серпня, 17 година 40 хвилин
Орест Хома, котрий святкував День Незалежності зі своїми новими колегами з філії іноземної компанії мобільного зв’язку «Еріксон», не добув до кінця святкування і поспішив додому до Мар’яни. Цілий день він не знаходив собі місця. По-перше, не звик так надовго розлучатися з коханою. По-друге, спокою не давала думка: як там батько дівчини? Чи вдалося реалізувати задумане? Лише почувши по радіо, що Президент виголосив промову під час параду на Майдані і нічого страшного не сталося, він трохи заспокоївся. Молодий чоловік намагався зв’язатися з дівчиною по телефону, але нічого з того не вийшло. Мар’янин мобільний не відповідав, так само, як і домашній. Нарешті Орест не витримав і, вибачившись перед колегами, поїхав додому.
В міру того як маршрутне таксі наближалося до вулиці Кіквідзе, десь всередині у молодика зріла неясна тривога. Він не міг пояснити її джерело. Орест попросив зупинити таксі неподалік будинку Мар’яни і майже бігом рушив до під’їзду. Не чекаючи ліфту, котрий десь гримав угорі, він, немов на крилах, злетів на третій поверх. Руки чомусь дрижали, і він не зумів вставити ключа до замка. Спробував ще один раз. Але ключ не підходив. Орест здивовано глянув на двері. І хоч номер квартири був той же, дверей він теж не впізнав. Вони були іншими. Його охопила паніка. «Спокійно, - наказав він сам собі, - не панікуй, сядь і розберися в тому, що ж насправді сталося».
Він так і зробив, всівшись на східці прямо біля дверей квартири. Було очевидно, що нині в цій квартирі живуть чужі люди, які могли з’явитися в будь-який момент. Треба негайно звідси йти. Орест почав спускатися сходами на перший поверх. Назустріч йому йшла родина. Попереду простував хлопчик років шести з національним прапорцем у руках, далі слідувала старша дівчинка з двома кульками жовтого і блакитного кольору. За ними повагом рухався могутній чолов’яга, обіймаючи молоду жінку. Було видно, що він уже добре приклався до чарки. Хома розминувся з ними і, пройшовши вниз, вернувся трохи і став чекати. Родина зупинилася перед квартирою. Тією. Дружина витягла ключі, і родина зникли за дверима.
Хома вийшов у двір будинку, де росли гарні крислаті дерева, і всівся на лавочку. Треба було добре подумати і оцінити ситуацію, що склалася. Десь глибоко всередині Орест вже починав здогадуватися, що ж таке відбулося. Пояснення напрошувалось лише одне: Андрій Орос, перемістившись на десять років назад, зміг-таки знищити Раміреса і вберегти від загибелі Президента. Саме через це життя міліційного снайпера і життя його родини неминуче змінилося. З тієї точки біфуркації воно потекло іншим руслом. Зараз він, напевно, вже генерал міліції, тодішній Президент був людиною вдячною і мав би зробити все, щоб просунути снайпера по службі, надати йому гарне житло десь на Липках і забезпечити його родину.
- Де ти, Мар’яно? - застогнав Орест, стискаючи голову руками і розуміючи, що його щастю, можливо, наступає повний «гаплик». Якась нездоланна хвиля гострого горя захопила все єство чоловіка. І тому він не помітив, як на лавочку біля нього сіла якась дівчина з конспектом у руках.
- Вам погано? - запитала вона, допитливо і співчутливо зазираючи в обличчя Хоми.
- Погано, - несподівано для себе відповів Орест. - Дуже погано.
- Викликати швидку? - підвелася на ноги дівчина.
- Ні, ні! Швидка мені не допоможе, - прибрав руки від обличчя Орест. – Я, здається, щойно втратив дуже близьку мені людину.
- Зрозуміло, - мовила дівчина. - Вибачте, я піду, не буду вам надокучати.
- Не йдіть, будь ласка, - несподівано для самого себе раптом попрохав Хома, - мені не варто зараз лишатися одному. В мене просто душа рветься на частини. Так страшно важко, навіть дихати майже не можу. Можливо, ваше щире співчуття мене врятує.
- Добре, - абсолютно просто, природно і невимушено сказала дівчина, - я залишуся.
- Розкажіть мені про себе, може, мені стане легше.
- Я студентка Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. За фахом - художник-оформлювач. Закінчила перший курс. Сьогодні поселилася у гуртожитку і почала готуватися до навчання на другому курсі. В гуртожитку майже нікого немає, але я приїхала раніше, хотіла відвідати парад. Зараз у приміщенні дуже душно, тому я й опинилася в цьому дворі. Он, за парканом, видніється наш гуртожиток. Моє ім’я Леся.
- А звідки ви?
- З Хмельницької області, південної її частини. Моє село зовсім неподалік Кам’янця-Подільського.
- Благословенна українська земля, дністровські субтропіки, - сказав Орест, відчуваючи що гостре відчуття втрати потихеньку відступає.
- Дійсно, у нас там дуже м’який клімат, - погодилася Леся, - Всі дороги між селами обсаджені волоськими горіхами і черешнями. Навесні найближчі гори на нашій річці Смотрич вкриваються суцільно квітучим дереном. Вони ніби горять на сонці. Через це їх називають Золотими горами. Так гарно, що хочеться сміятися і плакати одночасно.
Орест пильніше придивився до дівчини. Дуже просто і разом з тим зі смаком вбрана, на вузький і трохи зависокий лоб спадало густе пасмо світлого волосся, що просвічувало на сонці рудизною, неначе високоякісний бурштин. Ніс невеликий, абсолютно рівний, подекуди обсажений дрібним ластовинням. Рот можливо трохи завеликий, як на прийняті стандарти краси. Нижня губа теж дещо товстувата. Сірувато-блакитні очі на сонці загорялися золотом, що вказувало на золотаві вкраплення райдужної оболонки. Ніби всього і було занадто: від рудизни до рота, але все в комплексі витворювало доволі приємну картину. Не надто гарна, але таке обличчя не забудеш. Це не ті розписні біляві красуні, яких Голівуд ніби поставив на конвеєр. Такі обличчя ніколи не набридають саме через їхню неповну симетрію. Вона надає їм з роками тільки кращого вигляду, що вже саме по собі є рідкісним явищем. Крім того, з такими жінками, куди б не пішов, не треба брати з собою зброю для оборони. Вони виглядають як жінки-матері, жінки-дружини, а не як жінки-повії.
Все це промайнуло в його голові, поки він приглядався до дівчини. Та зашарілася і відвела погляд. Схоже, на неї справили враження яскраво-блакитні очі Ореста, магнетична сила котрих полягала у погляді, спрямованому ніби всередину душі.
- Я вже піду, - підвелася Леся з лавочки на якій вони сиділи.
- Мила дівчино, залиштеся, будь ласка, ще трохи. Мені вже стало легше, і я це пов’язую з вашою присутностю. Можливо, це Бог надіслав вас для того, щоб я сьогодні вижив. Поговоріть ще трохи зі мною.
- Вас кинула кохана? - співчутливо запитала дівчина ніжним голосом. - Вона не варта вас. Я б такого ніколи не зроб…
Дівчина запнулася і відвернулась.
- Ні, ні, вона не кидала мене, - заспокоїв студентку Орест.
- Ваша кохана померла? - очі дівчини округлилися, і Орест дійсно побачив ті золотаві цятки в їх райдужній оболонці, які сам собі домислив.
- Вона зникла. Раптом. Майже безслідно. Не думаю, що вона здатна була мене покинути, просто щось трапилося, і вона вимушена була кудись терміново виїхати.
- Думаю, вам треба звернутися до міліції. Що могло примусити вашу кохану раптово зникнути? Може її викрали? Вона була красива?
- Гарніших не буває.
- Мене батьки застерігали від того, щоб я комусь у Києві довіряла. Тут, кажуть, дуже поширена работоргівля. Молодих і гарних жінок викрадають для східних гаремів. Я навіть в якомусь журналі читала статтю, аж страшно стало: сотні київських красунь зникають щорічно безслідно. І міліція так і не знаходить жодної. Видно, вони в долі з цими бандитами. Тому звернення до правоохоронних органів нічого й не дасть. Треба самому проводити розслідування.
- А хто ваші батьки?
- Заробляють гроші в Швейцарії.
- Будівельники?
- Зовсім ні. Мій батько - менеджер з продажу нерухомості. Колись викладав французьку і англійську мови в школі. Мама не працює.
- І як це вони відпустили вас до Києва одну?
- Самій закортіло, довелось повоювати з ними. Погодилися лише тому, що тут тітка живе, мамина сестра. Вона самотня і має двокімнатну квартиру. Але я не хочу з нею жити. Не тому, що вона погана людина, а просто не хочу заважати тітці влаштовувати своє особисте життя. Їй потрібно заміж, але вона вже стільки натерпілася від чоловіків, що, мабуть, так і залишиться назавжди одиначкою. Сумно.
- Дякую вам за допомогу і пораду. Завтра почну власне розслідування. Але доведеться проводити його в позаробочий час і у вихідні. У нас на фірмі з трудовою дисципліною дуже строго. Вибачте, я не представився. Орест.
- Дуже приємно. А де ви працюєте?
- У шведській фірмі «Еріксон».
- А вам секретарка не потрібна для проведення розслідування, раз ви так зайняті? Чи то, як тепер кажуть, помічник-референт?
- Я не маю права вас про таке прохати. Вам же потрібно готуватися до занять Початок же навчального року.
- Ні, ні, відверто кажучи, я приїхала раніше не тому. Я навіть не знаю чому. Раптом стало так нудно в селі. Душа рвалася кудись геть. Ніби якийсь поклик, чи то зовні, чи зсередини. Я й поїхала до Києва. І в гуртожитку не могла оце всидіти. Щось мене ніби вивело з нього і посадило на цю лавочку. А тепер уже, слава Богу, відпустило. Не проганяйте мене, я щиро хочу допомогти.
- Ну, добре.
- А ким ви працюєте у «Еріксоні»?
- Я подав їм один розроблений мною проект з технічного удосконалення мобільного зв’язку. Вони послали його на експертизу до Стокгольму, а там проект прийняли до подальшої розробки і впровадження. Хочуть, щоб я очолив науково-дослідний сектор у Мальме. Це місто на півдні Швеції. Але я відмовився, тоді мене зарахували до регіональної філії компанії у Києві.
- Ви володієте шведською?
- Ні, лише англійською. Але цього достатньо. У Швеції майже всі нею розмовляють.
- А чому ви відмовилися? Ви патріот чи здуру?
Орест вперше за останні години засміявся.
- Звичайно, що від великого розуму. Хотів бути разом з Мар’яною, не розлучатися з нею ні на один день. І більше ніяких прихованих мотивів.
Леся серйозно подивилася на Ореста, ніби вивчаючи його.
- Ви заради кохання до жінки пожертвували своєю кар’єрою? Нині це рідкісне явище.
- Та навіщо мені та Швеція? Я і тут не пропаду. У професійному сенсі, звичайно.
- А скільки вам років?
- Тридцять.
- Я думала, ви молодший. Бо мені лише вісімнадцять.
- Не вживаю алкоголю, не палю, за жінками не упадаю, - засміявся Орест. - От і зберігся.
- А де ви живите?
- На даний час ніде. Жив у Мар’яни, але вона зникла, і тепер в її квартирі живуть інші люди.
- Тепер зрозуміло, - сплеснула руками Леся. - Вашу кохану викрали заради квартири. Вона жила там одна, без батьків?
- Одна.
- Все ясно, це мафія. І міліція разом з ними. Про це в Києві всі говорять. Тут їм подвійна вигода. Вашу дівчину вкрали і продали в гарем, а її квартиру оформили на інших людей і теж продали. Звертатися до міліції немає сенсу. Вона з викрадачами у змові. Необхідно проводити власне розслідування. Я вам допоможу.
- А ви не подумали, що це може бути небезпечним? Не хочу вплутувати вас в цю, можливо, трагічну історію.
- Я вже сама в неї вплуталася і не зможу себе почувати спокійно, поки ми не розплутаємо цей клубок. А де ви ночуватимете сьогодні?
- Я тільки но почав працювати у фірмі і поки що в мене грошей, як кіт наплакав. Тому не можу забитися до готелю. Піду подивлюся на салют, погуляю, а потім десь перекантуюся на лавці або на вокзалі.
- Ні, так не можна, - гаряче заперечила дівчина. - У моєї тітки кімната «гуляє». Раніше вона її здавала, гроші не зайві, квартплата постійно зростає. Але пожильці траплялись якісь не такі. То гроші поцуплять, то нап’ються, то ще щось. А ви мене запевнили, що не випиваєте і навіть не курите. Ідеальний квартирант! Тітці веселіше, та й гроші не завадять. Згоджуйтеся. Давайте, я вас просто зараз відведу до неї. Це зовсім недалеко. Документи маєте якісь?
- Ось, паспорт.
Студентка взяла паспорт Ореста до рук і почала його перегортати.
- Так ви зі Львова? У мене там друга тітка мешкає. Хмельницька область має подвійне тяжіння як до Києва, так і до Львова. От тітки за цим тяжінням і розподілилися між двома містами.
- Так, хмельничан у Львові багато. А от ви з вашою київською тіткою презентуєте інший полюс цього тяжіння.
- Називайте мене на ти, - запропонувала Леся. - Так зручніше.
- І ти мене теж називай на ти.
- Ні, я не зможу. Можливо, пізніше. Не примушуйте мене, будь ласка.
- Добре. Жаль мені тебе, Лесюню.
- Це чому ж?
- Ти така добра і наївна. Жива мішень для всілякого роду авантюристів і аферистів, котрими так і кишить Київ. Хіба ж можна так довіряти людям? Ти ж мене зовсім не знаєш. Може, я якийсь сексуальний маніяк чи серійний вбивця.
- Я зовсім не така наївна. В принципі, я дуже недовірлива до людей. І взагалі - одиначка. Мені добре самій.
- Чому ж тоді проявляєш ініціативу і бажаєш мені допомогти? Ні, вже допомогла.
- А ви б почули збоку те своє розпачливе: «Мар’яно!» Воно просто серце краяло.
- Та, можливо, я спеціально влаштував цей спектакль для вас.
- Ні, це був не спектакль. Ви перебували в такому стані, що про мою присутність і не підозрювали. Думаю, якби ви про це знали, то такого б вигуку не було. Ви, як на мене, також дуже стримана людина. Ви - одинак, як і я, чи не так?
- Мабуть, що так, - згодився Орест. - Вперше в житті з Мар’яною я не почувався самотнім. Дивно, але і з тобою так само не відчуваю себе самотнім.
Дівчина відвела погляд, нічого не відповівши. Знітившись, вона почала длубатися в сумочці, потім підвелася і запропонувала Орестові хвилинку зачекати. Витягла з сумочки мобільний телефон і набрала номер.
- Тьотю, - сказала вона, - хотіла б вам хвилин за 20 привести квартиранта. Можна? Добре.
Дівчина поклала мобільний до сумочки, застебнула її і повернулася до Ореста.
- Вона нас чекатиме. Пішли.
- А де це?
- Тітчин будинок знаходиться на вулиці Німанській. Вгору по Кіквідзе, і не доходячи до Бастіонної - ліворуч. Хвилин десять йти звідси, а може й менше.
Молодий чоловік і дівчина вийшли з двору і повільно, гуляючи, вирушили вулицею Кіквідзе в напрямку Печерського мосту. Щось трапилося з Хомою. Абсолютно невловиме і поки що неусвідомлене. Ніби відчуття трагічного завершення чогось і, разом з тим, початок народження чогось нового, світлого і прекрасного. Він мовчав, прислухаючись до власних відчуттів. Дівчина мовчки йша поряд. Обоє ніби не наважувались якимось словом сполошити це невловиме щось.
Нарешті вони дістались до рогу вулиці Німанської й зупинилися.
- Давайте, перш ніж я заведу вас до тітки, обміняємося номерами наших мобільних телефонів і обговоримо подальший план розслідування, - запропонувала Леся.
- Я не проти, - відповів Орест.
Вони обмінялися номерами мобільних і почали обговорювати спільні дії у розшуках Мар’яни.
- Ні, не так, - раптом перервала розмову Леся. – Ви, непевно, зголодніли, а я тут філософію розвожу. Ходімте до тітки. Ви влаштуєтеся, вона нас нагодує, а потім, якщо у вас немає інших планів, прогуляємося вечірнім святковим Києвом і обговоримо наші проблеми. Не проти?
- Я не знаю, як тобі дякувати. Ти мене врятувала і продовжуєш рятувати.
Дівчина зашарілася, опустила голову, а потім вперто тріпнула нею і легкою ходою попрямувала до під’їзду п’ятиповерхового будинку. Орест поспішив услід. Вони піднялися сходами на третій поверх, і Леся натиснула кнопку дзвінка біля квартири номер десять. За дверима почулися кроки і вони відчинилися. На порозі стояла доволі симпатична жінка років сорока п’яти, одягнена по-домашньому і в капцях на босу ногу.
- Доброго дня, тьотю Ларисо, - привіталася Леся. - Знайомтеся, це Орест. Ми з ним зустрілися сьогодні. Він працює у шведській фірмі «Еріксон». Нещодавно переїхав зі Львова і йому немає де жити. Чи не могла б ти йому допомогти?
- Доброго дня, заходьте, будь ласка, - відступила вбік жінка. - Знімайте черевики і проходьте до кімнати.
Орест з Лесею зайшли до невеличкого коридорчика типової київської «хрущовки». Скинули взуття, і Орест попрямував за Лесею, дорогою озираючи доволі убогу обстановку квартири. Все тут виглядало так, ніби вже давно відсвяткувало срібне весілля. Вони сіли в старі продавлені крісла, вкриті витертими килимками. На стінах, немов картини, висіли килими ще радянського стилю, зовсім невиразні й збляклі. Як і сама Лесина тітка, усе в цій квартирі видавалось видобутим з учорашнього, або й з позавчорашнього дня. До кімнати зазирнула жінка.
- Ви тут собі погомоніть, а я швидко приготую щось попоїсти, - сказала вона і зникла в кухні.
Орест втомлено розправив ноги, відкинувшись на спинку крісла.
- Можливо, ви втомилися і наша прогулянка з виробленням плану розслідування сьогодні відміняється? - турботливо запитала дівчина.
- Зовсім ні, я готовий. Не буду ж я після прийому їжі одразу лягати спати. Лікарі не рекомендують, - посміхнувся Орест. – Потрібен, так би мовити, вечірній променад, моціон, бажано з цікавим співрозмовником. Це саме те, що лікар прописав. Бо обсядуть сумні думки, і через них я все одно не засну вночі. Фактично, я підло використовую тебе, Лесю, для скидання власних проблем. А натомість завантажую тебе. Ось так, дівчинко моя.
- Не називайте мене так. Я не ваша дівчинка.
- Образилася?
- Ні, просто мені раптом здалося, що ви дуже швидко забули ту, що зникла. Це неправильно, так не можна. Ми тут з вами сидимо, їсти збираємося, а що з вашою Мар’яною відбувається, про те навіть не думаємо. Які ви чоловіки, все таки... Іноді я вас просто ненавиджу.
Дівчина почервоніла і відвела погляд. Потім різко підвелася і рушила до ванної кімнати. В її очах бриніли сльози.
Поверхнею невеличкого журнального столика, який стояв біля крісла, ліз чорний лискучий жук, який, напевно, залетів до кімнати у розчинене вікно. Орест переключився на нього, уважно слідкуючи, як той дістався до краю й гепнувся на підлогу догори дригом. Він мотав у повітрі лапками, намагаючись перекинутися на черевце. Це йому ніяк не вдавалося. Нарешті жук перекинувся на лапки, і Орест з полегшенням зітхнув. Підводитися з крісла чоловікові просто не стало сил. Жук навмання побіг до стіни, досліджуючи вусиками її поверхню і намагаючись знайти прийнятний вихід. Але його не було.
«Немає виходу, немає виходу», - як цвях засіла в голові Ореста думка.
До кімнати зазирнула Леся
- Ви тут трошки посидьте, а я допоможу тьоті.
- Добре, я посиджу, поміркую на самоті.
Орест продовжував меланхолійно спостерігати за спробами жука вибратися на волю. Той уже проповз вздовж однієї короткої стіни і почав рухатись вздовж іншої, довшої. Леся знову зазирнула до кімнати і запросила Хому вечеряти. В маленькій кухонці ледве вмістилося троє людей. Особливо незручно сиділося за столом високому Орестові. Леся помітила це і запропонувала помінятися місцями. Він з вдячністю погодився. На столі диміла варена картопля, але за кількістю салатів, які можна було приготувати лише заздалегідь, Орест здогадався, що жінка готувалася до свята.
- Що будемо пити? - Лесина тітка виставила на стіл пляшку дешевого вина і надпиту пляшку горілки. - Сьогодні ж все-таки свято. Може гість скаже тост?
Жінка налила Орестові чарку горілки, а собі з Лесею по чарці вина.
- Найкоротший і найвідповідніший сьогоднішньому дню тост: «Слава Україні!»
- Героям слава! - відповіла Леся.
Тітка мовчки підняла келих і трохи відпила. Ледь пригубила і Леся. Орест перехилив чарку і випив до дна.
- Отже вам немає де жити, але робота у вас є, - констатувала тітка, коли вони трохи закусили.
- Думаю, проблем з грошима не буде, - запевнив жінку Орест. - Мені призначили немалу, навіть для Києва, платню. Якщо буду пропонувати свіжі ідеї, отримаю бонуси. Чого-чого, а от ідей у мене завжди було багато.
- Хто ви за освітою?
- Основна освіта - фізик. Теоретик. Закінчив Львівську політехніку. Через це я не повністю теоретик, а й практик.
- Маєте якісь сімейні проблеми? Леся казала, що у вас зникла дружина.
- Ми не були офіційно одружені і навіть не жили, як чоловік і дружина. Моїй подрузі не було ще й 18 років.
- Хіба у нинішні часи це становить якусь перешкоду? - здивувалася жінка. - Дівчатка он живуть активним статевим життям ледь не з 13 років.
- Але ж не всі. Навіть у Великій Британії 2% наречених до весілля ні з ким не спали. Щоравда, цифра мізерна, але ж ми поки що не Велика Британія.
- З цим можна погодитися. І на жаль, і на щастя.
Випили ще по чарці, закусили.
- Я згодна взяти вас на квартиру, - сказала Лесина тітка. - Залиште мені ваш паспорт, будь ласка. Будете спати у великій кімнаті. В квартирі не можна курити, включати голосно телевізор чи радіо, не напиватися і не водити дівчат. Умови прийнятні?
- Цілком.
- Тоді можете переносити свої речі.
- У мене жодних речей немає. Тільки ті, що на мені.
- І навіть зубної щітки?
- Немає.
- Мені навіть якось лячно брати вас на квартиру, - похитала головою тітка. - Я таких людей ще не зустрічала.
- Тьотю, він хороший, - раптом прохопилася Леся і, почервонівши, знову відвела погляд.
Тьотя якось особливо подивилася на свою небогу.
- Ну, добре, якщо це дійсно так, - згодилася вона. - Домовилися. Леся сказала, що ви підете прогулятись. Я буду вдома і приготую вам постіль. Тільки довго не затримуйтеся.
- Коли найпізніше я можу повернутися додому, щоб вас не турбувати?
- Об одинадцятій. Ні, ні, - протестуючи замахала руками тітка, коли Леся заходилась мити посуд, - ти йди, а я сама помию.
Орест підвівся з-за столу і попрямував до великої кімнати, де йому випадало спати. Підійшовши до стіни, взяв у руки лискучого жука. Загорнув його до серветки. Леся стояла в дверях і дивилася.
- Хочу визволити з неволі жука. Він залетів до кімнати, а виходу звідси сам не може знайти.
Коли вони спустилися сходами вниз, Орест підійшов до куща у дворі й посадив на нього жука.
Леся якось прискіпливо мовчки подивилася на Хому. Вони вийшли з двору і рушили вгору вулицею Кіквідзе до скверу. Там знайшли вільну лавочку і заходились обговорювати виниклі в Ореста проблеми.
- А хто батьки Мар’яни і де вони працюють? - запитала Леся. - Я думаю, це дуже важливий аспект розслідування.
- Мати не працює, а батько колись служив у міліції.
- У міліції? Схоже, я помилилася у своїх твердженнях.
- Чому це?
- В такому разі ні міліція, ні злочинний світ до викрадення вашої нареченої жодного відношення не мають.
- Не обов’язково, - заперечив Орест. - Я ж не знаю, можливо, її батько був якимось непідкупним борцем з корупцією в міліцейських лавах. Або дуже комусь насолив із злочинного світу. Все може бути.
- Ви щось не добалакуєте, щось приховуєте від мене, - зазирнула дівчина в очі Оресту. - Так наше розслідування неминуче зайде в глухий кут. Довіртеся мені. Я не зраджу.
- Та не зради я боюся, - спохмурнів Орест. - Щоб розкрити сутність проблеми, мені б довелось розповідати тобі фантастичні речі, і ти б вирішила, що я або несповна розуму, або вішаю тобі локшину на вуха. В будь-якому випадку ти не повіриш мені. А мені зараз так необхідно, щоб у світі знайшлась хоча б одна людина, яка б щиро вірила мені.
- Ви думаєте, я не здатна? Вважаю, що можу відрізнити, коли людина каже правду, а коли бреше.
- Я просто бажав скористатися твоєю допомогою, бо відчуваю, що Мар’яна десь живе на цьому світі. А от знайти її, думаю, буде дуже важко. Вона може жити в Києві, або в іншому місті чи селі України, а то й за кордоном.
- Як це може бути? Вона що, сама втекла від вас? Ви посварилися?
- Ні, ми не сварилися. Але я не знаю, як це все пояснити вісімнадцятирічній дівчині-студентці, яка через свою доброту вирішила допомагати практично зовсім незнайомій людині.
- Дуже просто. Потрібно казати тільки правду і все буде добре.
Орест підняв руку вгору долонею до дівчини і урочисто сказав: - Клянуся казати тільки правду, одну правду і нехай допоможе мені Бог.
- Я серйозно, - не бажала сприймати його жарту Леся.
- Нічого не поробиш, доведеться тобі розповідати все. В мене просто іншого виходу немає.
І Орест розповів дівчині все. Та дуже уважно слухала його, намагаючись вловити в розповіді хоча б одну фальшиву ноту. На щире здивування Ореста, Леся сприйняла все дуже спокійно і якось виважено.
- Я не думала, що таке можливе, - зітхнула вона. – Але якщо дійсно подивитися на декілька десятків років назад, то людям, які жили тоді, нинішні технічні досягнення видалися б суцільною фантастикою. Можливо, через декілька років те, про що ти розповів, стане буденним і банальним. Але знову полетіли шкереберть всі мої намагання стати другою місіс Марпл.
- Тобі подобаються детективні романи?
- Іноді читаю. Абсолютно безсистемно. Що я по-справжньому люблю, так це таку собі реалістичну фантастику у стилі Рея Бредбері.
- Думаєш, і в мене фантастика?
- Це не натяк. Я просто відповіла на твоє запитання.
- Чудово, ти вже назвала мене на ти. Це великий прогрес у наших стосунках.
- А що вже є якісь стосунки?
- Чом би й ні? От ми зараз з тобою розмовляємо, ти влаштувала мене жити до своєї тітки, взялася допомагати - це хіба не стосунки? Якщо ти вважаєш, як деякі, що між чоловіком і жінкою дружба неможлива, а її обов’язково має замістити кохання, то тоді стосунків у нас дійсно ще немає.
- Ти правий. Бачиш, я щойно викрила свою гнилу сутність.
- Не говори так. Аби всі були такі, як ти, світ був би кращим.
Дівчина знову зашарілася і відвела погляд.
- Я навіть і уявити собі не можу, що треба робити в такому випадку і де може бути твоя кохана.
- Та будь-де. На жаль, це правда. Думаю, мені потрібно шукати її батька десь у системі МВС України, а ти, будь ласка, пошукай її у твоєму інституті. Вона вчилася там. Виходить, ви з нею, можливо, були навіть однокурсницями.
- А яке в неї прізвище?
- Орос, Мар’яна Андріївна Орос.
- Ні, такої в нас немає. Якби вона була студенткою нашого інституту, я б обов’язково знала. У нас не так вже й багато студентів. Та й люди мистецтва більш розкуті у спілкуванні. Всі один одного знають.
- А якщо вона на заочному відділенні вчилася? Їй дуже подобався ландшафтний дизайн. Не думаю, що біфуркація плину часу спроможна зруйнувати генетичні схильності людини. Її ж мало б тягти до цієї справи, ніби магнітом.
- Вже завтра я довідаюся про це у заочному відділенні. Хоча, можливо, співробітники ще у відпустках і з’являться на роботі лише з початком навчального року.
- А завтра чим займатимешся?
- До початку занять вільна цілий день. В тебе є пропозиції?
- Маю два запрошення на ювілей відомого поета Іванчука в Національну оперу. Сьома вечора. Мені запропонували їх у нашій фірмі. Думав піти разом з Мар’яною, - спохмурнів Орест.
- А тепер вимушений йти зі мною, щоб запрошення не пропало? - посміхнулася лукаво Леся.
- В мене складається враження, що тобі не подобається моя дівчина, хоч ніколи з нею не зустрічалася і зовсім її не знаєш.
- Вибач будь ласка, це просто жіночі штучки. Мені дуже соромно. Я іноді ненавиджу себе, але, як усі жінки, відчуваю заздрість до чужого кохання. Свого не маю, і тому десь глибоко в душі зріє підсвідома думка, що справжнього кохання не існує і люди лише роблять вигляд, що воно є. А коли зустрічаєш у когось щось дійсно справжнє, питаєш у долі: «А чому це щастя випало не мені?..» Ти не відміняєш свого запрошення?
- Звичайно, що ні.
- Просто, цього поета ми вчили ще в школі, співали пісні на його вірші. Вони вже давно стали українською класикою. Я ніколи в житті не була за запрошенням на таких заходах. Там, мабуть, збереться весь бомонд?
- Безсумнівно. Він - Герой України, доклавший багато зусиль для виникнення і утвердження нашої держави. Тому не виключна поява й самого Президента та інших високопосадовців, а також членів дипломатичного корпусу.
- А що мені вдягти? Як одягаються на такі заходи? Я просто ніколи не була на них. Ти, судячи по всьому, шанована в своїй фірмі людина, раз тобі там дають такі запрошення?
- Ти мені лестиш. Мені просто запропонували, і я не відмовився. Є й такі, що відмовилися. Бажав показати Мар’яні, яка я важлива особа. Ой, вибач.
- Та нічого, на ім’я Мар’яна в нас поки що не накладене табу. А то я тебе своїми жіночими ревнощами так залякала, що будеш при мені боятися і згадувати ім’я своєї нареченої. То ж це ти мені вибач, обіцяю в подальшому тримати себе у відповідних рамках. Поїхали на Дніпровські схили, скоро почнеться святковий салют.
- А куди краще їхати? Я все ще дуже погано орієнтуюся в Києві.
- Думаю, Володимирська гірка буде саме те, що треба.
Чоловік і дівчина сіли в автобус і поїхали до центру міста. На пропозицію Лесі вони вийшли раніше і з задоволенням пройшлися вулицями святкового міста між Дніпровськими схилами і кварталами столиці. Дістались оглядового майданчика, з якого відкривався приголомшливий вид на Поділ, Оболонь і весь лівий берег. Орест дивився на дівчину і бачив, що та почувається дуже щасливою. Він і сам із здивуванням відчував якийсь дивний напад щастя, який, ніби приплив у затоці Фанді, заливав його внутрішні береги. Ще декілька годин тому він був у страшному відчаї і розпачі і не знав, що з ним буде. Думка про самогубство здавалася тоді не такою вже й божевільною. Леся мовчала, очі в неї світилися і, здавалося, вона прислухається до чогось, що зріло в її душі.
Орест, пропускаючи людей, які намагалися і собі пробратися до самих поручнів оглядового майданчика, вимушено притиснувся до дівчини і у відповідь отримав такий дивовижний погляд, якого не зустрічав ні в кого за все своє життя. Мабуть, так дивилася кішка, лижучи йому ніс, яку він якось зняв з високого дерева у Львові, де вона сиділа, жалібно нявкаючи до людей, котрі байдуже проходили вулицею.
«Боже, що мені робити з цим дивовижним створінням, коли я знайду Мар’яну? - подумав Хома, відсовуючись від дівчини настільки, наскільки це дозволяла тіснява на оглядовому майданчику. - Ну як такі люди взагалі виживають у цьому світі? Вона ж абсолютно беззахисна. Хіба можна так безмірно довіряти майже незнайомій людині? Вірити, що я не підведу, не зраджу, не ображу. А може я помиляюся, і вона навпаки дуже внутрішньо сильна для того, щоб зрозуміти чи відчути, що я її ніколи не здам. Господи! - раптом обпекла його думка. - Можливо, вона вже впевнена, що я більше ніколи не знайду Мар’яну. Бо за ці десять років, які через мене пішли в Україні зовсім іншим шляхом, з дівчиною могло трапитися що завгодно: захворіла, збила машина, навіть вмерла, або з батьками виїхала, наприклад, до Канади чи США. Якщо я її навіть і знайду, чи будуть наші стосунки такими, як в минулому? Чи бажатиме вона взагалі знайомитися зі мною?»
Обоє мовчки міркували - кожен про щось своє, оглядаючи чудовий вечірній Київ. Кульмінацією дня був святковий феєрверк. Надивившись на заквітчане кольоровими вогнями небо, вони поїхали на вулицю Кіквідзе. Орест провів дівчину до гуртожитку, а сам пішки попрямував до будинку її тітки. Та вже чекала на нього. На столі в кухні стояла замотана в якесь ганчір’я, щоб не захололо, вечеря. Орест намагався відмовитись, але тітка Лесі настояла, щоб він поїв. Вона коректно вийшла з кухні, помітивши, що чоловікові не до розмов. Потім Хома пішов до ванної кімнати, після чого ліг спати. Мити посуд і прибирати на кухні після вечері тітка Орестові не дозволила.
Наступний день в Ореста видався дуже напруженим. З самого ранку він зустрівся з керівником регіональної філії фірми «Еріксон» паном Свенсоном.
Свенсон повідомив Хомі, що і друга його пропозиція керівництвом затверджена як базова ідея розвитку компанії у найближчі десять років. Розмова велася англійською мовою.
- Пане Хома, ми дуже зацікавлені у вашій роботі в науково-дослідному секторі нашої фірми в Стокгольмі, - продовжив Свенсон. - Наша компанія цілком усвідомлює ту можливу ситуацію, що вашими ідеями цікавляться також і наші конкуренти. В контракті не обумовлене поширення ваших ідей, котрих, як ми підозрюємо, у вас багато, за межі кола нашого з вами спілкування. Ми, європейці, дуже прискіпливо ставимось до будь-якої приватної власності, в тому числі й інтелектуальної. Керівництво компанії згодилось подвоїти ваш гонорар, якщо ви виявите добру волю і очолите науково-дослідний сектор у Стокгольмі. Зверніть увагу, ми пропонуємо на цей раз не Мальме, а саме столицю. У цій папці міститься текст проекту вашого контракту. Не буду приховувати, що там доволі жорсткі умови стосовно ваших можливих контактів з нашими конкурентами. Поставтесь до цього з максимально можливим розумінням. Це бізнес, і більше нічого. Коли ви будете готові дати відповідь?
- В мене є сумніви щодо власних якостей організатора, - відверто пояснив свою позицію Орест. - Ефективне управління залежить не стільки від законів, скільки від особистих якостей керівника. Механізм управління завжди підпорядковується волі тих, хто керує цим механізмом. Таким чином, найважливіший елемент управління - це метод добору лідерів. Чи зможу я стати таким лідером у Стокгольмі? Я в цьому не впевнений.
- А от керівництво нашої компанії абсолютно в цьому впевнено, - безапеляційно заявив Свенсон. - Ми вам призначимо дуже тямущого й кваліфікованого заступника, а ви пропонуйте нам такі ж ідеї, котрі ми вже отримали від вас впродовж лише цих декількох днів. І все буде добре.
- Пане Свенсоне, я ціную нашу співпрацю і ваше особисте щире ставлення до мене як до фахівця і людини. Тому буду так само відвертим. В принципі, я не проти прийняти ваші дуже привабливі пропозиції. Однак у мене нині виникли непередбачувані обставини в особистому житті. Я волів би поїхати на роботу до Швеції не сам, а з дружиною. І от у цьому сенсі в мене виникли проблеми.
- У такого гарного чоловіка? Я просто не вірю, - посміхнувся Свенсон. - Напевно, за висловом наших сусідів, німців, вибір приносить людині муку.
- Розумні слова. Але мені треба не менше місяця, щоб розібратися з цією проблемою. Якщо вас влаштовує такий термін, я готовий пристати на ваші пропозиції.
- Я переговорю з керівництвом, - запевнив явно задоволений Свенсон. – І, думаю, вони погодяться. Від мене потрібна якась допомога?
- Так, мені потрібний аванс.
- Скільки і в якій валюті?
- Мене влаштують п’ять тисяч євро.
- Сьогодні ж ви їх отримаєте. Дякую за те, що ви у нас працюєте.
- І вам дякую за розуміння. До побачення.
- До зустрічі.
Ювілейний вечір поета Іванчука розпочинався в Національній опері о 19 годині, і в Ореста не вистачало часу з’їздити додому. Єдине, що він встиг зробити, так це заскочити по дорозі до обмінного пункту і обміняти декілька сотень євро на гривні. Леся вже чекала біля входу, якось перелякано озираючись довкола.
- Ти знаєш, кого я бачила? - зашепотіла вона до Ореста. - Просто повз мене пройшов патріарх. Такий гарний, з білою бородою, а потім йшли і йшли люди, котрих можна побачити лише у телевізорі. Якісь генерали й адмірали з орденами. Бачила Якимчука, відомого телеведучого. На вході встановили «рамки», кажуть, що завітає Президент і Прем’єр-міністр. Так цікаво!
Орест витягнув квитки і прочитав вголос: «Балкон другого ярусу, ряд перший, місця 20 і 21». - Це майже навпроти сцени. Непоганий вид. Ти сядеш на 20 місце, а я - на 21. Заперечення є?
- Заперечень немає.
Вони підійшли до одягнених у костюми хлопців, які перевірили квитки, надірвавши праву їх частину з написом «Контроль». У їхніх вухах Хома помітив вставлені мікрофони. Наступним етапом було проходження «рамки». Орест витягнув ключі, мобільний телефон, поклав все це на столик і рушив крізь рамку. Ввічливий працівник спецслужб подякував за розуміння. В цей час інший молодик длубався в сумочці Лесі. Не знайшовши там жодного криміналу, він пропустив дівчину всередину театру. Вона прискорила крок і миттю опинилася біля Ореста, трохи збентежена, трохи розсерджена, а в цілому горда собою.
- Я сьогодні отримав немалу суму грошей, - сказав Орест, коли вони піднімалися сходами до другого ярусу театру. - Ти не проти, якщо опісля ми з тобою ненадовго відвідаємо ресторан? Тут, неподалік оперного, є цілком пристойний.
- Ні, я не хочу. Це дуже дорого. Та й концерт закінчиться, напевно, пізно.
- Але ж тобі ще рано на заняття, - заперечив Орест. - Я потім відвезу тебе на таксі до гуртожитку. Або переночуєш у тітки. Я не знаю, як там у вас в гуртожитку з пізніми поверненнями. У вас є комендантська година?
- Чому це ти маєш витрачати стільки грошей на мене? Хто я тобі така?
- Людина, яка щиро бажає допомогти мені, вже допомогла, а можливо, і врятувала. Це дорого коштує. Не відмовляйся.
- Ну, добре. Тільки не надовго.
- Ти що, ніколи не сиділа в ресторані допізна?
- Ніколи.
- Чому?
- Де, коли, з ким і за які гроші?
- А ти спроможна бути доволі непоступливою, коли схочеш.
- Ти ж нічого про мене не знаєш. Хоч, насправді, і знати нема чого. Школа, інститут, гуртожиток, батьки за кордоном, тітка в Києві. Практично все. Ні, не все. Випадково доля звела мене з тобою, і я зрозуміла, що до цього моє життя було нудним. Я довідалася про переміщення в просторі і часі, про снайперів і кілерів, про створення надсучасних видів озброєнь, про фірму «Еріксон», а зараз вже тусуюся з видатними людьми на святковому заході: поетами і брюнетами, патріархами і президентами. Мене обмацують працівники спецслужб і обнюхують службові собаки. І все це завдяки тобі, Оресте. Ось так.
- Щось собак я не помітив.
- Та це я так, про собак, - посміхнулася Леся.
- А ти можеш бути саркастичною.
- Це явно нервове, - знову посміхнулася дівчина. - Зазвичай я не така. Скромна, тиха, очей на чоловіків не піднімаю.
- Ну, досить вже тобі, ось і наші місця. Дивись, як на нас подивилися ті хлопці з наушниками, які замикають лівий фланг балкону нашого ярусу. Хіба ми схожі на терористів?
- Чому це в театрі така метушня? Скільки охорони. Може хтось готує якийсь терористичний акт?
- Я не думаю, що на таке хтось у нас зважиться. В цьому сенсі українці є однією з найспокійніших націй світу. Але цей театр має давні терористичні традиції.
- Що ти маєш на увазі? - запитала Леся, коли вони вмостилися на сидіннях.
- В Київській опері в 1911 році застрелили прем’єра Російської імперії Петра Столипіна. Фактично через це російська історія пішла іншим шляхом і, врешті-решт, імперія зруйнувалася. В науці такі моменти, часові відрізки і періоди, називають біфуркаційними. В цей час історія може рушити декількома відмінними шляхами розвитку, які приведуть до тієї чи іншої мети і результату. Наприклад, у нас з тобою мить біфуркації буде після закінчення святкового вечора. Ми можемо одразу поїхати додому, прогулятися схилами Дніпра або «зависнути» в ресторані.
- Ми про це щось вчили в школі, але без жодних подробиць.
- На жаль. Київ взагалі відіграв величезну роль у руйнуванні Російської імперії. Тут не лише вбили Столипіна, але й дружина брата царя познайомилися з відомим авантюристом Распутіним, який довершив повну моральну деградацію тієї країни.
- А ти не знаєш, в якому саме місці оперного театру застрелили Столипіна?
- Ні, не знаю, але те, що це дуже вплинуло на подальший хід російської історії, - факт.
- А чому і хто його вбив?
- Столипін з 1906 року перебував на посадах міністра внутрішніх справ і прем’єра. Він був сильною і розумною людиною. Придушив революцію 1905-1907 років, навів порядок залізною рукою. Але головна його заслуга полягала в сміливому впровадженні реформ, яких в Росії не існувало віками. Одна з основних - аграрна - в Російській імперії, селянській країні, мала вирішальне значення. Саме в цьому театрі його і застрелив терорист-есер Богров. Після цього все в тій країні пішло шкереберть. Слабовольний цар сам не міг правити такою величезною імперією. Я думаю, Столипін не дозволив би Росії так по-дурному встряти в Першу світову війну. Можливо, саме тому його і вбили.
- Дивися, музиканти в оркестровій ямі вже почали включати свої пюпітри, - показала пальчиком вниз Леся. - Схоже, скоро все почнеться. Дивися, он в партері сидить Міністр внутрішніх справ з дружиною. І Прем’єр-міністр уже на місці. Немає лише Президента.
- Він, зазвичай, запізнюється. Та й, за логікою речей, має вийти на сцену, щоб привітати і нагородити ювіляра. А вже пройшло більше як півгодини від зазначеного в квитках початку дійства. Тобі не нудно?
- Зовсім ні. Дивись, дивись, Президент.
Хома глянув вниз і закляк на місці. Президентом країни була зовсім інша, незнайома Орестові людина. «Знову біфуркація», - вражено подумав фізик.
Президент у супроводі ювіляра з’явився на сцені, привітав і поздоровив відомого поета і прикріпив тому до піджака високу державну нагороду. Ювіляр подякував, і концерт почався. Виконувалися різні твори на вірші поета, виступали відомі в країні співаки, музиканти, декламатори. Ці виступи змінювали поздоровлення від відомих політиків і громадських діячів. Їхні виступи були доволі банальними, а от підбір артистів дійсно виглядав найкращим. Орест вже трохи оговтався і спостерігав за реакцією Лесі на виступи артистів. Вона поводилась для такої молодої дівчини на диво природно і відповідно.
- Ти часто буваєш на концертах класичної музики? - запитав він дівчину.
- Це я перший раз на нього потрапила, - посміхнулася та. – Я навіть і на концертах естрадної музики ніколи не була.
- Чому?
- Не було нагоди, та й, якщо відверто, бажання. Але цей концерт мені сподобався. Дуже професійні музиканти, співаки, а от політики їм явно поступаються в професіоналізмі.
Орест черговий раз пересвідчився, що дівчина мислить практично синхронно з ним. Щоб він у неї не запитав, вона майже завжди відповідала так, як він думав сам. Це взагалі рідкісне і дивовижне явище, яке йому, як фізику-теоретику, багато чого сказало про їхню не лише духовну спорідненість, але й значну генетичну близькість.
«Треба розпитати Лесю детальніше про її батьків, - подумав він. - Про своїх я практично нічого не знаю, а раптом вона мені сестра? Хоч навряд, щоб ми мали спільних батьків. Таке важко собі уявити. А от братів і сестер вони цілком могли мати, і вона, можливо, - моя двоюрідна сестра. Або у нас спільний батько. Він же міг лише раз зустрітися з моєю матінкою і навіть не підозрювати про моє існування. Але, ні. То все дурня!» - підсумував Хома.
Однак Орест все ж таки бажав порозпитувати дівчину щодо її генеалогічного древа, але не став це робити, помітивши, як уважно Леся слухає музику, що линула зі сцени. Оголосили виступ народної артистки України, яка прославилася на весь світ своїм унікальним голосом, і дівчина радісно заплескала в долоні. Було видно, що вона щаслива знаходитися в цьому театрі серед інтелігентних людей, справжньої духовної еліти нації. Поступово концерт добіг кінця, і чоловік з дівчиною рушили сходами до виходу.
На вулиці стояла чудова погода, денна спека спала й повітря дихало вечірньою свіжістю. Старовинний центр, вулиці Володимирська, Стрілецька і Рейтарська, Золоті ворота, знаменитий Ярославів вал зосередились на невеликій площі, органічно вписуючись у чудовий погорбований ландшафт міста.
- А ти усвідомлюєш, Лесю, - почав трохи насмішкувато Орест, - що цими вулицями тисячі років назад ходили Кий, Щек, Хорив, їхня сестра Либідь, князі Аскольд і Дір, Володимир Великий і Ярослав Мудрий, майбутні королеви Франції, Норвегії і Угорщини?
- Можливо, ти колись придумаєш, як пересуватися в просторі і часі на декілька століть і навіть тисячоліть назад?
- Можливо, але як ми вже пересвідчилися, це доволі небезпечна для майбутнього річ. Все може рушити інакше, і майбутнє буде вже не таким, як зараз. Добре, якщо кращим, але ж не виключена можливість, що й гіршим. Досвіду втручання в ці процеси у людства немає зовсім. Але якби і був, наше сучасне життя однозначно вказує на те, що люди не здатні вчитися на історичному досвіді і просто приречені весь час наступати на одні й ті ж граблі.
- Слухай, давай поїдемо додому.
- Ну, ти ж уже погодилася зайти ненадовго до ресторану. А от і він.
Орест відчинив двері до ресторану в районі Золотих воріт і пропустив Лесю вперед. Дівчина пройшла кілька кроків і розгублено зупинилася, вражена надмірною розкішшю інтер’єру. Орестові раптом до нестями закортіло взяти дівчину за руку, щоб вона не боялася. Так він і зробив. Леся спочатку не помітила його дотику, і тому не забрала руку. Але коли осягнула розумом, одразу висмикнула долоню.
До вільного столика їх провів одягнений у смокінг молодик, який відсунув стільця для Лесі, допомагаючи їй сісти. Ненадовго відійшов кудись, а потім повернувся, несучи в руках обтягнене натуральною шкірою меню. Усе в цьому ресторані виглядало аж занадто багатим, підкреслено вигадливим, надмірно химерним. Орест відчував, що Леся перебуває ніби не у своїй тарілці.
- Розслабся і отримуй задоволення від вечері, - звернувся він до дівчини. - Ось тобі меню і зроби, будь ласка, замовлення.
Леся трохи злякано відсунула меню, навіть не розгорнувши його.
- Я повністю довіряю твоєму смаку, прошу, зроби це сам.
Орест жестом підкликав до столика «смокінгового» чоловічка, і, радячись з ним щодо страв і напоїв, досить швидко зробив замовлення.
- Знаєш, на що я звернула увагу? - сказала Леся, коли «смокінговий» чоловік зник з поля зору.
- Навіть не здогадуюся.
- За весь час, що ми були в театрі, ти жодного разу навіть не згадав про Мар’яну. Мені так соромно за тебе. Та й за себе теж. Так не можна. Так неправильно.
- Це чому ж? Якщо я не згадував Мар’яну, це аж ніяк не означає, що я про неї не думав. Просто не хочу зайвий раз «грузити» тебе своїми проблемами. От і все. Можеш ти хоча б на хвилинку не думати про мої проблеми?
- Я так не можу. Розумію, що тобі з твоєю роботою немає коли займатися пошуком коханої, але ж я маю декілька вільних днів. От і хочу доповісти тобі, що вже встигла за цей короткий час. Думаю, що немало. По-перше, пройшлася Інтернетом. Оросів там не так вже й багато. Але й не мало. Фактично, виявила два ареали поширення цього прізвища в Україні - Закарпаття і Полтавщина. Зустрічаються вони і в Києві, і в Одесі, Вінниці й Дніпропетровську. В Інтернеті є навіть телефонні довідники сіл. Але роботи - непочатий край.
- Думаю, треба починати з київських Оросів.
- Я так і зробила. Але вважаю, що всі вони походять або з Закарпаття, або з Полтавщини.
- Це ти правильно підмітила. Батько Мар’яни родом з Закарпаття. До речі, твоя Хмельницька область, саме в тій її частині, звідки ти родом, віками заселялася вихідцями з Гуцульщини, Бойківщини і навіть Лемківщини. Тому і полтавські Ороси - теж переселенці з Закарпаття. Тільки потрапили вони туди дуже давно, сотні років назад, пройшовши через козакування на Запорізькій Січі. На жаль, в наших школах не розповідають, що нинішнє населення Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини є останньою в часі хвилею переселенців з Закарпаття, Карпат і Галичини.
- А ти звідки про це знаєш?
- Читав.
- У тебе хіба є час читати про такі речі? Я уявляла тебе таким ученим-фізиком, якого крім своєї науки більше нічого не цікавить.
- Часу немає, але я все одно читаю. Спеціально. Треба ж будити фантазію, а це можна зробити лише за межами власного професійного кола.
Вони замовкли, бо саме в цей час офіціант приніс величезні тарілки, у яких лежали вигадливо оздоблені чималі омари.
- Поясніть нам, як їх треба їсти, так би мовити, за всіма гастрономічними канонами, - звернувся Орест до офіціанта.
Той заходився детально пояснювати. Коли він закінчив, Орест подякував і попросив офіціанта купити для дівчини найкращі троянди, сунувши йому до рук гроші.
- Не треба, будь ласка, - зашарівшись, попросила Леся. - Це вже занадто. Складається враження, що ти за мною упадаєш.
- А що ти мені накажеш робити? Не звертати на тебе уваги зовсім? Ніби тебе немає? Ти он скільки всього зробила для мене, і я не повинен хоча б чимось тобі віддячити? Тим більше, що це для мене нічого не варте.
- Ну добре, буду доповідати далі щодо виконаної роботи. Окремі університети розмістили в Інтернеті списки своїх студентів. Я навіть знайшла в Національному університеті харчових технологій студентку 5 курсу Марину Орос. Але за віком вона точно не підходить. Але треба перевірити. Вони могли щось сплутати і неправильно надрукувати як ім’я, так і курс.
- Не схоже це на Мар’яну. Схильності до харчових технологій у неї явно не було - похитав головою Орест. - Хоч вона і добре готувала, але лише тому, що хотіла мені догодити.
- А я не дуже вправна в кулінарії, - зауважила Леся. - Але теж навчуся і буду добре готувати, - сказала вона і знову знітилася і почервоніла. На очах у дівчини з’явилися сльози. Але вона миттєво опанувала собе.
- Ще доповідаю, - продовжила дівчина. - Я склала план дослідження по лінії МВС. Не знаю, наскільки він правильний і ефективний. Зараз не маю його з собою. От поки що все. Завтра розширю фронт пошуків і після 1 вересня продовжу, лише не так інтенсивно.
- За місяць я мушу їхати на роботу до Швеції. Сьогодні пристав на чергову пропозицію керівництва компанії. Виявилося, через те, что я раніше відмовився, тепер мій гонорар зросте вдвічі. Вони чомусь вирішили, що мене сватають їхні конкуренти. Я думаю, що, виїхавши до Швеції і отримуючи там великі гроші, зможу найняти тут якогось приватного детектива, а може й цілу фірму, щоб вони знайшли мені Мар’яну. Звичайно, якщо вона мешкає в Україні. Врешті-решт, вона могла виїхати до будь-якої країни світу, може бути одруженою і навіть мати дітей. Що тоді робити, я навіть собі не уявляю.
Леся мовчки дивилася на нього, зовсім забувши про їжу.
- Таким чином я тепер стану багатою людиною навіть за високими західними стандартами. Раз ти моя секретарка, то мушу тобі виплачувати платню. Чи не так?- дивився Хома на Лесю
- Не так, не так, - запротестувала Леся. - Якщо ти це кажеш серйозно, я ображуся. Ти і так витратиш на мене сьогодні стільки грошей, що моєї стипендії за рік, мабуть, не вистачить. І те, що я тебе влаштувала до тітки, це ж не задаром. Платитимеш їй гроші. Хіба це не платня за мою роботу, якщо ти хочеш перевести наші стосунки в суто ділове і прагматичне русло?
- А зараз вони які, наші стосунки?
- Ну, чому ти постійно чіпляєшся до моїх слів? Тобі приємно мене мучити?
Дівчина знову зашарілася і відвернулася, але миттєво опанувавши свої емоції, гордо випросталася на стільці і почала дуже елегантно їсти омара. Орестові було приємно спостерігати, як всередині дівчини змагаються протилежні сторони людського єства. Та він знав, що з них перемагають завжди кращі. Тому і чіплявся до Лесі.
- Сподіваюся, ми друзі, тобто, люди, яких звела разом доля і які допомагають один одному, - відклала вбік виделку Леся.
- Ти дійсно допомагаєш мені, а от я в чому тобі допоміг? Думаю, жінкам просто подобаються пристрасті, романтичні стосунки, таємниці. Ось тому ти і зі мною. Це ж так?
- Секрет, - посміхнулася Леся, - вважай це дівочими таємницями, про котрі ніколи не розповідають чоловікам. Можу ж я мати щось таємниче чи повинна бути для тебе розкритою книгою?
- Цілком маєш право.
Орест замовк, попиваючи вино і дивлячись крізь чарку вдалечінь. Мовчала і Леся. Так, в повному мовчанні, і закінчилась вечеря. Орест розрахувався з офіціантом і вони вийшли під каштани вечірньої вулиці. Майже одразу під’їхало таксі і відвезло Лесю до гуртожитку, а Ореста - на квартиру.
Наступного дня під час обідньої перерви в їдальні до Ореста підсів головний менеджер їхньої компанії.
- Де ти підчепив таку чудову білявку? - звернувся він до фізика. – Їй же ж років 16-17, не більше. Вчора бачив вас у ресторані. Ти сидів до нашого столика спиною і тому не помітив мене, а я не захотів тебе турбувати. Через це і не підійшов. Але увесь час спостерігав за вами. Навіть моя супутниця почала ревнувати. Розкішна в тебе дівчина. Ти везунчик.
- Це донька одного мого друга. Колись гойдав її на коліні, коли їй було років чотири.
- На якому? Дай помацати. Таке для будь-якого коліна не минулося б даром.
- Та ну тебе.
- В тебе з нею як, серйозно чи так? На повію вона зовсім не схожа. Коли набридне, познайомиш?
- Відчепися, що я тобі, сутенер? Сам шукай собі дівчат.
- А я думав, ти мені друг.
- Я про тебе теж так думав, а ти он хочеш відбити у мене дівчину.
- Класна кицька, дуже класна. Але не бреши, що це просто знайома донька твоїх друзів.
- Ну, добре, я тобі зізнаюся. Ця дівчина має лише 15 років і вона - моя донька. Була колись чудова весна у романтичному, старому, як казка, Львові. Цвіли без і конвалія. Я, тоді ще студент політехнічного інституту, втратив голову від однієї старшокласниці. От ця дівчина і є плодом нашого жагучого, юного і грішного кохання.
- Ну, ти даєш! Блазнюєш? Не дури дівчинці голову. А яка фігура класна!
- А ти вже все й помітив. Але ж у ресторані панувала інтимна напівтемрява.
- Ага, саме для зустрічі з донькою, - зареготав менеджер. - Яка там донька! Чи, може, я не бачив, як вона зазирала в твої очі? Не знаєш, що вона там шукала? Це ж очевидно, дівчина закохана в тебе по самі вуха. І сама себе, видно, розпинає за це. Чому тільки? Що ти робиш з цією розкішною юніоркою, Казанова? Такий з виду тихий, спокійний, а жінки липнуть, як мухи на мед. З твоїм приходом у компанію серед наших красунь зчинився справжній фурор. Який у тебе секрет? Поділися.
- По-перше, думаю, маю погану спадковість. Мене підкинули під двері дитячого будинку. Якими сексуальними особливостями відрізнялись мої батьки, можна лише здогадуватися.
- А по-друге?
- По-друге, видаю безкоштовно рецепт, бо підозрюю, що вже не знадобиться. На будь-якій вечірці підходиш до дівчини й питаєш: «Тут є щось більш стимулююче, звичайно, окрім тебе, золотце?» Діє безвідмовно.
- Ха-ха-ха. Це дійсно так чи ти мені в черговий раз морочиш голову?
- А ти сам спробуй.
- Спробую невдовзі. Пройшла чутка про чергову корпоративну вечірку, яку організовує наше керівництво в цю суботу. Запрошення, як завжди, будуть даватися на двох. Жінкам дозволяється приводити з собою чоловіків, а чоловікам - жінок. Обіцяють найняти в Київському пароплавстві цілий корабель. Будемо плавати на ньому Дніпром, причалювати до островів. Головне, щоб погода на вихідні не зіпсувалася. Якщо стоятиме така ж спека, як зараз, всі будуть у купальниках. Тоді вже ніхто нічого не приховає.
- Та в тебе і так он які «рентгени». Як ти розгледів мою Лесю?
- Так її звати Леся? Гарне і ніжне ім’я. Запросиш її на нашу корпоративну вечірку? «Моя Леся», як ти сказав.
- Неодмінно, хоча і не впевнений, що вона це запрошення прийме.
- Обов’язково прийме, - заспокоїв його менеджер, - аби лиш бути з тобою.
- Ти, очевидно, переоцінюєш мене. Бувай.
- А ти, очевидно, що недооцінюєш. Бувай.
По закінченні робочого дня всі співробітники отримали запрошення на корпоративну вечірку на найближчу суботу. Відмовилися практично одиниці і, звичайно, Ореста серед них не було. Він повернувся до тітки Лесі на квартиру, повечеряв, порозважав жінку всілякими веселими оповідками і пішов до своєї кімнати. Полежав на ліжку, кинув око у телевізор, але одразу ж вимкнув його. Чогось не вистачало і чоловік вже знав чого. Він потягнувся за своїм мобільним і зателефонував Лесі. Та одразу ж відповіла.
- Доповідаю, я вже в твоєї тітки Лариси. Вона мене пригостила чудовою вечерею. І навіть натякнула, що її готувала не вона, але не призналася, хто саме. Не треба бути великим аналітиком, щоб не помітити в цьому твою ніжну руку. Ану, признавайся! - чоловік підвищив голос. - Це твої підступні дії призвели до того, що я заледве не ковтнув язика?
У відповідь, як струмочок, зазвучав Лесин сміх.
- Ти казав, що Мар’яна не дуже полюбляла готувати, але справлялася на відмінно. Я точно така ж і вирішила себе теж перевірити. Щоправда, мала кваліфікованого консультанта-помічника. Якщо бути хоча б трохи об’єктивною, то саме на мою тітку і припадає 70% ефекту, пов’язаного з твоїм язиком.
- Якщо ти не дуже стомилася, може зустрінемося сьогодні?
- Ні, сьогодні не вийде. Давай зустрічатися лише заради моїх звітів у пошуках Мар’яни. Мені тітка сьогодні добре пояснила, щоб я тобі не надокучала, бо це може для мене погано закінчитися.
- Ну, що вона таке видумує? Я зараз з нею поговорю. Якщо вона ще не лягла спати.
- Не треба. Я тебе прошу. Хіба ми не здатні вирішувати питання без втручання третіх осіб?
- Щось не дуже виходить. Вчора нас в ресторані бачив один наш співробітник і вже сьогодні розпитував мене про тебе.
- Так, я звернула увагу, що один з молодиків, який сидів за колоною навпроти мене, просто їв нас очима. Але списала це на мою привабливу чудову вроду, - засміялася дівчина. - А це, виявляється, просто твій знайомий. Яке розчарування.
- Знову в тебе сарказм проривається.
- Більше не буду, клянусь.
- Так я й повірив. Я от чого телефоную, в нас на суботу призначена корпоративна вечірка.
- Вибач мені за невігластво, але я не знаю, що це таке.
- Звичайна гулянка, але під дещо іншою назвою. Збираються колеги, кожен має право запросити друга чи подругу. Грошей наша фірма на це не жаліє Наймають корабель з рестораном, танцювальними майданчиками, каютами і мандрують Дніпром. Пристають до островів. Одним словом, потрібно прихопити купальний костюм.
- Це ти так мене запрошуєш?
- Так, я вас офіційно запрошую, Леся Батьківна, супроводжувати мене на корпоративну вечірку нашої фірми. Буде весело, якщо, звісно, ми забажаємо. В думках я знімаю з могутніх плечей свого піджака і стелю його під ваші ноги, мадам.
- Як романтично. Ти сам таке вигадав або десь вичитав?
- Читав.
- А що ще треба взяти з собою? Що, зазвичай, люди беруть на такі вечірки?
- Як під присягою?
- Як під присягою.
- Беруть парасольки, на випадок дощу, а також майже всі запасаються цілими упаковками презервативів. Вибач, але я знаходжуся під присягою. Нам вони, звісно, ні до чого. Так ти приймаєш офіційно виголошене запрошення, чи мені потрібно подати заявку в письмовому вигляді?
- Я згодна і ще раз пересвідчуюся, що до знайомства з тобою моє життя було нецікавим і прісним.
- От і чудово, тепер залишилося тільки заклинати, щоб була гарна погода, яка підніме тонус вечірки на цілий порядок.
- Тоді до зустрічі.
- Добраніч.
Орест поклав телефон на тумбочку, повернувся на бік і майже одразу заснув. Наступного дня він, у перерві, купив і заніс до своєї хазяйки цілий пакунок різної смакоти. Та віднікувалася, але все ж прийняла продукти і завантажила їх до холодильника.
- Це знову готувала Леся? - запитав він тітку Ларису ввечері за столом.
- Так, але в останній раз, - відповіла та, чимось видно занепокоєна. - Хочу після вечері поговорити з вами, - звернулася вона до Ореста.
- Добре.
Орест з задоволенням повечеряв. Їжа була смачною і поживною. Враховуючи, що день в нього видався просто скаженим і практично не вдалося по-людськи пообідати, така вечеря була наче знахідка. Після вечері він вимив руки й підійшов до Лесиної тітки, яка саме мила посуд на кухні.
- Ви хотіли зі мною поговорити?
- Так, мені необхідно з вами поговорити.
Орест сів до столу, а з іншого боку присіла його квартирна хазяйка. Видно було, що вона не знає, як почати.
- Як квартирант ви мене цілком влаштовуєте, - почала вона. - Однак я пообіцяла сестрі, що буду наглядати за Лесею. Я не боюся, що вона пуститься берега, але не хотілося б, щоб вона і страждала. Леся розповіла мені про ваші проблеми, з якими вона допомагає вам справитися. За інших умов я б нічого не мала проти, але бачу, як вона дивиться на вас. Ви, чоловіки, можливо цього й не відчуваєте так гостро, але в жінок значно частіше трапляється кохання з першого погляду. От і моя небога щойно зустріла когось і вже практично не може без нього жити.
- Та я…
- Зачекайте хвилинку. Давайте уявимо собі таку ситуацію. Леся допомагає вам знайти вашу наречену, і ви з Мар’яною знову стаєте закоханою парою. А що робити в такому разі Лесі? Куди їй дітися? Вона в цей трикутник явно не вписується. Скільки у нас таких жінок зі зламаними долями! І гарні, і розумні, і хазяйновиті, а щастя немає. Навіть коли вони потім виходять врешті-решт заміж.
- Ну, й що ж ви пропонуєте? Мені шукати іншу квартиру?
- Це нічого не змінить. Думаю, стане навіть ще гірше. Я не знаю, чого вимагати від вас, чого від неї. Може, давайте поміркуємо разом?
- Я потрапив у дуже складну ситуацію, - провів обома руками по своєму волоссю Орест, опустивши голову. - За місяць маю їхати до Швеції. Я волів би, найнявши приватного детектива, шукати свою дівчину, сплачуючи за послуги звідти. Але не впевнений, що, якщо її знайдуть, вона схоче зі мною зустрічатися, як це було раніше. Може вона переїхала з батьками за кордон, може взагалі загинула?..
- Саме тому в Лесі є шанс, і вона це розуміє. Боже ж ти мій, як вона має себе ненавидіти, картати і ганьбити. Я знаю її змалечку, вона завжди була такою. Як щось зробить не те, сама бере батькового паска і несе йому, щоб він її відшмагав. Навіть, коли про це ніхто й не знає. Як їй, бідній, зараз важко.
- А що мені накажете робити?
- Може, менше з нею спілкуватися? Я її буду відганяти від цієї квартири, коли ви тут, а ви постарайтеся не спілкуватися з Лесею. Можливо, пройде, або вона зустріне якогось студента свого віку. Вона казала, що у цьому її інституті довкола крутиться цілий рій хлопців. Та й у гуртожитку все-таки живе. Там кожну суботу дискотеки влаштовують для студентів.
- Добре, домовилися. Я вже її запросив на корпоративну вечірку нашої фірми в цю суботу. Але це востаннє. Якщо ви думаєте, що так буде краще, я можу хоч завтра переїхати до готелю. В мене вже завелися грошенята.
- Леся розповідала, як ви їли омарів у ресторані і яке вино пили. Цікаво, скільки коштує така вечеря? Не треба нікуди переїжджати, якщо ви самі не бажаєте, я про це кажу цілком щиро.
- Вечеря в такому ресторані дуже дорога, але я і вас колись поведу до того ресторану. Якщо ви погодитеся. Саме перед від’їздом до Швеції в мене день народження. Родичів не маю, справжніх друзів у Києві ще не нажив, тому запрошу вас з Лесею. Ви мої і друзі, і родичі. Але після корпоративної вечірки я не зустрічатимуся з Лесею й телефонувати не буду. Клянуся. А ви потурбуєтеся, щоб ми не зустрічалися тут увечері, коли я повертатимусь додому з роботи. Вас влаштовує така програма дій?
- Не знаю, що тут ще можна придумати розумнішого, - зітхнула тітка Лариса.
- Отже, план ми склали, починаємо його реалізувати. Якби ви мені сказали про це раніше, я б її не запрошував на корпоративну вечірку. Але тепер уже пізно, і мені доведеться там бути. Приділятиму увагу іншим дівчатам. Танцюватиму з ними і взагалі показуватиму, що для мене світ на Лесі клином не зійшовся. Там буде один наш головний менеджер, який бачив нас у ресторані, і йому Леся дуже впала в око. Він від неї не відходитиме, якщо відходитиму я. Думаю, в неї щодо мене - це не серйозно. Вона ж зовсім юна. А такі дівчата часто закохуються в старших за себе чоловіків, наприклад, вчителів чи викладачів в університеті. Це швидко проходить.
- Ой, не знаєте ви Лесі, - якось майже приречено похитала головою тітка.