РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ ЕЛЛІНІЗОВАНОЇ СТАРОЗАПОВІТНОЇ ТРАДИЦІЇ
Західний ареал формування регіональних цивілізацій третього покоління став територією розвитку трьох релігійних ідеологій, сформованих на основі еллінізованої старозаповітної традиції. Поняття «еллінізована старозаповітна традиція» охоплює різноманіття релігійних і філософських вчень, які поширилися на межі ер на Середньому Сході і в Римській імперії, і мали за основу іудаїзм як релігійну спадщину Сирійської цивілізації, модернізований під впливом елліністичних вчень. Останні, в свою чергу, були продуктом контакту і синтезу культурної спадщини Еллінської цивілізації з культурними традиціями Іранської й Індійської цивілізацій. Процес синтезу культур індоєвропейських і семітичних народів почався ще в період формування Космополітичної цивілізації Середнього Сходу і при більш детальному і неупередженому вивченні, очевидно, дасть можливість прослідкувати історію концептуальних систем, побудованих на такому синтезі – як магістральний напрямок формування елементів сучасної світової культури. Тут лише зазначимо, що, починаючи з імперій діадохів, Близький Схід у вченнях еллінізованої старозаповітної традиції заклав основи трьох великих релігій нової ери: ортодоксального християнства (православ’я), ісламу і католицизму, які стали панівними ідеологіями трьох послідовно утворених цивілізацій третього покоління: Ранньохристиянської (з ІV-го століття), Ісламської (з VІІ-го століття) і Західно-Християнської (з ХІ століття). Еллінізована старозаповітна традиція – через формування трьох зазначених релігійних концепцій – прожила в нову еру «діалектичну тріаду» свого розвитку, в якій тезою постала Ранньохристиянська цивілізація, антитезою – Ісламська і синтезом Західно-Християнська. Динамічний розвиток останньої призвів до формування в її руслі різноманітних протестантських течій, які через релігійну риторику втілювали ідеї переходу до самоврядного громадянського суспільства, парламентаризму, верховенства права, держави-нації та інших ідей Нового часу.
Ранньохристиянска регіональна цивілізація(умовно з 330 р.) являла собою ще досить еклектичне утворення – як в матеріальному, так і в ідеологічному сенсі: розшарованість і різноукладність візантійського суспільства на початку його розвитку доповнювалася запеклими релігійними зіткненнями представників різних течій християнства, що, в свою чергу, свідчить про важкий і наполегливий пошук різними конфесіями найбільш гармонійного поєднання досить неузгоджених між собою елліністичної й біблійної ментальності, при збереженні їх відносної збалансованості. З іншого боку, Ранньохристиянська цивілізація виявилася наслідком вдалих зусиль Костянтина Великого реанімувати – за допомогою нової ідеології – практично загиблу язичницьку Римську імперію у християнській Візантійській державі. Релігія тут послужила політичній меті, консолідувавши різноетнічне населення в нову ойкуменічну християнську спільноту. Імператор-самодержець Візантійської імперії став главою як церкви, так і світської влади, тому візантійське право спочатку розвивається як два паралельних і цілком самостійних напрями: світська нормотворчість імператорів і раннє канонічне право, яке діє в межах внутрішніх питань церкви. Перший напрям, починаючи з Дігест Юстиніана, являє собою суто візантійський феномен, який став згодом і основою романо-германської правої сім’ї: він полягає в універсальній, теоретично всеохоплюючій кодифікації тогочасних правовідносин, якої не знало власне римське право. Однак Дігести, ставши новим кроком в юридичній науці – з точки зору їх системності й універсальності, залишилися прикладом консерватизму – у формі їх втілення: вони побудовані на характеристиці тогочасних правових інститутів православного візантійського суспільства – через дослівне цитування римських юристів, які жили за кількасот років до цієї кодифікації в зовсім іншому політичному й соціально-культурному середовищі. Цю шанобливу недоторканість висловів видатних римських юристів можна, з певним допуском, порівняти з шанобливою недоторканістю основних джерел мусульманського права – Корану і Сунни, які також не дозволяли ісламським правознавцям і правителям видавати актуальні для нових історичних реалій юридичні норми і принципи, виводячи їх виключно шляхом тлумаченням основоположних джерел (Корану і хадісів Сунни). Проте у Візантії процес кодифікації все ж пішов у напрямку дійсного синтезу християнської ідеології і римської політико-правової традиції в процесі законодавчого врегулювання актуальних правовідносин: це кодифікації, здійснені за Ісаврійської (VІІІ ст.) і Македонської (Х ст.) династій, які послугували взірцем як для пізніших кодифікацій романо-германської правової сім’ї (Мельфійська Конституція, Саксонське зерцало), так і для кодифікацій православних держав: джерел сербського, волоського, литовського і московського права.
Ісламська цивілізація (умовно з 622 р.) як антитеза Ранньохристиянській, характеризується, передовсім, радикальним поверненням до старозаповітної традиції. В Ісламі усунуто всі елліністичні елементи, що суперечать принципам Старого Заповіту: передовсім заперечується природа Христа як боголюдини, і вводиться заборона відтворювати сифати Аллаха[30] в діяльності людини, зокрема зображати його живі творіння і законодавствувати від свого імені. Основною метою ісламського суспільства стає поширення релігії: тому на відміну від Ранньохристиянської цивілізації, де релігія була використана для відтворення могутності держави, тут держава (халіфат) використовується для поширення ісламу. Халіф також є зверхником як світської, так і духовної влади, але він, починаючи з перших чотирьох «благословенних халіфів», передовсім духовна особа, найпершим обов’язком якої є захист ісламу, продовження справи Пророка. Крім зазначеного, «антитезність» Ісламської цивілізації по відношенню до Ранньохристиянської, виявляється ще й у тому, що всі мусульмани, принаймні на початку формування цього суспільства, складають братство рівних – Умму, на відміну від ієрархічного і різноукладного ранньохристиянського суспільства. Мусульманське право, як і візантійське, характеризується своїм консерватизмом: але його консерватизм має в основі не світський авторитет римських юристів, а Коран і хадіси (Сунну) тобто священну релігійну традицію мусульман, з яких лише і можливо виводити всі правові принципи і норми.
При всій своїй зосередженості на старозаповітній традиції, Ісламська цивілізація, активно використовувала й елліністичну спадщину, принаймні, в період, коли халіфат став ойкуменічною співдружністю мусульман різного етнічного походження. Західно-християнська цивілізація відкрила для себе багато джерел елінністичної традиції саме в процесі контактів з Ісламською цивілізацією, особливо в Іспанії і після створення держав хрестоносців на Близькому Сході.
Західно-Християнська цивілізація (умовно з 1075 р.) постає як синтез досвіду забезпечення політичної й ідеологічної єдності, випробуваних в Ранньохристиянській і Ісламській цивілізаціях. Пріоритет релігії і ефективна її трансформація для політичних цілей і експансії – робить цю цивілізацію подібною до Ісламської. Проте раціональне застосування політичної влади, започаткування постійно діючого адміністративного апарату (канцелярії, яка спочатку діє як орган Святого Престолу, а потім утворюється і в світських королівствах), зрештою, розвиток нового права, яке усвідомлюється як система, що постійно розвивається разом з розвитком і ускладненням суспільних відносин, – свідчать про органічний зв’язок Західно-Християнського і Ранньохристиянського суспільств. Проте суперечності між цими суспільствами з ХІ століття і далі – досягали такої гостроти, що народам обох суспільств іноді легше було визнати правоту сарацинів чи турок, ніж братів-християн.
Папська революція, в ході якої Західно-Християнська цивілізація відокремилася від політичного й культурно впливу Ранньохристиянської цивілізації, започаткувала енергійне втручання церкви у світські, зокрема політичні справи, об’єднавши безліч політичних утворень Західної Європи під началом Римського єпископа – папи. Головним принципом Папської революції став принцип «двох мечів», який формально розмежував юрисдикції церковної й світської влад, забезпечивши баланс їх авторитетів і взаємоконтроль в ході історичного розвитку західно-християнського суспільства. Важливим здобутком цієї цивілізації стала також свідома методологічна, а згодом і офіційна – поліджерельність західноєвропейського права, тобто обґрунтована богословами правомірність використання – в якості джерел для видання приписів і законів, крім Біблії, – римського права, аристотелевої логіки та інших творів античності, а також народних звичаїв, які ще в межах Ранньохристиянської цивілізації були кодифіковані у «Варварських правдах» (V-VІІІ ст.).
3.1. Ранньхристиянська (Православна) цивілізація.
Ранньохристиянська (Православна) цивілізація, за А. Тойнбі, постала як «дочірня» по відношенню до двох цивілізацій другого покоління: Сирійської й Еллінської. Головним чинником її ідеологічної консолідації стало християнство, яке до цього таємно сповідував пригноблений «внутрішній пролетаріат» Римської імперії. Другою важливою складовою ранньохристиянського суспільства стала політико-правова традиція Римської імперії, відроджена, систематизована й розвинута у Візантійській імперії на новій ідеологічній основі християнства.
Християнська Візантійська імперія стала політичним ядром нового суспільства. З ІV століття, внаслідок перенесення столиці у Візантій (з 330 р.) і зосередженості навколо неї всього культурного і політичного життя християнського світу, населення Східної Римської імперії починає розвиватися як цілком самобутнє, хоча самі піддані імперії ще довго не усвідомлювали того, наскільки вони відмінні від римлян попередніх століть. Візантійська держава, як нове геополітичне явище, сама стала синтезом, з одного боку, потужної державної традиції Римської імперії, що пережила в ІІІ ст. смертельну для неї кризу, а з іншого – нової, побудованої на християнстві, державної ідеології, яка «оживила» римську державність у невластивому їй «орієнталізованому» вигляді.
Дещо розтягнутий у часі процес «орієнталізації» римського суспільства включав три основні складові. По-перше, важливою його передумовою стало перенесення на схід політичного центру імперії: це вперше здійснив ще Діоклетіан (реформи 285 рр.), резиденція якого була в Нікомедії (Мала Азія, біля Дарданелл), і остаточно закріпив, ставши імператором, його помічник і соратник Костянтин, зробивши центром імперії розташований на протилежному березі Дарданелл Візантій, перейменований на його честь. Розбудова Константинополя і проголошення його столицею імперії у 330 р. стала знаковою подією для нового відліку історії. Крім того, у Візантійській імперії латинську мову витіснила грецька, а візантійців інші народи стали називати не ромеями (римлянами), а греками. По-друге, резиденція імператора в Візантійській імперії стала двором східного деспота – з пишними ритуалами й поклонінням монарху як божественній особі. Ці стихійні амбіції римських правителів було закріплено в процедурах офіційного церемоніалу також ще за Діоклетіана. Власне й визнання християнства як орієнталізованої ідеології з єдинобожжям в основі, було відгуком на політичні реалії: для прийняття суспільством деспотії як політичного ідеалу його організації – було актуальним ідеологічно закріпити у масовій свідомості ідеал абсолютної одноосібної влади у Всесвіті – тобто прийняти єдинобожжя як основи свідомості імперських підданих. Таким чином, по-третє, офіційно підтримавши християнство, як релігію що сформувалася на Близькому Сході, Костянтин зробив вибір на користь орієнталізації ментальності всього суспільства Візантійської імперії.
Основи держави нового типу (домінанту) заклав ще Діоклетіан (правив 284-305 рр.), помічником і однодумцем якого був майбутній засновник Візантійської імперії Костянтин. Принципи нового правління формувалися, однак, не стільки офіційними реформами, як самою практикою правління, яка трималася на волі й авторитеті Діоклетіана і підпадала під визначення освіченої деспотії. Тетрархія, яку впровадив Діоклетіан – як правління двох августів і двох їх помічників – цезарів, виявила свої недоліки ще за правління Діоклетіана, проте введений ним адміністративний поділ, які і закріплення селян за землею, ремісників за корпораціями – була відновлена Костянтином. В 305 р. коли закінчилися 20-літні повноваження августів і цезарів, тетрархії Діоклетіана, західним августом став батько Костянтина Констанцій Хлор, а східним – Галерій, який мав намір підпорядкувати собі всю імперію, і тримав у Нікомедії Костянтина як заручника, боячись, що коли помре Констанцій Хлор, війська оберуть Костянтина західним августом. Так і сталося в 306 р. Тоді Галерій призначив західним августом Флавія Севера, наказавши Костянтину визнати зверхність Севера. У цьому ж 306 році в Римі захопив владу Максенцій, який оголосив себе цезарем, а свого батька Максиміана августом. Флавія Севера хитрістю Максиміана було скоро знищено, і в імперії розв’язалася громадянська війна. Офіційним співправителем Костянитна став Ліціній, якого перед смертю призначив Галерій. А проти трьох узурпаторів: Максиміана, його сина Максенція і Максиміна Дази співправителі повели тяжкі бої. Костянтин переміг спочатку війська Максиміана (311 р.), а потім його сина Максенція (312 р.). За історичними переказами в битві біля Мільвійського мосту через Тибр війська Костянтина йшли в бій під Лабарнумом – зображенням Христа, і здобули вирішальну перемогу. У підтримку християн, ще будучи правителем заходу, Костянтин разом з Ліцинієм в 313 р. видав знаменитий Міланський едикт – лист префектам всіх провінцій з наказом звільнити християнські общини від податей. В цьому ж році, він починає втручатися у релігійні спори, зокрема скликає собор в Римі, на якому підтримує карфагенського єпископа Цециліана в його спорі проти донатистів. З 321 р. Костянтин своїм едиктом закріпив право християнських общин володіти й розпоряджатися нерухомістю. За його сприяння в імперії починається масова розбудова християнських храмів, часто за рахунок руйнування античних язичницьких.
Не зважаючи на прозелітизм і поняття єресі, характерних для всіх релігій еллінізованої старозаповітної традиції, особливістю впливу Ранньохристиянської цивілізації, слід визнати добровільність поширення різних течій християнства і, загалом, відсутність практики насильницького в нього навернення, принаймні до Х ст., що відрізняє її від наступних двох – Ісламської й Західно-Християнської цивілізацій[31], які поширювали свій вплив «вогнем і мечем». У ранньохристиянський період варварські народи наверталися у християнство добровільно. Цим вони ніби самі відмежовували свою майбутню історію від попередніх століть язичництва – незалежно, було воно античним чи варварським. А для народів Закавказзя християнство, взагалі, стало засобом ідеологічного протистояння насильницькому наверненню в іранське вогнепоклонство. Приймаючи християнство, новонавернені народи приймали також, як нормальний стан речей, щоб їх вождям і царям допомагали римські (візантійські), чиновники і юристи, досить широко ознайомлені з античною мудрістю. Будучи освіченими людьми, вони навчали варварську верхівку і їхніх дітей письму, латинській і грецькій мові та елементам адміністрування. Важливу роль в становленні нових варварських держав відіграли «Варварські правди», більшість з яких було створено за візантійським взірцем (передовсім Кодексом Феодосія), і процес прийняття яких був, як правило, невід’ємною складовою процесу хрещення варварських вождів і їх підданих.
Періодизація історії Ранньохристиянської цивілізації, якщо її представити у вигляді діалектичної тріади соціогенезу, виглядає наступним чином: «Теза» – формування і поширення впливу Ранньохристиянської цивілізації – від правління Костянтина Великого до кінця правління Ісаврійської династії (IV-VІІІ століття). В цей час Ранньохристиянська цивілізація розширює свій вплив на величезні простори – від Ірландії до Закавказзя і від Новгорода до Ефіопії: процес поширення християнства далі вже не припиняється, навіть коли сам центр (тобто Візантійську імперію) охоплює міжусобиці й «лихоліття», зокрема ісландці й інші нормани поширюють християнство до Гренландії й Північної Америки, а несторіани – степами Євразії – до Далекого сходу.
«Антитеза» – лихоліття Ранньохристиянської цивілізації (VІІІ століття) – починається з політичної кризи за правління Ірини (кінець Ісаврійської династії) і триває впродовж правління слабкої Аморейської династії, супроводжуючись міжусобицями, корупцією і загальним занепадом.
«Синтез» (початок ІХ ст. – кінець ХІІ ст.) – відновлення візантійської державності Македонською династією (бл. 200 р.) і, після кризи другої половини ХІ ст. (включаючи Велику схизму 1054 р.) нове її відродження династією Комнінів (бл.100 років). На початку ХІІІ століття Візантійська імперія гине під ударами хрестоносців (1204 р.), після чого окремі залишки імперії існують разом з державами хрестоносців і сельджуків на території колишньої імперії. Остання стадія існування Візантії за династії Ласкаридів, Ангелів і Палеологів супроводжується поглинанням її територій державами Ісламської і Західно-Християнскої цивілізацій.
Розглянемо ці етапи детальніше.
Становлення й розвиток Ранньохристиянської цивілізації (теза)
КостянтинВеликий (324-337 рр.) після перемоги над Ліцинієм і його зречення (вересень, 324 р.) стає одноосібним правителем, і починає розбудову нової держави. Закладається будівництво нової столиці, проводиться низка реформ на зміцнення централізації влади, систематизується доктринальна основа офіційної релігії. Почату ще Діоклетіаном, податкову реформу Костянтин продовжив, але фактично її завершив вже Анастасій. За Костянтина було упорядковано базу оподаткування: відбулося масове прикріплення ремісників до цехів і селян до виділених їм земельних наділів (Конституція 332 р. «Про біглих колонів»), чим закладено основи майбутньої стабілізації грошового обігу. Військова реформа також будувалася на успадкуванні військових посад, тобто формуванні стану сімей військових: серед іншого, це забезпечувало можливість варварським родам лояльним до імперії, здійснити кар’єру військового, а для спадкових військових – вислужитися до вищих чинів. Завершення адміністративної реформи, перш за все була спрямована на забезпечення централізації влади імператора. В кожній з двох частин імперії було впроваджено префектури на чолі з префектом, у віданні якого перебували цивільні справи. За військові справи в кожній префектурі відповідали начальник піхоти і начальник кінноти. Префектури було поділено на діоцезії (6 – західних і 7 – східних) на чолі з вікаріями, діоцезії – на провінції на чолі з ректорами, провінції – на округи на чолі з деканами. Костянтин відновив діяльність державної ради з дорадчими повноваженнями – консисторію. Головою консисторія було призначено квестора імператорського (священного) палацу – головного юстиціарія імперії, членами (комітами) – магістра офіцій, магістрів армії, префектів. Консисторій займався обговоренням питань законодавства, приймав представників провінцій і міг виступати в якості суду з питань державної зради. Релігійна політика Костянтина також була завершена після отримання ним повновладдя. Надавши виключних привілеїв християнам, Костянтин зіткнувся з їх постійними спорами за тлумачення Святого Письма. Щоб припинити спір між олександрійським священиком Арієм і єпископом Олександрії Олександром Костянтин наказав скликати Нікейський собор – перший з Вселенських соборів, на якому було започатковано процес формування офіційної догматика православного вчення. Саме на цьому соборі Костянтин оголосив позицію візантійських імператорів стосовно релігії: «ви єпископи внутрішніх справ церкви, я – поставлений Богом єпископ з зовнішніх справ». Костянтин в кінці життя охрестив своїх синів і, перед самою кончиною, охрестився сам. Після його смерті імперія, однак знову поділилася на Східну й Західну.
Фактично після хрещення Костянтина у 337 р. – християнство стало державною релігією імперії, але офіційного статусу воно набуло вже за Феодосія Великого (379-395 рр.)[32], який в 393 р. заборонив жертвопринесення і олімпійські ігри. Феодосій здобув славу полководця завдяки хоробрості у війнах з сарматами, однак, після страти його батька, він відійшов від державної служби, доки в 377 р. у Фракії й Мезії не спалахнуло повстання готів. Готи, що перейшли Дунай, рятуючись від військ гунів, попросили притулок у Валентиніана, але кілька років терпіли страшні утиски від корумпованих візантійських чиновників. Зрештою, на чолі з Фрітігерном, готи підняли повстання, захопили зброю і почали спустошувати східну частину імперії. Феодосій був єдиним з полководців не варварського походження, і Граціан (правитель заходу) призначив його співправителем, замість убитого Фрітігерном Валентиніана. Після рішучих військових дій Феодосію вдалося замирити готів і укласти з ними мирний договір (382 р.) за яким готи поселилися на території Мезії і Фракії як федерати. Феодосій також уклав договір про мир з кількома арабськими родами (383 р.), які були поселені в якості федератів в Сирії. В 387 р. було також укладено договір з Еран-Шахром (Хосровом І) про розділ Вірменії.
Після смерті Феодосія І (395 р.) відбувся останній розділ імперії між його синами Гонорієм і Аркадієм. За правління цих слабких монархів імперію знову потрясли готи. В 395 р., вважаючи себе звільненим від зобов’язань федератів (смерть Феодосія), готи рушили з Фракії до Греції і повістю її спустошили[33]. Готи оголосили своїм королем Аларіха, уповноваживши його вести переговори з візантійським правителем Аркадієм. В цей же час в Галлію під тиском гунів вторгаються свеви, венеди й алани, і Аркадій, призначивши Аларіха дуксом, посилає його в Західну Європу. Аларіх витісняє свевів, венедів і алан в Іспанію, але в 410 р. захоплює Рим, завдавши йому першого смертельного удару[34].
Правління сина Аркадія Феодосія ІІ (408-450), яке забезпечив його гарант – шахіншах Ірану Йєздігерт І) відзначилося першими широкомасштабними мирними заходами. Відбулася реформа освіти – була заснована вища школа в Константинополі, де вчилися три роки: граматиці, риториці, юриспруденції й філософії. Було здійснено першу офіційну кодифікацію римського права (Кодекс Феодосія, 438 р.), який став основою деяких варварських правд (передовсім Едикта Теодоріха – короля остготів і фактичного правителя Заходу після смерті Атілли). В Константинополі запровадили освітлення вулиць. Феодосій був дуже набожним правителем, але в його правління Константинополь пережив першу серйозну загрозу самому своєму існуванню. Під його стінами з’явилася орда гунів і їх союзників, зокрема антів і склавинів, під проводом Атілли. Візантія на дуже принизливих умовах зобов’язалася сплачувати тяжкий викуп, який став ще більшим, внаслідок спроби візантійців вбити Атіллу. Зрештою, Атілла рушив також до Західної Європи, де він вважав за необхідне покарати готів, яких він розглядав як своїх відпалих васалів.
Битва при Каталуні 451 р., де проти гунів і їх союзників виступили римляни на чолі з Аецієм і союзні їм готи, остаточно спустошила західну імперію і дала Візантії нетривалий перепочинок. В Західній же Європі продовжилася агонія залишків римської імперії. В 455 р., внаслідок придворних інтриг в Рим було закликано військо короля вандалів Гейзенріха, яке остаточно піддало Рим спустошенню і вивезло кілька тисяч полонених і безліч багатств. В 476 р. в Італію вторглися етнічно різнорідне військо Одокара, який захопив владу над усією Італією і прийняв зречення останнього формального римського імператора Ромула Августула, призначивши йому кошти на утримання[35]. Східний імператор Зенон дарував Одоакару титул патриція і, формально визнавши його владу, послав проти нього короля македонських готів Теодоріха (470-526 рр.), якого також наділив титулом патриція, а згодом і дукса. Після кількох років війн Одоакар і Теодоріх уклали мир. Однак запросивши Одоакара в гості, Теодоріх за святковим столом несподівано розрубав його навпіл мечем. Всі рідні Одоакара також були перебиті. Теодоріх Великий став правителем Заходу (493-526 рр.), зробивши своїми васалами алеманів, бургундів, вестготів і вандалів, а з королем франків Хлодвігом (Людовіком І), уклавши шлюбну унію (сестра Хлодвіга Аудофледа стала дружиною Теодоріха). Зміцнення короля франків Хлодвіга (481-511 рр.), який все життя збирав землі, непокоїло Теодоріха. Особливо після того, як перемігши тюрінгів, алеманів, бургундів, зрештою вестготів, Хлодвіг пішов назустріч умовляннями своєї дружини Клотільди і прийняв нікейське ортодоксальне православ’я, і як одновірець, отримав з Константинополя більш гарячу підтримку ніж Теодоріх[36]. У 508 р. до Хлодвіга в Тур прибуло візантійське посольство з королівськими знаками влади для нього (діадемою, пурпурним вбранням) і повідомленням, що імператор Анастатсій дарував йому титул консула. Це однак не завадило Хлодвігу наостанок свого життя перебити всіх родичів і інших франкських вождів, з якими він підкорив сусідні народи. Цим пояснюється, що він, хоч і став першим хрестителем варварів в ортодоксальну (нікейську) віру, але не отримав сану святого – на відміну від його дружини Клотильди, яка була ортодоксальною християнкою серед своєї рідні аріан-бургундів і, до речі вижила, в міжусобній різні, яку вчинили між собою брати-співправителів Бургундії, доки їх не підкорив Хлодвіг.
За правління Анастасія (491-518) Візантія вперше переживає справжній економічний підйом. Проводиться грошова реформа – вводиться в обіг бронзові фоли і золоті хризогіри. Імперія налагоджує стабільне господарське й адміністративне життя. Навіть поява нових варварських народів на кордонах імперії не порушили цього поступу. На початку VІ століття починається зміцнення племінного союзу лонгобардів і загальний рух на південь слов’ян. В 508 р. лонгобарди розбивають державу герулів в Моравії, а в 526 р – гепідів в Паннонії. Далі на південь слов’яни в союзі з болгарами рухаються в Грецію і Малу Азію. Анастасій веде з ними тонку дипломатичну політику, відкупаючись від кочовиків болгар даниною, а слов’ян розселяючи в якості федератів у Фракії, Далмації, на Пелопоннесі і в Малій Азії. Ретельна і ощадлива політика Анастасія забезпечила піднесення Візантійської імперії за Юстиніана.
З самого початку свого правління Юстиніан Великий (527-565 рр.). бажав закріпити три стовпи держави: єдину віру, єдину владу, єдиний закон. Для цього він підкорив весь Захід Європи і Північну Африку (де було припинено існування піратської держави вандалів), але ці заходи стали можливими за рахунок величезної данини персам (Угода про вічний мир 532 р.). В 558 р. до Юстиніана також прибули посли невідомого до того народу авар, союзників кутригурів (одна з гілок болгар) – з проханням поселитися в межах Візантії, але їм було відмовлено. В цей же рік під проводом хана куртигурів Забергана болгаро-слов’янське військо, в якому, очевидно були й авари, осадило стіни Константинополя, але було відбите. Перемоги Юстиніана сприяли об’єднанню всіх територій колишньої Римської імперії, внаслідок чого його офіційна титулатура мала такий вигляд: «Цезар Флавій Юстиніан Аламанський, Готський, Франкський, Германський, Антський, Аланський, Вандальський, Африканський».
Проте, як зазначає Р. Гіббон, пам'ять про Юстиніана залишиться в віках не через тимчасові військові перемоги його полководців (які до того ж небезпечно виснажили ресурси імперії, накопичені його попередником Анастасієм), але завдяки його діяльності як законодавця. Кодифікація Юстиніана Corpus Juris civilis (528-533 г.) включила чотири джерела, нерівноцінні за своєю значимістю, але призначені кожне для певної цілі в процесі проведеної Юстиніаном реформи системи правосуддя і вищої освіти[37]. Серед іншого, в Дігестах вперше як основоположний принцип всієї наступної позитивної кодифікації, розкрито концепцію природного права: всі люди рівні, і рабство, як підкорення людини чужій волі, суперечить природі людини, хоча і включено в право народів. Сам же Юстиніан, як і більшість імператорів, допускав розходження між ідеалами християнської моралі і реаліями політики: за його наказом було закрито останню школу античної мудрості в Афінах (529 р.): майно її було конфісковане, філософи розігнані, частина з них знайшла притулок в Еран-Шахрі, заснувавши там нову філософську школу. За покровительства Юстиніана прибічниками Св. Бенедикта було зруйноване святилище Аполлона. Після повстання іудеїв – поширилося закриття синагог і було видано наказ читати Тору грецькою. Продовжувалися гоніння на несторіан і пошук компромісу з монофізитами, загалом безуспішний.
За Юстиніана Візантія вперше активно починає розвивати міжнародну економіку. Укладається релігійний і політичний союз з Аксумом, який на той час володіє південним узбережжям Червоного моря, завдяки чому забезпечується можливість відправляти морські судна на Схід. Відомий мандрівник Козьма Індікоплов описує в цей час землі Аравії, Індії й Індокитаю, колонію несторіан на о-ві Тапробан (біля Цейлону); його твір мав величезний вплив на сучасників, «відкривши світ» візантійцям після темних віків міжусобиць. Зусиллями несторіан чи бенедектинських монахів, які, побувавши в Китаї, вивезли звідти в Візантію в своїх посохах куколки шовкопряда, Візантія починає встановлювати шовкову монополію в Європі. Правління Юстиніана також відзначилося будівництвом значної кількості фортець (зокрема й на Кавказі за договором 532 р. з Іраном) і церков та монастирів. Бенедиктинці, підтримувані Касіодором Сицилійським, в цей період засновують монастирі по всій Європі, впроваджуючи там прогресивні методи садівництва й сівозмін і навчаючи всю Європу сільському господарству.
За Юстина ІІ (565-578 рр.) і його наступників Тиберія ІІ (578-582) і Маврикія (582-602 рр.) нова велика загроза з боку варварів потрясає імперію і всю Європу. В західній Європі з 550-х років майже всю Італію захоплюють лонгобарди. У 568 р. вони засновують нове королівство Лонгобардію зі столицею в Павії. На схід від них безчинствують авари, які, закріпившись в Паннонії, здійснюють звідти зухвалі напади на схід і захід. В 565-566 рр. вони спустошують землі тюрингів і франків. В 567 р. разом з лонгобардами авари розбивають залишки гепіпдів в долині Тиси і на чолі з каганом Бояном рухаються до володінь Візантії. За даними істориків, Тиберій ІІ зупинив набіги авар, уклавши ними принаймні дві угоди (567 і 581 рр.), за якими вони за значні грошові виплати бралися знищити слов’ян, що також рухалися в цей час через візантійські території до Пелопоннесу.
Приблизно в 560-ті роки в Середній Азії з’явилася ще одна нова геополітична сила – Тюркський каганат. Розбивши спільно з Іраном ефталітів в Середній Азії, каганат, якому Китай платить данину шовком, намагається налагодити торгівлю шовком з Заходом, монополія на яку тривалий час належала Ірану. Хосров І демонстративно спалює шовкові тканини, привезені йому в подарунок від тюрків послом-согдійцем Маніахом і відправляє назад посольство самих тюрків, що намагалися миром владнати справу. Тоді за дорученням кагана Істемі Маніах через Кавказ прибуває в Візантію (568 р.). Юстин ІІ люб’язно приймає послів і у відповідь направляє до Істемі посольство на чолі з Земархом, яке каган приймає в Теміртау (біля сучасної Караганди). Внаслідок переговорів каган вирішує йти війною на Іран, а іранським послам в присутності Земарха ним було висловлено в різкій формі, що данину, яку Іран сплачував ефталітам, він тепер повинен платити кагану. Проте в 571 р. Істемі укладає з Хосровом І новий мирний договір, за яким Хосров погодився сплачувати данину тюркам. Посольства Візантії до каганату з вимогою виконувати умови тюрксько-візантійського договору не дали ніяких наслідків, навпаки тюрки разом з утургурами захопили в 576 р. підлегле Візантії Боспорське царство, взявши під контроль Крим і Північний Кавказ. Проте вже через десять років каганат розпався (581-603 рр.) на Західний і Східний.
Після узурпації у Візантії влади Фокою і його розправи з Маврикієм і його сімейством, Хосров ІІ, який був зятем Маврикія, починає війну проти узурпатора, доки той без розбору катує і страчує своїх підданих. Хосров ІІ швидко займає території Сирії й Малої Азії, діючи в союзі з аварами, болгарами й слов’янами, які тримають в облозі Константинополь.
Іраклій (610-641) – засновник Іраклейської династії (610-802 рр.) – неймовірними зусиллями виводить імперію з кризи, і після майже двадцяти років партизанських війн і рішучих боїв, отримує повну перемогу над Хосровом ІІ, якого, зрештою, вбиває власний син, що став на чолі заколотників. Ірану було завдано смертельної поразки, яку лише довершила навала арабів. До навали арабів візантійський імператор стає наймогутнішим монархом світу. Важливим морально-релігійним здобутком Іраклія було повернення «Животворящого Древа» до Єрусалиму, яке було вивезене звідти Хосровом ІІ, Іраклій також спробував (невдало) примирити монофізтів і ортодоксів. Експансія рабів змусила його в останні роки правління бути свідком, як землі, недавно відвойовані у персів, стають володіннями Халіфату, а частина монофізитів Сирії і Єгипту приймає іслам.
Останній представник династії Іраклія, Юстиніан II Ринотмет (безносий) правив двічі (685-695) і (705-711). Його невдала війна з арабами викликала повстання у його війську, внаслідок чого його з відрізаним носом і язиком було заслано в Крим. Звідти він втік до хазарського кагана Ібузира Глявана, який віддав за нього доньку. В союзі з болгарським ханом Тервелом і невеликим загоном хазар Юстиніан у 705 р. повернувся в Константинополь. За надану допомогу він вперше нагородив титулом кесаря варварського вождя – болгарського хана Тервела, що пізніше дало болгарським царям підстави претендувати на престол Візантії. Далі він почав жорсткі репресії проти своїх колишніх і нових опонентів, зокрема послав в Крим до Херсонесу каральну експедицію, за те, що це місто не підтримало його під час його заслання. Тиранія викликала у 711 р. нове повстання на чолі з Філіпіком Варданом , під час якого Юстиніана з родиною було вбито. В цей час араби підступають під стін Константинополя, а у Візантії точаться заколоти й міжусобиці.
Лев III (717-741) – засновник Ісаврійскої династії (717-802 рр.) прийшовши до влади, так само як і Іраклій за сто років до нього, отримав імперію на межі загибелі, внаслідок внутрішніх смут і першої серйозної навали арабів, які пройшли через всю Малу Азію і у 717 р. з’явилися під стінами столиці. Арабський флот з 1800 суден тримав Костянтинополь майже два роки у морській облозі. Леву III вдалося укласти договір з болгарами, і хан Тревел, який допоміг Юстиніану, прийшов на допомогу візантійцям. Лев чудово підготував столицю до облоги. Вперше було масово застосовано «грецький вогонь», який спалив арабський флот, а сувора зима 717-718 рр. і голод внесли розлад у військо арабів. В 739 р. Лев ІІІ завдав останньої серйозної поразки арабам, після чого вони припинили набігши на Візантію, тим більше, що халіфат в цей час зіткнувся з першою серйозною «кризою росту», яка закінчилася тільки з приходом до влади Абассидів.
У релігійній політиці Лев ІІІ впровадив іконоборство, яке (як і монофізитство) зближувало християнство з ісламом. Наслідком цієї політики стало масове знищення ікон і фресок – як символів ідолопоклонства, а майно церков і монастирів піддалося систематичній секуляризації, внаслідок чого істотно поповнилася державна казна, але почався новий цикл релігійних міжусобиць, особливо гострих за наступника Лева ІІІ Костянтина V.
Правління Лева ІІІ, характеризується також початком системного формування справді візантійського законодавства. Такі джерела візантійського права цього період як: Еклога, Військовий, Земельний, Морський закони, Книга Епарха – стали взірцевими для наступних візантійських і західноєвропейських кодифікацій.
За Ісаврійської династії продовжує розвиватися дипломатія. Важливим суб’єктом дипломатичних зносин стає Хазарський каганат. Син Лева III, Костянтин V Копронім (741-775), навіть оженився на Ірині, дочці хазарського кагана. Його син Лев IV Хазар (775-780) взяв дружину Ірину (афінянку), яка після смерті чоловіка стала регентшою свого малолітнього сина (780-797) Костянтина.
«Лихоліття» Ранньохристиянської цивілізації (ІХ століття)
Ірина, оголосивши себе базилевсом, різко змінила релігійний курс Ісаврійської династії, переслідуючи іконоборців всі 22 роки свого правління, що не могли не призвести до хаосу і смут в імперії. Бажання зберегти владу спонукало Ірину піти на осліплення сина, який після цього не міг стати імператором. Впродовж 797-802 рр. Ірина правила імперією від свого імені, називаючи себе базилевсом (тобто імператором), створивши перший прецедент правління жінки в ролі вищого монарху всього християнського світу. Це викликало різке невдоволення з боку всіх християн, і спричинило до першого (після халкедонського собору 451 р.) серйозного розколу між Сходом і Заходом християнського світу. Саме правління імперією жінки дало формальні підстави римському папі Леву ІІІ проголосити в 800 р. імператором короля франків Карла Великого. Для цього Карл підготував і релігійне підґрунтя, скликавши кілька соборів він змушував єпископів, спочатку в своїй державі, а потім і в Римі визнати стару концепцію filioque (і від Сина), про те, що Дух Святий походить не лише від Бога-отця, але й від Бога Сина. Ця концепція, неофіційно поширена на Заході, різко суперечила нікейській ортодоксії, підриваючи єдиновладдя у християнському світі, для якого земним аналогом Отця був правитель християнської візантійської імперії. Зрозуміло, що Карлу необхідно було обґрунтувати, що і він також може бути християнським імператором. Наділення Карла титулом імператора було першим ударом по традиційній ідеї єдності християнського світу, на чолі з божественним монархом (базелевсом) ромеїв[38].
Переворот 802 р. і вигнанням Ірини у заслання поклав кінець Ісаврійській династії. Його очолив один з вищих цивільних сановників Никифор (802-811 рр.), якого було проголошено імператором. За Никифора перед Візантією постає новий виклик з боку Болгарського ханства, і війни з Болгарією стають постійною проблемою Візантії впродовж наступних двохсот років. Скориставшись війною Карла Великого проти авар, болгари під владою хана Крума (802-814 рр.) відвоювали собі більшу частину Аварського каганату і в 805 р. несподівано розв’язали війну проти Візантії. Крум підступно взяв візантійський форпост Сердіку (сучасна Софія), перебивши гарнізон, що здався на його милість, після чого Никифор зібрав величезне військо і рушив на Болгарію. Візантійці окупували майже всю Болгарію і з неймовірною жорстокістю розправлялися з місцевим населенням. Крум кілька разів посилав своїх послів просити миру, але Никифор залишався невблаганним. Зрештою звірства візантійців підняли проти них все багатонаціональне населення Болгарії, навіть жінки взялися за зброю. В 811 р. у Вибришському проході візантійське військо було розбите, а з голови Нікіфора зробили для Крума чашу, з якої він пив, як пишуть літописці, за здоров’я слов’янських вождів, що допомогли йому проти Нікіфора. До кінця свого життя Крум вів проти Візантії спустошливі війни, доки не підійшов до стін Константинополя: Візантійська імперія знову опинилася на межі загибелі, і лише несподівана смерть Крума (814 р.) і наступна нестабільність влади у болгар дали можливість візантійцям зібрати військо і завдати болгарам поразки, після чого між імператором Левом V новим правителем болгар Омартагом було підписано мирний договір 815 р. Коли Візантію потрясло повстання полководця Фоми Слов’янина, Омартаг прийшов на допомогу Візантії і придушив повстання (821 р.). На болгарських землях за його правління також відбуваються утиски слов’ян і гоніння на християн.
В другій половині ІХ століття, коли Візантія потерпає від корупції і загальної розбещеності (особливо за останнього правителя недовговічної Аморейської династії – Михайла ІІІ П’яниці і його фаворитів), в той час як її західні володіння спустошують сарацинські пірати, а в 860 році першого нападу завдає різноетнічне військо з Руси (860 р.). В цей неспокійний період починають свою діяльність два знамениті брати, подвижники православ’я – Костянтин Філософ і Михайло (церковні імена Кирило і Мефодій[39]). Вони народилися в Солуні, яка входила в Словенську фему (основна територія – сучасна Македонія), слов’янська мова була їх, якщо не рідною, то повсякденною. Костянтин на 12 років був старшим за брата, і був дуже освіченою людино, зокрема, крім слов’янської й грецької, знав латину, іудейську й арамейську мови, і навіть мову русів (не слов’янську). В 860 р. його було послано з місією до Хазарського каганату, де тюркська верхівка обирала, яку віру краще прийняти. Костянтин прийняв участь у диспуті з мусульманським імамом і іудейським раввіном, але, зрештою, сам каган став прибічником іудейської віри, проте в каганаті християнство, як і іслам, також набули поширення. В 862 році в Константинополь прибули посли від моравського князя Ростислава з проханням прислати вчителів, які б проповідували його підданим на рідній мові основного населення. Патріарх попросив братів вирушити до Моравії. В цей же час за правління Бориса І (852-907) відбулося хрещення Болгарії, де з місією побували обидва брати. В 863 р. Костянтин і Михайло з учнями при дворі болгарського правителя склали слов’янську абетку і переклали на слов’янську мову (яка й збереглася згодом як болгарська) основні богослужебні книги. В 864 р. Борис хрестив своїх підданих і хрестився сам, прийнявши хресне ім’я Михайло (як традиційно вважають – на честь останнього базилевса Михайла ІІІ але, можливо, й на честь Михайла-Мефодія). Учні Кирила і Мефодія поширили їх книги, практику богослужіння слов’янською – в Сербію й Хорватію, а брати рушили в Моравію, де пробули біля трьох років, навчаючи слов’ян письму і богослужіння на рідній мові. Вважається, що в Моравії ними було здійснено переклад на слов’янську мову Старого заповіту. Західна церква, особливо німецькі єпископи, сприйняли проповіді на слов’янській мові як єресь і братів було викликано до Риму. По дорозі до Риму вони відвідали ще одне слов’янське – Блатенське князівство в Паннонії[40], де при дворі князя Коцела навчали слов’янському богослужінню і книжній справі його підданих. В Римі братів було виправдано і вони отримали єпископський сан. Після того Костянтин залишався в Римі до смерті, а Мефодій повернувся до Моравії, де продовжував протистояти латинізації церков і онімечуванню населення. обидва брати канонизировані і шануються як святі як східною, так і західною церквами.
«Світова держава» Ранньохристиянської цивілізації (ІХ-ХІІ ст.)
Включає «Македонське» і «Комнінівське» відродження, між якими імперія переживає кризу (кінець Македонської династії), пов’язану з правлінням Зої і в кінці її сестри Феодори – на тлі міжусобиць кланів Пафлагонійців, Комнінів і Дук і боротьбою за збереження Візантії під тиском сельджуків і італійських норманів (Гвіскарів), включаючи остаточний розкол Ранньохристиянської цивілізації, внаслідок схизми (1054 р).
Епоха Македонської династії (867-1056) – найтривалішої візантійської династії (усього 189 років) стала «золотою добою» Візантії. В цей час відвойовані всі втрачені до того території, імперія за цей період досягла максимальних своїх розмірів. Візантія стає центром цивілізованого світу. Період розділяється на нерівні дві стадії: перша, довша – розквіт династії (867-1025) – до смерті Василя II «Болгаробойці»; друга (1025-1056) – згасання династії (Зоя і Феодора) і початок остаточного занепаду імперії.
Засновник македонської династії – Василь Македонянин (867-886) родом з Харіуполіса в Македонії. Зріст, сила і вміння приборкувати диких коней – допомогли йому вибитися в імператорські конюхи і стати наближеним останнього імператора Аморейської династії – Михайла III П’яниці. Коли той оголосив його співправителем Василь повелів убити Михайла. Він ефективними заходами поправив ситуацію в державі, яка переживала морально-духовний занепад за правління безхарактерного і розпутного Михайла ІІІ. Повів боротьбу з корупцією чиновництва, впровадив нове законодавство (Прохірон, 872 р., підготовка Епанагоги, яка, можливо, була видана в 886 р.). В зовнішній політиці розвивав дипломатичні зносини з правителями західної Європи і папою, намагаючись залагодити перші серйозні розходження з Римом впродовж ІХ століття. Реорганізував армію і збільшив її чисельність, почавши відвойовувати у арабів втрачені території.
За правління його наступника Лева VI Філософа (886-912) в східній Європі в’являють нові кочові орди – печеніги й мадяри, а згодом – огузи й сельджуки. В цій небезпечній ситуації знову загострюються відносини Візантії з Болгарією, внаслідок введення високих мит для болгарських купців і перенесення центру торгівлі з ними з Константинополя до Солонік. Болгарією править в цей час цар Симеон І Великий (864-927), який спочатку намагається мирно врегулювати конфлікт, але з 894 р. переходить до військових дій. Правління Симеона вважається «золотою добою» Болгарії. В цей час Болгарська православна церква отримує автокефалію (870 р.), ставши першою після пентархії[41], автономною церквою. В новій столиці Болгарії – Великому Преславі в книжній школі створюється нова азбука (церковнослов’янська) на основі глаголиці Кирила й Мефодія. Болгарія веде успішні війни з сербами, мадярами й Візантією, досягши своїх найбільших розмірів в статусі християнського царства[42]. Проти війни з болгарами Лев VI залучив нову геополітичну силу – мадяр. На що Симеон у відповідь зробив достойний дипломатичний хід: уклав з Візантією перемир’я і залучив до боротьби проти мадяр також новий, на цих землях народ пацинакітів (печенігів). Мадяри, які в той час жили на Південному Бузі й Дністрі були повністю розбиті (896/6 рр.) печенігами, і їх залишки під проводом Арпада переселилися в Паннонію, де вони живуть і понині. Після цього Симеон відновив війну з Візантією, і в 896 р. піддав облозі Константинополь. Візантія підписала мир, в якому виконала всі вимоги болгар. Симеон також встановив свій контроль над Сербією, визнавши князем Сербії Петара Гойніковича, в якості свого васала. Після цього Симеон знову відновлює напади на Візантію, відбираючи у не все нові й нові території. Удару Візантії завдав і похід на Константинополь (Царгород) князя Олега в 907 р., з яким також було підписано договір на умовах русів. Зрештою, після смерті Лева VI в 913 р. Симеон, в черговий раз взявши Константинополь в облогу, оголошує себе царем і примушує регентську раду при малолітньому Костянтині VIІ (Багрянородному) укласти шлюбну угоду, за якою б він став Басилеопатром – батьком (тестем) базилевса. Договір укладений в серпні 913 р. між Болгарією і Візантією, визначає розміри данини, що має виплачувати Візантія Болгарії і домовленості про шлюб Костянтина VIІ з однією з дочок Симеона, а головне – визнання Симеона царем і імператором богар. Цим договором вдруге (після визнання імператором Карла Великого) порушувалася офіційна доктрина імперії, за якою міг існувати як один бог на небі – один імператора на землі – Візантійський. Візантія намагалася протистояти такому порушенню традиції біля її кордонів: в 914 р. мати Костянтині VIІ Зоя розпустила регентську раду, яка підписала договір, і взяла владу в свої руки. Дві християнські держави готуються до вирішального бою. Візантія веде переговори з мадярами, сербами і навіть печенігами – з метою об’єднати їх проти болгар. Укладається також мир з арабським халіфатом Фатімідів (917 р.), для відкликання військ з Італії і концентрації їх на «болгарському фронті». 20 серпня 917 р. відбулася рішуча битва на р. Ахелой, які історики вважають однією з найбільш масових в середньовіччі. Болгари застосували традиційний маневр кінноти (наступ, відступ і контрнаступ), внаслідок чого візантійські війська були зломлено, розсіяно і, зрештою, розбито. Наступ з півночі печенігів і мадяр болгарами також було відбито, а серби не насмілилися виступити проти них. Біля самого Константинополя залишки візантійців знову дали битву і знову її програли. Проте Симеон не став входити в Константинополь і повернув армію додому. Як і кількасот років до того, болгари не були морально готовими знищити оплот християнства. Це зробили через триста років латиняни (1204 р.), а потім остаточно – османи (ХІV-ХV ст.).
Проте Симеон скликав церковний собор (917-918 рр.), на якому урочисто було проголошено самостійність болгарської церкви, а Симеона нагородили титулом «Симеон, волею Христа Бога самодержець всіх болгар і ромеїв». Десять наступних років (до смерті Симеона в 927 р.) Візантія відчайдушно протистояла спробам правителя Болгарії утвердити свої права на імперію на договірній основі, включаючи шлюбну унію і визнання його політичного верховенства. При цьому Симеон, очевидно, намагався уникнути прямої окупації сусідньої християнської держави, а військові перемоги використовував лише як засіб тиску на Візантію. Подібна політика застосовувалася ним не лише по відношенню до Візантії, але й по відношенню до Сербії, де він лише міняв правителів, які його зраджували, але утримувався від каральних експедицій проти населення.
Костянтин VII Багряноро́дний (913-959) з малолітства і до 945 року був співправителем, спочатку своїх братів, потім узурпатора Романа І Лакапіна, який одружив на ньому свою дочку Олену. Це сприяло тому, що Костянтин присвятив себе переважно богослов’ю і науці. Як відомо, Костянтин хрестив руську княгиню Ольгу, яка побувала в Константинополі в 957 р. Зміцненню міжнародних позицій Візантії вже за Костянтина VII сприяла діяльність видатних полководців – Никифора Фоки і Іоана Цимісхія, які продовжували бути реальними лідерами в імперії й при сині Костянтина Романі ІІ (959-963). Саме їх зусиллями починається піднесення македонської династії. У арабів відвойовану Малу Азію і Сирію, Кіпр і Крит, а також – західні володіння Візантії (Італія, частково Сицилія). Після Романа ІІ спочатку Никифор Фока (963-969), а потім і Цимісхій (969-976) стали по черзі імператорами. З цими лідерами християнського світу тісно пов’язана доля видатної й властолюбної жінки – Феофано (народжена Анастасо) – дочки шинкаря і повії, в яку спочатку закохався Роман. Ставши дружиною Романа, Феофано, можливо, сприяла отруєнню його батька Костянтина VII, і звільненню для нього імперського престолу. Згодом вона захопилася Никифором, після чого Роман ІІ помер і Никифор став імператором. Зрештою вона захопилася Цимісхієм, після чого той, захопив престол, вбивши свого колишнього начальника й соратника.
Обидва воєначальника вели також війни з Болгарією. За Никифора Болгарія стягувала з Візантії данину, і він, готуючись до війни з нею, відправив (бл. 968 р.) посла Калокіра в Київ з пів-тоною золота – для заохочення Великого князя київського Святослава Ігоревича (945-972) напасти на Болгарію. Святослав до цього розгромив Хазарський каганат, на Кубані «побив ясів і касогів», а також обклав даниною в’ятичів і, можливо, волзьких болгар. Калокір, однак, не був добросовісним представником своєї держави, візантійські літописці, пишуть, що крім розгрому болгар, Святослава хотіли використати в інтригах проти самого Никифора Фоки. В 968 р. Святослав повів швидку й переможну війну проти Болгарії і заснував свою резиденцію в Переяславці біля устя Дунаю. Але в 968/969 р. на Київ напали печеніги, також, очевидно, внаслідок візантійської дипломатії, яка була незадоволена посиленням в Болгарії русів, або з намови хазар, які ще утримували Ітіль. Святослав швидким маршем рушив до Києва і відігнав печенігів, а потім пішов походом на Ітіль і остаточно розгромив Хазарський каганат. В цей час померла княгиня Ольга, і Святослав швидко влаштував справи в Русі, посадивши сина Олега над древлянами, а Володимира в Новгороді, і в 969 р. знову рушив до Болгарії, мріючи зробити її центром своєї імперії. Він захопив Доростол і столицю Болгарії Преслав Великий. Болгарський цар Петро І намагався укласти проти русів союз з Візантією, але там сталося вбивство Никифора Фоки (969 р.), і Петро зрікся престолу, на умовах, що Святослав підпише мир з його сином Борисом ІІ. Цимісхій потіснив союзні війська болгар і русів і захопив столицю Болгарії, внаслідок чого Борис ІІ потрапив у полон до візантійців. Формально продовження війни декларувалося Цимісхієм як повернення влади Борису ІІ, однак і після того, як він, майже розбивши військо русів, уклав зі Святославом мир (971 р.), Болгарія залишилася під владою Візантії. При повернені до Києва, на порогах Святослава підстерегли печеніги і руси змушені були спуститися до устя Дніпра і там зимувати. Навесні 972 р. при новій спробі пройти пороги, малий загін Святослава було перебито печенізькою ордою хана Курі.
Тільки після смерті Іоана Цимісхія справжніми (порфірородними) імператорами стали два сина Романа II, співправителі – Василь II Болгаробойця (976-1025) і Костянтин VIII (976-1028). Управління державою реально знаходилося в руках Василя II, при якому імперія досягла найвищої могутності. Він вів війни з імператором Священної Римської імперії Оттоном ІІІ і лонгобардськими герцогами в Італії, підкорив Сербію й Хорватію, Іверію й Вірменію. Але найзапеклішими були його війни з Болгарією (з 981 по 1018 рр.), внаслідок яких Болгарія припинила своє існування як держава і стала провінцією Візантії. Сестра імператорів Анна вперше стала дружиною «варвара» – великого київського князя Володимира Святославовича (988-1015 рр.), який охрестив для цього Русь (988 р.), і підтримував мир з Візантією. Ні Василь ІІ, ні Костянтин VIII не залишив синів, але у останнього були дві доньки (Зоя і Феодора). Перед смертю Костянтин видав вже літню свою дочку Зою (їй було 50 років) за сенатора й епарха Константинополя Романа Аргіра (йому було 60 років), якого й проголосили імператором Романом ІІІ (1028-1034 р.).
Роман намагався проводити мирну і благочестиву політику, почавши своє правління з викупу полонених візантійців у печенігів і повернення в столицю аристократів, відправлених у вигнання. Домовившись з єгипетськими Фатімідами, він відновив храм Гроба Господня в Єрусалимі і відзначився великими пожертвуваннями церкві. При ньому і його наступниках видатним воєначальником і героєм показав себе Григорій Маніак, який здобув для Візантії Закавказзя і Близький Схід до Єфрату, припинив напади печенігів, відвоював у арабів частину Сицилії і у норманів частину Італії, придушив повстання слов’ян на Балканах.
Але правління Зої і її фаворитів стало початком кінця македонської династії і трагічних подій у Візантії в наступні двадцять років. Зоя була імператрицею (1028-1050) при чотирьох імператорах (причому три з них були її чоловіками): після названого вище Романа ІІІ, задушеного в бані, правив її коханець, потім чоловік. Михайло IV Пафлагон (1034-1041), потім усиновлений Зоєю Михайло V (1041-1042) і останній її коханець і чоловік – Костянтин ІХ Мономах (1042-1055). При цьому з 1042 р. формально на троні були три особи: Зоя, її сестра Феодора (1042-1056) і Костянтин, який став імператором одружившись на 64-літній Зої. Обидві пристарілі сестри нещадно витрачали державну казну: Зоя на парфуми й прикраси, Феодора – на богоугодні справи. Початок правління цього тріумвірату відзначилося звільненням з ув’язнення Георгія Маніака і призначенням його катепаном (головнокомандувачем) в Сицилії й Італії, які на той час майже було втрачено для Візантії. Георгія було ув’язнено за необережні висловлювання стосовно родича попереднього імператора, але тільки він відвоював весь південь Італії і схід Сицилії, інтриги проти нього відновилися в найпідлішій формі: його дружину спокусив родич коханки імператора, а на нього самого звели наклеп у зраді. Викликаний у столицю на чергову розправу, Маніак повстав і проголосив себе базилевсом і, зрештою, загинув у бою 1043 р.
До речі, в якості соратника Маніака неодноразово згадується майбутній король Норвегії Харальд Суворий, який в той час був у варязькій дружині Зої. В 1043 р. він виступив на боці військ князя Ярослава, які прибули під стіни Константинополя внаслідок вбивства тут знатного русича[43], в цей же рік Харальд став зятем Ярослава. У 1045 р. Харальд став королем Норвегії і повів політику її централізації і хрещення, у 1066 р. Харальд загинув, виборюючи престол Англії, з ним у поході були його дружина Єлизавета Ярославна і дочка Марія, про яких після цього не було ніяких згадок. Друга дочка Харальда і Єлизавети стала королевою Данії.
В останні роки правління Костянтина (помер в 1055 р.) і Феодори (померла в 1056 р.), імперію потрясають повстання і заколоти, але продовжується культурний розквіт імперії. Костянтин запровадив перше в історії міністерство юстиції (воно буквально звалося «секретом судових справ», але очолював його міністр юстиції), яке вивчало й систематизувало правові джерела і впорядковувало судочинство в імперії. За кілька місяців до смерті Костянтина Мономаха відбулася Велика схизма 1054 р. Конфлікт почався внаслідок закриття в Константинополі латинських церков, за розпорядженням патріарха Михайла Кіруларія, на що папа Лев ІХ надіслав до Константинополя своїх легатів для узгодження питання. Зрештою закінчилося тим, що легати оголосили іменем папи, що Керуларія відлучено від сану (що, з точки зору візантійської права і церковної традиції, було цілком нелегітимно), а Керуларій піддав їх анафемі. Ця подія стала формальним початком відокремлення Західно-Християнського суспільства від Ранньохристиянського, здійсненого в ході Папської революції (ХІ-ХІІ століть), коли папа на Заході дійсно отримав повновладдя призначати єпископів і навіть коронувати світських володарів.
У Візантії ж, зі смертю Феодори, македонська династія припинила своє існування, і трон, внаслідок перевороту, зайняв представник знатного роду з Малої Азії Ісаак I Комнін (1057–1059). Наступні тридцять років у Візантії змагаються за владу два клани – Комнінів і Дук, а зовнішнє становище Візантії стає все більш тяжким. Костянтин Дука (1059-1067) не зміг протистояти навалам огузів, які перейшли Дунай і захопили Балкани, і споріднених з ними сельжуків, які захопили схід Малої Азії. Вирішальна битва з сельджуками відбулася у 1071 р. при Манцикерті біля озера Ван. Тюрків очолював Алп-Арслан, племінник засновника султанату Тогрула. В молодості потрапивши в полон до царя Грузії Баграта IV і викуплений Тугрулом, Алп-Арслан все своє життя присвятив завоюванням. Він став намісником Харасана, підкоривши Середню Азію, ставши султаном захопив Іран, Вірменію, Грузію, халіфат Фатімідів, і був готовий до війни з Візантією. Роман IV Діоген (1067-1071) також зібрав величезну армію, в яку, крім візантійської гвардії, входили наймані франки і нормани з Західної Європи під проводом авантюриста Русселя де Брейля, варяги з Руси, огузи й печеніги, болгари, вірмени і грузини (всього 70 тис. війська). Ще під час походу відбулася сутичка з Брейлем, найманці якого грабували місцеве населення, військо не було ні добре організованим, ні налаштованим на єдину мету. В битві при Манцикерті візантійські війська було повністю розгромлено, а імператор потрапив у полон і викупився за рахунок уступки Алп-Арслану східної частини Малої Азії. Катастрофа при Манцикерті стала, за визначенням істориків, «смертю великої Візантійської імперії» – і не лише через територіальні втрати (вона зменшилася до території античної Греції): в імперії запанували придворні інтриги, на тлі яких міжнародне її становище швидко ставало все безнадійнішим. Доки Роман перебував у полоні в Константинополі престол захопили його супротивники, які після нетривалих зіткнень, умовили його, від імені нового маріонеточного імператора й митрополитів, здатися на почесних умовах, але осліпили й замучили до смерті. Далі придворні інтриги продовжувалися, і сельджуки охоче підтримували то одних, то інших претендентів на візантійський престол. До цих ігор за трон Візантії швидко підключилися італійські нормани. Герцог Апулії, Калабрії й Сицилії Роберт Гвіскар видав свою дочку Олімпію за Костянтина Дуку, який то отримував, то втрачав престол, що давало підстави Гвіскарам активно втручатися у візантійські справи.
«Комнінівське відродження» (1081-1180 рр.)
Становище імперії покращилося за правління видатного політичного діяча Олексія І Комніна (1081-1118 рр.), після чого майже сто років імперія під владою династії Комнінів переживає останній свій розквіт. Початок правління Олексія І пов'язаний з невдалою війною Візантії і Венеції проти Роберта Гвіскара і його сина Боемунда в 1081-1082 рр. Нормани, незважаючи на те, що їхній флот розбили венеціанці, висадилися на заході Балканського півострова і стали рухатись через Албанію до Греції, маючи намір дійти до Константинополя. Але Роберт змушений був з частиною війська рушити до Риму, на допомогу своєму союзнику папі-реформатору Григорію VІІ, на якого війною рушив імператор священної римської імперії Генріх ІV, обурений знаменитими «Диктатами папи», що надіслав йому Григорій, і які вимагали від імператора визнати зверхності папи. Використавши цю ситуацію Олексій розбив Боемунда і відвоював всі втрачені балканські землі.
У війнах з печенігами 1086-1091 рр. візантійці під проводом Олексія зупинили велику навалу печенігів, в союзі з якими прийшла нова орда - половці. Після поразки 1088 р. і виплати великої данини, між половцями і печенігами відбулася кривава сутичка за поділ здобичі. Однак до орди приєднався сельджукський авантюрист Чаха, який мав свій флот і піратствував у Чорному морі. У 1090 р. об’єднані війська печенігів, половців і сельджуків підійшли до стін Константинополя. Олексій І запросив на переговори половецьких ханів Тугоканаі Боняка і переконав їх стати союзниками. Половецьке військо з візантійцями розгромило печенігів, але візантійці виявили свою підступність, перебивши тисячі полонених печенігів, після чого половці не бажаючи мати справ з таким підступним союзником, пішли в степи. Стосовно Чаки Олексій І також застосував хитрий дипломатичний хід. Він написав листа новому правителю Іконійського султанату Килич- Арслану І (1092-1017 рр.), яким переконав його, що Чака намагається захопити владу в султанаті, і султан власноруч убив Чаку.
Але сельджуки залишалися найбільшою загрозою для Візантії. В кінці ХІ століття їхні володіння простяглися на величезні території від Середньої Азії до Босфору, охоплювали все Закавказзя і Близький Схід, а також частину Аравійського півострова біля Перської затоки. Олексій І розраховував на те, що проти сельджуків підніметься все християнство, і вів про це переговори з папою і західними правителями. З собору в Клермоні і благословення папи Урбана ІІ Першого Хрестового походу (26 листопада 1095 р.) починається історія хрестових походів і непрості відносини з цього приводу між Візантією й хрестоносцями, що, зрештою, закінчилися для Візантії трагедією 1204 року. Внаслідок Першого хрестового походу на близькому Сході і в Малій Азії створюється низка держав хрестоносців, частина яких присягнула візантійському імператору, частина відмовилася це зробити. Будучи слабко організованими і постійно готовими до сутичок між собою, хрестоносці постійно несли тяжкі втрати, і загалом, крім першого походу, всі наступні виявлялися для них все більш невдалими. В Європі хрестоносці поширюють про Візантію негативні чутки, всі свої невдачі списуючи на підступність візантійців, що все більше налаштовує західних європейців проти греків.
На початку ХІІ століття між сельджукськими султанами і емірами точаться запеклі міжусобиці, чим в Малій Азії скористалася Візантія. Олексій І і його наступники гнучкою дипломатією намагалися послабити сельджуків і забезпечити собі лояльність окремих їх правителів. В 1117 р. візантійські війська на чолі з Олексієм І і в союзі з західним лицарст