Загальна характеристика договорів перевезення. Сфера застосування та

Законодавче регулювання.

Транспорт є сполучною ланкою економіки, галуззю виробничої інфраструктури. За його допомогою задовольняються потреби у пере­везеннях суспільного виробництва держави, а також її населення.

Перевезення — один із видів підприємницької діяльності, яка не супроводжується створенням яких-небудь предметів матеріального світу. Основний економічний ефект, який сторони одержують у ре­зультаті транспортної діяльності, — це переміщення вантажів, паса­жирів, багажу й пошти.

Існують такі основні види транспорту: транспорт загального корис­тування (залізничний, морський, автомобільний, повітряний, річковий (внутрішній — водний), місцевий електротранспорт, у тому числі ме­трополітен; промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний та шляхи сполучення загального користування. Усі вони тісно взаємопов’язані і становлять єдину транспортну систему країни (ст. 21 Закону України «Про транспорт»). Разом з цим технічна характе­ристика перевізних засобів і організація перевезень даними видами транспорту багато у чому відрізняються одне від одного.

У главі 64 ЦК міститься перелік низки договорів, що опосередко­вують відносини з перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти. Серед них такі:

а) перевезення вантажу (ст. 909 ЦК);

б) перевезення пасажирів і багажу (ст. 910 ЦК);

в) чартеру (фрахтування) — ст. 912 ЦК тощо.

Проте сам перевізний процес не вичерпується відносинами, що виникають з договору перевезення (ст. 908 ЦК). Обов’язки перевізни­ка з подачі рухомого состава, а відправника — з надання для наванта­ження вантажу також належать до процесу перевезення. Перевізними також є відносини, що виникають з договорів про організацію роботи

із забезпечення перевезення вантажів. Вони, зокрема, охоплюють: вузлові угоди, договори на централізоване завезення (вивезення) ван­тажів, на експлуатацію залізничних під’їзних колій, на подачу і при­бирання вагонів, подачу заявок і замовлень, вчинення інших дій учас­никами перевізного процесу як до укладення договору перевезення вантажів, так і після його виконання. Це стосується, наприклад, ви­конання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезенням вантажів, як-от: навантаження, розвантаження, зважування, експеди­рування тощо, які здійснюються на підставі окремих цивільно-правових договорів — ст. 22 Статуту залізниць України (далі — СЗУ).

Отже, відомі чинному цивільному законодавству договори, що опосередковують перевізний процес, становлять єдину систему до­говорів, предметом яких є надання послуг з перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти. Усю систему цих договорів можна поді­лити на два види: основні й допоміжні. Основні опосередковують голов­ну сферу взаємовідносин перевізників і клієнтури, допоміжні — нор­мальну організацію перевізного процесу. Відповідно до видів та кіль­кості транспортних організацій (перевізників), які беруть участь у пе­ревезеннях, перевезення поділяються на міські, приміські, міжміські та міжнародні, у прямому та прямому змішаному сполученні. При здійсненні перевезень морським транспортом розрізняють каботажні перевезення, які здійснюються між портами України суднами, що плавають під Державним прапором України, а також суднами, що плавають під іноземним прапором за умови одержання на це дозволу Міністерства транспорту України, та міжнародні перевезення, що здійснюються між портами України й іноземними портами.

Основними нормативно-правовими актами, що визначають загаль­ні умови перевезення, є: ЦК України, Закони України «Про тран­спорт» (від 10 листопада 1994 р.) і «Про залізничний транспорт» (від 4 липня 1996 р.), «Про автомобільний транспорт» (від 5 квітня 2001 р.) та відповідні транспортні кодекси і статути: Повітряний кодекс Укра­їни від 4 травня 1994 р. (далі — ПК), Кодекс торговельного мореплав­ства України від 9 грудня 1994 р. (далі — КТМ), Статут залізниць України від 6 квітня 1998 р. (далі — СЗУ). Транспортні кодекси й ста­тути детально не регламентують ні діяльності самого транспорту, ні взаємовідносин транспортних організацій з клієнтурою. Ці відносини конкретизуються у відомчих нормативно-правових актах, так званих Правилах перевезення, які існують на кожному виді транспорту (на­приклад, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом України, затверджені наказом Мі­ністерства транспорту України від 28 липня 1998 р. № 297; Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні від 14 жовтня 1997 р. № 363 та ін.).

Правове регулювання договору перевезення здійснюється главою 64 ЦК, Законом України "Про транспорт" та спеціальними правилами щодо окремих видів перевезення.

Характеристика договору перевезення пасажирів та багажу: сторони, форма та істотні умови договору, особливості виконання та відповідальності за невиконання договору, припинення договору.

За договором про перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання пасажиром багажу - також доставити багаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а в разі здавання багажу - і за його перевезення (ч. 1 ст. 910 ЦК).

Договори про перевезення пасажирів укладаються усно. Доказом укладення договору є пасажирський квиток (ст. 187 КТМ). Проте квиток не можна вважати письмовою формою договору, оскільки на ньому немає підписів протилежних сторін. Іноді договір про перевезення укладається шляхом вчинення конклюдентних дій без видачі квитка (наприклад опускання жетона в касу метро, відкритого для проїзду пасажирів).

Істотними умовами договору є:

найменування та місцезнаходження перевізника;

вид, маршрут перевезення, вартість перевезення та час відправлення і прибуття до пункту призначення.

Відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну смертю або ушкодженням здоров'я пасажира, визначається за правилами, що регулюють зобов'язання із заподіяння шкоди (глава 82 ЦК).

Пасажир, який придбав квиток для поїздки, має право провозити із собою безкоштовно ручну поклажу певної маси, зокрема, залізницею - не більш як 36 кг і додатково у приміських поїздах - не більш як 50 кг за плату за багажним тарифом. Піклуватися про цілість і схоронність своєї ручної поклажі має особисто пасажир. При морських і повітряних перевезеннях відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження ручної поклажі може бути покладена на перевізника, якщо пасажир доведе його вину. На інших видах транспорту відповідальності перевізника за несхоронність ручної поклажі не передбачено.

Перевізник повинен забезпечити схоронність багажу та доставити його у строк, який визначається часом руху поїзда, теплохода, автомобіля до пункту призначення. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження багажу, а також за прострочення Його доставки будується на тих самих засадах, що й при порушенні перевізником відповідних обов'язків за договором перевезення вантажу (ст. 924 ЦК).