Системотворча роль світових релігій
Цивілізації «третього покоління», об’єднані світовими релігіями, стали останнім кроком до консолідації людства в глобальне суспільство. Вони є найбільшими за розмірами й різноманіттям населення, об’єднуючи безліч народів, що в різний час долучалися до їхнього складу. Світові релігії, що стали для цивілізацій третього покоління системотворчим чинником, були новим культурним феноменом в контексті всього історичного розвитку людства, втіленням нових засобів стандартизації світоглядних і етичних основ: вже за своєю природою вони були ойкуменічними, тобто закликали до солідарності всіх своїх прибічників різного етнічного й цивілізаційного походження, а в перспективі – все людство. Практично кожна з них давала власний, хоч, можливо й не цілком досконалий, ідеал формування світової спільноти, і кожна «відтестувала» цей ідеал на його «історичну придатність», виявляючи як свої переваги, так і недоліки.
Світові релігії, за своїми витоками, були своєрідним «перекладом» філософських ідей античності, вульгаризованим для широких неосвічених мас, що дозволило зберегти ці ідеї для наступних періодів більш зрілого й свідомого їх перегляду. Процес утворення спрощених варіантів тлумачення філософських вчень і герметичних релігій регіональних цивілізацій другого покоління починається ще в античній ойкумені на основі відносно вільної їх взаємодії. В ранньому середньовіччі носії різних світових релігій і носії античної мудрості тривалий час співіснують і активно обмінюються філософськими й релігійними поглядами, сприяючи відточенню основ кожної зі світових релігій і формуванню їх як зрілих концептуальних систем. Завершення цього процесу відбувається вже в період релігійних війн, коли кожна регіональна цивілізація визначилася, в основних рисах, зі своїми офіційними релігіями і розвивала їх вже не як загальнолюдські вчення, а як засоби консолідації свого суспільства у війнах з іновірцями.
Практично кожна зі світових релігій утворила свій набір методів солідаризації різних за походженням народів, об’єднуючи їх не лише спільним міфом, але й чітко визначеними ціннісними й етичними орієнтирами та ритуалом, що після лихоліть античних цивілізацій, стало новим кроком на шляху історичного усвідомлення необхідних правил і принципів соціальної взаємодії. На відміну від досить розпливчатого відчуття спільної етнокультурної спорідненості, характерного для релігійних систем цивілізацій античності, світові релігії середньовіччя об’єднують безліч народів і, принаймні на початку свого поширення, розглядають всіх своїх послідовників як рівних «братів по вірі», стаючи важливим чинником загального поступу до демократизації суспільних відносин. Серед засобів солідаризації своїх прибічників практично всі світові релігії розвивають правову культуру і сприяють утворенню досконалих кодифікацій – зведень традиційних, морально-етичних, релігійних і звичаєвих норм, підкріплених законами й розпорядженнями світських правителів чи авторитетом релігійних лідерів. Місіонерська діяльність сприяла їх поширенню, а з ними і цивілізаційного процесу все далі за окраїни колишньої античної ойкумени, де з’являлися нові осередки цивілізацій третього покоління, держави і правові джерела, побудовані на відповідних релігійних системах.
Так склалося історично, що ранні світові релігії, сформовані на основі оновленої Ведичної культурно-релігійної традиції, стали системотворчими для цивілізацій третього покоління півдня і крайнього сходу Євразії: з модернізацією різних течій брахманізму, під загальним поняттям «індуїзм» – консолідувалася Індуська цивілізація, з поширенням буддизму за межі Індії пов’язане становлення Далекосхідної цивілізації. Особлива доля спіткала авестійську релігійну традицію іранців, практично викреслену з світової культурної спадщини з приходом на ці землі Ісламу: зороастризм, поширений ще в державі Ахеменідів, був проголошений офіційною релігією в Еран-Шахрі, і припинив свій вплив з падінням цієї держави, хоча й обумовив самобутність Іранської гілки Ісламської цивілізації; мітраїзм, який виник в період розквіту Парфянского царства, пізніше поширився сарматами від Середньої Азії до Європи, і хоч також не закріпився в жодній з держав середньовіччя в якості офіційної релігії, але здійснив сильний вплив на формування християнства й ісламу. В центральній і західній частині Євразії з античності розвивалася Еллінізована Старозаповітна традиція, на основі якої послідовно утворилася три світові релігії, що стали основою трьох цивілізацій третього покоління: Ранньохристиянської (Візантійської, Православної); Ісламської і Західно-християнської.
Завдяки світовим релігіям, цивілізації третього покоління поширилися на значні території, що вперше долучилися до цивілізованої ойкумени: араби самі стали творцями нової (Ісламської) цивілізації, хоча, безумовно, крім материнської Сирійської, акумулювали культурну спадщину сусідніх їм Візантії й Еран-Шахру. Це ж можна сказати і про Західно-християнську цивілізацію, хоча території останньої до свого релігійно-культурного виокремлення у ХІ ст. (велика схизма) перебували під потужним культурним і політико-правовим впливом Візантії – як складова Ранньохристиянської (Православної) цивілізації. В період лихоліття Православної цивілізації Київська Русь на півночі підхопила її естафету, і хоча з експансією монголів сама була розколота на «Русь Литовську» і «Русь Московську», надалі в Російській імперії створила могутню «світову державу» Православної цивілізації. На Далекому Сході територіями «першої хвилі» дифузії цивілізації стали Японія, Корея і країни Індокитаю, які утворили самобутні, відмінні від Китайського, осередки Далекосхідної цивілізації. Таким чином, третій етап поширення цивілізації, рухомий варварськими народами і світовими релігіям, вже не припинявся до формування сучасного цивілізованого суспільства.
Але світові релігії стали своєрідним запереченням, «антитезою» – після першого в історії людства античного «мізкового штурму» законів Всесвіту і Суспільства – своєрідною реакцією на «історичну втому» від раціональних пошуків істини, притаманних античності. Зосередившись на догматичному поклонінні релігійним символам[6], варварські народи, що їх сповідували, чим далі, тим більше, скеровували їх організуючий вплив на об’єднання «своїх» проти «чужих». Тому цілком природно, що після короткого мирного поширення і взаємопроникнення ранніх варіантів цих релігій – буддизму, мітраїзму, індуїзму і православ’я, утворені ними регіональні цивілізації вступають в фази «лихоліть», а світові релігії перетворюються на гасла, під якими величезні маси народів знищують одні одних, а імперії одних цивілізацій намагаються підкорити інші. Особливо ефективними в організації войовничої експансії виявляються наймолодші зі світових релігій – іслам і католицизм та деякі його протестантські відгалуження (перш за все, кальвінізм). Внаслідок цього, подальший процес формування третьої глобальної ойкумени відбувається як змагання за світове панування певної ідеології – через організоване нею регіональне суспільство і, водночас, як боротьба регіональний цивілізацій за світове панування під гаслами тієї чи іншої світової релігії. Беззаперечне лідерство в цьому змаганні в період з ХV по ХХ століття отримала наймолодша з двадцяти однієї регіональної цивілізацій – Західно-християнська. Але всі цивілізації третього покоління, утворені в середньовіччі світовими релігіями, збереглися донині і, попри гегемонію в Новий час Західнохристиянської, кожна стала невід’ємною й активною складовою сучасного поліцивілізаційного міжнародного співтовариства.