Схема. Черги спадкування за законом

Спадкування за законом

Спадкування за законом має місце у тому разі, якщо:

— заповіт відсутній;

— заповіт недійсний;

— померли спадкоємці, зазначені у заповіті;

— спадкоємці відмовились від спадщини;

— заповідана частина майна, а інша частина успадковується за законом.

Фізичні особи закликаються до спадщини по черзі, що дає змогу справедливо розподілити майно померлого: у такому разі його одержать найближчі до спадкодавця люди.

Суб'єкти спадкових правовідносин, види спадкування та його черги на законом наведені на схемі

Перша черга - діти; всиновлені діти; - дружина/чоловік; батьки (всиновлені) померлого - дитина померлого, яка народилась після його смерті; - онуки, правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих батьків-спадкоємців
Друга черга - дід та баба померлого як з боку батька, так і з боку матері; - рідні брати та сестри  
Третя черга   рідні батько та тітка; двоюрідні брати та сестри  
Четверта черга   члени сім`ї, які прожили 5 років зі спадкоємцем
П’ята черга інші родичі до шостого ступеня та утриманці, які впродовж 5 років отримували матеріальну допомогу від спадкодавця

Схема. Черги спадкування за законом

 

Спадкування за заповітом

Заповіт— вираження волі спадкодавця на випадок смерті. Іноді називають тестаментом. Право на заповіт має тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Оскільки заповіт — одностороння угода, за якою права та обов'язки інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюють такі ж умови дійсності, як до будь-якого договору:

— складання заповіту тільки дієздатною особою;

— дотримання форми, визначеної законом;

— відповідність змісту заповіту вимогам чинного законодавства.

Законодавець встановлює такі вимоги щодо складання заповіту:

1) Обов'язкова письмова форма, де зазначаються місце й час його укладання

2) Власноручний підпис і нотаріальне посвідчення.

3) Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноруч підписати заповіт, то за його дорученням і за присутності його та державного нотаріуса або іншої посадової особи, яка здійснює нотаріальні дії, заповіт може бути підписаний іншою особою, при цьому робиться позначка про причини, через які громадянин не зміг власноруч зробити підпис.

4) Заповіт не може бути підписаний особою, на користь якої його укладено.

5) Розпорядження спадкодавця не повинні зумовлювати непорозуміння чи спори після відкриття спадщини.

6) Посвідчення заповітів через представників не дозволяється так само, як і укладання одного заповіту від імені декількох осіб.

7) Спадкоємець, на користь якого складається заповіт, не повинен бути присутнім при цьому, він також не може підписувати заповіт за спадкодавцем.

Заповіт посвідчується:

- державними нотаріальними конторами;

- приватними нотаріусами;

- там де їх немає, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад.

Посвідчуючи заповіт, нотаріус зобов'язаний перевірити, чи не містить він розпоряджень, що суперечать закону.

Секретний заповіт

Згідно з частиною першою ст. 1249 ЦК України, секретний заповіт нотаріус посвідчує без ознайомлення з його змістом.

ЦК встановлює лише вимоги щодо оформлення та оголошення секретного заповіту. А заповідач має самостійно потурбуватися, щоб його волевиявлення відповідало загальним вимогам цього Кодексу щодо тексту заповіту та його власних прав. Зокрема, заповідач має право:

- охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які йому можуть належати у майбутньому;

- призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних взаємин;

- без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-кого зі спадкоємців за законом;

- зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, тощо.

Нотаріус має попередити заповідача про те, що текст заповіту повинен бути чітко викладений. Це дасть змогу уникнути суперечностей у майбутньому трактуванні.

Оскільки нотаріус не бачить тексту секретного заповіту й не може пересвідчитися в його правомірності, то й відповідальності за можливі огріхи чи жарти заповідача не несе. Якщо, скажімо, останній замість традиційного заповіту вкладе в конверт просто листа до спадкоємців з побажаннями, то так воно й буде, і дорікати нотаріусу за це не можна.

Для секретного заповіту діють три загальні вимоги щодо оформлення:

1) заповіт складають письмово (зазначають місце і час його складення);

2) заповідач особисто його підписує;

3) заповіт має посвідчити нотаріус.

Специфіка оформлення секретного заповіту: заповіт пише заповідач особисто, вкладає в конверт, який заклеює та підписує; конверт віддає нотаріусу.

Працівник нотаріальної контори зобов'язаний у присутності заповідача:

а) поставити на конверті, де лежить секретний заповіт, свій засвідчувальний підпис;

б) скріпити конверт печаткою;

в) вкласти його в інший конверт та запечатати.

Крім того, на конверті зазначають прізвище, ім'я, по батькові, дату народження заповідача і дату прийняття на зберігання заповіту. Секретний заповіт нотаріус приймає на зберігання без складання опису (абз. 4, 5 п.162 Інструкції № 20/5).

Варто наголосити: секретні заповіти мають право посвідчувати лише нотаріуси, тоді як звичайні можуть посвідчити й уповноважені посадові особи.

Як і для звичайного заповіту, для секретного діє вимога про реєстрацію. Адже відомості про заповіти, посвідчені нотаріусами, обов'язково вносять до Спадкового реєстру (п. 2.1 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17 листопада 2000 р. №51/5). Нотаріус не має права розголошувати відомості щодо факту складення, скасування або зміни заповіту до відкриття спадщини (ст. 1255 ЦК України ст. 8 Закону України «Про нотаріат» від 02 вересня 93р. №3425-ХІІ)».

До моменту оголошення секретний заповіт зберігатимуть у державному нотаріальному архіві (п. 166, 167 Інструкції №20/5).

Нотаріус може видати заповідачу за його бажанням свідоцтво на спеціальному бланку про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту.

Оголошення заповіту нотаріусом

Зрозуміло, що ніхто не вправі позбавити заповідача права скасувати секретний заповіт. У разі прийняття такого рішення за заявою заповідача нотаріус повертає йому конверт, а якому зберігається секретний заповіт. При цьому справжність підпису заповідача на заяві про скасування секретного заповіту має бути нотаріально засвідчена.

Зважаючи на таємничість, якою овіяна воля заповідача, ЦК України встановив і особливий порядок щодо оголошення секретного заповіту. Нотаріус, отримавши інформацію про відкриття спадщини, призначає день оголошення змісту заповіту. Про нього він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця. Законом не встановлено впродовж якого часу має відбутися таке оголошення.

Якщо нотаріусу не відоме місце проживання близьких заповідача, то він робить повідомлення в друкованих ЗМІ щодо оголошення заповіту.

Для правомірності оголошення не вимагають обов'язкової присутності усіх родичів. Достатньо, щоб з'явився хоча б один спадкоємець, а іншим належним чином повідомили.

У разі прибуття зацікавленої особи після оголошення заповіту нотаріус ознайомлює її з протоколом оголошення секретного заповіту, про що робить відповідну відмітку, яку підписує також і ця особа {п. 164 Інструкції № 20/5).

Нотаріус розкриває конверт, в якому зберігається секретний заповіт, та оголошує його зміст. Зауважте: крім зацікавлених осіб, мають бути присутні ще й два свідки. Якихось особливих вимог щодо свідків законодавство не встановило. Зрозуміло, що вони повинні бути повнолітніми та дієздатними особами.

Щоб усе було згідно з законом, про оголошення секретного заповіту складають протокол, який підписують нотаріус та свідки. Цікаво, що до протоколу записують увесь зміст заповіту. Окрім цього, у протоколі зазначають:

1) дату, час та місце складання протоколу проголошення секретного заповіту;

2) дату посвідчення і прийняття на зберігання секретного заповіту;

3) прізвище, ім'я, по батькові осіб, присутніх при оголошенні, у тому числі свідків;

4) відомості про повідомлення осіб, які не з'явилися на оголошення секретного заповіту, або відомості про повідомлення в друкованих ЗМІ;

5) стан заповіту (наприклад, наявність закреслених місць, поправок або інших недоліків);

6) стан конверта, в якому зберігався заповіт.

У тексті протоколу записують і попередження свідків про відповідальність за ймовірну шкоду внаслідок розголошення відомостей, що стали їм відомі у зв'язку з оголошенням секретного заповіту. У протоколі можуть бути зазначені й інші обставини оголошення заповіту (п. 164 Інструкції № 20/5).

Оригінал секретного заповіту зберігається в нотаріуса. Спадкоємцю за його заявою можуть видати свідоцтво про оголошення секретного заповіту, де буде відтворено зміст останнього. Оригінал секретного заповіту може бути виданий нотаріусом лише на письмову вимогу суду.

 

5. ПОНЯТТЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ОСОБУ. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридичними особами визнаються організації, що мають такі ознаки (схема 4.3):

1. Організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання (закріплені статутом, засновницьким договором або іншим установчим документом).

2. Наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним за правом власності, повного господарського відання (це стосується державних підприємств) чи оперативного управління (це стосується державних підприємств — таких, які не можуть бути приватизовані). Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку).

3. Самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає за правочинами, що укладаються нею, за борги та інші зобов'язання. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств.

4. Участь у цивільному обігу від свого імені. Юридична особа має власне найменування, закріплене державною реєстрацією. Вона має право набувати прав і обов'язків, визначених її статутом чи іншим установчим документом. Наприклад, юридична особа має право набувати майно, особисті не майнові права, укладати будь-які правочини.

5. Здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником судового чи господарського процесу.

Ознаки

- організаційна єдність;

- мають відокремлене майно;

- можуть від свого імені набувати майновий і особистих немайнових прав, виконуючи обов’язки;

- можуть бути позивачами і відповідачами в загальному і арбітражному суді;

- мають рахунок у банку;

- найменування;

- у деяких випадках мають свій статут

Юридичні особи, у системі охорони здоров'я, набувають цивільних прав і беруть на себе цивільні обов'язки через свої органи (посадових осіб), які діють відповідно до закону або установчих документів (статутів, положень). У певних випадках юридична особа може набувати цивільних прав і брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників, які повинні діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно.

Окремими видами діяльності (медична, фармацевтична, юридична, економічна та ін.), перелік яких визначається законом, юридичні особи в системі охорони здоров'я, можуть займатися тільки після одержання спеціального дозволу з боку держави (ліцензії).

Систему охорони здоров'я України становить густа мережа об'єктів охорони здоров'я різного спрямування, видів і потужності. Всі вони є юридичними особами в системі охорони здоров'я .

У містах, які є адміністративними центрами областей, розміщена низка обласних лікарень (обласна лікарня, лікарня для лікування матерів і дітей, осіб, які постраждали від наслідків Чорнобильської аварії, госпіталь ветеранів та інвалідів війни й праці, обласні диспансери, центр здоров'я, міські лікарні та поліклініки), а також науково-дослідні медичні інститути, які проводять діагностичну і лікувальну діяльність.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я» юридичні особи в системі охорони здоров'я забезпечують медичне обслуговування населення за такими принципами:

- державний характер із рівноправним існуванням закладів охорони здоров'я всіх форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної);

- соціально-орієнтована доступність;

- економічна та соціальна ефективність;

- профілактична спрямованість;

- наукове забезпечення.

Юридичні особи в системі охорони здоров'я дотримуються моделі організації охорони здоров'я, яка передбачає етапність у діагностиці захворювання та ступеневість лікування пацієнтів.

Найнижчий ступінь — первинна допомога (за місцем проживання).

Другий ступінь — надання початкової спеціалізованої допомоги (реалізують у поліклініках і лікарнях),

Третій ступінь — міські центри спеціалізованої допомоги, консультативні кабінети.

Четвертий ступінь — комплексна спеціалізована допомога (надають в обласних лікарнях чи в обласних консультаційних поліклініках).

П'ятий ступінь — вузька і рідкісна спеціалізована допомога (здійснюється в регіональних чи республіканських центрах).

СТРАХОВА МЕДИЦИНА

Медичне страхування в класичному варіанті — це система охорони здоров'я, що поєднує два види медичного страхування: соціальне і добровільне.

Загальнообов'язкове соціальне медичне страхування несе обов'язковий характер і забезпечує відшкодування витрат на основні види медичної допомоги і медичні послуги в обсязі соціальних гарантій держави.

Добровільне медичне страхування охоплює види медичної допомоги, послуги, що лишилися за межами програм загальнообов'язкового соціального медичного страхування. Добровільне медичне страхування відіграє допоміжну роль у забезпеченні населення медичною допомогою. Його основним призначенням є пом'якшення дефіцитів медичної допомоги, що виникають у системі загальнообов'язкового соціального медичного страхування.

Нині розширення сфери системи добровільного медичного страхування є одним із реальних засобів залучення додаткових позабюджетних коштів. Протягом останніх років частка коштів, залучених через систему добровільного медичного страхування, становила ОД—0,4 % від бюджетних коштів. Варто зазначити, що колективне добровільне медичне страхування ще не набуло достатнього розвитку через нездатність підприємств страхувати своїх працівників, а розвиток індивідуального добровільного страхування стримується низьким рівнем доходів більшості громадян. Однак цей вид страхування є перспективним, про що свідчить зацікавленість компаній, що працюють на страховому ринку, у розширенні переліку послуг щодо медичного страхування та поступове, але стабільне зростання кількості застрахованих громадян.

Таким чином, перехід до медичного страхування в Україні — складна і багатовимірна проблема, але це дає змогу закласти нові основа економіки охорони здоров'я. Уведення медичного страхування має започаткувати реформу охорони здоров'я як цілеспрямований, динамічний і сталий процес, що забезпечить здійснення системних структурних змін в інтересах задоволення потреб населення в медичній допомозі.

7. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СІМЕЙНОГО ЛІКАРЯ

Посади лікарів загальної практики—сімейних лікарів вводяться відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 23 лютого 2000 р. № 33 «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров'я».

Витяг із наказу МОЗ України «Про затвердження окремих документів з питань сімейної медицини»

Примірне положення про лікаря загальної практики — сімейної медицини

1. Лікар загальної практики — сімейної медицини забезпечує надання кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню в обсязі кваліфікаційної характеристики лікаря із спеціальності «загальна практика—сімейна медицина» в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу та вдома.

2. На посаду сімейного лікаря призначається лікар, який закінчив лікувальний або педіатричний факультет вищого медичного навчального закладу III —IV рівнів акредитації або медичний факультет університету, пройшов первинну спеціалізацію у вищому медичному навчальному закладі системи післядипломної освіти за спеціальністю «загальна практика—сімейна медицина» і має сертифікат лікаря-спеціаліста з цієї спеціальності.

3. Навантаження лікаря загальної практики—сімейної медицини проводиться з розрахунку 1 посада лікаря на 1100—1200 осіб дитячого і дорослого населення в сільській місцевості, і 1400—1500 осіб — у міській місцевості.

4. Розрахункові норми обслуговування для лікарів загальної практики—сімейної медицини встановлюються на 1 годину роботи: 5 відвідувань на прийомі в поліклініці, 2 відвідування — підчас обслуговування хворих вдома.

5. Призначення та звільнення лікаря загальної практики—сімейної медицини, який працює у закладі охорони здоров'я комунальної власності здійснює головний лікар лікувально-профілактичного закладу.

6. Лікар загальної практики—сімейної медицини в своїй роботі безпосередньо підпорядковується завідувачу відділ єн ним загальної практики сімейної медицини, у випадку його відсутності — головному лікарю амбулаторно-поліклінічного закладу.

7. Лікар загальної практики—сімейної медицини зобов'язаний:

- надавати кваліфіковану, в тому числі невідкладну, медичну допомогу в обсязі кваліфікаційної характеристики фахівця із спеціальності «загальна практика—сімейна медицина» в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу та вдома;

- в показаних випадках забезпечувати консультування хворих завідувачем відділенням, лікарями інших спеціальностей амбулаторно-поліклінічного закладу, за домовленістю — спеціалістами інших лікувально-профілактичних закладів;

- проводити підготовку хворих до госпіталізації та забезпечити своєчасне їх направлення на стаціонарне лікування;

- використовувати в своїй роботі сучасні методи профілактики, діагностики, лікування та реабілітації хворих при різних захворюваннях;

- здійснювати профілактичну роботу, направлену на виявлення факторів ризику, ранніх і скритих форм захворювань;

- організовувати і проводити комплекс заходів щодо диспансеризації населення дільниці (виявлення, взяття на облік, проведення лікувально-оздоровчих заходів) та спостереження за станом його здоров'я;

- проводити санітарно-протиепідемічну роботу на дільниці;

- проводити санітарно-освітню роботу серед населення дільниці;

- проводити експертизу тимчасової непрацездатності хворих, за наявності показань направляти їх на лікарську консультативну комісію;

- систематично підвищувати свою професійну кваліфікацію та рівень медичних знань медичної сестри загальної практики—сімейної медицини;

- вести обліково-звітну медичну документацію;

- забезпечувати консультування населення дільниці з медико-соціальних та медико-психологічних питань, питань планування сім'ї;

- організовувати надання медичної допомоги населенню в екстремальних ситуаціях.

8. Лікар загальної практики—сімейної медицини має право:

- здійснювати контроль за роботою підпорядкованого йому середнього і молодшого медичного персоналу;

- подавати пропозиції керівництву щодо покращання організації надання медичної допомоги населенню на засадах загальної практики—сімейної медицини;

- брати участь в нарадах, науково-практичних конференціях, семінарах з питань надання лікувально-профілактичної допомоги на засадах загальної практики—сімейної медицини;

- провадити підприємницьку діяльність за спеціальністю «загальна практика—сімейна медицина».

9. Робота лікаря загальної практики—сімейної медицини здійснюється за графіком, в якому передбачено фіксовані години амбулаторного прийому хворих, допомога вдома, профілактична та інша робота і який затверджується головним лікарем лікувально-профілактичного закладу.

 

Обов'язок сімейного лікаря — надання первинної медичної допомоги будь-якому хворому, незалежно від його віку і статі.

8. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ

Посади медичних сестер вводяться відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 23 лютого 2000 р. № 33 «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров'я».

Витяг із Наказу МОЗ України «Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров'я»

… Посади дільничних медичних сестер установлюються з розрахунку 2 посади на посаду лікаря загальної практики...

Однією з важливих категорій професійних робітників ПМС Д є медична сестра загальної практики—сімейної медицини. її робота направлена на зміцнення здоров'я та профілактику захворювань і разом з тим на забезпечення необхідного догляду за хворими. Діяльність медичної сестри загальної практики—сімейної медицини регламентується Примірним положенням, в якому зазначені освітні та кваліфікаційні вимоги, порядок призначення та звільнення медичної сестри ЗПСМ, її професійні права та обов'язки, а також Кваліфікаційною характеристикою, що складається з переліку теоретичних знань і практичних навичок, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 23 лютого 2001 р. № 72 «Про затвердження окремих документів з питань. сімейної медицини».

Витяг із Наказу МОЗ України «Про затвердження окремих документів з питань сімейної медицини»

Примірне положення про медичну сестру загальної практики—сімейної медицини

1. Медична сестра загальної практики—сімейної медицини є помічником лікаря загальної практики—сімейної медицини у наданні первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню в обсязі спеціальності «загальна практика—сімейна медицина» в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу і вдома.

2. На посаду медичної сестри загальної практики—сімейної медицини призначається медична сестра або фельдшер, які закінчили вищий медичний навчальний заклад І—IV рівнів акредитації, навчались на курсах для медичних сестер із спеціальності «загальна практика—сімейна медицина» і отримали відповідне посвідчення.

3. Призначення та звільнення медичної сестри загальної практики—сімейної медицини, яка працює у закладі охорони здоров'я комунальної форми власності, здійснює головний лікар лікувально-профілактичного закладу.

4. Медична сестра загальної практики—сімейної медицини працює під безпосереднім керівництвом і контролем лікаря загальної практики—сімейної медицини

5. Медична сестра загальної практики—сімейної медицини зобов'язана:

- виконувати діагностичні та лікувальні призначення лікаря загальної практики—сімейної медицини в обсязі кваліфікаційної характеристики медичної сестри спеціальності «загальна практика—сімейна медицина»;

- надавати долікарську медичну допомогу хворим при невідкладних станах,травмах і отруєннях;

- брати участь у проведенні диспансеризації населення дільниці;

- брати участь у профілактичній та санітарно-протиепідемічній роботі на дільниці (в тому числі проведення щеплень, участь у ранньому виявленні СНІДу, туберкульозу, онкозахворювань);

- проводити санітарно-освітню роботу та пропаганду здорового способу життя серед населення дільниці;

- проводити консультування населення з медико-соціальних та медико-психологічних питань, питань планування сім'ї;

- організовувати надання медичної допомоги населенню в екстремальних ситуаціях;

- заповнювати відповідні обліково-звітні і статистичні форми;

- підвищувати свій кваліфікаційний рівень.

6. Медична сестра загальної практики—сімейної медицини має право:

—вносити пропозиції керівництву щодо покращання організації праці медичної сестри загальної практики—сімейної медицини, забезпечення закладу (відділення) загальної практики—сімейної медицини необхідним інструментарієм, медикаментами;

—брати участь у конференціях, семінарах і нарадах для медичних сестер з питань надання медичної допомоги населенню на засадах сімейної медицини.

7. Посада медичних сестер загальної практики—сімейної медицини вводиться з розрахунку: 3 посади на 1 посаду лікаря загальної практики—сімейної медицини.

8. Робота медичної сестри загальної практики—сімейної медицини здійснюється за графіком, затвердженим головним лікарем лікувально-профілактичного закладу.

МОРАЛЬ ТА ШКОДА

Мораль — найважливіший соціальний інститут, одна з форм суспільної свідомості. Становить відому сукупність життєвих принципів, поглядів, оцінювань, переконань, що історично складаються і розвиваються, і норм поведінки, засновані на них, що визначають та регулюють ставлення людей одне до одного, до суспільства, держави, родини, колективу, класу, оточення.

Мораль людини виявляється в поведінці, учинках, що оцінюються не лише з точки зору інтересів суспільства як цілого, але і окремих його груп та окремо взятих інтересів. Залежно від характеру моральної єдності й ступеня стійкості з'являються специфічні норми поведінки і моральні оцінки.

 

Моральна оцінка — особлива дія, яка орієнтує перевагу певної норми поведінки і наказує, пропонує діяти відповідно до цієї норми.

Це твердження чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії і доречності відповідних моральних оцінок у тій чи іншій формі діяльності.

Шкода – будь-яке знищення або зменшення блага, що охороняється законом. Може бути майновою та моральною.

Розмір майнової шкоди може бути точно обчислений у грошах і отримав назву «збитки». Збитки — грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі (у вигляді майна).

Збитки складаються з реальних втрат, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, з витрат, які вона мала або матиме для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також упущеної вигоди — прибутків, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Так, у разі тілесних ушкоджень збитки складаються з втраченого заробітку (упущена вигода) і витрат на медичне лікування, санаторно-курортне оздоровлення, посилене харчування {реальні збитки).

Моральна (немайнова) шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; через знищення чи пошкодження її майна; приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК).

Моральна шкода не може бути точно обчислена у грошовому еквіваленті, тому її грошова компенсація є усуненням негативних наслідків, завданих потерпілому протиправними діями правопорушника.

Потерпілий має право вимагати захисту свого порушеного права і відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями правопорушника, лише протягом певного часу з моменту вчинення правопорушення. Термін, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, має назву позовної давності (ст. 256 ЦК).

10. ПРИНЦИПИ КОМПЕНСАЦІЇ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ В СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Моральна шкода — це такі наслідки правопорушення немайнового характеру в результаті моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода полягає у:

- фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

- душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

- приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Крім того, обов'язок відшкодування моральної шкоди покладається на винних осіб незалежно від того, чи то майнова шкода та чи була вона відшкодована.

Відповідно до ст. 1193 ЦК України, розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини потерпілого та матеріального становища відповідача (фізичної особи).

Проблема компенсації моральної шкоди при цивільно-правовій відповідальності медичних закладів заслуговує особливої уваги з тієї причини, що у медичному середовищі і серед пацієнтів сформувалося не зовсім правильне уявлення про поняття моральної шкоди. Більшість пацієнтів (у разі виникнення юридичного конфлікту з лікувально-профілактичним закладом) компенсацію моральної шкоди вважають за можливість отримати матеріальну компенсацію на основі самого конфлікту (тобто за наявності факту професійних і/чи морально-деонтологічних недоліків у діяльності медичних працівників).

До принципів компенсації моральної шкоди у сфері медичної діяльності належать:

—наявність вини в діях (бездіяльності) медичного працівника (за винятком заподіяння шкоди життю і здоров'ю джерелом підвищеної небезпеки);

—реальна наявність порушення або посягання на особисті немайнові права (блага) пацієнтів;

—пацієнт має сам пред'являти докази наявності фізичних і (або) моральних страждань;

—пацієнт вільно обирає розмір компенсації моральної шкоди, однак остаточне рішення ухвалює суд;

—моральна шкода компенсується незалежно від відшкодування майнової шкоди.