Типи світогляду в релігії, поезії й літературі
… Вона (наука) перебуває в найтіснішому зв’язку із практикою життя, і так як вона підлегла закону поділу праці, тому кожний дослідник обмежує своє завдання певною областю пізнання й навіть певним місцем у ній. Навіть філософія в деяких своїх проявах підлегла поділу праці. Тільки релігійний геній, поет і метафізик творять у тій області, яка звільняє від ярма суспільства, від обмеженості завдань, від рамок, що наперед визначають кожній історичній епохі межі досяжного. … У цьому царстві волі створюються й розвиваються могутні й цінні світогляди.
Але ці світогляди різні в релігійного генія, у генія художнього й у метафізика, як по своїй структурі, своєму типу, так і за законом свого виникнення.
Релігійний світогляд
Джерелом релігійних світоглядів є споконвічна доля людини. … Неминуче повторення народження, смерті, хвороби, сновидіння, божевілля, благодійного й злого втручання в людське життя демонічних сил, своєрідне сплетіння в природі порядку, що говорить про цілепокладаючого творця, і випадок, руйнування, − все це створює перші релігійні уявлення. Друге Я в людині, божественні сили на небі, сонце, зірки, духи лісів, боліт і води − ці уявлення, що виникли природно − точка відліку для створення світу фантазії, що викликаний почуттями та отримавший багатий матеріал в релігійному досвіді. Вплив незримого − основна категорія елементарного релігійного життя. Думка будує з релігійних ідей вчення про походження світу й людини, про душу і її батьківщину.
… Світ наповнений окремими, кінцевими речами й людьми, які мають певне відношення до незримого, завдяки якому їм властива прихована сила цього незримого. Таке відношення до надчуттєвого визнається за священними місцями, святими, зображеннями богів, символами, таїнствами: у релігії воно означає те ж, що символ у мистецтві й поняття в метафізиці. …
… Релігійний геній замінює окремі розрізнені моменти відносин між людиною й вищими істотами внутрішнім злиттям з незримим. Ця концентрація релігійного досвіду утворює із релігійних ідей релігійні світогляди, сутність яких полягає в тому, що відношення до незримого визначає собою розуміння дійсності, оцінку життя й практичні ідеали. Вони знаходять вираження в образах і у віровченнях; основою вони мають уклад життя. Вони розвиваються в молитві й у релігійному спогляданні (meditation).
…
У століття релігійного підйому ми зустрічаємо боротьбу типів релігійного світогляду, явно споріднену боротьбі метафізичних систем. Іудео-християнський монотеїзм, китайські й індійські форми пантеїзму й на противагу їм натуралістичне відношення до життя й спрямування думок − ось перші сходинки й вихідні точки для подальшого розвитку метафізики. Але тлом релігійного світогляду завжди залишається спілкування з божеством за допомогою магії, таїнств, людей, святинь, релігійної символіки, знаків, − як нижній прошарок, підґрунтям церковного будівництва завжди залишається народ. У цих світоглядах міститься завжди темне, специфічне релігійне зерно, усвідомити й обґрунтувати яке ніколи не дано теологам з їхніми спекулятивними прийомами. Ніщо не має сил перебороти однобічність досвіду, заснованого на молитовному, жертовному спілкуванні з вищими істотами, властивості яких визначаються із сутності відношення до них людської душі.
У силу цього релігійні світогляди закладають основу для метафізичних, але ніколи цілком на них не перетворюються. Іудео-християнське вчення про духовне буття, творця-Бога та душі, створені по його образу, перетворилося в монотеїстичний ідеалізм свободи; різні форми релігійного вчення про всеєдність підготували метафізичний пантеїзм; індійська спекулятивна філософія, містерії, вчення гностиків розвинули ідею походження багатоманітного світу з початкової єдності й повернення до неї, ідею, що знайшла своє завершення в неоплатонізмі, філософії Бруно, Спінози й Шопенгауера. Зрозумілим постає зв’язок між монотеїзмом і схоластичною теологією іудейських, арабських і християнських мислителів і наступність цього зв’язку в Декарта, Вольфа, Канта й філософів-романтиків. Скільки б не наближували праці теологів релігійний світогляд з метафізикою, але внутрішній закон його існування і його структури все-таки незмінно відокремлює його від метафізичного мислення. Межею, що його охороняє, виявляється однобічність релігійного життє- і світорозуміння. Релігійне почуття непорушне у своєму досвіді. …
Сітогляд у поезії
… Релігійне заглиблення мистецтва привело до вільного вираження художником свого життєрозуміння, і в цьому полягає сутність історичного розвитку відносин між мистецтвом і світоглядом. Вираження світогляду не може бути вкладене у твір мистецтва, але воно визначає його внутрішню форму. Гідна зауваження спроба знайти в самій формі твору живопису відбиття типових світорозумінь, що лежать в основі натуралістичного, героїчного й пантеїстичного світоглядів. …
Поезія виділяється із середовища інших мистецтв своїм особливим відношенням до світогляду. Засіб, яким вона користується, − мова − робить доступним їй ліричне вираження й епічне або драматичне зображення всього, що може бути пережито, усього, що доступно зору й слуху. … Звільняючи яку-небудь подію з-під влади минущого й перетворюючи його в безумовне вираження сутності життя, поезія рятує душу від тягаря дійсності, значення якої вона разом з тим відкриває. Вона вгамовує таємну тугу людини, обмеженої долею або власним рішенням, тугу за тими життєвим можливостям, які виявилися їй недоступними. І відкриваючи для неї їх в образі фантазії, вона розширює її самосвідомість і обрій життєвого досвіду. Вона відкриває її погляду світ більш високий і більш могутній. У всьому цьому виражається основне відношення, що слугує підставою поезії: життя − її вихідний пункт; відношення до людей, речей, природи − живе зерно для неї. Так, з потреби об’єднати досвід життя виникають світові настрої; єдність окремо пережитого й утворює у свідомості поета його розуміння значення життя. Такі світові настрої (Lebensstimmung) ми зустрічаємо в Іові й у псалмах, у хорі античної трагедії, у сонетах Данте й Шекспіра, у грандіозній заключній частині “Божественної комедії”, у піднесеній ліриці Ґете, Шиллера й романтиків, у “Фаусті”, в “Нібелунгах” Вагнера, в “Емпедоклі” Гельдерліна. …
Який висновок можна зробити? Черпаючи із джерела життя, поезія неминуче повинна у всьому, що вона трактує, виражати життєрозуміння. Це життєрозуміння дається поетові самим життям, що він сприймає через призму своєї індивідуальності. … Поезія виявляє безмежну силу бачити, оцінювати й творчо перетворювати життя. Подія стає символом, щоправда, не думки, а побаченого в житті співвідношення, схопленого поетом через призму свого життєвого досвіду. … Таким чином, типи поетичного світогляду готують шлях метафізиці і є посередниками між нею й суспільством.