка Запорізької області. А ви ж казали Преслав.
- Та ці села недалеко одне від одного, - пояснила громадянка Бабчук. - Там теж живуть болгари. А мій чоловік майже одразу після народження переїхав з матір’ю до Преслава. То він і вважає це село своєю малою батьківщиною. Ми хочемо у вашому селі хату побудувати. Дуже вже тут гарно. Мій чоловік там у себе звик до рівнини, а тут у нас такі мальовничі пагорби. Та й не останню роль відіграє те, що з одного боку це село, а з другого - фактично частина міста. Дуже зручно.
- Бажаю успіхів, - відсалютував рукою дільничий, повертаючи документи. - Ви вже на роботу влаштувалися?
- З роботою зараз важко, - похитала головою Валентина. - Але якось будемо виживати. Мій чоловік, знаєте, багато років плавав за кордоном, рибу по морях-океанах ловив. Трохи грошиків наскладав. Якось проживемо.
- Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся, - дільничий ще раз поглянув на гарну молодичку, яка аж пашіла здоров’ям, молодістю і життєрадісною веселістю.
«Пощастило цьому тюльці», - якось одразу охрестив він про себе її чоловіка, моряка-рибалку. Міліціонеру навіть і в страшному сні не могло приснитися, що за людина стояла зараз перед ним.
Подружжя зареєструвалося в сільраді, і жінка пішла працювати до продуктового магазину. А чоловік, він же пенсіонер, з помітним задоволенням почав займатися домашнім господарством. Української мови він не знав, але досить добре говорив російською, як всі в селі вважали, з болгарським акцентом.
Дуже швидко вони збудували простору хату з усіма зручностями і за оригінальним проектом, який розробив сам Стоянов. Щоправда, він доволі хутко кудись зник і вже не повертався. Але це особливо нікого не здивувало, адже таке нерідко трапляється навіть з одруженими чоловіками. А тут взагалі ніяких формальних перешкод «для переходу в іншу якість» у «моряка-тюльки» не було.
- Що ти хочеш, - втішали Валентину сусідки. - У цих моряків, мабуть, у кожному порту по дівчині. Ось він і влаштував чергове турне по своїх дівчатах. Дякуй хоча б за те, що побудував таку чудову хату.
До того ж, Стоянов немало здивував свою коханку і її подруг, бо на відміну від місцевих українських чоловіків, не тільки не обібрав свою подругу, але навіть залишив їй доволі значну суму грошей. Через декілька років Валентина Бабчук продала свою хату Андрієві Оросу, а сама поїхала за черговим коханцем, який пив, постійно її бив і врешті-решт розтринькав всі гроші за проданий будинок. Після цього він зник так само швидко, як і Микола Стоянов.
Після загибелі Президента життя в країні змінилося. Транснаціональна нафтогазова компанія, яка найняла Раміреса, отримала концесію на освоєння Чорноморського шельфу, і Україна замість того, щоб стати другою Саудівською Аравією, стала другою Венесуелою. Змінилося і життя Андрія Ороса. Він так і не зміг собі пробачити, що обрав для пострілу не те вікно.
«Від мене залежала доля країни, а я так ганебно схибив», - картав він себе.
Це морально підкосило майора, ніби якась внутрішня хвороба їла його організм з середини. Хтозна чим би все це закінчилося, аби не спілкування з улюбленою донечкою Мар’яною. Це була єдина розрада Ороса.
- Ну вбив би Президента не Рамірес, а його асистент, - намагалися заспокоїти майора його колеги. - Не переживай ти так. Плюнь і розітри.
- Не все так просто в житті снайперів, - заперечував їм Андрій. - У асистента Раміреса навіть гвинтівка була така, що з нею хіба що на зайців полювати. Чиста бутафорія. Рамірес нікому б не віддав своєї слави могильника президентів. Після нашого Президента був ще один, уже п’ятий. А я мав реальну можливість і нашого Президента врятувати, і подальші вбивства припинити.
- Та серед тих покійних слуг народу були й такі, що я і сам би наслав на них Раміреса, - пожартував хтось.
Андрій все частіше задумувався про відставку, і коли під час чергової операції по знешкодженню озброєних злочинців він отримав поранення від сліпої кулі, яка, зрикошетивши об залізну огорожу, потрапила йому в груди, вирішив піти на пенсію. Так Орос опинився в селі під Тетієвом у будинку, цілком імовірно збудованому на гроші і за проектом Раміреса - його візаві. Але, дивним чином, цей будинок був Андрієві настільки рідним, ніби його проектував і будував він сам. Щось майже містичне було у тому зв’язку, яке відчував він з цим селом і своїм будинком. Ніби це він жив тут з якоюсь гарною жінкою з розкішними формами, але десь у іншому житті або в паралельному світі.
Мар’яна мешкала в їхній київській трикімнатній квартирі на вулиці Кіквідзе, яку Орос, переїхавши до Тетієва, спочатку кілька років поспіль здавав квартирантам. Коли донька стала навчатися в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Андрій віддав квартиру їй у повне розпорядження. Тепер, приїхавши до Києва, Орос не став телефонувати доньці, яка в цей час мала бути на заняттях, а відразу поїхав на вулицю Кіквідзе. Він, звісно, мав ключі від власної квартири, але не скористався ними, і як людина розумна, і поважаюча приватне життя інших, подзвонив у двері. Відчинив, на його здивування, високого зросту стрункий симпатичний чоловік років тридцяти. Андрій миттєво спохмурнів.
- З ким маю честь? До речі, шановний, саме я є власником цієї квартири.
Незнайомець широко посміхнувся. Посмішка була настільки природною і сповнена якоюсь незвичною чоловічою приязню і щирістю, що Орос посміхнувся і собі.
- Ви, мабуть, батько Мар’яни? - запитав молодик. - Вона вас дуже влучно змалювала. Художній талант дизайнера. Та й фотографії вашої родини вона мені показувала. Отож, я вас упізнав, - знову широко посміхнувся незнайомець.
Орос знову спохмурнів. «Не киянин. - оцінював він молодика, все ще тупцуючи біля дверей. - За вимовою, схоже, десь із західних областей. Гарний хлопець і, напевно, невизнаний геній. От і знайшов добру душу. Жити, видно, в Києві нема де».
- А от я вас не впізнав, - не дуже привітно відповів Андрій молодика, проходячи нарешті всередину квартири.
- Це нічого, я хороший.
- Та бачу, що ви чоловік хоч куди. Але ж моїй донці ще й 18 років немає. Ви на яких правах тут живете? Чи, може, в гості зайшли?
- Ні, не в гості, - посерйознів молодик. - Я дійсно живу в одній квартирі з Мар’яною. Але не як чоловік з дружиною. Ми спимо в різних кімнатах, якщо, звичайно, саме це вас цікавить.
- І не тільки це. Я хочу знати все: хто ви, звідки, чим займаєтеся і як потрапили до цієї квартири.
- Добре, доповідаю по черзі. Я - Орест Хома зі Львова, фізик-теоретик. Сюди мене запросила Мар’яна. Хоч, слово честі, я не дуже й відбрикувався. Хіба що для годиться. Вас, мабуть, цікавить і мій вік? Мені тридцять років.
«Що це за один? - подумав Орос, розглядаючи Хому. - Він починає мені подобатися. Як видно, у нас з донькою схожі смаки».
- А де ви працюєте?
- Нещодавно влаштувався до фірми «Еріксон», точніше до її філії в Україні.
- Зможете себе утримувати?
- Думаю, що буде щось і залишатися, так би мовити, для накопичення капіталу. Я знаю три іноземні мови і маю досить високу кваліфікацію програміста. Взагалі, техніка і все, що з нею пов’язане, є, в принципі, сенсом мого життя.
- А як щодо ваших подальших планів? Яке місце в них займає моя донька, якщо, звичайно, займає?
- Коли Мар’яна досягне повнолітнтя, ми хотіли б одружитися. Безумовно, з вашого благословення. Для неї ви і ваша думка мають дуже велике значення. Мене ж благословляти нікому. Я - сирота і виріс у дитбудинку.
«З дитбудинку і фізик-теоретик? - здивувався Андрій. - Мені ж, як колишньому міліціонерові, добре відомо, що це доволі рідкісне явище. В цього хлопця, напевно, велика сила волі. Але от яка в нього спадковість?»
- Ваші батьки, мабуть, загинули в автокатастрофі? - запитав Орос.
- За офіційною версією, для відділу кадрів, дійсно так. Але від вас я не буду приховувати: мене підкинули під двері цього закладу. Я взагалі не маю ніяких родичів.
«Бідна, наївна Мар’яночка, - подумав Андрій зтурбовано. - Ну, дійсно, гарний, освічений, розумний хлопець. Але старший від неї на 12 років, і що в ньому закладене генетично? Батько наркоман, а мати повія? Які ж у мене можуть бути онуки? Адже погана спадковість все одно ж десь вилізе».
- Ви не турбуйтесь, - Орест відчув сумніви Ороса. - Я цілком ясно і чітко усвідомлюю, що вашій донечці ціни немає. Ні, ні. Це я абсолютно серйозно і без будь-якого гумору. Ми кохаємо одне одного і не уявляємо життя нарізно. Ви народили, випестували, виростили і виховали чудову людину і чарівну жінку. Розумію, що вам може не дуже подобатися, але виходить так, що насправді ви це зробили для мене. Хоч я, як ви вже знаєте, так би мовити без роду і племені, батьків, родичів, квартири і, до вчорашнього дня, навіть без роботи. Все це я б і хотів віднайти не лише з вашою донькою, але і з вами, вашою дружиною і вашим сином, братом Мар’яни.
- А прізвище і ім’я вам у дитбудинку дали?
- Ні, разом зі мною на папірці під двері підкинули.
- І ви ніколи не намагалися довідатися, хто ваші батьки?
- Ні, ніколи. Я не знаю їхніх життєвих обставин, але я ні за яких умов не покинув би своїх дітей.
Відчинилися двері і в квартиру буквально ластівкою впорхнула щаслива Мар’яна. Побачила батька, знітилася на мить, а потім гордо випросталася: дивись, мовляв, тату, який у мене наречений.
- Привіт, доню.
- Доброго дня, тату. Як доїхали?
- Нормально, дякую.
- Зачекайте, я зараз приготую вам щось поїсти. Ми тут не дуже розкошуємо, але коли Орест почне отримувати платню, заживемо заможніше.
- Добре, донечко. Я тут привіз гостинці від мами. Вони мають підтримати вас декілька днів. І ще нам з тобою треба погомоніти. На самоті. - Андрій проникливо подивився на Хому. - Згода?
- Добре, тату. Ви сьогодні будете спати в одній кімнаті з Орестом. Я йому постелю на розкладачці, а ви будете на дивані. В третій кімнаті ми з Орестом затіяли повну дизайнерську перебудову. Повинно вийти щось грандіозне. Він у мене просто технічний геній. В усьому, що стосується техніки, йому немає рівних. Ну, я піду на кухню.
- Звичайно, роби що вважаєш за потрібне. Ти тут хазяйка.
- Я з Орестом, він мені допоможе, - вигукнула вже з порога кухні Мар’яна. Услід за нею до кухні вийшов і Хома.
Андрій чув, як вони шепотіли там, певно, стурбовані, трохи перелякані. І у нього раптом виникло бажання їх заспокоїти, закортіло бути на їхньому боці, стати причетним до їхнього щастя, яке так виразно читалося в поглядах, які вони кидали один на одного.
«Ну, чому я маю виступати проти цього молодого чоловіка, яким би безбатченком він не був? - думав Орос. - Я ж виразно бачу, в цьому мене не обдуриш, що Мар’яна поряд з ним просто світиться від щастя. Я її такою ніколи раніше не бачив. І ревнувати її до цього молодика просто смішно».
- Тату, ходіть їсти, - висунулася у двері кухні його доня, тривожно поглянувши на батька.
- Дякую, вже йду.
Андрій зайшов до кухні і сів за стіл, де парувала порізана шматочками варена картопля, салат з огірків, помідорів і цибулі, присмачений олією, а також привезена ним домашня ковбаса, підсмажена на пательні. Мар’яна знову тривожно зиркнула на батька. Всі мовчки почали трапезувати.
- Я радий за вас, діти,- почав розмову Андрій, коли вони наситилися. - Хоча Орест за віком мені в сини, мабуть, і не годиться, однак я з радістю прийму його в нашу родину за сина, якщо ти, Мар’яно, прийняла його в своє серце.
Очі дівчини радісно засяяли і вона на диво природним рухом засоромлено схилила голову на плече Орестові.
- Дякую, тату. Я, щиро кажучи, не знала, як ви сприймете нас двох разом. Всіляко відтягувала той момент, коли довелося б вам повідомити. Ви так несподівано приїхали. Щось трапилося?
- Саме про це я і хотів з тобою поговорити на самоті після обіду.
Орест пішов до своєї кімнати, а батько і донька залишилися вдвох.
- Зараз засяде за свої папери, - повідомила, чомусь пошепки, Мар’яна. - Орест навіть комп’ютеру не все може довіряти. Він у Львові працював на військово-промисловий комплекс, а тут буде займатися мобільним зв’язком. Орест подав у фірму «Еріксон» власну пропозицію і її прийняли. Ти уявляєш, тату? Це ж всесвітньовідома фірма. Він у мене такий талановитий. Тату, - вона ще притишила голос, - я підозрюю, що мій Орест - геній. Нещодавно він послав через Інтернет в один американський фізичний журнал статтю, і її прийняли до друку. І майже одразу прийшло запрошення від Гарвардського університету. Вони пропонують грант для продовження досліджень. Але він нікуди не поїде, принаймні, без мене. Знаєте, тату, який він патріот? З великої літери!
- Я щиро радий за вас обох. Але у нас назрівають великі проблеми.
- Юрко?
- Ти знаєш?
- Ні, просто дуже на нього схоже. Він же раніше тут жив зі мною. А коли я вступила до інституту, перейшов до друзів у гуртожиток. Вони одного разу в нашій квартирі цілу ніч грали в карти й пиячили, то я їх вигнала геть. Здається, він навіть дійшов до того, що пропонував грати на мене. Це така мерзота. Аж не віриться, що це мій рідний брат, настільки ми з ним різні люди. Я думаю, що він здатен на все погане, що є в цьому світі.
- Юрко програв у карти якимось людям 500 тисяч доларів.
- Боже ж ти мій! Де ми їх дістанемо? Що ж тепер нам робити?
- Сьогодні я з ними зустрічаюся. Подивимось, що можна зробити.
- А як нічого не вийде?
- Щось мені підказує, що їм не 500 тисяч доларів потрібні, а я сам.
- Вони захочуть, щоб ви вбили для них людину?
- А ти звідки знаєш?
- Я стільки думала про вас, стільки молилася за вас. Думала, що мене Бог за вас покарає, а він на Юркові окошився. А мені ось щастя послав з Орестом. Це таке диво. Я його чекала. Слово честі. Кожен день з того часу, як мені виповнилося 16 років. Кожну годину. А тепер так страшно. Раптом з ним щось трапиться? Сам він ніколи від мене не піде, і сам це розуміє. Таких чоловіків, як він, на світі дуже мало.
- Як ти можеш про таке знати у свої 18 років?
- Знаю. Ні, відчуваю. І про вас, і про Ореста, і про маму, і про Юрка. Це таке дивне відчуття. Ніби ми з вами, тату, рідні душі. З мамою. І з Орестом. З Юрком такого відчуття немає. Я думаю, ні, відчуваю, що через мене Орест від чогось великого відмовився. Може, пожертвував якоюсь метою в житті чи мрією. А тепер вона у нього знову є. Та до того ж ще і я є. Це так здорово!
- Ну, добре, іди готуйся до занять, а я поїду погомоню з тими людьми.
- Це дуже небезпечно?
- Для кого: для мене чи для них?
- Тату! Можна я про сьогоднішню нашу розмову розповім Орестові?
- Раз ви такі споріднені душі, то розповідай. Він же все одно нічим не зможе нам допомогти. Хіба що прийме до відома про твого брата.
- Тату, ви просто не знаєте Ореста. Він такий розумний.
- Я не сумніваюся, але мені треба вже йти.
- Щасти вам, тату.
- Дякую, рідна.
Орос вийшов з квартири і сів у маршрутне таксі, яке проходило біля ресторану «Лотос» на Дніпровській набережній Києва. Попрохав водія зупинитися біля розкішної споруди у східному стилі, що височила з води, притнута до граніту набережної. До неї вів різьблений з дерева широкий трап, вкритий килимовою доріжкою. Біля трапу стовбичив грум у чалмі й індійському вбранні, дхоті - шматку тканини, вигадливо просунутому між ногами і зав’язаному за поясом.
- У нас сьогодні санітарний день, - повідомив він Андрієві. - Ви до когось?
- У мене тут призначено зустріч. Я Андрій Орос.
- Маєте якісь документи?
- Лише пенсійне посвідчення. Але з фотопортретом.
Андрій простягнув своє посвідчення особи.
- Вибачте, але я вимушений перевірити вас на предмет сторонніх речей, - підступив ближче до Андрія грум.
- Ви хочете сказати зброї? Нема в мене зброї. А ось металічні предмети, сторонні, є: зуби в роті і куля в грудях.
Грум витріщив очі на Ороса, не розуміючи, жартує той чи ні. Доволі професійно обнишпорив Андрія і після цього запропонував пройти до ресторану. Там Андрія зустрів уже по європейському вбраний дебелий молодик, схожий на охоронника, який повів відставного майора через величезне головне приміщення, майже повністю вкрите різьбленням з дерева в стилі індійського штату Кашмір. В глибині зали охоронник підійшов до дверей, велика кількість котрих бовваніли через рівні проміжки в правій від головного входу стіні, і постукав.
- Увійдіть, - пролунав у відповідь владний голос.
Охоронник відчинив двері й відійшов у бік, пропускаючи Андрія. За накритим столом, заставленим всілякими приборами зі срібла, сидів відомий олігарх Бенгалуров. Андрій кивнув головою, вітаючи мільярдера. Той широким жестом показав на стілець.
- Сідайте, Андрію. Я вибачаюся за обставини нашої зустрічі, але я, як і ви, в усій цій історії - просто раб ситуації, що склалася. І часто-густо змушений діяти не так, як хотілось, а як треба.
- Ну, це вже перебільшення, - вступив у розмову Орос. - Нерідко ми самі ці обставини і створюємо. Наприклад, щоб виправдати свою злу волю.
- Може й так, - не став заперечувати Бенгалуров. - А ви, як я бачу, філософ. Напевно, університетська освіта дається взнаки?
- Ви про мене, як я розумію, немало знаєте.
- Вимушено знаю, на жаль.
- За освітою я соціолог і психолог, а не філософ. Хоч, в принципі, це близькі спеціальності.
- Давайте обідати, - запросив Бенгалуров Андрія до столу. - Це сприяє налагодженню контактів.
- Я щойно пообідав вдома, - спробував відмовитись Орос.
- Тоді, давайте зробимо так, - запропонував Бенгалуров. - Я буду вам розповідати, дуже стисло, про кожну страву на столі, а ви її не їстимете, а лише куштуватимете. Повірте, усе тут варте того, щоб хоча б раз у житті скуштувати. - обвів рукою стіл Бенгалуров.
- Знаєте, в мене перед зустріччю з вами чомусь пропав апетит.
- Щиро вам вірю. І все-таки дозвольте я покладу на вашу тарілку ось цієї страви. Потім розповім щось ексклюзивне про неї. Небагато знайдеться людей в Україні, які могли б похвалитися, що хоча б чули про неї, не кажучи вже про те, щоб їсти. Тим більше, в нашій державі майже немає людей, які б правдиво стверджували, що їм за столом прислуговував сам Бенгалуров. Ви згодні?
- Змушений з вами погодитися, - посміхнувся Орос, вперше з часу їх зустрічі.
«Господи, у що перетворилася Україна після того вбивства Президента, - подумав Андрій. - Колишня «шістка» із бандитського угрупування рекетирів, якого не раз заарештовували колеги Ороса з карного розшуку, людина, яка відсиділа за пограбування і зґвалтування тринадцятирічної дівчинки, нині - олігарх, народний депутат, лідер партії. Чому я обрав для пострілу не те вікно? Де була моя знаменита інтуїція? Мабуть, просто доля в черговий раз відвернулася від мене і відУкраїни».
- Правда, неймовірно смачно? - Бенгалуров пильно дивився на Андрія, ніби читаючи його думки.
- Так, доволі смачно - підтвердив Орос, а сам подумав: «Я тебе, падло, годував би в’язничною баландою, а потім би із задоволенням розстріляв».
- Давайте поговоримо про вашу родину, - продовжив розмову Бенгалуров. - Вам пощастило з донькою, але не поталанило з сином. Зізнаюся відверто, я викупив його картярський борг у тих страшних людей.
«Хіба є ще страшніші люди за тебе? - подумав Андрій. - Що ж це за світ наш такий? Люди своїми руками будують пекло на Землі, та ще й при цьому ремствують на Бога».
- Вашу доньку я взяв під захист, - продовжував олігарх. - Це щоб ні в кого не виникло спокуси викрасти її і продати до гарему десь на Сході. Ви ж бачите, що коїться в країні - повна сваволя.
- Про це всі знають і говорять, - згодився Орос. - Ситуація увесь час погіршується, і, врешті-решт, неодмінно закінчиться такою собі диктатурою. Прийде до влади якийсь генерал - український Піночет - і наведе «порядок» залізною рукою. От тоді всім дістанеться на горіхи. Я навіть чув, що деякі організації орденського типу вже складають списки головних вітчизняних корупціонерів. Особисто я вважаю, що спеціально таких списків можна і не складати, достатньо просто відкрити часопис «Форбс», в якому щорічно з великою помпою оприлюднюється перелік усіх найбагатших людей України. От дебіли. Всі просто із власної шкіри пнуться, так хочуть потрапити до нього, задля престижу. І ніхто не розуміє, що насправді це фактично «розстрільний список».